Linda B. Buck
Simona Serafin

Laura Zernik

Come percepiamo gli odori di ciò che annusiamo? La risposta ce l’ha data la biologa statunitense Linda Brown Buck, svelando un mistero al quale molti altri e altre scienziate, per anni, avevano cercato di trovare una spiegazione, ma senza successo. Così, nel 2004, la dottoressa Buck riceve il Premio Nobel per la Medicina proprio come riconoscimento delle sue innovative scoperte nel campo della percezione olfattiva. 

Linda Brown Buck nasce a Seattle (nello Stato di Washington, Usa), il 29 gennaio 1947. L’educazione ricevuta dalla sua famiglia e l’ambiente in cui è cresciuta hanno sicuramente contribuito a plasmare l’indole di questa donna che, per sua stessa ammissione, ha imparato a ragionare in maniera indipendente e determinata e a sviluppare presto un forte senso di altruismo. Cresce, infatti, con un padre ingegnere elettrico e una madre amante degli enigmi. Due personalità accomunate da quelle stesse creatività, apertura mentale e inventiva che hanno portato, poi, Linda Buck a fare le grandi scoperte che oggi le vengono riconosciute e alle quali, lei stessa, mai avrebbe immaginato di arrivare. Terminato il liceo, Buck decide di rimanere nella sua città natale, studiando psicologia presso l’University of Washington, con l’intento di diventare psicoterapeuta. Un corso in immunologia, però, la appassiona a tal punto da farle cambiare rotta, portandola a sognare di diventare biologa. Nel 1975 si laurea, dunque, in microbiologia e psicologia, per poi proseguire con un dottorato – che terminerà nel 1980 – in Immunologia all'University of Texas Southwestern Medical Center. Qui impara a condurre esperimenti di ricerca che porranno le basi per i suoi importanti lavori futuri. In seguito, grazie alle ricerche svolte nel laboratorio di biologia molecolare della Columbia University, la dott.ssa Buck fa la conoscenza del medico Richard Axel con il quale, senza ancora saperlo, arriverà a scoperte talmente rilevanti da stravolgerle per sempre la vita. A ispirare il suo interesse per il sistema olfattivo è, però, l’appassionante lettura di un paper di Solomon Snider sui possibili meccanismi alla base della rilevazione degli odori. L’argomento, sul quale la scienziata non si era ancora soffermata, la affascina e la incuriosisce al punto da farle avviare le ricerche in tale campo. Nel 1991, insieme al dott. Axel, pubblica sulla rivista Cell proprio quel suo lavoro sull’organizzazione del sistema olfattivo che, nel 2004, porta entrambi a vincere il Premio Nobel per la Medicina.

«Il tutto è stato molto drammatico e insolito, ma è stato meraviglioso avere lì con me la mia famiglia e i miei amici. È stata una di quelle esperienze che si vivono una sola volta nella vita».

È così che, all’indomani della premiazione in un'intervista con lo scrittore scientifico Peter Sylwan (11 dicembre 2004), Linda Buck descrive uno degli eventi più importanti della sua vita.

Per noi, annusare qualcosa, sentirne il profumo e reagire a esso sono azioni scontate, naturali e sulle quali forse non ci soffermiamo neanche troppo. Per Linda, invece, rappresentavano e rappresentano tuttora qualcosa di affascinante, una sorta di “mistero”, a lungo dibattuto e, allora, ancora irrisolto. Da quel primo imprinting avuto a seguito della lettura di Snider, sino alle scoperte che l’hanno portata al Nobel, il cammino verso le tanto attese risposte non è stato affatto semplice. Per lei, però – da classica scienziata empirica quale è – si trattava di una sorta di gioco; era un po’ come risolvere un puzzle. Partendo da un’ipotesi – l’immagine sulla scatola del puzzle – quale l’esistenza di proteine nel naso capaci di riconoscere gli odori, ha iniziato a elaborare delle strategie al fine di corroborare tale teoria. Per individuare queste proteine – i pezzi del puzzle – doveva trovare dei geni che le codificassero. Quando ha comunicato a colleghi e colleghe quali fossero le sue intenzioni, non aveva grandi aspettative; ha messo immediatamente in conto il fatto che molti/e potessero giudicare questo suo progetto come una missione impossibile che nessuno avrebbe voluto sovvenzionare, ma ciò non l’ha fermata.

