Dorothy Crowfoot Hodgkin
Laura Bertolotti

Tonka Uzu

Dorothy Crowfoot Hodgkin (Il Cairo 12-05-1910 - Shipston-on-Stour 29-07-1994), biochimica e cristallografa, vinse il Premio Nobel per la Chimica nel 1964 «per la determinazione delle strutture di importanti sostanze biochimiche tramite l'uso di tecniche legate ai raggi X».

Il padre di Dorothy, John Winter Crowfoot, era archeologo, diresse tra l'altro la Scuola di Archeologia di Gerusalemme. Anche la madre, Grace Mary Hood, era appassionata di archeologia e specializzata nello studio dei tessuti antichi oltre a essere un'esperta botanica. Dorothy e le sue tre sorelle trascorrevano molto tempo con i nonni paterni in Inghilterra, ma restavano unite ai genitori da una fitta corrispondenza. In gioventù anche lei si interessò agli scavi aiutando i suoi genitori nella scoperta di una chiesa bizantina nell'allora Transgiordania. Per il suo sedicesimo compleanno, la madre le regalò un libro sulla cristallografia a raggi X di Lawrence Bragg, pioniere nella tecnica che sfrutta la proprietà di diffrazione della luce sui cristalli. Da quella lettura Dorothy capì che la chimica sarebbe stata il suo campo, il suo futuro. Si laureò nel 1932 al Somerville, college femminile di Oxford, i suoi studi vertevano appunto su cristallografia e mineralogia. La preside, Margery Fry, amica di Virginia Woolf e Vanessa Bell, le offrì un posto da ricercatrice in un laboratorio "tutto per sé", ma Dorothy intraprese un dottorato di ricerca a Cambridge, sotto la guida di John Desmond Bernal. Qualche anno dopo, accettò l'incarico a Oxford, diventando tutor, cioè professoressa di chimica. Aveva finalmente l'indipendenza e la stabilità economica che cercava ma l'ambiente di Cambridge le mancava. Nel 1934 Dorothy incontrò, per così dire, l'ormone proteico dell'insulina, scoperto da poco, che rappresentava una grande speranza di salvezza per le persone diabetiche. Tuttavia le strutture dell'epoca erano inadatte per l'analisi di molecole così complesse e lei allora si adoperò nel perfezionare la tecnica della cristallografia proprio per riuscire a ottenere la struttura dell'ormone. Riuscì solo trentacinque anni dopo, nel 1969, grazie all'utilizzo di macchinari più potenti, come i computer, per l'analisi dei dati.

La struttura della penicillina le si svelò nel 1945 quando riuscì a ottenere un'immagine tridimensionale della disposizione degli atomi, concludendo così il lavoro iniziato da Alexander Fleming che l'aveva scoperta accidentalmente. Un fatto rilevante a cui già molte/i scienziate/i stavano lavorando con un approccio chimico, invece lei scelse un approccio fisico e i dati che ottenne permisero di progettare e sintetizzare altri antibiotici. Fu solo il punto di partenza per la scienziata che, a metà degli anni Cinquanta, scoprì la struttura della Cobalamina, nota come Vitamina B12, con la collaborazione di Kenneth Trueblood e P. Galen Lenhert. A causa del grande peso della molecola, lo studio richiese sei anni ma le valse poi il Premio Nobel. Con un numero di atomi pari a centoottantuno (di cui cento differenziati dall'idrogeno), la Vitamina B12 era considerata la molecola più complessa a essere stata analizzata dalla cristallografia. Tra le biomolecole di cui la studiosa determinò la struttura vanno anche ricordati il colesterolo, nel 1937, la lattoglobulina e la ferritina. Nel 1947 era entrata a far parte della Royal Society e, fra i suoi allievi, considerati alla stregua di figli, vi fu anche la futura Premier inglese Margaret Thatcher. Nel 1958 diventò membro dell'American Academy of Arts and Sciences e nel 1965 la regina Elisabetta II le conferì la più alta onorificenza inglese, che solo un'altra donna aveva ricevuto prima di lei, Florence Nightingale, ovvero l'Order of Merit.

Dorothy Crowfoot nutriva da sempre una passione per i Paesi africani che le veniva dalla permanenza nei luoghi nella sua infanzia e dai numerosi viaggi. Anche il matrimonio con Thomas Lionel Hodgkin, medico specializzato in malattie tropicali, figlio di uno storico del mondo africano e arabo, non fece che rafforzare quei suoi interessi. La coppia ebbe due figli e una figlia, che diventarono rispettivamente un matematico, un botanico e un'insegnante di storia. Crebbero nella grande casa di Woodstock Road, da cui partivano le numerose lettere indirizzate a colleghi e studiosi sparsi nel mondo, con cui venivano organizzati incontri e convegni. Nel 1970 la scienziata fondò la Hodgkin Scholarship e la Hodgkin House per favorire il diritto allo studio dei/delle studenti provenienti da Paesi africani e asiatici. Grazie al suo impegno pacifista per promuovere il disarmo e il superamento delle barriere indotte dalla Guerra fredda, fu insignita del Premio Lenin per la pace, nel 1987.

Chiamata affettuosamente in patria "la donna più intelligente d'Inghilterra", la sua modestia le faceva dire che era tutto merito del caso e del talento altrui. A una giornalista affermò con semplicità che per il 90% del tempo aveva avuto a che fare con fallimenti e, occasionalmente, con qualche successo. Eppure, il 10 dicembre 1964, nella Sala dei Concerti a Stoccolma, durante la cerimonia di assegnazione dei Premi Nobel, tra i numerosi uomini invitati, spiccava una donna in abito chiaro: la prima inglese a ricevere il premio in una disciplina scientifica. Per ironia della sorte, dopo una vita spesa nello studio e nella sperimentazione, sul Daily Mail del tempo la notizia apparve in tono minore:«Casalinga di Oxford vince il Premio Nobel».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Dorothy Crowfoot Hodgkin (Le Caire 12-05-1910 - Shipston-on-Stour 29-07-1994), biochimiste et cristallographe, elle a remporté le prix Nobel de chimie en 1964 «pour la détermination des structures de substances biochimiques importantes par l’utilisation de techniques liées aux rayons X».

Le père de Dorothy, John Winter Crowfoot, était archéologue et dirigeait entre autres l’École d’archéologie de Jérusalem. Sa mère, Grace Mary Hood, était également passionnée par l’archéologie et spécialisée dans l’étude des tissus anciens en plus d’être une experte en botanique. Dorothy et ses trois sœurs passaient beaucoup de temps avec leurs grands-parents paternels en Angleterre, mais elles restaient unies à leurs parents par un lien profond. Dans sa jeunesse, elle s’intéressa elle aussi aux fouilles en aidant ses parents à découvrir une église byzantine en Transjordanie. Pour son seizième anniversaire, sa mère lui a offert un livre sur la cristallographie aux rayons X de Lawrence Bragg, pionnier dans la technique qui exploite la propriété de diffraction de la lumière sur les cristaux. De cette lecture, Dorothy comprit que la chimie serait son domaine, son avenir. Diplômée en 1932 du Somerville, collège féminin d’Oxford, elle étudie la cristallographie et la minéralogie. La principale, Margery Fry, amie de Virginia Woolf et Vanessa Bell, lui a offert un poste de chercheuse dans un laboratoire "tout pour elle", mais Dorothy a entrepris un doctorat à Cambridge, sous la direction de John Desmond Bernal. Quelques années plus tard, elle a accepté le poste à Oxford, en devenant tutrice, au juste, professeur de chimie. Elle avait enfin l’indépendance et la stabilité économique qu’elle cherchait, mais l’environnement de Cambridge lui manquait. En 1934, Dorothy a rencontré, pour ainsi dire, l’hormone protéique de l’insuline, récemment découverte, qui représentait l’espoir de gairison pour les personnes diabétiques. Cependant, les structures de l’époque étaient inadaptées pour l’analyse de molécules aussi complexes et elle s’efforça alors de perfectionner la technique de la cristallographie précisément pour réussir à obtenir la structure de l’hormone. Elle ne réussit que trente-cinq ans plus tard, en 1969, grâce à l’utilisation de machines plus puissantes, comme les ordinateurs, pour l’analyse des données.

La structure de la pénicilline a été révélée en 1945 lorsqu’elle a réussi à obtenir une image tridimensionnelle de la disposition des atomes, concluant ainsi le travail commencé par Alexander Fleming qui l’avait découverte accidentellement. Un fait important sur lequel beaucoup de scientifiques travaillaient déjà avec une approche chimique, mais elle a choisi une approche physique et les données qu’elle a obtenues ont permis de concevoir et de synthétiser d’autres antibiotiques. Ce n’était que le point de départ pour la scientifique qui, au milieu des années 1950, découvrit la structure de la cobalamine, connue sous le nom de vitamine B12, avec la collaboration de Kenneth Trueblood et de P. Galen Hertlen. En raison du poids important de la molécule, l’étude a duré six ans, mais elle lui a valu le prix Nobel. Avec un nombre d’atomes égal à cent-quatre (dont cent différenciés par l’hydrogène), la vitamine B12 était considérée comme la molécule la plus complexe à avoir été analysée par cristallographie. Parmi les biomolécules dont elle a déterminé la structure, il faut aussi mentionner le cholestérol, en 1937, la lactoglobuline et la ferritine. En 1947, elle a rejoint la Royal Society et, parmi ses élèves, la future Premier ministre anglaise Margaret Thatcher. En 1958, elle devient membre de l’American Academy of Arts and Sciences et en 1965, la reine Elizabeth II lui décerne la plus haute distinction anglaise, que seule une autre femme avait reçue avant elle, Florence Nightingale, l’Ordre du mérite.

Dorothy Crowfoot avait depuis toujours une passion pour les pays africains qui lui venait de son séjour dans les lieux de son enfance et de ses nombreux voyages. Son mariage avec Thomas Lionel Hodgkin, médecin spécialisé dans les maladies tropicales, fils d’un historien du monde africain et arabe, ne fait que renforcer ses intérêts. Le couple eut deux fils et une fille, qui devinrent respectivement mathématicien, botaniste et professeur d’histoire. Ils grandirent dans la grande maison de Woodstock Road, d’où partaient les nombreuses lettres adressées à des collègues et à des chercheurs du monde entier, avec lesquelles étaient organisées des rencontres et des congrès. En 1970, la scientifique a fondé la Hodgkin Scholarship et la Hodgkin House pour favoriser le droit à l’étude des étudiants des pays africains et asiatiques. Grâce à son engagement pacifiste pour promouvoir le désarmement et le dépassement des barrières induites par la guerre froide, elle a reçu le prix Lénine pour la paix en 1987.

Affectueusement appelée "la femme la plus intelligente d’Angleterre", sa modestie lui faisait dire que c’était tout le mérite du hasard et du talent d’autrui. Elle a simplement affirmé à une journaliste que 90 % du temps, elle avait eu à faire à des échecs et, parfois, à des succès. Et pourtant, le 10 décembre 1964, dans la Salle de Concert de Stockholm, lors de la cérémonie d’attribution des Prix Nobel, parmi les nombreux hommes invités, se distinguait une femme en costume clair : la première anglaise à recevoir le prix dans une discipline scientifique. Ironiquement, après une vie d’étude et d’expérimentation, dans le Daily Mail de l’époque, la nouvelle est apparue sur un ton mineur : «Femme au foyer d’Oxford gagne le prix Nobel».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Dorothy Crowfoot Hodgkin (b. Cairo 12-05-1910 – d. Shipston-on-Stour 29-07-1994), biochemist and crystallographer, won the Nobel Prize in Chemistry in 1964 «for the determination of the structures of important biochemical substances by the use of X-ray-related techniques.»

Dorothy's father, John Winter Crowfoot, was an archaeologist, directing, among other things, the School of Archeology in Jerusalem. Her mother, Grace Mary Hood, was also passionate about archaeology and, in addition to being an expert botanist, specialized in the study of ancient textiles. Dorothy and her three sisters spent a great deal of time with her paternal grandparents in England, but remained connected to her parents by close correspondence. In her youth she also became interested in archeological excavation, helping her parents in the exploration of a Byzantine church in what was then Transjordan. For her sixteenth birthday, her mother gave her a book on X-ray crystallography by Lawrence Bragg, a pioneer in that technique, which exploits the diffraction of energy by crystals. From that reading Dorothy realized that chemistry would be her field, her future. She graduated in 1932 from Somerville, a women's college in Oxford, her studies centering on crystallography and mineralogy. The dean, Margery Fry, a friend of Virginia Woolf and Vanessa Bell, offered Crowfoot a research position in a laboratory "all to herself," but Dorothy began a Ph.D. program at Cambridge, under John Desmond Bernal. A few years later, she accepted the position at Oxford, becoming a tutor, that is, professor of chemistry. She finally had the independence and economic stability she sought, but she missed the Cambridge environment. In 1934 Dorothy encountered the newly discovered protein hormone insulin, which was a great hope of salvation for people with diabetes. However, the facilities of the time were unsuitable for the analysis of such complex molecules, and she then worked at perfecting the technique of crystallography for the purpose of obtaining the structure of the hormone. She succeeded only thirty-five years later, in 1969, by using more powerful resources, such as computers, to analyze the data.

The structure of penicillin was revealed to her in 1945 when she was able to obtain a three-dimensional image of the arrangement of the atoms, thus concluding the work begun by Alexander Fleming, who had discovered it accidentally. Many scientists were already working on the structure of molecules with a chemical approach. She instead chose a physical approach and the data she obtained made it possible to design and synthesize more antibiotics. It was just the starting point for Crowfoot who, in the mid-1950s, discovered the structure of cobalamin, known as Vitamin B12, with the collaboration of Kenneth Trueblood and P. Galen Lenhert. Due to the large weight of the molecule, the study took six years but later earned her the Nobel Prize. With one hundred eighty-one atoms (one hundred of which were hydrogen), Vitamin B12 was considered the most complex molecule to have been analyzed by crystallography. Biomolecules whose structure the scholar determined also include cholesterol, in 1937, and lactoglobulin and ferritin. By 1947 she had joined the Royal Society, and among her students, who she considered to be like children of hers, was the future British Prime Minister Margaret Thatcher. In 1958 she became a member of the American Academy of Arts and Sciences, and in 1965 Queen Elizabeth II bestowed on her the highest British honor, which only one other woman, Florence Nightingale, had received before her, namely the Order of Merit.

Dorothy Crowfoot had always harbored a passion for African countries that came from being in the places of her childhood and from her many travels. Her marriage to Thomas Lionel Hodgkin, a physician specializing in tropical diseases and the son of an historian of the African and Arab world, also strengthened those interests. The couple had two sons and a daughter, who, respectively, became a mathematician, a botanist and a history teacher. They grew up in the family’s large house on Woodstock Road, from which originated many letters addressed to colleagues and scholars scattered around the world, with whom meetings and conferences were organized. In 1970, Crowfoot founded the Hodgkin Scholarship and Hodgkin House to further the right to study for students from African and Asian countries. Because of her pacifist efforts to promote disarmament and overcome Cold War-induced barriers, she was awarded the Lenin Peace Prize in 1987.