«Sono sempre stata attratta dalle grandi domande e le sfide non mi hanno mai spaventata». Proprio come le avevano insegnato i suoi genitori, Buck ha deciso di portare avanti il suo progetto, per non doversi limitare alle cose semplici, mediocri o “possibili”. Il suo sogno era fare qualcosa di grande, di importante, senza ancora immaginare, però, di poter arrivare tanto lontano e vincere un Nobel. E così, facendo le ore piccole, dopo svariate correzioni, modifiche e riformulazioni, un sabato notte, mentre lavorava tra fogli e penne colorate sparse sul tavolo della cucina, Linda ha completato il puzzle: ha trovato i recettori. Per l’esattezza, ha scoperto che ne esistono circa 350 diversi tipi negli esseri umani e circa mille nei topi. Il passo successivo? Determinare come i segnali provenienti da questi recettori nel naso venissero tradotti dal cervello in percezioni. Grazie alla collaborazione di studenti e dottorandi/e, ha individuato come i recettori organizzano le informazioni, prima nel naso e poi in due dei principali centri di trasmissione del cervello. Tuttavia, la comprensione di ciò che avviene esattamente nel cervello quando percepiamo qualcosa e quando proviamo delle sensazioni rappresenta ancora un mistero al quale, però, la scienziata tutt’oggi non si arrende, ritenendo quest’area di studio la più impegnativa, ma anche la più stimolante tra le scienze biologiche.

Il riconoscimento del suo enorme lavoro non si è arrestato alla consegna del Premio Nobel; le pubblicazioni riguardanti le sue scoperte hanno scatenato, per anni, reazioni più che positive da parte dell’intera comunità scientifica e in particolare da quella americana che l’ha inondata di grandi onori e ammirazione. Uno degli esempi più emblematici è l’attribuzione, nel 2015, di un dottorato onorario da parte della Harvard University. Per non parlare del fatto che le tecniche da lei elaborate e i dati raccolti nell’ambito del sistema sensoriale sono applicati, ancora oggi, nei laboratori di tutto il mondo, cosa di cui lei si dichiara altamente soddisfatta. «Amo fare scienza. Amo pensare a essa. Amo cercare soluzioni a un problema e amo lavorare con le persone del mio laboratorio […], scambiarci idee, trovare strategie e interpretare i risultati». Descrive così la dott.ssa Buck il suo lavoro, nonché la sua passione più grande. Per lei, la ricerca è un gioco e, che si vinca o si perda, il divertimento è assicurato. Le sconfitte sono molto più utili delle vittorie, poiché servono a estendere la propria immaginazione, a pensare al passo successivo, a programmare la prossima strategia da attuare. I veri successi, invece, sono quelli inattesi, improvvisi, perché è quando non ci si aspetta un risultato che avvengono le maggiori scoperte. E a coloro che le domandano quale sia la chiave del suo successo, lei risponde con tre soluzioni: perseveranza, coraggio e visione chiara dei propri obiettivi.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Comment percevons-nous les odeurs de ce que nous sentons? La réponse nous a été donnée par la biologiste américaine Linda Brown Buck, révélant un mystère auquel beaucoup d’autres scientifiques, pendant des années, avaient tenté de trouver une explication, mais sans succès. Ainsi, en 2004, le Dr Buck reçoit le prix Nobel de médecine en reconnaissance de ses découvertes innovantes dans le domaine de la perception olfactive.