Affectionately called "the smartest woman in England," in the UK, her modesty led her to say that it was all a result of chance, and the talents of others. She told a reporter that 90 percent of the time she had dealt with failure and only occasionally some success. Yet, on December 10, 1964, in the Concert Hall in Stockholm, during the Nobel Prize ceremony, a woman in a light suit stood out among the many men invited - the first Englishwoman to receive the prize in a scientific discipline. Ironically, after a lifetime spent in study and experimentation, the news appeared in the British Daily Mail with this headline: "Oxford Housewife Wins Nobel Prize."

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

Dorothy Crowfoot Hodgkin (El Cairo, 12-05-1910/ Shipston-On-Stour, 29-07-1994), bioquímica cristalógrafa, ganó, en 1964, el Premio Nobel de Química «por sus determinaciones por técnicas de rayos X de las estructuras de importantes sustancias biomédicas».

El padre de Dorothy, John Winter Crowfoot, era arqueólogo y, entre otras cosas dignas de mención, dirigió la Escuela de Arqueología de Jerusalen. También su madre, Grace Mary Hood, era una apasionada de arqueología y estaba especializada en el estudio de los tejidos antiguos, además de ser una experta botánica. Dorothy y sus tres hermanas pasaban mucho tiempo con los abuelos paternos, pero se mantenía en contacto con sus padres gracias una densa correspondencia. En su juventud también se interesó por las excavaciones ayudando a sus padres en el descubrimiento de una iglesia bizantina en la entonces Transjordania. Para su decimosexto cumpleaños, su madre le regaló un libro sobre la cristalografía de rayos X de Lawrence Bragg, pionero en la técnica que explota la propiedad de difracción de la luz sobre los cristales. A partir de esa lectura, Dorothy se dio cuenta de que la química sería su campo, su futuro. Se graduó en 1932 en el Somerville College de Oxford, donde estudiaba cristalografía y mineralogía. La directora, Margery Fry, amiga de Virginia Woolf y Vanessa Bell, le ofreció un puesto de investigadora en un laboratorio “solo para ella”, pero Dorothy se doctoró en Cambridge bajo la dirección de John Desmond Bernal. Unos años más tarde, aceptó el puesto en Oxford, convirtiéndose en tutor, es decir, profesora de química. Finalmente tenía la independencia y la estabilidad económica que buscaba, pero extrañaba mucho el entorno de Cambridge. En 1934, Dorothy conoció, por así decirlo, la hormona proteica de la insulina, acabada de descubrir, que representaba una gran esperanza de salvación para las personas diabéticas. Sin embargo, las estructuras de la época eran inapropiadas para el análisis de moléculas tan complejas, así que se dedicó a perfeccionar la técnica de la cristalografía para conseguir la estructura de la hormona. Tuvo éxito solo 35 años después, en 1969, gracias al uso de máquinas más potentes, como las computadoras, para el análisis de datos.

La estructura de la penicilina se le reveló en 1945 cuando logró obtener una imagen tridimensional de la disposición de los átomos, concluyendo así el trabajo iniciado por Alexander Fleming que la había descubierto accidentalmente. Un hecho significativo en el que ya muchas/os científicas/os estaban trabajando con un enfoque químico, en cambio ella eligió un enfoque físico y los datos que obtuvo permitieron diseñar y sintetizar otros antibióticos. Fue solo el punto de partida para la científica que, a mediados de la década de 1950, descubrió la estructura de la cobalamina, conocida como vitamina B12, con la colaboración de Kenneth Trueblood y P. Galen Lenhert. Debido al gran peso de esta molécula, el estudio tardó seis años pero le valió el Premio Nobel. Con un número de átomos de ciento setenta y uno (de los cuales cien se diferenciaban del hidrógeno), la vitamina B12 se consideraba la molécula más compleja en haber sido analizada por la cristalografía. Entre las biomoléculas cuya estructura también determinó, hay que recordar el colesterol, en 1937, la lactoglobulina y la ferritina. En 1947 se incorporó a la Royal Society y, entre sus alumnos, considerados como hijos, también estuvo la futura Presidenta inglesa Margaret Thatcher. En 1958 se convirtió en miembro de la American Academy of Arts and Sciences y en 1965 la reina Isabel II le otorgó el más alto honor inglés, que solo otra mujer había recibido antes, Florence Nightingale, es decir la Orden del Mérito.

Dorothy Crowfoot sentía desde siempre una pasión por los países africanos que venía de una estancia en aquellos lugares durante su infancia y de numerosos viajes. Su boda con Thomas Lionel Hodgkin, médico especializado en enfermedades tropicales, hijo de un historiador del mundo africano y árabe, no hizo más que reforzar esos intereses. La pareja tuvo dos hijos y una hija que se convirtieron respectivamente en un matemático, un botánico y una profesora de historia. Se criaron en la gran casa de Woodstock Road, de donde partían las numerosas cartas dirigidas a colegas y estudiosos de todo el mundo, con los que se organizaban encuentros y conferencias. En 1970 la científica fundó la Hodgkin Scholarship y la Hodgkin House para favorecer el derecho al estudio de los/las estudiantes procedentes de países africanos y asiáticos. Gracias a su compromiso pacifista para promover el desarme y la superación de las barreras inducidas por la Guerra Fría, fue galardonada con el Premio Lenin de la Paz, en 1987.

Llamada cariñosamente en su patria “la mujer más inteligente de Inglaterra”, su modestia le hacía decir que todo era mérito del azar y del talento de los demás. A una periodista le dijo con sencillez que durante el 90% del tiempo había tenido que lidiar con fracasos y, ocasionalmente, con algún éxito. Sin embargo, el 10 de diciembre de 1964, en la Sala de Conciertos de Estocolmo, durante la ceremonia de entrega de los Premios Nobel, entre los numerosos hombres invitados, destacaba una mujer con un traje claro: la primera inglesa en recibir el premio en una disciplina científica. Irónicamente, tras una vida de estudio y experimentación, en el «Daily Mail» de la época, la noticia apareció en tono menor: “Ama de casa de Oxford gana el Premio Nobel”.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Дороті Кроуфут Годжкін (Каїр 12-05-1910 - Шипстон-он-Стур 29-07-1994), жінка-біохімік і кристалограф, отримала Нобелівську премію з хімії в 1964 році «за визначення структури важливих біохімічних речовин за допомогою використання методів, пов'язаних до рентгенівських променів».

Батько Дороті, Джон Вінтер Кроуфут, був археологом, він, серед іншого, керував Єрусалимською школою археології. Її мати, Грейс Мері Гуд, також захоплювалася археологією та спеціалізувалася на вивченні старовинних тканин, а також була ботаніком. Дороті та її три сестри проводили багато часу в Англії зі своїми бабусею та дідусем по батьківській лінії, але вони підтримували зв'язок зі своїми батьками шляхом тісного листування. У юності вона також захопилася розкопками, допомагаючи своїм батькам у відкритті візантійської церкви в тодішній Трансйорданії. На її шістнадцятий день народження мати подарувала їй книгу про рентгенівську кристалографію Лоуренса Брегга, піонера техніки, яка використовує дифракційні властивості світла на кристалах. Прочитавши цей текст, Дороті зрозуміла, що хімія буде її сферою діяльності, її майбутнім. У 1932 році вона закінчила Сомервілль, жіночий коледж в Оксфорді, її дослідження були зосереджені саме на кристалографії та мінералогії. Директор, Марджері Фрай, подруга Вірджинії Вульф і Ванесси Белл, запропонувала їй посаду дослідника в лабораторії, яка була в її розпорядженні, але Дороті вирішила отримати ступінь доктора філософії в Кембриджі під керівництвом Джона Десмонда Бернала. Через кілька років вона прийняла посаду в Оксфорді, ставши тутором, тобто професором хімії. Вона нарешті отримала незалежність та економічну стабільність, яких прагнула, але сумувала за оточенням Кембриджа. У 1934 році Дороті зустріла, так би мовити, нещодавно відкритий білковий гормон інсулін, який був великою надією на порятунок для людей з діабетом. Однак структури того часу були непридатними для аналізу таких складних молекул, і тоді вона працювала над вдосконаленням техніки кристалографії саме для того, щоб мати можливість отримати структуру гормону. Їй це вдалося лише через тридцять п’ять років, у 1969 році, завдяки використанню потужніших механізмів, таких як комп’ютери.

Структура пеніциліну була відкрита їй у 1945 році, коли вона змогла отримати тривимірне зображення розташування атомів, завершивши таким чином роботу, розпочату Олександром Флемінгом, який випадково відкрив її. Відповідний факт, над яким багато вчених уже працювали з хімічним підходом, натомість вона обрала фізичний підхід, і отримані нею дані дозволили розробити та синтезувати інші антибіотики. Це було лише відправною точкою для неї, оскільки в середині 1950-х років вона відкрила структуру кобаламіну, відомого як вітамін В12, у співпраці з Кеннетом Трубладом і П. Галеном Ленгертом. Через велику вагу молекули дослідження тривало шість років, але врешті-решт принесло їй Нобелівську премію. Вітамін В12 зі ста вісімдесяти одним атомом (сто диференційованих воднем) вважався найскладнішою молекулою, проаналізованою за допомогою кристалографії. Серед біомолекул, структуру яких визначила вчена, слід згадати також холестерин, у 1937 р. лактоглобулін і феритин. У 1947 році вона вступила до Королівського товариства, і серед її учнів була також майбутня прем'єр-міністр Англії Маргарет Тетчер. У 1958 році вона стала членом Американської академії мистецтв і наук, а в 1965 році королева Єлизавета II нагородила її найвищою англійською нагородою Order of Merit, яку до неї отримала лише одна жінка, Флоренс Найтінгейл.

Дороті Кроуфут завжди мала пристрасть до африканських країн, яка виникла під час перебування там у дитинстві. Її шлюб із Томасом Лайонелом Ходжкіним, лікарем, що спеціалізується на тропічних хворобах, сином історика з африканського та арабського світу, також посилив ці інтереси. Подружжя народило двох синів і доньку, які стали математиком, ботаніком і вчителем історії. Вони виросли у великому будинку на Вудсток-роуд, звідки надсилалися численні листи до колег і вчених по всьому світу, з якими організовувалися зустрічі та конференції. У 1970 році вчений заснував Hodgkin Scholarship та Hodgkin House для сприяння праву на навчання студентів з африканських та азійських країн. Завдяки її пацифістській відданості сприянню роззброєнню та подоланню бар’єрів, створених холодною війною, вона була нагороджена Ленінською премією миру в 1987 році.

Її ніжно називали на батьківщині «найрозумнішою жінкою Англії», вона зі скромності казала, що це все завдяки випадковості та таланту інших. Репортеру вона просто заявила, що 90% часу стикалася з невдачами, а інколи й з деяким успіхом. І все ж 10 грудня 1964 року в Концерт-холі в Стокгольмі під час церемонії вручення Нобелівської премії серед багатьох запрошених чоловіків виділялася жінка у світлому вбранні: перша англійка, яка отримала премію з наукової дисципліни. За іронією долі, після життя, проведеного в навчанні та експериментах, у тогочасній газеті Daily Mail з’явилася новина в мінорному тоні: «Оксфордська домогосподарка отримує Нобелівську премію».

Maria Goeppert Mayer
Laurea Bertolotti

Tonka Uzu

Maria Goeppert Mayer condivise il Premio Nobel per la Fisica nel 1963 con Hans Daniel Jensen (1907-1973) «per le loro scoperte riguardanti la struttura molecolare». Fu la seconda donna a ricevere l'ambìto riconoscimento, dopo Marie Sklodowska Curie nel 1903.

Maria era nata a Kattowitz, allora in Germania ora in Polonia, nel 1906. I suoi genitori erano entrambi insegnanti: Maria Wolff, la madre, insegnava musica e il padre, Friedrich, Pediatria. Proveniva a sua volta da una famiglia di accademici, il nonno aveva insegnato Diritto, il bisnonno Botanica e un trisavolo Farmacia. La famiglia si trasferì a Göttingen quando il padre ebbe appunto una cattedra nella locale università. Erano tempi in cui le ragazze non potevano accedere liberamente all'istruzione completa, perciò dopo la scuola media anche Maria non proseguì con il liceo e dovette continuare gli studi privatamente. Nel 1924 si iscrisse alla Facoltà di Matematica, ma tre anni dopo passò a Fisica e nel 1930 conseguì il dottorato con una tesi di meccanica quantistica sui "processi fotonici doppi". Suoi relatori furono tre futuri Premi Nobel: Max Born, James Franck e Adolf Otto Reinhold Windaus. «In matematica sembrava di risolvere dei rompicapo, e così è anche nella fisica, ma sono rompicapo creati dalla natura, non dalla mente di una persona».

La città di Göttingen veniva descritta allora come «un calderone di meccanici quantistici» e in quegli anni Maria aveva conosciuto il chimico americano Joseph Edward Mayer che aveva ottenuto una borsa di studio come assistente di James Franck. I due si sposarono dopo la laurea di Maria e si trasferirono negli Stati Uniti, dove a Mayer era stato offerto un incarico alla John Hopkins University di Baltimora come professore associato di Chimica. Dalla loro unione nacquero due figli: Maria Ann e Peter Conrad. Alla medesima università Maria ottenne solo un posto di assistente presso il Dipartimento di Fisica ma avere almeno libero accesso alle strutture universitarie le permise di continuare i suoi studi, impartire lezioni private e dare ripetizioni agli/lle studenti. Collaborò in quel periodo con Karl Herzfeld e suo marito nello studio delle molecole organiche, mantenendo altresì rapporti con l'Università di Göttingen, in particolare con Born, fino all'ascesa del potere nazista, quando lui e altri accademici persero il lavoro. Aveva acquisito fino dal 1933 la cittadinanza americana, ma il fatto di avere origini tedesche e intrattenere rapporti con la Germania non la rendeva gradita al senato accademico e, probabilmente per tali motivi, il marito, professor Mayer, perse la docenza. Invece gli studenti guardavano con simpatia a quella coppia di scienziati che, tra loro, chiamavano familiarmente "John e Mary".

I Mayer si trasferirono quindi a New York nel 1939, dove lui insegnò alla Columbia e per Maria si aprì solo la strada del volontariato, anche a favore delle sue colleghe ebree emigrate negli Usa. In quegli anni erano arrivati alla Columbia anche Enrico Fermi e Harold Urey e si aprirono prospettive stimolanti per nuove conoscenze. Finalmente nel 1941 le fu offerto il primo vero impiego part time come insegnante di Scienze al Sarah Lawrence College, lavoro che mantenne per tutta la durata della guerra. Fu poi coinvolta nel celebre Progetto Manhattan per l'ideazione e costruzione della bomba atomica. Ormai gli Stati Uniti erano entrati in guerra e Maria si impegnò, dal canto suo, per la separazione degli isotopi dell'uranio, ma i suoi risultati furono poco utilizzati nell'ambito del progetto. Inoltre lei era tra coloro che nutrivano molte perplessità circa l'impiego delle armi atomiche ed era propensa a limitare il campo di studi all'utilizzo pacifico dell'energia nucleare. Nel 1946 i Mayer si spostarono a Chicago, la cui sede universitaria divenne l'epicentro della ricerca nucleare. John fu nominato professore sia nel Dipartimento di Chimica che nel neonato Istituto per gli Studi Nucleari (oggi noto come Istituto Enrico Fermi), a Maria fu ancora negata una posizione ufficiale ma ottenne un incarico non remunerato come assistente e poi un posto come ricercatrice nel laboratorio dove era installato l'acceleratore di particelle. Collaborava con Edward Teller, Harold Urey, discuteva con Enrico Fermi e Gregor Wentzel, le loro famiglie si frequentavano, nacquero amicizie tanto che la figlia Maria Ann sposò il figlio di Wentzel.