Linda Brown Buck est née le 29 janvier 1947 à Seattle (État de Washington, États-Unis). L’éducation reçue par sa famille et l’environnement dans lequel elle a grandi ont certainement contribué à façonner le tempérament de cette femme qui, de son propre aveu, a appris à raisonner de manière indépendante et déterminée et à développer rapidement un fort sentiment d’altruisme. Elle a grandit, en effet, avec un père ingénieur électricien et une mère qui aime les énigmes. Deux personnalités unies par la même créativité, l’ouverture d’esprit et l’inventivité qui ont conduit Linda Buck à faire les grandes découvertes qui lui sont aujourd’hui reconnues et auxquelles, elle-même, elle n’aurait jamais imaginé arriver. Après avoir terminé ses études secondaires, Buck décide de rester dans sa ville natale, en étudiant la psychologie à l’Université de Washington, avec l’intention de devenir psychothérapeute. Un cours en immunologie la passionne au point de la faire changer de cap et de rêver de devenir biologiste. En 1975, elle obtient un diplôme en microbiologie et en psychologie, puis poursuit un doctorat - qu’elle terminera en 1980 - en immunologie à l’Université du Texas Southwestern Medical Center. Ici, elle apprend à mener des expériences de recherche qui poseront les bases de ses futurs travaux importants. Par la suite, grâce aux recherches effectuées dans le laboratoire de biologie moléculaire de l’Université Columbia, le Dr Buck fait la connaissance du médecin Richard Axel avec lequel, sans le savoir encore, elle arrivera à des découvertes si importantes qu’elle bouleversera à jamais sa vie. Mais ce qui inspire son intérêt pour le système olfactif, c’est la lecture passionnante d’un papier de Solomon Snider sur les mécanismes possibles de la détection des odeurs. Le sujet, sur lequel la scientifique ne s’était pas encore arrêtée, la fascine et l’intrigue au point de lui faire entreprendre des recherches dans ce domaine. En 1991, avec le Dr. Axel publie dans le magazine Cell son propre travail sur l’organisation du système olfactif qui, en 2004, les conduit tous les deux à gagner le prix Nobel de médecine.

«Tout était très dramatique et inhabituel, mais c’était merveilleux d’avoir ma famille et mes amis avec moi. Ce fut une de ces expériences que l’on ne vit qu’une seule fois dans la vie»

Pour nous, sentir quelque chose, en sentir le parfum et y réagir sont des actions évidentes, naturelles et sur lesquelles nous ne nous arrêtons peut-être même pas trop. Pour Linda, au contraire, ils représentaient et représentent encore quelque chose de fascinant, une sorte de "mystère", longtemps débattu et, alors, encore non résolu. Depuis cette première impression, après la lecture de Snider, jusqu’aux découvertes qui l’ont amenée au Prix Nobel, le chemin vers les réponses tant attendues n’a pas été simple. Pour elle, cependant - en tant que scientifique empirique classique qu’elle est - c’était une sorte de jeu; c’était un peu comme résoudre un puzzle. Partant d’une hypothèse - l’image sur la boîte à puzzle - comme l’existence de protéines dans le nez capables de reconnaître les odeurs, elle a commencé à élaborer des stratégies afin de corroborer cette théorie. Pour trouver ces protéines - les pièces du puzzle - il devait trouver des gènes qui les encodaient. Lorsqu’elle a fait part à ses collègues de ses intentions, elle n’avait pas de grandes attentes; elle a immédiatement pris en compte le fait que beaucoup puissent considérer son projet comme une mission impossible et que personne ne voudrait subventionner, mais ça ne l’a pas arrêtée.

«J’ai toujours été attirée par les grandes questions et les défis ne m’ont jamais effrayée». Tout comme ses parents lui avaient appris, Buck a décidé de poursuivre son projet, afin de ne pas se limiter aux choses simples, médiocres ou "possibles". Son rêve était de faire quelque chose de grand, d’important, sans imaginer, cependant, pouvoir aller si loin et gagner un Nobel. Et ainsi, faisant les petites heures, après plusieurs corrections, modifications et reformulations, un samedi soir, tout en travaillant entre des feuilles et des stylos colorés éparpillés sur la table de la cuisine, Linda a complété le puzzle : elle a trouvé les récepteurs. Pour être précis, elle a découvert qu’il en existe environ 350 différents types chez l’homme et environ 1000 chez la souris. L’étape suivante ? Déterminer comment les signaux provenant de ces récepteurs dans le nez sont traduits par le cerveau en perceptions. Grâce à la collaboration d’étudiants et de doctorants, elle a identifié comment les récepteurs organisent l’information, d’abord dans le nez, puis dans deux des principaux centres de transmission du cerveau. Cependant, la compréhension de ce qui se passe exactement dans le cerveau quand nous percevons quelque chose et quand nous ressentons des sensations représente encore un mystère auquel, cependant, la scientifique ne cède toujours pas, estimant que ce domaine d’étude est le plus difficile, mais aussi la plus stimulante des sciences biologiques.