Goeppert con i colleghi del dipartimento di fisica dell'Argonne National Laboratory

L'atmosfera era molto stimolante, la ricerca aveva un carattere interdisciplinare, infatti nell'Istituto si indagavano svariati ambiti, dalla fisica e chimica nucleare all'astrofisica e geofisica e per Maria furono anni di fecondi studi che portarono alla scoperta della "struttura a guscio (shell)" dell'atomo. Influenzata da Teller studiò un modello sull'origine degli elementi, da cui nacque la sua teoria sui "numeri magici" che corrispondono alla massa dei nuclei più stabili. In quel periodo scoprì che Hans Jensen e i colleghi Otto Haxel e Haus Suess erano pervenuti alle sue stesse conclusioni studiando e sperimentando a Heidelberg e Amburgo. Si incontrarono in Germania nel 1950 e dall'anno seguente iniziarono a collaborare. Il risultato fu la pubblicazione nel 1955 del volume Elementary Theory of Nuclear Shell Structure (Teoria elementare della struttura nucleare a guscio) firmato da Goeppert Mayer e Jensen. Con la morte di Fermi, avvenuta precocemente nel 1954, alcuni scienziati lasciarono Chicago e arrivò infine per Maria la cattedra, a lungo desiderata e attesa, all'Università di San Diego in California. Nel contempo dovette fronteggiare un grave problema di salute che la condizionò per il resto della sua vita. Tuttavia continuò a studiare e insegnare fino a quando si spense, il 20 febbraio 1972. Il suo nome non è molto conosciuto come quello di Einstein o Heisenberg perché le sue ricerche sono di nicchia e diffuse solo in ambiti accademici ma questo fatto non le impedì di ricevere, oltre al Premio Nobel per la Fisica, la laurea honoris causa rispettivamente dal Russell Sage College, dal Mount Holyoke College e dallo Smith College.

Maria riceve il premio Nobel per la fisica	Maria in compagnia di Re Gustavo VI Adolfo di Svezia

Nel 2010 il servizio postale statunitense la ricordò in un set di francobolli insieme a Melvin Calvin, Asa Grey e Severo Ocha. Numerose fotografie la ritraggono insieme ai suoi colleghi nelle diverse università in cui ha collaborato «per il gusto della fisica, per divertimento», come amava dire, lei unica donna, a quel tempo, a segnare la strada per le altre che seguirono e che oggi scelgono, con meno difficoltà, di intraprendere studi scientifici.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Maria Goeppert Mayer a partagé le prix Nobel de physique en 1963 avec Hans Daniel Jensen (1907-1973) « pour leurs découvertes concernant la structure moléculaire ». Elle fut la deuxième femme à recevoir une reconnaissance convoitée, après Marie Sklodowska Curie en 1903.

Maria est née à Kattowitz, alors en Allemagne, puis en Pologne, en 1906. Ses parents étaient tous deux professeurs : Maria Wolff, sa mère, enseignait la musique et son père, Friedrich: pédiatrie. Il venait à son tour d'une famille d'universitaires, son grand-père avait enseigné le droit, l'arrière-grand-père botanique et une pharmacie d'arrière-grand-père. La famille a déménagé à Göttingen lorsque leur père avait un poste de professeur à l'université locale. C'était une époque où les filles ne pouvaient pas accéder librement à l'éducation complète, de sorte qu'après le collège, même Maria n'a pas poursuivi ses études secondaires et a dû poursuivre ses études en privé. En 1924, elle s'est inscrite à la faculté de mathématiques, mais trois ans plus tard, elle est passée à la physique et, en 1930, elle a obtenu son doctorat avec une thèse en mécanique quantique sur les "doubles processus photoniques". Ses orateurs étaient trois futurs lauréats du prix Nobel : Max Born, James Franck et Adolf Otto Reinhold Windaus. « En mathématiques, cela semblait résoudre des énigmes, et c'est le cas en physique, mais ce sont des énigmes créées par la nature, pas par l'esprit d'une personne.»

La ville de Göttingen a ensuite été décrite comme « un chaudron de mécanique quantique » et, au cours de ces années, Maria avait rencontré le chimiste américain Joseph Edward Mayer qui avait obtenu une bourse en tant qu'assistant de James Franck. Les deux se sont mariés après l'obtention que Maria aie obtenu son diplôme et ils ont déménagé aux États-Unis, où Mayer s'était vu offrir une mission à l'Université John Hopkins de Baltimore en tant que professeur agrégé de chimie. Deux enfants sont nés de leur union: Maria Ann et Peter Conrad. Dans la même université, Maria n'a obtenu qu'un seul poste d'assistante au département de physique, mais le fait d'avoir au moins un accès gratuit aux installations universitaires lui a permis de poursuivre ses études, de donner des cours particuliers et de donner des répétitions aux étudiants. Elle a collaboré à l'époque avec Karl Herzfeld et son mari à l'étude des molécules organiques, tout en maintenant des relations avec l'Université de Göttingen, en particulier Born, jusqu'à la montée du pouvoir nazi, lorsque lui et d'autres universitaires ont perdu leur emploi. Elle avait acquis la citoyenneté américaine depuis 1933, mais le fait qu'elle ait des origines allemandes et qu'elle ait eu des relations avec l'Allemagne ne l'a pas accueillie au Sénat académique et, probablement pour ces raisons, son mari, le professeur Mayer, a perdu son rôle d’enseignant. Alors que les étudiants ont regardé avec sympathie cette paire de scientifiques qu'ils appelaient familièrement « John et Mary».

Les Mayers ont ensuite déménagé à New York en 1939, où il a enseigné la Colombie et pour Maria, seule la voie du bénévolat s'est ouverte, même en faveur de ses collègues juifs qui ont émigré aux États-Unis. Au cours de ces années, Enrico Fermi et Harold Urey étaient également arrivés à Columbia et des perspectives stimulantes pour de nouvelles connaissances se sont ouvertes. Enfin, en 1941, on lui a offert son premier véritable emploi à temps partiel en tant que professeur de sciences au Sarah Lawrence College, un emploi qu'il a occupé tout au long de la guerre. Il a ensuite été impliquée dans le célèbre projet Manhattan pour la conception et la construction de la bombe atomique. À ce jour, les États-Unis étaient entrés en guerre et Maria travaillait, pour sa part, à la séparation des isotopes de l'uranium, mais ses résultats ont été peu utilisés dans le cadre du projet. En outre, elle faisait partie de ceux qui avaient de nombreux doutes quant à l'utilisation des armes atomiques et était encline à limiter le domaine d'études à l'utilisation pacifique de l'énergie nucléaire. En 1946, les Mayers ont déménagé à Chicago, dont l'université est devenue l'épicentre de la recherche nucléaire. John a été nommé professeur au département de chimie et à l'Institut d'études nucléaires (maintenant connu sous le nom d'Institut Enrico Fermi), Maria s'est toujours vu refuser un poste officiel, mais a obtenu une affectation non rémunérée en tant qu'assistante, puis un poste de chercheuse dans le laboratoire où l'accélérateur de particules a été installé. elle a collaboré avec Edward Teller, Harold Urey, s'est disputé avec Enrico Fermi et Gregor Wentzel, leurs familles sont sorties ensemble, des amitiés sont nées à tel point que sa fille Maria Ann a épousé le fils de Wentzel.

Goeppert avec des collègues du département de physique du Laboratoire national d'Argonne

L'atmosphère était très stimulante, la recherche avait un caractère interdisciplinaire, en fait, à l'Institut, divers domaines ont été étudiés, de la physique nucléaire et de la chimie à l'astrophysique et à la géophysique et pour Maria, ce furent des années d'études fructueuses qui ont conduit à la découverte de la "structure de la coquille" de l'atome. Influencée par Teller, elle a étudié un modèle de l'origine des éléments, à partir duquel est née sa théorie des "nombres magiques" qui correspondent à la masse des noyaux les plus stables. À cette époque, elle découvrit que Hans Jensen et ses collègues Otto Haxel et Haus Suess étaient arrivés à ses propres conclusions en étudiant et en expérimentant à Heidelberg et à Hambourg. Ils se sont rencontrés en Allemagne en 1950 et, à partir de l'année suivante, ils ont commencé à collaborer. Le résultat fut la publication en 1955 du volume Elementary Theory of Nuclear Shell Structure signé par Goeppert Mayer et Jensen. Avec la mort de Fermi au début de 1954, les scientifiques ont quitté Chicago et sont finalement arrivés pour Maria, la professeur tant désirée et tant attendue de l'Université de San Diego en Californie. En même temps, elle a été confrontée à un grave problème de santé qui l'a affectée pour le reste de sa vie. Cependant, elle a continué à étudier et à enseigner jusqu'à sa mort, le 20 février 1972. Son nom n'est pas aussi connu qu'Einstein ou Heisenberg parce que ses recherches sont de niche et répandues uniquement dans les domaines universitaires, mais ce fait ne l'a pas empêchée de recevoir, en plus du prix Nobel de physique, le diplôme honorifique du Russell Sage College, du Mount Holyoke College et du Smith College respectivement.

Maria reçoit le prix Nobel de physique	Maria en compagnie du roi Gustav VI Adolf de Suède

En 2010, le service postal américain s'est souvenu d'elle dans un timbre serti de Melvin Calvin, Asa Grey et Severo Ocha. De nombreuses photographies la représentent avec ses collègues des différentes universités où elle a collaboré "pour des raisons de physique, pour le plaisir", comme elle aimait le dire, elle était la seule femme, à cette époque, à montrer la voie aux autres qu'ils suivaient et qui choisissent aujourd'hui, avec moins de difficulté, d'entreprendre des études scientifiques.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Maria Goeppert Mayer and Hans Daniel Jensen (1907-1973) shared the 1963 Nobel Prize in Physics, "for their discoveries concerning molecular structure." She was the second woman to receive the coveted award, following Marie Sklodowska Curie in 1903.

Maria was born in Kattowitz, then in Germany, now in Poland, in 1906. Her parents were both teachers. Her mother, Maria Wolff, taught music and her father, Friedrich, pediatrics. He in turn came from a family of academics - his grandfather had taught law, his great-grandfather botany, and a great-great-grandfather pharmacy. The family moved to Göttingen when her father gained a professorship at the local university. These were times when girls could not freely access full education, so after middle school Maria could not continue with high school and had to continue her studies privately. In 1924 she enrolled in the Faculty of Mathematics, but three years later she switched to Physics, and in 1930 she received her doctorate with a quantum mechanical thesis on "dual photonic processes." Her lecturers were three future Nobel Laureates, Max Born, James Franck and Adolf Otto Reinhold Windaus. "Mathematics seems aimed at solving puzzles, and so it is also in physics, but they are puzzles created by nature, not by a person's mind."

The city of Göttingen was described at the time as "a cauldron of quantum mechanics," and in those years Maria had met the American chemist Joseph Edward Mayer, who had been awarded a fellowship as an assistant to James Franck. The two married after Maria's graduation and moved to the United States, where Mayer had been offered a position at Johns Hopkins University in Baltimore as an associate professor of chemistry. Two children were born of their union, Maria Ann and Peter Conrad. At the same university Maria was only able to obtain an assistant position in the Physics Department, but at least having free access to university facilities allowed her to continue her studies, give private lessons and tutor students. She collaborated during that period with Karl Herzfeld and her husband in the study of organic molecules, also maintaining relations with the University of Göttingen, particularly with Born, until the rise of Nazi power, when he and other academics lost their jobs. She had acquired U.S. citizenship until 1933, but the fact that she had German ancestry and maintained relations with Germany did not endear her to the academic senate, and, probably for those reasons, her husband, Professor Mayer, lost his professorship. Instead, students looked with sympathy on the scientist couple, whom, among themselves, they familiarly called "John and Mary."

The Mayers then moved to New York in 1939, where he taught at Columbia, and for Mary only the road of volunteer work opened up, including for the benefit of her Jewish colleagues who had emigrated to the US. In those years Enrico Fermi and Harold Urey had also arrived at Columbia, and exciting prospects for new knowledge opened up. Finally in 1941 she was offered her first real part-time job as a science teacher at Sarah Lawrence College, a job she held for the duration of the war. She was then involved in the famous Manhattan Project for the design and construction of the atomic bomb. By this time, the United States had entered the war, and Mary, for her part, worked on the separation of uranium isotopes, but her results were little used within the project. Moreover, she was among those who had many misgivings about the use of nuclear weapons and was inclined to limit her field of study to the peaceful use of nuclear energy. In 1946 the Mayers moved to Chicago, whose university campus had become the epicenter of nuclear research. John was appointed professor in both the Department of Chemistry and the newly established Institute for Nuclear Studies (now known as the Enrico Fermi Institute). Mary was still denied an official position but obtained an unpaid position as an assistant and then a position as a researcher in the laboratory where the particle accelerator was installed. She collaborated with Edward Teller, Harold Urey, had discussions with Enrico Fermi and Gregor Wentzel, their families hung out together and friendships were born, such that daughter Maria Ann married Wentzel's son.

Goeppert with colleagues from the physics department of the Argonne National Laboratory

The atmosphere was very stimulating, and the research had an interdisciplinary character. A variety of fields were investigated at the Institute, from physics and nuclear chemistry to astrophysics and geophysics, and for Maria these were years of fruitful studies that led to the discovery of the "shell structure" of the atom. Influenced by Teller she studied a model of the origin of the elements, from which came her theory of "magic numbers" corresponding to the mass of the most stable nuclei. Around that time she discovered that Hans Jensen and colleagues Otto Haxel and Haus Suess had come to the same conclusions as her by studying and experimenting in Heidelberg and Hamburg. They met in Germany in 1950 and from the following year began to collaborate. The result was the publication in 1955 of the volume Elementary Theory of Nuclear Shell Structure authored by Goeppert Mayer and Jensen. With Fermi's early death in 1954, a number of scientists left Chicago, and Maria finally achieved a long-desired and long-awaited professorship at the University of San Diego in California. At the same time, she faced a serious health problem that affected her for the rest of her life. However, she continued to study and teach until she died on February 20, 1972. Her name is not as well known as Einstein's or Heisenberg's because her research was highly specialized and widespread only in academic circles. But this fact did not prevent her from receiving, in addition to the Nobel Prize in Physics, honorary degrees from Russell Sage College, Mount Holyoke College and Smith College, respectively.

Maria receives the Nobel prize for physics	Maria in the company of King Gustav VI Adolf of Sweden

In 2010 the U.S. Postal Service honored her memory, along with Melvin Calvin, Asa Grey and Severo Ocha, with a set of stamps.

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Maria Goeppert Mayer compartió el Premio Nobel de Física en 1963 con Hans Daniel Jensen (1907-1973) “por sus descubrimientos sobre la estructura molecular”. Fue la segunda mujer en recibir el codiciado premio, después de Marie Sklodowska Curie en 1903.

Maria nació en Katowice, en aquel entonces Alemania y ahora Polonia, en 1906. Sus padres eran profesores: Maria Wolff, su madre, enseñaba Música y su padre, Friedrich, Pediatría. Ella a su vez procedía de una familia de académicos, su abuelo había enseñado Derecho, su bisabuelo Botánica y un tatarabuelo Farmacia. La familia se trasladó a Gotinga cuando su padre obtuvo una cátedra en la universidad local. Eran tiempos en los que a las chicas no se les permitía el libre acceso a una educación completa, por lo que después de la escuela secundaria, incluso Maria no continuó con el bachillerato y tuvo que seguir sus estudios de forma privada. En 1924 se matriculó en la Facultad de Matemáticas, pero tres años más tarde se cambió a Física y en 1930 se doctoró con una tesis de mecánica cuántica sobre “procesos fotónicos duales”. Los profesores que la siguieron fueron tres futuros premios Nobel: Max Born, James Franck y Adolf Otto Reinhold Windaus. “En las matemáticas parecía que se resolvían rompecabezas, y lo mismo ocurre en la física, pero son rompecabezas creados por la naturaleza, no por la mente de una persona”.

La ciudad de Gotinga se describía entonces como “un hervidero de ingenieros de mecánica cuántica” y fue durante esos años que Maria conoció al químico estadounidense Joseph Edward Mayer, quien había obtenido una beca como ayudante de James Franck. Los dos se casaron tras la graduación de Maria y se trasladaron a Estados Unidos, donde a Mayer le habían ofrecido un puesto en la Universidad John Hopkins de Baltimore como profesor de Química. De su unión nacieron dos hijos: Maria Ann y Peter Conrad. En la misma universidad, Maria sólo obtuvo un puesto de ayudante en el Departamento de Física, pero el hecho de tener al menos libre acceso a las instalaciones de la universidad le permitió continuar sus estudios, dar clases particulares y dar clases a los mismos estudiantes. Durante ese periodo colaboró con Karl Herzfeld y su marido en el estudio de las moléculas orgánicas y también mantuvo relaciones con la Universidad de Gotinga, en particular con Born, hasta que los nazis llegaron al poder, cuando él y otros académicos perdieron sus empleos. Desde 1933 había obtenido la ciudadanía estadounidense, pero el hecho de que fuera de ascendencia alemana y que mantuviera relaciones con Alemania no le dio buena prensa entre el senado académico y, probablemente por estas razones, su marido, el profesor Mayer, perdió la cátedra. En cambio, los estudiantes miraban con simpatía a la pareja de científicos a los que, entre ellos, llamaban familiarmente “Johny Maria”.

Los Mayer se trasladaron entonces a Nueva York en 1939, donde él dio clases en la Columbia y a Maria sólo se le abrió el camino del voluntariado, también en favor de sus colegas judíos emigrados a los Estados Unidos. En aquellos años Enrico Fermi y Harold Urey también habían llegado a la Columbia y se abrieron apasionantes perspectivas de nuevos conocimientos. Finalmente, en 1941 le ofrecieron su primer auténtico trabajo, a tiempo parcial, como profesora de Ciencias en el Sarah Lawrence College, trabajo que mantuvo mientras duró la guerra. Luego participó en el famoso Proyecto Manhattan para el diseño y la construcción de la bomba atómica. Para entonces, Estados Unidos había entrado en guerra y Maria trabajaba en la separación de isótopos de uranio, pero sus resultados fueron poco utilizados en el proyecto. Además, ella se encontraba entre quienes tenían muchos recelos sobre el uso de las armas atómicas y se inclinaba por limitar el campo de estudio al uso pacífico de la energía nuclear. En 1946, los Mayer se trasladaron a Chicago, cuyo campus universitario se convirtió en el epicentro de la investigación nuclear. John fue nombrado profesor tanto en el Departamento de Química como en el recién creado Instituto de Estudios Nucleares (hoy conocido como “Instituto Enrico Fermi”), a Maria se le siguió negando un puesto oficial, pero le dieron un puesto no remunerado como ayudante y luego un puesto como investigadora en el laboratorio donde se instaló el acelerador de partículas. Colaboró con Edward Teller, Harold Urey, discutió con Enrico Fermi y Gregor Wentzel, sus familias se conocieron, y se establecieron amistades hasta el punto de que su hija Maria Ann se casó con el hijo de Wentzel.

Goeppert con colegas del departamento de física del Laboratorio Nacional de Argonne

El ambiente era muy estimulante, la investigación tenía un carácter interdisciplinar, de hecho, en el Instituto se investigaban varios campos, desde la física y la química nuclear hasta la astrofísica y la geofísica, y para Maria fueron años de fructíferos estudios que llevaron al descubrimiento de la “estructura de la cáscara (shell)” del átomo. Influida por Teller, estudió un modelo sobre el origen de los elementos, del que surgió su teoría de los “números mágicos” correspondientes a la masa de los núcleos más estables. En aquel periodo, descubrió que Hans Jensen y sus colegas Otto Haxel y Haus Suess habían llegado a las mismas conclusiones que ella estudiando y experimentando en Heidelberg y Hamburgo. Se conocieron en Alemania en 1950 y comenzaron a colaborar al año siguiente. El resultado fue la publicación en 1955 del volumen Elementary Theory of Nuclear Shell Structure firmado por Goeppert, Mayer y Jensen. Con la temprana muerte de Fermi en 1954, varios científicos abandonaron Chicago y la tan deseada y esperada cátedra de la Universidad de San Diego, en California, llegó por fin para Maria. Al mismo tiempo, tuvo que hacer frente a un grave problema de salud que la afectó el resto de su vida. Sin embargo, siguió estudiando y enseñando hasta que falleció el 20 de febrero de 1972. Su nombre no es tan conocido como el de Einstein o Heisenberg porque sus investigaciones son elitarias y sólo son conocidas en los círculos académicos, pero esto no le impidió recibir títulos honoríficos del Russell Sage College, el Mount Holyoke College y el Smith College, además del Premio Nobel de Física.

María recibe el premio Nobel de física	María en compañía del rey Gustavo VI Adolfo de Suecia

En 2010, el Servicio Postal de Estados Unidos la conmemoró en una serie de sellos junto con Melvin Calvin, Asa Grey y Severo Ocha. Numerosas fotografías la retratan junto a los compañeros de las varias universidades con las que colaboró «por el gusto de la física, por diversión», como le gustaba decir. Ella, mujer única de su época, marcó el camino para las otras que siguieron y que hoy escogen, con menos dificultades, los estudios científicos.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Марія Гепперт Майєр розділила Нобелівську премію з фізики 1963 року з Гансом Даніелем Єнсеном (1907-1973) "за відкриття, що стосуються молекулярної структури". Вона стала другою жінкою, яка отримала омріяну нагороду, після Марії Склодовської-Кюрі у 1903 році.

Марія народилася у 1906 році в місті Каттовіц, тоді в Німеччині, тепер у Польщі. Її батьки були вчителями: мати, Марія Вольф, викладала музику, а батько, Фрідріх, - педіатрію. Сама вона походила з родини науковців, її дід викладав право, прадід - ботаніку, а прапрадід - фармацію. Сім'я переїхала до Геттінгена, коли її батько отримав професорську посаду в місцевому університеті. Це були часи, коли дівчата не мали вільного доступу до повноцінної освіти, тому після закінчення середньої школи навіть Марія не вступила до гімназії і змушена була продовжувати навчання приватно. У 1924 році вона вступила на математичний факультет, але через три роки перейшла на фізичний і в 1930 році отримала ступінь доктора наук, захистивши квантово-механічну дисертацію на тему "подвійні фотонні процеси". Його викладачами були три майбутні Нобелівські лауреати: Макс Борн, Джеймс Франк та Адольф Отто Райнхольд Віндаус. "У математиці начебто розв'язують головоломки, так само і у фізиці, але це головоломки, створені природою, а не розумом людини".

Місто Геттінген тоді називали "котлом квантової механіки" і саме в ті роки Марія познайомилася з американським хіміком Джозефом Едвардом Майєром, який отримав стипендію як асистент Джеймса Франка. Вони одружилися після закінчення навчання Марії і переїхали до Сполучених Штатів, де Майєру запропонували посаду доцента хімії в Університеті Джона Гопкінса в Балтіморі. Від їхнього союзу народилося двоє дітей: Марія Енн та Пітер Конрад. У цьому ж університеті Марія отримала лише посаду асистента на кафедрі фізики, але наявність хоча б вільного доступу до університетських приміщень дозволила їй продовжити навчання, давати приватні уроки та займатися репетиторством зі студентами. У цей період вона співпрацювала з Карлом Герцфельдом та своїм чоловіком у дослідженні органічних молекул, а також підтримувала зв'язки з Геттінгенським університетом, зокрема з Борном, аж до приходу нацистської влади, коли він та інші науковці втратили роботу. Вона отримала американське громадянство ще в 1933 році, але той факт, що вона була німецького походження і мала зв'язки з Німеччиною, не сподобався академічному сенату, і, ймовірно, з цих причин її чоловік, професор Майєр, втратив професорську посаду. Натомість студенти з симпатією дивилися на подружжя науковців, яких між собою вони звично називали "Джон і Марія".

У 1939 році подружжя Майєрів переїхало до Нью-Йорка, де він викладав у Колумбійському університеті, а перед Марією відкрилася лише дорога волонтерської роботи, в тому числі і за дорученням її єврейських колег, які емігрували до США. У ті роки до Колумбійського університету також прибули Енріко Фермі та Гарольд Урей, і перед ним відкрилися захоплюючі перспективи для нових знань. Нарешті в 1941 році їй запропонували першу справжню роботу на неповний робочий день в якості викладача природничих наук в коледжі Сари Лоуренс, на якій вона працювала протягом всієї війни. Потім вона брала участь у знаменитому Манхеттенському проекті з проектування та створення атомної бомби. До цього часу США вступили у війну і Марія працювала над розділенням ізотопів урану, але її результати мало використовувалися в проекті. Більше того, вона була серед тих, хто мав багато побоювань щодо застосування атомної зброї і був схильний обмежити сферу дослідження мирним використанням ядерної енергії. У 1946 році Майєри переїхали до Чикаго, університетський кампус якого став епіцентром ядерних досліджень. Джон був призначений професором як на хімічному факультеті, так і в новоствореному Інституті ядерних досліджень (нині відомий як Інститут Енріко Фермі), Мері все ще було відмовлено в офіційній посаді, але їй надали неоплачувану посаду асистента, а потім посаду наукового співробітника в лабораторії, де був встановлений прискорювач елементарних частинок. Вона співпрацювала з Едвардом Теллером, Гарольдом Урі, дискутувала з Енріко Фермі та Грегором Вентцелем, їх сім'ї познайомилися, зав'язалися дружні стосунки, а її донька Марія Енн вийшла заміж за сина Вентцеля.

Гепперт з колегами з відділу фізики Аргонської національної лабораторії

Атмосфера була дуже стимулюючою, дослідження мали міждисциплінарний характер, фактично в Інституті досліджувалися найрізноманітніші галузі, від фізики та ядерної хімії до астрофізики та геофізики, і для Марії це були роки плідних досліджень, які привели до відкриття "оболонкової структури" атома. Під впливом Теллера вона вивчала модель походження елементів, з якої вийшла її теорія "магічних чисел", що відповідають масі найбільш стабільних ядер. Тоді він дізнався, що Ганс Єнсен та його колеги Отто Гаксель і Хаус Зюсс прийшли до тих же висновків, що і він, вивчаючи та експериментуючи в Гейдельберзі та Гамбурзі. Вони познайомилися в Німеччині у 1950 році і почали співпрацювати наступного року. Результатом стала публікація в 1955 році томи "Елементарна теорія будови ядерної оболонки" Гепперта Майєра і Єнсена. З ранньою смертю Фермі в 1954 році ряд вчених покинули Чикаго, і довгоочікувана і бажана кафедра в Університеті Сан-Дієго в Каліфорнії нарешті з'явилася у Марії. Водночас їй довелося зіткнутися з серйозною проблемою зі здоров'ям, яка вплинула на все її подальше життя. Незважаючи на це, вона продовжувала навчатися і викладати, поки не пішла з життя 20 лютого 1972 року. Її ім'я не таке відоме, як ім'я Ейнштейна чи Гейзенберга, оскільки її дослідження є нішевими і популярними лише в академічних колах, але це не завадило їй, окрім Нобелівської премії з фізики, отримати почесні дипломи коледжів Рассела Сейджа, Маунт Холіока та Сміт-коледжу.

Марія отримує Нобелівську премію з фізики	Марія в компанії короля Швеції Густава VI Адольфа

У 2010 році Поштова служба США вшанувала її пам'ять на наборі марок разом з Мелвіном Келвіном, Асою Грей та Северо Оча.

Gerty Radnitz Cori
Laurea Candiani e Alessia Carofiglio

Tonka Uzu

La prima scienziata a vincere il Premio Nobel per la Medicina. Una vita caratterizzata da discriminazioni di genere. Il premio le fu conferito per la scoperta degli enzimi coinvolti nelle reazioni di conversione del glicogeno in glucosio e viceversa. La loro sintesi di glicogeno nel test tube è senza dubbio uno dei più brillanti raggiungimenti della biochimica moderna.

Gerty Theresa Radnitz nacque a Praga, allora parte dell’Impero Austro-Ungarico, il 15 agosto del 1896 da una ricca famiglia ebraica. Crebbe in condizioni agiate: suo padre Otto era un chimico che divenne direttore di raffinerie di barbabietole dopo aver trovato un metodo efficace per ottenere lo zucchero. Questo probabilmente portò la figlia a fare dello studio degli zuccheri il centro delle ricerche future. Sua madre Martha, amica di Franz Kafka, era una donna colta e distinta. Gerty fu educata in casa fino all’età di dieci anni; successivamente si iscrisse a un liceo femminile e decise di voler diventare medica. Su consiglio dello zio materno, professore di Pediatria, frequentò la scuola di medicina, così studiò e superò l'esame di ammissione all'università. Crescendo in un'epoca in cui le donne erano emarginate nella scienza e venivano concesse loro poche opportunità educative, Gerty scoprì che le mancavano i prerequisiti in latino, fisica, chimica e matematica per accedere alla facoltà. Materie che non aveva mai studiato prima, dato che nella scuola femminile si insegnavano solo discipline ritenute allora idonee a una ragazza. Nel corso di un anno riuscì a recuperare l'equivalente di otto anni di latino, cinque di scienze e cinque di matematica. Fu ammessa al corso di Medicina della Karl-Ferdinands Universität di Praga nel 1914. Un risultato straordinario per una ragazza di quei tempi. Finalmente entrò nella facoltà di Medicina dell’Università Tedesca della sua città, dove in seguito conseguì il dottorato. Nel 1920 sposò il suo compagno di corso e collega Carl Ferdinand Cori, le cui doti si compensavano reciprocamente e con il quale condivise la passione per la ricerca. Durante lo stesso anno si laurearono entrambi; intanto Gerty si era convertita alla fede cattolica, così da potersi sposare in chiesa.