La reconnaissance de son énorme travail ne s’est pas arrêtée à la remise du Prix Nobel; les publications concernant ses découvertes ont déclanché, pendant des années, des réactions plus que positives de la part de toute la communauté scientifique et en particulier de la communauté américaine qui l’a inondée de grands honneurs et d’admiration. L’un des exemples les plus emblématiques est l’attribution, en 2015, d’un doctorat honorifique par l’Université Harvard. Sans parler du fait que les techniques qu’elle a élaboré et les données recueillies dans le cadre du système sensoriel sont encore appliquées aujourd’hui dans les laboratoires du monde entier, ce dont elle déclare en être très satisfaite. «J’aime faire de la science. J’aime penser à elle. J’aime chercher des solutions à un problème et j’aime travailler avec les gens de mon laboratoire [...], échanger des idées, trouver des stratégies et interpréter les résultats». C’est ainsi que le Dr Buck décrit son travail et sa plus grande passion. Pour elle, la recherche est un jeu et, qu’elle gagne ou qu’elle perde, le plaisir est assuré. Les défaites sont beaucoup plus utiles que les victoires, car elles servent à étendre son imagination, à réfléchir à l’étape suivante, à planifier la prochaine stratégie à mettre en œuvre. Les vrais succès, en revanche, sont ceux inattendus, soudains, parce que c’est quand on ne s’attend pas à un résultat que se produisent les plus grandes découvertes. Et à ceux qui lui demandent quelle est la clé de mon succès, elle leur répond par trois solutions : persévérance, courage et vision claire de vos objectifs.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

How do we perceive the odors of things we smell? U.S. biologist Linda Brown Buck gave us the answer, unraveling a mystery which many other scientists had been trying to solve for years, but without success. Thus, in 2004, Dr. Buck received the Nobel Prize in Medicine in recognition of her groundbreaking discoveries in the field of olfactory perception.

Linda Brown Buck was born in Seattle (in Washington State, USA), on January 29, 1947. The upbringing she received from her family and the environment in which she grew up certainly helped shape the character of this woman who, by her own account, learned to think independently and determinedly and developed a strong sense of altruism early on. She grew up with an electrical engineer father and a word puzzle-loving mother. Their two personalities were united by the same creativity, open-mindedness and inventiveness that led Linda Buck, later on, to make the great discoveries that she is credited with today, which she never imagined she would make. After finishing high school, Buck decided remain in her hometown, studying psychology at the University of Washington, with the intention of becoming a psychotherapist. A course in immunology, however, so enthralled her that she changed course, leading her to dream of becoming a biologist. As a result, she graduated in 1975 with degrees in microbiology and psychology, and then went on to earn, in 1980, a doctorate in immunology at the University of Texas Southwestern Medical Center. There she learned to conduct research experiments that would lay the foundation for her important future work. Later, through research at Columbia University's molecular biology laboratory, Dr. Buck made the acquaintance of physician Richard Axel, with whom, without yet knowing it, she would arrive at discoveries so significant that they would forever change her life. Inspiring her interest in the olfactory system, however, was her reading of an exciting paper by Solomon Snider on the possible mechanisms underlying odor detection. The topic, on which she had not yet worked, fascinated and intrigued her to the point that she began research in that field. In 1991, together with Dr. Axel, she published in the journal Cell her work on the organization of the olfactory system that, in 2004, led to both of them winning the Nobel Prize in Medicine.