Di lì a poco, nel 1922, sia per le conseguenze della Prima guerra mondiale che per la difficile situazione economica in Europa, nonché per il diffuso antisemitismo, Carl e Gerty emigrarono negli Stati Uniti, dove il marito ricevette diverse offerte di lavoro presso importanti laboratori e poté procedere con la ricerca medica presso il Roswell Park Cancer Institute a Buffalo, New York. In quell'epoca, nella comunità scientifica, la posizione delle donne era difficile e discriminata: Gerty fu dunque assunta come semplice volontaria, pur di continuare a lavorare col marito, senza alcun compenso né possibilità di avanzamento per la sua carriera scientifica. A Roswell, la coppia fu più volte scoraggiata dal lavorare insieme, invece continuarono a farlo, specializzandosi nello studio del metabolismo dei carboidrati. Negli Usa ebbero un figlio, Tom, che non proseguirà la carriera dei genitori e dal 1928 ottennero la cittadinanza americana. Nel 1929 proposero il ciclo teorico per il quale vinceranno entrambi il Premio Nobel, ovvero il Ciclo Cori. Questo ciclo è concentrato sullo studio del metabolismo dei carboidrati, con particolare attenzione a come l’organismo umano assorba il glucosio, e al conseguente ruolo di ormoni come l’insulina e l’adrenalina. Nel 1931 lasciarono Roswell, ma mentre Carl ricevette interessanti proposte di lavoro da parte di diverse università, tutte rifiutarono di assumere sua moglie. Allora era considerato "anti-americano" per una coppia sposata lavorare insieme: ciò era avvertito come una minaccia per la carriera dell'uomo.

Nello stesso anno si trasferirono a St. Louis, nel Missouri, poiché la Washington University offrì a entrambi lavoro, anche se il grado e lo stipendio di Gerty erano decisamente più bassi, addirittura le fu offerto un posto come associata di ricerca, con un compenso pari al venti per cento rispetto a quello del marito. Nel 1931 Carl ottenne la carica di presidente del Dipartimento di Farmacologia della Washington University School of Medicine. Solo molto tempo dopo, nel luglio del 1947, Gerty, mentre Carl dirigeva il dipartimento di Biochimica, acquisì il titolo di professoressa in Chimica biologica e, poco prima di vincere il Premio Nobel, fu promossa professoressa ordinaria, incarico che mantenne fino alla morte. Nello stesso anno scoprì casualmente di essere affetta da displasia mieloide, una rara malattia del midollo osseo; nonostante ciò, continuò a lavorare accanto al marito, rifiutandosi di abbandonare il suo minuscolo laboratorio dove si riposava di tanto in tanto su una semplice brandina. Nel 1955 fu nominata membro dell'Accademia Nazionale delle Scienze e nell'estate del 1957 pubblicò il suo ultimo studio sulle malattie legate alla sintesi del glucosio nell'infanzia. Morì a Cambridge, nel Missouri, nell’ottobre seguente all’età di 61 anni con il marito al suo fianco, come sempre.

Il fulcro della ricerca dei coniugi Cori fu il meccanismo con cui il corpo trasporta energia ai tessuti, anche durante il digiuno o durante l’esercizio fisico. La coppia trovò risposta nel glicogeno, zucchero di riserva in grado di immagazzinare il glucosio nella cellula. Inoltre, fu notata l’esistenza di un legame fra il glucosio presente nei muscoli e il glicogeno immagazzinato nel fegato. Questa correlazione venne descritta e prese il nome di Ciclo di Cori. Si tratta di un meccanismo biochimico che mette in relazione muscoli e fegato, impedisce al lattato (prodotto metabolico del corpo durante la produzione di energia) di rimanere nel muscolo, cosicché attraverso un meccanismo di trasporto sanguigno raggiunge il fegato e attraverso specifici enzimi viene riconvertito in glucosio. Successivamente ritorna in circolo o viene immagazzinato come zucchero di riserva sotto forma di glicogeno. La coppia descrisse anche le molecole coinvolte nel ciclo.

Gerty e Carl Cori vinsero il Premio Nobel per la Medicina nel 1947 «per la loro scoperta del corso della conversione catalitica del glicogeno», insieme al fisiologo argentino Bernardo Houssay «per la sua scoperta del ruolo svolto dall'ormone del lobo pituitario anteriore nel metabolismo degli zuccheri». Oltre al Ciclo di Cori, Gerty e Carl s’interessarono anche all’enzimologia e compresero quanto fosse importante studiare e isolare gli enzimi. Purificare, cristallizzare e caratterizzare gli enzimi coinvolti nel metabolismo del glucosio portò a un metodo innovativo di fare ricerca: partendo dallo studio di una via metabolica o di un enzima si potevano capire infatti le cause di alcune malattie, per esempio, che determinate patologie, tra cui il diabete, erano causate dalla mancanza di un metabolita o dal malfunzionamento di un enzima. Il loro lavoro continuò a definire i meccanismi del metabolismo dei carboidrati. Queste scoperte furono cruciali nello sviluppo di trattamenti per le persone diabetiche e nel dare il via allo studio di alcune malattie ereditarie.

 Nonostante il progredire della malattia, Gerty continuò gli studi con dedizione, occupandosi della ricerca fino alla fine dei suoi giorni. È stata dunque una figura femminile esemplare, importante in ambito scientifico in quanto nella sua vita inizialmente fu discriminata, ma alla fine fu premiata per gli ottimi risultati, nonché per la determinazione e la tenacia. La sua storia umana e professionale insegna come la passione può essere più forte di qualunque pregiudizio. «I momenti indimenticabili della mia vita sono quelli rari che arrivano dopo anni di lavoro faticoso, quando il velo sul segreto della natura sembra improvvisamente sollevarsi, e quando ciò che era oscuro e caotico appare sotto la luce di uno schema chiaro e bello».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

La première scientifique à avoir remporté le prix Nobel de médecine. Une vie caractérisée par la discrimination entre les sexes. Le prix lui a été décerné pour la découverte des enzymes impliquées dans les réactions de conversion du glycogène en glucose et vice versa. Leur synthèse de glycogène dans le tube d’essai est sans aucun doute l’un des accomplissements les plus brillants de la biochimie moderne.

Gerty Theresa Radnitz est née à Prague, qui faisait alors partie de l’Empire austro-hongrois, le 15 août 1896, dans une riche famille juive. Elle grandit dans des conditions aisées : son père Otto était un chimiste qui devint directeur de raffineries de betteraves après avoir trouvé une méthode efficace pour obtenir du sucre. Cela a probablement conduit sa fille à faire de l’étude des sucres le centre des recherches futures. Sa mère Martha, amie de Franz Kafka, était une femme cultivée et distinguée. Gerty a été éduquée à la maison jusqu’à l’âge de dix ans; plus tard, elle s’est inscrite dans un lycée pour filles et a décidé de devenir médecin. Sur les conseils de son oncle maternel, professeur de pédiatrie, elle a fréquenté l’école de médecine, elle a donc étudié et réussi l’examen d’entrée à l’université. En grandissant à une époque où les femmes étaient marginalisées dans la science et recevaient peu d’opportunités éducatives, Gerty a découvert qu’elle manquait des prérequis en latin, en physique, en chimie et en mathématiques pour accéder à la faculté. Des matières qu’elle n’avait jamais étudiées auparavant, étant donné que dans l’école des filles on enseignait seulement des disciplines jugées alors aptes à une fille. Au cours d’une année, elle réussit à récupérer l’équivalent de huit années de latin, cinq de sciences et cinq de mathématiques. Elle a été admise au cours de médecine de la Karl-Ferdinands Universität de Prague en 1914. Une réalisation extraordinaire pour une jeune fille de cette époque. Elle est finalement entré à la faculté de médecine de l’Université allemande de sa ville, où elle a ensuite obtenu son doctorat. En 1920, elle épouse son camarade de classe et collègue Carl Ferdinand Cori, dont les compétences se compensent mutuellement et avec qui elle partage une passion pour la recherche. Au cours de la même année, tous deux obtiennent leur diplôme; pendant ce temps, Gerty s’était convertie à la foi catholique, afin de pouvoir se marier à l’église.

Peu de temps après, en 1922, à cause des conséquences de la Première Guerre mondiale et de la situation économique difficile en Europe, ainsi que de l’antisémitisme généralisé, Carl et Gerty ont émigré aux États-Unis, où le mari a reçu plusieurs offres d’emploi dans d’importants laboratoires et a pu procéder à des recherches médicales au Roswell Park Cancer Institute à Buffalo, New York. À cette époque, dans la communauté scientifique, la position des femmes était difficile et discriminée : Gerty fut engagée comme simple volontaire pour continuer à travailler avec son mari, sans aucune compensation ni possibilité d’avancement pour sa carrière scientifique. À Roswell, le couple a été découragé à plusieurs reprises de travailler ensemble, mais ils ont continué à le faire, en se spécialisant dans l’étude du métabolisme des glucides. Aux États-Unis, ils eurent un fils, Tom, qui ne poursuivra pas la carrière de ses parents et qui, depuis 1928, obtinrent la citoyenneté américaine. En 1929, ils proposent le cycle théorique pour lequel ils remportent tous deux le prix Nobel, le cycle Cori. Ce cycle se concentre sur l’étude du métabolisme des glucides, en mettant l’accent sur la façon dont l’organisme humain absorbe le glucose, et sur le rôle qui en résulte des hormones telles que l’insuline et l’adrénaline. En 1931, ils ont quitté Roswell, mais alors que Carl a reçu des propositions de travail intéressantes de plusieurs universités, toutes ont refusé d’embaucher sa femme. Il était alors considéré comme "anti-américain" pour un couple marié de travailler ensemble : cela était perçu comme une menace pour la carrière de l’homme.

La même année, ils déménagent à St. Louis, dans le Missouri, car l’Université de Washington leur offre du travail, bien que le grade et le salaire de Gerty soient nettement inférieurs, et même qu’on lui offre un poste d’associée de recherche, avec une rémunération de 20 % par rapport à celle de son mari. En 1931, Carl est nommé président du département de pharmacologie de la Washington University School of Medicine. Ce n’est que bien plus tard, en juillet 1947, que Gerty, alors que Carl dirigeait le département de biochimie, acquit le titre de professeur en chimie biologique et, peu avant de gagner le prix Nobel, fut promue professeur ordinaire, poste qu’elle occupa jusqu’à sa mort. La même année, elle a découvert par hasard qu’elle souffrait de dysplasie myéloïde, une maladie rare de la moelle osseuse; malgré cela, elle a continué à travailler aux côtés de son mari, refusant d’abandonner son minuscule laboratoire où elle se reposait de temps en temps sur un simple lit de camp. En 1955, elle a été nommée membre de l’Académie nationale des sciences et à l’été 1957, elle a publié sa dernière étude sur les maladies liées à la synthèse du glucose chez les enfants. Elle meurt à Cambridge, dans le Missouri, en octobre suivant à l’âge de 61 ans avec son mari à ses côtés, comme toujours.

Le cœur de la recherche des conjoints Cori a été le mécanisme par lequel le corps transporte l’énergie aux tissus, même pendant le jeûne ou pendant l’exercice physique. Le couple a trouvé une réponse dans le glycogène, un sucre de réserve capable de stocker le glucose dans la cellule. En outre, on a noté l’existence d’un lien entre le glucose présent dans les muscles et le glycogène stocké dans le foie. Cette corrélation fut décrite et prit le nom de Cycle de Chœurs. Il s’agit d’un mécanisme biochimique qui relie les muscles et le foie, et empêche le lactate (produit métabolique du corps pendant la production d’énergie) de rester dans le muscle. Ainsi, par un mécanisme de transport sanguin, il atteint le foie et par des enzymes spécifiques il est reconverti en glucose. Il revient ensuite dans le sang ou est stocké sous forme de sucre de réserve sous forme de glycogène. Le couple a également décrit les molécules impliquées dans le cycle.

Gerty et Carl Cori ont remporté le prix Nobel de médecine en 1947 « pour leur découverte du cours de la conversion catalytique du glycogène », avec le physiologiste argentin Bernardo Houssay «pour sa découverte du rôle joué par l’hormone du lobe pituitaire antérieur dans le métabolisme des sucres». En plus du cycle de Cori, Gerty et Carl s’intéressèrent également à l’enzymologie et comprirent combien il était important d’étudier et d’isoler les enzymes. Purifier, cristalliser et caractériser les enzymes impliquées dans le métabolisme du glucose a conduit à une méthode innovante de recherche : en partant de l’étude d’une voie métabolique ou d’une enzyme, on pouvait comprendre les causes de certaines maladies, y compris le diabète, qui étaient causées par l’absence d’un métabolite ou par le dysfonctionnement d’une enzyme. Leur travail a continué à définir les mécanismes du métabolisme des glucides. Ces découvertes ont été cruciales dans le développement de traitements pour les personnes diabétiques et dans l’étude de certaines maladies héréditaires.

Malgré la progression de la maladie, Gerty a continué ses études avec dévouement, tout en s’occupant de la recherche jusqu’à la fin de ses jours. Elle a donc été une figure féminine exemplaire et importante dans le domaine scientifique car dans sa vie elle a d’abord été discriminée, mais a finalement été récompensée pour ses excellents résultats, ainsi que pour sa détermination et sa ténacité. Son histoire humaine et professionnelle enseigne comment la passion peut être plus forte que n’importe quel préjugé. «Les moments inoubliables de ma vie sont les rares qui arrivent après des années de travail fatigant, quand le voile sur le secret de la nature semble soudainement se lever, et quand ce qui était obscur et chaotique apparaît sous la lumière d’un schéma clair et beau».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

In 1947, Cori was the first female scientist to win the Nobel Prize in Medicine, despite the fact that her life had been marked by gender discrimination. The prize was awarded to her and to her husband for the discovery of enzymes involved in the conversion reactions of glycogen to glucose and vice versa. Their synthesis of glycogen in the test tube was undoubtedly one of the most brilliant achievements of modern biochemistry.