«The whole thing was very dramatic and unusual, and it was wonderful to have my family and friends there with me. It was one of those once-in-a-lifetime experiences».

For us, smelling something, detecting an aroma and reacting to it are taken for granted - natural actions that we may not even dwell on too much. For Linda, however, they represented and still represent something fascinating, a kind of "mystery," long debated and, at the time, still unresolved. From the initial imprinting she had as a result of reading Snider, to the discoveries that led her to the Nobel Prize, the path to the long-awaited answers was by no means easy. For her, however - as the classic empirical scientist that she is - it was a kind of game. It was a bit like solving a puzzle. Starting with a hypothesis - the image on the puzzle box - such as the existence of proteins in the nose capable of recognizing odors, she began to devise strategies in order to corroborate that theory. To identify these proteins - the puzzle pieces - she had to find genes that encoded them. When she told colleagues and associates what her intentions were, she did not have high expectations. She initially thought that many might judge this project of hers as an impossible mission that no one would want to subsidize. But that did not stop her.

«I have always been attracted to big questions, and challenges have never scared me». Just as her parents had taught her, Buck decided to pursue her project so that she would not have to limit herself to simple, mediocre or "possible" things. Her dream was to do something big, something important, without yet imagining, however, that she could go so far as to win a Nobel Prize. Keeping late hours, after many corrections, edits and reformulations, one Saturday night, while working among colored papers and pens scattered on the kitchen table, Linda completed the puzzle: she found the receptors. To be exact, she found that there are about 350 different types in humans and about a thousand in mice. The next step? Determining how signals from these receptors in the nose were translated by the brain into perceptions. With the collaboration of students and other PhDs, she identified how the receptors organize information, first in the nose and then into two of the brain's major transmission centers. However, understanding what exactly goes on in the brain when we perceive something and when we experience sensations still represents a mystery - which Dr. Buck to this day has never abandoned, believing this area of study to be one of the most challenging but also one of the most stimulating among the biological sciences.

Recognition of her enormous contributions did not stop with the awarding of the Nobel Prize. Publications concerning her discoveries have, for years, triggered very positive reactions from the entire scientific community and particularly from the American community, which has showered her with great honors and admiration. One of the most emblematic examples is the awarding, in 2015, of an honorary doctorate from Harvard University. Not to mention that the techniques she developed and the data she collected in the area of the sensory system are applied, even today, in laboratories around the world, something she says she is highly satisfied with. «I love doing science. I love thinking about it. I love looking for solutions to a problem and I love working with people in my lab..., exchanging ideas, finding strategies and interpreting results». This is how Dr. Buck describes her work, as well as her greatest passion. For her, research is a game, and win or lose, enjoyment is guaranteed. Defeats are much more useful than wins, as they serve to stretch one's imagination, to think about the next step and to plan the next strategy to be implemented. The real successes, on the other hand, are the unexpected, sudden ones, for it is when one does not expect an outcome that the greatest breakthroughs occur. And to those who ask her what the key to her success is, she responds with three critical elements: perseverance, courage and a clear vision of one's goals.

Traduzione spagnola
Vanessa Dumassi

¿Cómo percibimos los olores de lo que olfateamos? La bióloga estadounidense Linda Brown Buck nos ha dado la respuesta desentrañando un misterio al que muchos otros científicos llevaban años intentando encontrar una explicación, aunque sin éxito. Así, en 2004, la Dra. Buck recibió el Premio Nobel de Medicina como reconocimiento por sus descubrimientos pioneros en el campo de la percepción olfativa.