Gerty Theresa Radnitz was born in Prague, then part of the Austro-Hungarian Empire, on August 15, 1896, to a wealthy Jewish family and grew up in affluent circumstances. Her father Otto was a chemist who became a beet refinery manager after finding an effective method of obtaining sugar. This probably helped lead his daughter to make the study of sugars a focus of her future research. Her mother Martha, a friend of Franz Kafka, was a cultured and distinguished woman. Gerty was educated at home until the age of ten. She later enrolled in a high school for girls and decided she wanted to become a doctor. Her maternal uncle, a professor of pediatrics, encouraged her to attend medical school. She studied for and passed the university entrance exam. Growing up in a time when women were marginalized in science and given few educational opportunities, Gerty discovered that she lacked the prerequisites in Latin, physics, chemistry and mathematics to enter the school. They were subjects she had never studied before, as only subjects then deemed suitable for a girl were taught in the schools for girls. In the course of one year she managed to make up the equivalent of eight years of Latin, five years of science and five years of math. She was admitted to the medical school at Karl-Ferdinands Universität in Prague in 1914. An extraordinary achievement for a girl in those days. She finally entered the School of Medicine at the German University in her hometown, where she later earned her doctorate. In 1920 she married her classmate and colleague Carl Ferdinand Cori. Their talents meshed well and both shared a passion for research. Gerty converted to the Catholic faith the same year they graduated so that she could marry in the church.

Shortly thereafter, in 1922, due to both the aftermath of World War I and the difficult economic situation in Europe, as well as widespread anti-Semitism, Carl and Gerty emigrated to the United States, where her husband received several job offers at major laboratories and was able to proceed with medical research at the Roswell Park Cancer Institute in Buffalo, New York. At that time, in the scientific community, the position of women was difficult and discriminated against. As a result, Gerty was only allowed to work with her husband as a mere volunteer, without any compensation or possibility of advancement in her scientific career. In the Roswell Institute, the couple was repeatedly discouraged from working together, but they continued to do so, specializing in the study of carbohydrate metabolism. In the U.S. they had a son, Tom, who would not continue in his parents' career, and by 1928 they obtained American citizenship. In 1929 they proposed the theoretical cycle for which they would both win the Nobel Prize, namely the Cori Cycle. This cycle focused on the study of carbohydrate metabolism, with particular attention to how the human body absorbs glucose, and the consequent role of hormones such as insulin and adrenaline. In 1931 they left Roswell, but while Carl received attractive job offers from several universities, all refused to hire his wife. At the time it was considered "un-American" for a married couple to work together, since this was perceived as a threat to the man's career.

In the same year they moved to St. Louis, Missouri, as Washington University offered them both jobs, although Gerty's rank and salary were significantly lower. She was only offered a position as a research associate, at twenty percent of her husband's compensation. In 1931 Carl obtained the position of chairman of the Department of Pharmacology at Washington University School of Medicine. It was not until much later, in July 1947, that Gerty, while Carl headed the Department of Biochemistry, acquired the title of professor of biological chemistry and, shortly before winning the Nobel Prize, was promoted to full professor, a position she held until her death. That same year she discovered that she was suffering from myeloid dysplasia, a rare bone marrow disease. Nevertheless, she continued to work alongside her husband, refusing to leave her tiny laboratory where she rested from time to time on a simple cot. In 1955 she was made a member of the National Academy of Sciences, and in the summer of 1957 she published her last study on diseases related to glucose synthesis in childhood. She died in Cambridge, Missouri, the following October at the age of 61 with her husband at her side, as always.

The focus of the Cori couple's research was the mechanism by which the body transports energy to tissues, during fasting or exercise. The couple found the answer in glycogen, a reserve sugar that can store glucose in the cell. In addition, a link was noted between glucose in muscles and glycogen stored in the liver. This correlation was described and was named the Cori Cycle. This is a biochemical mechanism that links muscle and liver, it prevents lactate (metabolic product of the body during energy production) from remaining in the muscle, so that through a blood transport mechanism it reaches the liver and through specific enzymes is converted back to glucose. It then returns to the bloodstream or is stored as a reserve sugar in the form of glycogen. The pair also described the molecules involved in the cycle.

Gerty and Carl Cori won the Nobel Prize in Medicine in 1947 "for their discovery of the course of catalytic conversion of glycogen," along with Argentine physiologist Bernardo Houssay "for his discovery of the role played by anterior pituitary lobe hormone in sugar metabolism." In addition to the Cori Cycle, Gerty and Carl also became interested in enzymology and understood how important it was to study and isolate enzymes. Purifying, crystallizing, and characterizing the enzymes involved in glucose metabolism led to an innovative way of doing research: starting from the study of a metabolic pathway or an enzyme, one could in fact understand the causes of certain diseases, for example, that certain diseases, including diabetes, were caused by the lack of a metabolite or the malfunction of an enzyme. Their work continued to define the mechanisms of carbohydrate metabolism. These discoveries were crucial in developing treatments for people with diabetes and in initiating the study of some inherited diseases.

Despite the progression of her disease, Gerty continued her studies with dedication, pursuing her research until the end of her days. She was an exemplary female figure, as important in science as she was initially discriminated against in her life. She was eventually rewarded for her excellent results as well as her determination and tenacity. Her human and professional story teaches how passion can be stronger than any prejudice. «The unforgettable moments in my life are those rare ones that come after years of hard work, when the veil over the secrets of nature suddenly seems to lift, and when what was dark and chaotic appears in the light of a clear and beautiful pattern.»

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

La primera científica en ganar el Premio Nobel de Medicina. Una vida caracterizada por la discriminación de género. Se le otorgó el premio por el descubrimiento de las enzimas involucradas en las reacciones de conversión de glucógeno en glucosa y viceversa. Su síntesis de glucógeno en la sonda es sin duda uno de los logros más brillantes de la bioquímica moderna.

Gerty Theresa Radnitz nació en Praga, entonces parte del Imperio Austro-Húngaro, el 15 de agosto de 1896 en una rica familia judía. Se crió en condiciones acomodadas: su padre Otto era un químico que se convirtió en director de refinerías de remolacha tras haber encontrado un método eficaz para obtener azúcar. Esto probablemente llevó a su hija a hacer del estudio de los azúcares el centro de su investigación futura. Su madre Martha, amiga de Franz Kafka, era una mujer culta y distinguida. Gerty fue educada en casa hasta los diez años; luego se matriculó en un instituto femenino y decidió que quería ser médica. Por consejo de su tío materno, profesor de Pediatría, asistió a la escuela de medicina, gracias a lo que estudió y aprobó el examen de acceso a la universidad. Al crecer en una época en la que las mujeres estaban marginadas en la ciencia y se les daban pocas oportunidades educativas, Gerty descubrió que le faltaban los requisitos previos en latín, física, química y matemáticas para acceder a la facultad. Materias que nunca había estudiado antes, ya que en la escuela femenina sólo se enseñaban disciplinas que en aquel entonces se consideraban adecuadas para una chica. En el transcurso de un año consiguió recuperar el equivalente de ocho años de latín, cinco de ciencias y cinco de matemáticas. Fue admitida en el curso de Medicina de la Karl-Ferdinands Universität de Praga en 1914. Un logro extraordinario para una chica de aquella época. Finalmente entró en la Facultad de Medicina de la Universidad Alemana de su ciudad, donde más tarde obtuvo su doctorado. En 1920 se casó con su compañero de curso Carl Ferdinand Cori, cuyas habilidades se compensaban mutuamente y con el que compartió su pasión por la investigación. Durante el mismo año ambos se graduaron; mientras tanto, Gerty se había convertido a la fe católica para poderse casar por la iglesia.

Poco después, en 1922, tanto por las consecuencias de la Primera Guerra Mundial como por la difícil situación económica en Europa, así como por el antisemitismo generalizado, Carl y Gerty emigraron a Estados Unidos, donde su marido recibió varias ofertas de trabajo en importantes laboratorios y pudo continuar con la investigación médica en el Roswell Park Cancer Institute en Buffalo, Nueva York. En aquella época, en la comunidad científica, la posición de las mujeres era difícil y discriminada: Gerty fue contratada como simple voluntaria, con tal de seguir trabajando con su marido, sin ningúna compensación ni posibilidad de avance para su carrera científica. En Roswell, les desanimaron varias veces a trabajar juntos, aunque siguieron haciéndolo, especializándose en el estudio del metabolismo de los carbohidratos. En Estados Unidos tuvieron un hijo, Tom, que no continuaría la carrera de sus padres, y obtuvieron la ciudadanía estadounidense en 1928. En 1929 propusieron el ciclo teórico por el que ambos ganarán el Premio Nobel, el Ciclo Cori. Este ciclo se centra en el estudio del metabolismo de los carbohidratos, con especial atención a cómo el cuerpo humano absorbe la glucosa, y al consiguiente papel de algunas hormonas como la insulina y la adrenalina. En 1931 abandonaron Roswell y si bien Carl recibió interesantes propuestas de trabajo procedentes de varias universidades, las mismas se negaron a contratar a su esposa. En aquella época se consideraba “antiamericano” que los dos componentes de una matrimonio trabajaran juntos: esto se advertía como una amenaza para la carrera del hombre.

Ese mismo año se trasladaron a St. Louis, en Missouri, ya que la Universidad de Washington les ofreció trabajo a los dos, aunque el grado y el salario de Gerty eran mucho más bajos, incluso le ofrecieron un puesto como asociada de investigación con una remuneración del veinte por ciento respecto a la de su esposo. En 1931, Carl obtuvo el cargo de director del departamento de Farmacología de la Escuela de Medicina de la Universidad de Washington. Sólo mucho después, en julio de 1947, Gerty, mientras Carl dirigía el departamento de Bioquímica, obtuvo el título de profesora de Química Biológica y, poco antes de ganar el Premio Nobel, fue ascendida a catedrática, nivel que mantuvo hasta su muerte. Ese mismo año descubrió casualmente que sufría de displasia mieloide, una rara enfermedad de la médula ósea; sin embargo, siguió trabajando junto a su marido, negándose a abandonar su pequeño laboratorio, donde descansaba de vez en cuando en un simple catre. En 1955 entró a formar parte de la Academia Nacional de Ciencias y en el verano de 1957 publicó su último estudio sobre las enfermedades relacionadas con la síntesis de glucosa en la infancia. Murió en Cambridge, Missouri, el octubre siguiente a la edad de 61 años con su esposo al lado, como siempre.

Gerty y Carl Cori ganaron el Premio Nobel de Medicina en 1947 “por su descubrimiento del mecanismo de la conversión catalítica del glucógeno” junto con el fisiólogo argentino Bernardo Houssay “por su descubrimiento de la influencia del lóbulo anterior de la hipófisis en la distribución de la glucosa en el cuerpo, de importancia para el desarrollo de la diabetes”. Además del Ciclo de Cori, Gerty y Carl también se interesaron por la enzimología y entendieron lo importante que era estudiar y aislar las enzimas. Purificar, cristalizar y caracterizar las enzimas involucradas en el metabolismo de la glucosa condujo a un método innovador de investigación: en efecto, partiendo del estudio de una vía metabólica o de una enzima se podían entender las causas de ciertas enfermedades, por ejemplo, que ciertas patologías, incluida la diabetes, eran causadas por la falta de un metabolito o por el mal funcionamiento de una enzima. Su trabajo continuó definiendo los mecanismos del metabolismo de los carbohidratos. Estos hallazgos fueron cruciales en el desarrollo de tratamientos para las personas diabéticas y en el inicio del estudio de algunas enfermedades hereditarias.

A pesar de que su enfermedad progresara, Gerty continuó sus estudios con dedicación, ocupándose de la investigación hasta el final de sus días. Por lo tanto, fue una figura femenina ejemplar, importante en el ámbito científico, ya que en su vida fue inicialmente discriminada, pero al final fue recompensada por sus excelentes resultados, así como por su determinación y tenacidad. Su historia humana y profesional enseña cómo la pasión puede ser más fuerte que cualquier prejuicio. «Los momentos inolvidables de mi vida son los raros que llegan después de años de trabajo agotador, cuando el velo sobre el secreto de la naturaleza parece levantarse de repente, y cuando lo que era oscuro y caótico aparece bajo la luz de un esquema claro y hermoso”.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Перша жінка-науковець, яка стала лауреатом Нобелівської премії з медицини. Життя, що характеризується гендерною дискримінацією. Премія була присуджена їй за відкриття ферментів, що беруть участь у реакціях перетворення глікогену в глюкозу і навпаки. Їхній синтез глікогену в пробірці, безсумнівно, є одним з найблискучіших досягнень сучасної біохімії.

Герті Тереза Радніц народилася 15 серпня 1896 року в Празі, яка на той час входила до складу Австро-Угорської імперії, у заможній єврейській родині. Вона виросла в заможних родинах: її батько Отто був хіміком, який став керівником бурякопереробного заводу після того, як знайшов ефективний метод отримання цукру. Це, ймовірно, спонукало його доньку зробити вивчення цукру основним напрямком майбутніх досліджень. Її мати Марта, подруга Франца Кафки, була культурною та поважною жінкою. До десяти років Герті навчалася вдома, потім вступила до жіночої гімназії і вирішила, що хоче стати лікарем. За порадою дядька по матері, професора педіатрії, вступила до медичного училища, навчалася і склала вступні іспити до університету. Зростаючи в часи, коли жінки були маргіналізовані в науці і мали мало освітніх можливостей, Герті виявила, що їй не вистачало знань з латини, фізики, хімії та математики для вступу на факультет. Предмети, які вона ніколи раніше не вивчала, оскільки в школі для дівчат викладалися лише ті предмети, які на той час вважалися придатними для дівчат. За один рік їй вдалося надолужити еквівалент восьми років латинської мови, п'яти природничих наук і п'яти математики. У 1914 році вступила на медичний факультет Празького університету ім. Карла-Фердинанда. Надзвичайне досягнення для дівчини в ті часи. Зрештою, вона вступила на медичний факультет Німецького університету у своєму рідному місті, де згодом здобула ступінь доктора наук. У 1920 році вона вийшла заміж за свого однокурсника і колегу Карла Фердинанда Корі, таланти яких доповнювали один одного і з яким вона поділяла пристрасть до досліджень. Того ж року вони обидва закінчили школу; тим часом Герті прийняла католицьку віру, щоб мати змогу одружитися в церкві.

Незабаром після цього, у 1922 році, через наслідки Першої світової війни та складну економічну ситуацію в Європі, а також поширений антисемітизм, Карл і Герті емігрували до Сполучених Штатів Америки, де її чоловік отримав кілька пропозицій про роботу у важливих лабораторіях і зміг продовжити медичні дослідження в Інституті раку Розуелл-Парк в Буффало, штат Нью-Йорк. У той час у науковому середовищі становище жінок було складним і дискримінованим. Тому Герті була прийнята на роботу як простий волонтер, щоб продовжувати працювати разом з чоловіком, без будь-якої винагороди або можливості просування по науковій кар'єрі. У Розуеллі подружжя неодноразово відмовляли від спільної роботи, натомість вони продовжували це робити, спеціалізуючись на вивченні вуглеводного обміну. У США у них народився син Том, який не продовжив кар'єру батьків, а у 1928 році вони отримали американське громадянство. У 1929 році вони запропонували теоретичний цикл, за який вони обидва отримають Нобелівську премію - цикл Корі. Цей цикл був зосереджений на вивченні вуглеводного обміну, з особливою увагою до того, як організм людини засвоює глюкозу, і подальшої ролі гормонів, таких як інсулін і адреналін. У 1931 році вони покинули Розуелл, але хоча Карл отримав цікаві пропозиції роботи від кількох університетів, всі вони відмовили його дружині у працевлаштуванні. На той час вважалося "не по-американськи", коли подружня пара працювала разом: це сприймалося як загроза кар'єрі чоловіка.