Linda Brown Buck nació en Seattle (Estado de Washington, EE.UU.) el 29 de enero de 1947. La educación que recibió de su familia y el entorno en el que se crió contribuyeron sin duda a forjar el carácter de esta mujer que, como ella misma admite, aprendió a pensar con independencia y determinación y desarrolló muy pronto un fuerte sentido del altruismo. En efecto, se crió con un padre ingeniero eléctrico y una madre amante de los rompecabezas. Dos personalidades unidas por la misma creatividad, la misma amplitud de miras y la misma inventiva que llevaron a Linda Buck a realizar los grandes descubrimientos que hoy se le reconocen y a los que ella misma nunca imaginó que iba a llegar. Tras terminar el instituto, Buck decidió quedarse en su ciudad natal y estudiar psicología en la Universidad de Washington con la intención de ser psicoterapeuta. Sin embargo, un curso de inmunología la apasionó hasta tal punto que le hizo cambiar de rumbo y soñar con convertirse en bióloga. En 1975 se licenció en microbiología y psicología y luego prosiguió con un doctorado –que terminará en 1980– en inmunología en la universidad de Texas Southwestern Medical Center. Ahí aprende a realizar experimentos de investigación que sentarán las bases de su importante trabajo futuro. Más tarde, gracias a las investigaciones realizadas en el laboratorio de biología molecular de la Universidad de Columbia, la doctora Buck conoce al doctor Richard Axel con quien, sin saberlo aún, llegará a unos descubrimientos tan notables que su vida cambiará para siempre. Sin embargo, lo que inspiró su interés por el sistema olfativo fue la apasionante lectura de un artículo de Solomon Snider sobre los posibles mecanismos de la percepción de los olores. El tema, en el que la científica aún no se había detenido, la fascinó e intrigó hasta tal punto que empezó a investigar en este campo. En 1991, junto con el Dr. Axel, publicó en la revista Cell su trabajo sobre la organización del sistema olfativo que les valió a ambos el Premio Nobel de Medicina en 2004.

«Todo fue muy dramático e inusual, pero fue maravilloso tener a mi familia y a mis amigos allí conmigo. Fue una de aquellas experiencias que se viven una vez en la vida».

Así, al día siguiente de la ceremonia de entrega del premio, en una entrevista con el escritor científico Peter Sylwan (11 de diciembre de 2004), Linda Buck describe uno de los acontecimientos más importantes de su vida.

Oler algo, olfatearlo y reaccionar ante ello son acciones que nosotros damos por sentadas y naturales y en las que, quizá, no nos detenemos demasiado. Para Linda, en cambio, representaban y siguen representando algo fascinante, una especie de "misterio", ampliamente debatido y, en aquel momento, aún irresuelto. A partir de aquel imprinting tras la lectura de Snider y hasta los descubrimientos que la llevaron al Nobel, el recorrido hacia las tan anheladas respuestas no fue nada fácil. Sin embargo para ella –en cuanto científica empírica– era una especie de juego: era como resolver un rompecabezas. Partiendo de una hipótesis –la imagen en una caja de rompecabezas–, la existencia de proteínas en la nariz capaces de reconocer olores, empezó a desarrollar estrategias para corroborar esta teoría. Para identificar estas proteínas –las piezas del rompecabezas– tenía que encontrar los genes que las codificaban. Cuando comunicó sus intenciones a sus colegas, no tenía grandes expectativas; en efecto había tenido en cuenta que muchos podían juzgar su proyecto como una misión imposible que nadie querría subvencionar, pero eso no la detuvo.

«Siempre me han atraído las grandes preguntas y los retos nunca me han asustado». Tal y como le habían enseñado sus padres, Buck decidió perseguir su propio proyecto y no limitarse a cosas simples, mediocres o "posibles". Su sueño era hacer algo grande, algo importante, sin imaginar que podría llegar tan lejos y ganar un premio Nobel. Y así, trasnochando, después de varias correcciones, modificaciones y reformulaciones, un sábado por la noche, mientras trabajaba entre hojas de papel y bolígrafos de colores esparcidos por la mesa de la cocina, Linda completó el puzzle: encontró los receptores. Para ser exactos, descubrió que existen unos 350 tipos distintos en los seres humanos y unos mil en los ratones. ¿Y el siguiente paso? Determinar cómo el cerebro traduce las señales de estos receptores nasales en percepciones. Gracias a la colaboración de estudiantes y de doctorandos, identificó cómo los receptores organizan la información primero en la nariz y luego en dos de los principales centros de transmisión del cerebro. Sin embargo, entender lo que ocurre exactamente en el cerebro cuando percibimos algo y cuando experimentamos sensaciones sigue siendo un misterio al que la científica aún no se rinde, considerando esta área de estudio la más desafiante, pero también la más estimulante entre las ciencias biológicas.

El reconocimiento a su inmenso trabajo no se detuvo con la concesión del premio Nobel. Las publicaciones sobre sus descubrimientos han suscitado durante años reacciones más que positivas por parte de toda la comunidad científica y, en particular, de la estadounidense que la ha colmado de grandes honores y admiración. Uno de los ejemplos más emblemáticos es la concesión de un doctorado honoris causa por la Universidad de Harvard en 2015. Y no hablemos del hecho de que las técnicas que desarrolló y los datos recogidos por ella en el marco del sistema sensorial se siguen aplicando hoy en laboratorios de todo el mundo; y esto es algo de lo que afirma sentirse muy satisfecha. «Me encanta hacer ciencia. Me encanta pensar en ella. Me encanta buscar soluciones a un problema y me encanta trabajar con la gente de mi laboratorio [...], intercambiarnos ideas, encontrar estrategias e interpretar los resultados». Así la Dra. Buck describe su trabajo, es decir su mayor pasión. Considera la investigación como un juego y, que ella gane o pierda, la diversión está garantizada. Las derrotas son mucho más útiles que las victorias, ya que sirven para extender la propia imaginación, para pensar en el siguiente paso y para planificar la siguiente estrategia. Los verdaderos éxitos, en cambio, son los inesperados e imprevistos porque cuando una no espera un resultado se producen los mayores avances. Y a quien le pregunta cuál es la clave de su éxito, responde con tres soluciones: perseverancia, valentía y visión clara de los propios objetivos.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Як ми сприймаємо запахи того, що ми відчуваємо? Американський біолог Лінда Браун Бак дала нам відповідь, розгадавши загадку, якій багато інших і не тільки вчених роками намагалися знайти пояснення, але безуспішно. Так, у 2004 році доктор Бак отримала Нобелівську премію з медицини на знак визнання її революційних відкриттів у галузі нюхового сприйняття.

Лінда Браун Бак народилася 29 січня 1947 року в м. Сіетл (штат Вашингтон, США). Виховання, отримане в сім'ї, і середовище, в якому вона зростала, безсумнівно, сприяли формуванню характеру цієї жінки, яка, за її власним визнанням, навчилася мислити самостійно і рішуче і рано розвинула в собі сильне почуття альтруїзму. Вона виросла з батьком-електриком і матір'ю, яка любила головоломки. Дві особистості, об'єднані тією ж креативністю, відкритістю та винахідливістю, які привели Лінду Бак до великих відкриттів, за які вона визнана сьогодні і до яких вона сама ніколи не уявляла, що прийде. Після закінчення середньої школи Бак вирішила залишитися в рідному місті, вивчати психологію у Вашингтонському університеті, маючи намір стати психотерапевтом. Однак курс імунології настільки захопив її, що вона змінила напрямок навчання, що привело її до мрії стати біологом. У 1975 році вона закінчила мікробіологію та психологію і продовжила навчання в докторантурі, яку закінчила у 1980 році, з імунології в Південно-Західному медичному центрі Техаського університету. Тут він навчився проводити наукові експерименти, які закладуть підвалини його важливої майбутньої роботи. Пізніше, завдяки своїм дослідженням в лабораторії молекулярної біології Колумбійського університету, доктор Бак познайомилася з лікарем Річардом Акселем, з яким, сама того не підозрюючи, зробить відкриття, настільки значущі, що змінять її життя назавжди. Однак її інтерес до нюхової системи був викликаний захопливим читанням статті Соломона Снайдера про можливі механізми виявлення запахів. Тема, на якій науковець ще не зупинялася, захопила та заінтригувала її настільки, що вона розпочала дослідження в цій галузі. У 1991 році разом з доктором Акселем вона опублікувала свою роботу про організацію нюхової системи в журналі Cell, яка привела їх обох до Нобелівської премії з медицини в 2004 році.