Того ж року вони переїхали до Сент-Луїса, штат Міссурі, оскільки Вашингтонський університет запропонував їм обом роботу, хоча ранг і зарплата Герті були значно нижчими, їй навіть запропонували посаду наукового співробітника з зарплатою на двадцять відсотків від зарплати її чоловіка. У 1931 році Карл отримав посаду завідувача кафедри фармакології в Школі медицини Вашингтонського університету. Лише набагато пізніше, в липні 1947 року, Герті, коли Карл очолював кафедру біохімії, отримала звання професора біологічної хімії і незадовго до отримання Нобелівської премії була підвищена до звання професора, яке вона обіймала до самої смерті. У тому ж році вона випадково виявила, що страждає на мієлоїдну дисплазію, рідкісне захворювання кісткового мозку. Незважаючи на це, вона продовжувала працювати разом з чоловіком, відмовляючись залишати свою крихітну лабораторію, де час від часу відпочивала на простій розкладачці. У 1955 році вона була обрана членом Національної академії наук, а влітку 1957 року опублікувала своє останнє дослідження, присвячене захворюванням, пов'язаним з синтезом глюкози в дитячому віці. Вона померла в Кембриджі, штат Міссурі, у жовтні наступного року у віці 61 року, як завжди поруч з чоловіком.

У фокусі досліджень у подружжя Корі був механізм, за допомогою якого організм транспортує енергію до тканин, навіть під час голодування або фізичних навантажень. Відповідь подружжя знайшло в глікогені - резервному цукрі, здатному зберігати глюкозу в клітині. Крім того, було відзначено існування зв'язку між глюкозою в м'язах і глікогеном, що зберігається в печінці. Ця кореляція була описана і отримала назву циклу Корі. Це біохімічний механізм, який пов'язує м'язи і печінку, не дає лактату (продукту метаболізму організму під час вироблення енергії) залишатися в м'язах, щоб через механізм транспорту крові він досяг печінки і за допомогою специфічних ферментів знову перетворився в глюкозу. Потім він повертається в обіг або відкладається як резервний цукор у вигляді глікогену. Вони також описали молекули, що беруть участь у циклі.

Герті і Карл Корі стали лауреатами Нобелівської премії з медицини в 1947 році "за відкриття процесу каталітичного перетворення глікогену" разом з аргентинським фізіологом Бернардо Хуссей "за відкриття ролі гормону передньої долі гіпофіза в обміні цукру". Крім циклу Корі, Герті і Карл також зацікавилися ензимологією і зрозуміли, наскільки важливо вивчати і виділяти ферменти. Очищення, кристалізація та характеристика ферментів, що беруть участь у метаболізмі глюкози, призвели до інноваційного способу проведення досліджень: вивчаючи метаболічний шлях або фермент, можна було зрозуміти причини певних захворювань, наприклад, що деякі захворювання, в тому числі діабет, викликані відсутністю метаболіту або неправильним функціонуванням ферменту. Їхні роботи продовжували визначати механізми вуглеводного обміну. Ці відкриття мали вирішальне значення у розробці методів лікування людей, хворих на цукровий діабет, а також у започаткуванні вивчення деяких спадкових захворювань.

Незважаючи на прогресування хвороби, Герті самовіддано продовжувала навчання, працюючи над своїми дослідженнями до кінця своїх днів. Таким чином, вона була зразковою жіночою постаттю, важливою в наукових колах, оскільки спочатку зазнавала дискримінації в своєму житті, але врешті-решт була винагороджена за свої відмінні результати, а також за свою рішучість і наполегливість. Її людська та професійна історія вчить, як пристрасть може бути сильнішою за будь-які упередження. "Незабутні моменти в моєму житті - це ті рідкісні моменти, які приходять після років напруженої праці, коли завіса над таємницею природи раптом ніби піднімається, і коли те, що було темним і хаотичним, постає у світлі ясного і прекрасного візерунка».

Emily Greene Balch
Antonella Gargano

Tonka Uzu

Emily Greene Balch, cittadina statunitense, pacifista, scrittrice ed economista, attivista poliedrica, nel 1946, all’età di settantanove anni, è la terza donna a ricevere il Premio Nobel per la Pace su trentanove premi assegnati dal 1901, con la motivazione «per il suo lavoro permanente alla causa della pace». Dal 1936 era la Presidente onoraria internazionale della Women’s International League for Peace and Freedom.

Le donne attiviste, nel corso del tempo, nella maggior parte dei casi hanno avuto radici in ambienti borghesi illuminati, evangelici protestanti e quaccheri, ambienti nei quali le più determinate hanno potuto ottenere, non senza fatica, quella preparazione e consapevolezza necessarie per riuscire a superare tutti gli ostacoli posti al genere femminile per far sentire la propria voce nel dibattito politico dominato dagli uomini. Emily Greene Balch nasce in una facoltosa famiglia yankee l’8 gennaio del 1867 a Jamaica Plain, ora quartiere di Boston; il padre Francis V., avvocato di successo, è per un periodo segretario di un senatore degli Stati Uniti. Emily è tra le prime ragazze ad avere la possibilità di dedicarsi a studi di economia e sociologia in Europa e negli Stati Uniti. La “rete” tra donne caratterizza l’intera esperienza umana e professionale di Balch iniziando dalla madre, Ellen M. Noyes, dalla quale apprende l’amore per lo studio. Catherine Innes Ireland, di cui frequenta la scuola a Boston intorno ai tredici anni, le trasmette la fiducia nella possibilità delle donne di promuovere il cambiamento nelle comunità. Qui incontra quella che sarà l’amica di tutta la vita, Helen Cheever, anche se Emily in seguito rifiuterà la convivenza proposta da Helen per essere libera da legami di qualsiasi genere. Si laurea a Parigi e nel 1893 pubblica la sua ricerca Public Assistance of the Poor in France, che la introduce al lavoro accademico. Prosegue gli studi a Londra, Chicago e Berlino. All’università di quest’ultima città, prima donna ammessa a frequentarla, ha modo di osservare gli uomini il cui comportamento prevaricatore tanto le risulta insopportabile da farle rifiutare in seguito di lavorare in gruppi misti. Dal 1897 diventa docente di Economia politica e Scienze sociali nel college femminile d’élite "Wellesley” nel Massachusetts.

Nel 1910 pubblica Our Slavic Felow-Citizens, uno studio delle principali concentrazioni di genti slave in America e delle aree da cui erano emigrate. Dal 1915, dopo aver partecipato all’Aja al Congresso internazionale delle donne per la Pace, fonda insieme a Jane Addams una associazione di donne unite per opporsi alla guerra. Si avvicina anche a organizzazioni radicali in opposizione al governo tanto da essere accusata di propaganda anti-americana. Nel gennaio del 1919 il suo nome compare nella lista delle persone sovversive più pericolose d’America, la qual cosa porta il college “Wellesley” a rimuoverla dall’incarico. Questo non solo mina le sue ambizioni accademiche ma rappresenta anche l’impossibilità di raggiungere i ventuno anni di servizio necessari per ottenere la pensione. In una lettera al presidente del college, Emily scrive: «dovremmo seguire le vie di Gesù. L'economia americana è lontana dall'essere in armonia con i principi di Gesù che professiamo». Partecipa a due consigli comunali sull'infanzia e sull'urbanistica e a due commissioni statali sull'educazione industriale, sull'immigrazione e sul salario minimo per le donne; a movimenti per il suffragio femminile, per la giustizia razziale, per il controllo del lavoro minorile, per migliori salari e condizioni di lavoro. Rimasta senza una occupazione stabile, entra a far parte della redazione di una nota rivista di commento politico a indirizzo liberale: The Nation.

Nel 1919 l’associazione fondata con Jane Addams si trasferisce a Ginevra vicino alla Società delle Nazioni; la Women’s International League for Peace and Freedom (Wilpf) è una organizzazione internazionale di donne pacifiste pronte a far sentire la propria voce. La segretaria internazionale e tesoriera deve essere libera da impegni familiari e lavorativi, affidabile, efficiente, disposta a trasferirsi a Ginevra. Emily, candidata ideale, è dunque a Ginevra dal 1919 al 1922, succedendo, dal 1936, a Jane Addams come Presidente internazionale onoraria assumendone la guida locale e internazionale. Totalmente dedita agli impegni politici e sociali non lascia nella sua vita alcun tempo e spazio privato salvo concedersi di tanto in tanto il piacere di dipingere e di scrivere versi, fra cui quelli raccolti nella pubblicazione Il miracolo della vita. L’amica di sempre Helen Cheever nell’estate del 1921 la aiuta a uscire dall’esaurimento dovuto al pesante lavoro presso la segreteria della Wilpf. In quello stesso periodo Emily ha contatti con una comunità di quaccheri alla quale aderisce e dichiara che la religione è una delle cose più importanti della vita e il culto quacchero le appare quello che dà più spazio alla condivisione tra esseri umani. Si batte per l’uguaglianza razziale, per migliorare le condizioni di lavoratrici e lavoratori, delle persone immigrate, delle minoranze, delle donne, contro il lavoro minorile e contro la coscrizione obbligatoria. Contribuisce alla creazione di scuole indirizzate all'educazione alla pace con filiali in oltre cinquanta Paesi. Si impegna contro il razzismo pubblicando una serie di studi sull'immigrazione, la democrazia e la politica estera degli Stati Uniti verso Haiti e la Liberia. Critica pure le democrazie occidentali per non aver cercato di fermare l'espansionismo violento e le ideologie di Hitler in Germania e di Mussolini in Italia. Affronta un doloroso conflitto interiore quando gli eccessi aggressivi della politica nazista la portano a teorizzare la necessità di difendere i «diritti umani fondamentali spada alla mano».

Nel 1942 a Filadelfia, durante la cena dei suoi settantacinque anni, rimodula l’idea di pace che dice deve essere una pratica per comprendere e correggere le cause della guerra insite in un sistema socio-economico basato su principi imperialistici. Emily mette le proprie capacità intellettuali e accademiche al servizio dell’umanità mirando con la mediazione, il lavoro diplomatico e il riformismo ragionato, a richiedere tutele internazionali per una giusta distribuzione della ricchezza e dei prodotti necessari al benessere umano. La “cittadinanza globale” e l’apprendimento della cooperazione sono infatti, a suo dire, la base per superare i conflitti. Riceve il Nobel per la Pace nel 1946. Per motivi di salute lo ritira nel 1948 e lo accetta come riconoscimento a tutta la Wilpf cui donerà i soldi ricevuti. Nel discorso di accettazione ribadisce la necessità di superare i nazionalismi per raggiungere la pace internazionale; la sola possibilità per assicurare al mondo una pace duratura risiede nella capacità di interazione fra gli esseri umani. Afferma: «Non ci viene chiesto di credere in una qualche utopia o che un mondo perfetto sia appena dietro l’angolo. Ci viene chiesto di essere pazienti, poiché sulla strada innanzi a noi incontreremo inevitabilmente un progresso lento e incerto e di essere pronti a compiere un passo in avanti ogni qualvolta questo diviene possibile».

Dopo la Seconda guerra mondiale sostiene la creazione dell’Onu e dell’Unesco. L’amica Helen Cheever intanto le aveva fatto dono del corrispettivo annuo della pensione che Emily altrimenti non avrebbe mai ricevuto. Muore a Cambridge (Usa) a novantaquattro anni appena compiuti, il 9 gennaio 1961.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Emily Greene Balch, citoyenne américaine, pacifiste, écrivain et économiste, militante polyédrique, elle est la troisième femme à recevoir le Prix Nobel de la Paix sur trente-neuf prix décernés depuis 1901 « pour son travail permanent à la cause de la paix ». Depuis 1936, elle est présidente honoraire internationale de la Ligue internationale des femmes pour la paix et la liberté.

Les femmes activistes, au fil du temps, dans la plupart des cas ont pris racine dans les milieux bourgeois éclairés, évangéliques protestants et quakers, milieux dans lesquels les plus déterminées ont pu obtenir, et surement pas sans effort, cette préparation et cette conscience nécessaires pour réussir à surmonter tous les obstacles posés au genre féminin pour faire entendre sa voix dans le débat politique dominé par les hommes. Emily Greene Balch est née dans une riche famille yankee le 8 janvier 1867 à Jamaica Plain, aujourd’hui quartier de Boston ; son père Francis V., avocat à succès, il est pendant un temps secrétaire d’un sénateur américain. Emily est parmi les premières filles à avoir la possibilité de se consacrer à des études d’économie et de sociologie en Europe et aux États-Unis. Le "réseau" entre femmes caractérise toute l’expérience humaine et professionnelle de Balch en commençant par sa mère, Ellen M. Noyes, de qui elle hérite l’amour pour l’étude. Catherine Innes Ireland fréquente l’école à Boston vers l’âge de treize ans, elle lui transmet la confiance dans la capacité des femmes à promouvoir le changement dans les communautés. Là, elle rencontre l’amie de toute une vie, Helen Cheever, bien qu’Emily refuse plus tard la cohabitation proposée par Helen pour être libre de tout lien. Diplômée à Paris, elle publie en 1893 sa recherche Public Assistance of the Poor in France, qui l’initie au travail académique. Elle poursuit ses études à Londres, Chicago et Berlin. À l’université de cette dernière ville, première femme admise à la fréquenter, elle a l’occasion d’observer les hommes dont le comportement prévaricateur lui est si insupportable qu’elle lui fait refuser par la suite de travailler en groupes mixtes. À partir de 1897, elle devient professeur d’économie politique et de sciences sociales au collège féminin d’élite "Wellesley" dans le Massachusetts.

En 1910, elle publie Our Slavic Felow-Citizens, une étude des principales concentrations de peuples slaves en Amérique et des régions d’où elles ont émigré. À partir de 1915, après avoir participé à La Haye au Congrès international des femmes pour la paix, elle fonde avec Jane Addams une association de femmes unies pour s’opposer à la guerre. Elle se rapproche également des organisations radicales qui s’opposent au gouvernement au point d’être accusée de propagande anti-américaine. En janvier 1919, son nom apparaît sur la liste des personnes subversives les plus dangereuses d’Amérique, ce qui conduit le collège "Wellesley" à la révoquer. Non seulement cela mine ses ambitions académiques, mais cela représente aussi l’impossibilité d’atteindre les vingt et un ans de service nécessaires pour obtenir la retraite. Dans une lettre au président du collège, Emily écrit : «Nous devrions suivre les voies de Jésus. L’économie américaine est loin d’être en harmonie avec les principes de Jésus que nous professons». Elle participe à deux conseils municipaux sur l’enfance et l’urbanisme et à deux commissions étatiques sur l’éducation industrielle, l’immigration et le salaire minimum pour les femmes; à des mouvements pour le suffrage féminin, pour la justice raciale, pour le contrôle du travail des enfants, et pour de meilleurs salaires et conditions de travail. Sans emploi stable, elle rejoint la rédaction d’une revue de commentaire politique à orientation libérale, The Nation.