«Це було дуже драматично і незвично, але було чудово, що моя сім'я і друзі були там зі мною. Це був один з тих вражень, які бувають раз в житті».

Для нас нюхати щось, відчувати запах і реагувати на нього - це само собою зрозумілі, природні дії, на яких ми, можливо, навіть не надто замислюємося. Однак для Лінди вони були і залишаються чимось захоплюючим, своєрідною "таємницею", про яку довго сперечалися і яка на той час так і не була розгадана. Від першого враження, яке вона отримала після прочитання "Снайдера", до відкриттів, які привели її до Нобелівської премії, шлях до довгоочікуваних відповідей був аж ніяк не простим. Однак для неї - як для класичного емпіричного вченого, яким вона є - це була своєрідна гра; це було схоже на розв'язання головоломки. Почавши з гіпотези - зображення на коробці з пазлами - про існування білків у носі, здатних розпізнавати запахи, вона почала розробляти стратегії для підтвердження цієї теорії. Щоб ідентифікувати ці білки - шматочки пазлу - він повинен був знайти гени, які їх кодують. Коли вона розповідала колегам про свої наміри, то не мала великих очікувань, одразу врахувала той факт, що багато хто може сприйняти її проект як нездійсненну місію, яку ніхто не захоче фінансувати, але це її не зупинило.

"Мене завжди приваблювали великі питання, і виклики ніколи не лякали мене". Як і вчили її батьки, Бак вирішила продовжувати свій проект, не обмежуючись простими, посередніми або "можливими" речами. Вона мріяла зробити щось велике, щось важливе, ще не уявляючи, однак, що зможе зайти так далеко і отримати Нобелівську премію. І ось, рано-вранці, після декількох виправлень, модифікацій і переформулювань, одного суботнього вечора, працюючи серед кольорових паперів і ручок, розкладених на кухонному столі, Лінда склала пазл: вона знайшла рецептори. Якщо бути точною, то вона виявила, що у людини їх існує близько 350 різних типів, а у мишей - близько тисячі. Наступний крок? Визначити, як сигнали від цих рецепторів у носі переводяться мозком у сприйняття. У співпраці зі студентами і аспірантами він визначив, як рецептори організовують інформацію спочатку в носі, а потім у двох головних центрах передачі мозку. Однак розуміння того, що саме відбувається в мозку, коли ми щось сприймаємо і коли відчуваємо відчуття, досі залишається загадкою, перед якою науковець не здається, оскільки вважає цей напрямок досліджень найскладнішим, але й найбільш стимулюючим серед біологічних наук.

Визнання її величезної праці не обмежилося присудженням Нобелівської премії, публікації про її відкриття протягом багатьох років викликають більш ніж позитивну реакцію всієї наукової спільноти і, зокрема, американської, яка обдаровує її великими почестями і захопленням. Одним з найбільш показових прикладів є присудження у 2015 році почесного ступеня доктора Гарвардського університету. Не кажучи вже про те, що розроблені нею методики і зібрані дані в області сенсорної системи досі застосовуються в лабораторіях по всьому світу, чим вона, за її словами, дуже задоволена. «Я люблю займатися наукою. Мені подобається думати про це. Я люблю шукати рішення проблем і мені подобається працювати з людьми в моїй лабораторії [...], обмінюватися ідеями, знаходити стратегії та інтерпретувати результати». Так доктор Бак описує свою роботу і свою найбільшу пристрасть. Для неї дослідження - це гра, і, виграш чи програш, задоволення гарантоване. Поразки набагато корисніші, ніж перемоги, оскільки слугують для того, щоб розім'яти уяву, подумати над наступним кроком, спланувати наступну стратегію. Справжні ж успіхи - несподівані, раптові, адже саме тоді, коли не очікуєш результату, відбуваються найбільші відкриття. А тим, хто запитує її, що є запорукою її успіху, вона відповідає трьома рішеннями: наполегливість, сміливість і чітке бачення своїх цілей.