En 1919, l’association fondée avec Jane Addams déménage à Genève près de la Société des Nations ; la Ligue internationale des femmes pour la paix et la liberté (Wilpf: Women’s International League for Peace and Freedom) est une organisation internationale de femmes pacifistes prêtes à faire entendre leur voix. La secrétaire internationale et trésorière doit être libre de tout engagement familial et professionnel, fiable, efficace, prête à déménager à Genève. Emily, candidate idéale, est donc à Genève de 1919 à 1922, succédant, depuis 1936, à Jane Addams comme Présidente internationale honoraire en assumant la direction locale et internationale. Totalement dévouée aux engagements politiques et sociaux, elle ne laisse dans sa vie aucun temps et espace privé, sauf à se donner de temps en temps le plaisir de peindre et d’écrire des vers, parmi lesquels ceux rassemblés dans la publication Le miracle de la vie. L’amie de toujours Helen Cheever à l’été 1921 l’aide à sortir de l’épuisement dû au lourd travail au secrétariat de Wilpf. À la même époque, Emily a des contacts avec une communauté de quakers à laquelle elle adhère et déclare que la religion est l’une des choses les plus importantes de la vie et que le culte quaker lui apparaît comme celui qui donne le plus de place au partage entre humains. Elle se bat pour l’égalité raciale, pour améliorer les conditions des travailleuses et des travailleurs, des personnes immigrées, des minorités, des femmes, contre le travail des enfants et contre la conscription obligatoire. Elle contribue à la création d’écoles orientées vers l’éducation à la paix avec des filiales dans plus de cinquante pays. Elle s’engage contre le racisme en publiant une série d’études sur l’immigration, la démocratie et la politique étrangère des États-Unis vers Haïti et le Liberia. Elle critique également les démocraties occidentales pour ne pas avoir cherché à arrêter l’expansionnisme violent et les idéologies d’Hitler en Allemagne et de Mussolini en Italie. Elle affronte un douloureux conflit intérieur lorsque les excès agressifs de la politique nazie la conduisent à théoriser la nécessité de défendre les « droits humains fondamentaux épée dans la main ».

En 1942 à Philadelphie, lors du dîner de ses soixante-quinze ans, elle remodèle l’idée de paix qui dit qu’elle doit être une pratique pour comprendre et corriger les causes de la guerre inhérentes à un système socio-économique basé sur des principes impérialistes. Emily met ses capacités intellectuelles et académiques au service de l’humanité en visant par la médiation, le travail diplomatique et le réformisme raisonné, à exiger des protections internationales pour une juste distribution des richesses et des produits nécessaires au bien-être humain. La "citoyenneté mondiale" et l’apprentissage de la coopération sont en effet, selon elle, la base pour surmonter les conflits. Elle reçoit le prix Nobel de la paix en 1946. Pour des raisons de santé,elle le recupère en 1948 et l’accepte comme reconnaissance à toute la Wilpf à qui elle donnera l’argent reçu. Dans son discours d’acceptation, elle réaffirme la nécessité de surmonter les nationalismes pour parvenir à la paix internationale; la seule possibilité d’assurer au monde une paix durable réside dans la capacité d’interaction entre les êtres humains. Elle affirme: «On ne nous demande pas de croire en une utopie ou qu’un monde parfait est juste au coin de la rue. On nous demande d’être patients, car sur la route devant nous, nous rencontrerons inévitablement un progrès lent et incertain et d’être prêts à faire un pas en avant chaque fois que cela devient possible».

Après la Seconde Guerre mondiale, elle soutient la création de l’ONU et de l’Unesco. Pendant ce temps, son amie Helen Cheever lui a fait cadeau de la pension annuelle qu’Emily n’aurait jamais reçue autrement. Elle meurt à Cambridge (États-Unis) à quatre-vingt-quatre ans, le 9 janvier 1961.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

In 1946 Emily Greene Balch, at the age of seventy-nine, became only the third woman to receive the Nobel Peace Prize, out of the thirty-nine awarded since 1901. She was a U.S. citizen, pacifist, writer, economist, and multifaceted activist, given the honor "for her permanent work in the cause of peace." Since 1936 she had been the honorary international president of the Women's International League for Peace and Freedom.

In most cases over time, women activists had their roots in enlightened bourgeois, evangelical Protestant and Quaker circles, environments in which the most determined were able to obtain, not without effort, the preparation and awareness necessary to succeed in overcoming all the obstacles placed in the way of the female gender making its voice heard in the male-dominated political debate. Emily Greene Balch was born into a wealthy Yankee family on Jan. 8, 1867, in Jamaica Plain, now a suburb of Boston. Her father, Francis V. Balch, was a successful lawyer and for a time secretary to a U.S. senator. Emily was among the first girls to have the opportunity to pursue studies in economics and sociology in Europe and the United States. The "network" among women characterizes Balch's entire human and professional experience, beginning with her mother, Ellen M. Noyes, from whom she learned her love of study. Catherine Innes Ireland, whose school she attended in Boston around the age of thirteen, imparted to her a belief in the possibility for women to promote change in their communities. Here she met what would be her lifelong friend, Helen Cheever, although Emily later rejected Helen's proposed cohabitation in order to be free of ties of any kind. She graduated from Bryn Mawr College in 1889, and went on to do graduate work in Paris. In 1893 she published her research as Public Assistance of the Poor in France, which introduced her to the academic world. She continued her studies in London, Chicago and Berlin. At the university in the latter city, the first woman admitted to attend, she had the opportunity to observe men whose untrustworthy behavior was so unbearable to her that she later refused to work in mixed groups. From 1897 she became a professor of political economy and social science at Wellesley College, an elite women's college in Massachusetts.

In 1910 she published Our Slavic Fellow-Citizens, a study of the main concentrations of Slavic peoples in America and the areas from which they had emigrated. By 1915, after attending the International Congress of Women for Peace in The Hague, she and Jane Addams founded an association of women united to oppose the war. She also became so closely involved in radical organizations in opposition to the U.S. government that she was accused of anti-American propaganda. In January 1919 her name appeared on the list of the most dangerous “subversives” in America, which led Wellesley College to remove her from office. This not only undermined her academic ambitions but also left her without the ability to attain the twenty-one years of service required to earn a pension. In a letter to the college president, Emily wrote, "we should follow the ways of Jesus. The American economy is far from being in harmony with the principles of Jesus that we profess." She participated in two municipal councils on children and city planning and two state commissions on industrial education, immigration, and a minimum wage for women, as well as in movements for women's suffrage, racial justice, child labor control, and better wages and working conditions. Left without steady employment, she joined the editorial staff of a well-known liberal-leaning political commentary magazine, The Nation.

In 1919 the association she had founded with Jane Addams moved to Geneva near the League of Nations. Called the Women's International League for Peace and Freedom (WILPF), it was an international organization of pacifist women ready to make their voices heard. The international secretary and treasurer had to be free of family and work commitments, reliable, efficient, and willing to relocate to Geneva. Emily, was the ideal candidate, and thus in Geneva from 1919 to 1922, succeeding, from 1936, Jane Addams as honorary international president and assuming local and international leadership. Totally devoted to political and social commitments, she left no private time and space in her life except for occasionally indulging in the pleasure of painting and writing verse, including those collected in the publication The Miracle of Life. In the summer of 1921, her lifelong friend Helen Cheever helped her through the exhaustion due to intense work at the WILPF secretariat. During that same period Emily had contact with a Quaker community which she joined. She declared that religious commitment is one of the most important things in life, and Quaker worship appeared to her to be the one that gave the most room for sharing between human beings. She fought for racial equality, to improve conditions for workers, immigrant people, minorities, and women, against child labor and against compulsory conscription. She contributed to the establishment of schools directed toward peace education with branches in more than fifty countries. She advocated against racism by publishing a series of studies on immigration, democracy and U.S. foreign policy toward Haiti and Liberia. He also criticized Western democracies for failing to try to stop the violent expansionism and ideologies of Hitler in Germany and Mussolini in Italy. She faced a painful inner conflict when the aggressive excesses of Nazi policy led her to theorize the need to defend "fundamental human rights sword in hand."

In 1942 in Philadelphia, during her seventy-fifth birthday dinner, she reshaped the idea of peace, which she said must be a practice for understanding and correcting the causes of war inherent in a socio-economic system based on imperialistic principles. Emily put her intellectual and academic skills at the service of humanity by aiming through mediation, diplomatic work and reasoned reformism to demand international safeguards for a just distribution of the wealth and the products necessary for human well-being. Indeed, "global citizenship" and learning to cooperate were, in her view, the basis for overcoming conflict. She was awarded the Nobel Peace Prize in 1946. For health reasons she actually received it in 1948 and accepted it in recognition of the entire WILPF, to which she donated the money from the prize. In her acceptance speech, she reiterated the need to overcome nationalism to achieve international peace. She asserted that the only way to ensure lasting peace for the world lies in the capacity for interaction among human beings. She stated, "We are not asked to believe in some utopia or that a perfect world is just around the corner. We are asked to be patient, for on the road ahead we will inevitably encounter slow and uncertain progress, and to be ready to take a step forward whenever that becomes possible."

After World War II she supported the creation of the UN and UNESCO. Her friend Helen Cheever meanwhile had made her a gift of an annual pension payment that Emily would otherwise never have received. She died on January 9, 1961in Cambridge, Massachusetts, USA, at the age of ninety-four years and one day.

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

Emily Greene Balch, ciudadana estadounidense, pacifista, escritora y economista, activista poliédrica, en 1946, a la edad de setenta y nueve años, fue la tercera mujer en recibir el Premio Nobel de la Paz de los treinta y nueve premios adjudicados desde 1901, «por su trabajo permanente a la causa de la paz». Desde 1936 era presidenta honoraria internacional de la Liga Internacional de las Mujeres por la Paz y la Libertad.

Las mujeres activistas, a lo largo del tiempo, en la mayoría de los casos tuvieron origen en ambientes burgueses iluminados, evangélicos protestantes y cuáqueros, ambientes en los que las más determinadas pudieron obtener, no sin esfuerzo, esa preparación y conciencia necesarias para lograr superar todos los obstáculos que encontraba el género femenino para hacer oír su voz en el debate político dominado por los hombres. Emily Greene Balch nació en una familia yanqui adinerada el 8 de enero de 1867 en Jamaica Plain, ahora barrio de Boston; su padre, Francis V., un abogado de éxito, durante una temporada fue secretario de un senador de los Estados Unidos. Emily fue una de las primeras chicas que tuvieron la oportunidad de estudiar economía y sociología tanto en Europa como en los Estados Unidos. La “red” entre mujeres caracteriza toda la experiencia humana y profesional de Balch comenzando con su madre, Ellen M. Noyes, de quien aprende el amor por el estudio. Catherine Innes Ireland, a cuya escuela asiste en Boston alrededor de los trece años, le transmite la confianza en la posibilidad de que las mujeres promuevan el cambio en las comunidades. Aquí conoce a la que será su amiga de toda la vida, Helen Cheever, aunque Emily más tarde rechazará la convivencia propuesta por Helen para estar libre de cualquier tipo de vínculo. Se gradúa en París y en 1893 publica su investigación Public Assistance of the Poor in France, que la introduce en el trabajo académico. Continúa sus estudios en Londres, Chicago y Berlín. En la universidad de esta última ciudad, la primera mujer en matricularse, tiene la posibilidad de observar a los hombres, cuyo comportamiento controlador le resulta tan insoportable que luego se niega a trabajar en grupos mixtos. A partir de 1897, es profesora de Economía Política y Ciencias Sociales en el college femenino de élite “Wellesley” en Massachusetts.

En 1910 publica Our Slavic Felow-Citizens, un estudio de las principales concentraciones de personas eslavas en EEUU y sobre las áreas de las que habían emigrado. Desde 1915, después de haber participado en el Congreso Internacional de Mujeres por la Paz (La Haya), funda junto con Jane Addams, una asociación de mujeres unidas para oponerse a la guerra. También se acerca a organizaciones radicales en oposición al gobierno hasta el punto de ser acusada de propaganda anti-estadounidense. En enero de 1919, su nombre aparece en la lista de las personas subversivas más peligrosas de Estados Unidos lo que lleva al college de “Wellesley” a destituirla de su cargo. Esto no solo daña sus ambiciones académicas, sino que también representa la imposibilidad de alcanzar los veintiún años de servicio necesarios para obtener una jubilación. En una carta al presidente del college, Emily escribe: «Deberíamos seguir los caminos de Jesús. La economía americana está lejos de estar en armonía con los principios de Jesús que profesamos». Participa en dos consejos municipales sobre la infancia y el urbanismo y en dos comisiones estatales sobre educación industrial, inmigración y salario mínimo para las mujeres; movimientos por el sufragio femenino, por la justicia racial, por el control del trabajo infantil, para mejorar los salarios y las condiciones de trabajo. Sin un empleo estable, se une a la redacción de una conocida revista de comentarios políticos con orientación liberal: «The Nation».

En 1919, la asociación fundada con Jane Addams se trasladó a Ginebra, cerca de la Liga de las Naciones; la Liga Internacional de Mujeres por la Paz y la Libertad (LIMPAL) es una organización internacional de mujeres pacifistas dispuestas a hacer oír su voz. La secretaria internacional y tesorera tiene que estar libre de compromisos familiares y laborales, debe ser de confianza, eficiente y estar dispuesta a trasladarse a Ginebra. Emily, la candidata ideal, está en Ginebra desde 1919 hasta 1922, y desde 1936 reemplazará a Jane Addams en su cargo como Presidenta Internacional Honoraria asumiendo el liderazgo local e internacional. Totalmente dedicada a los compromisos políticos y sociales, no se deja ningún tiempo ni espacio privado salvo concederse, de vez en cuando, el placer de pintar y escribir versos, entre ellos los recogidos en la publicación El milagro de la vida. Su amiga Helen Cheever en el verano de 1921 la ayuda a salir del agotamiento causado por el duro trabajo en la secretaría de LIMPAL. En ese mismo período Emily entra en contacto con una comunidad de cuáqueros a la que adhiere y declara que la religión es una de las cosas más importantes de la vida y el culto cuáquero le parece el que da más espacio al intercambio entre seres humanos. Lucha por la igualdad racial, por la mejora de las condiciones de las trabajadoras y trabajadores, de los inmigrantes, de las minorías, de las mujeres, contra el trabajo infantil y contra el servicio militar obligatorio. Contribuye a la creación de escuelas orientadas a la educación para la paz con filiales en más de cincuenta países. Se compromete contra el racismo publicando una serie de estudios sobre la inmigración, la democracia y la política exterior de Estados Unidos hacia Haití y Liberia. Critica también las democracias occidentales por no haber intentado detener el expansionismo violento y las ideologías de Hitler en Alemania y de Mussolini en Italia. Afronta un doloroso conflicto interior cuando los excesos agresivos de la política nazi la llevan a teorizar la necesidad de defender los «derechos humanos fundamentales espada en mano».

En 1942 en Filadelfia, durante la cena de sus setenta y cinco años, reformula la idea de paz que, sostiene, debe ser una práctica para comprender y corregir las causas de la guerra inherentes a un sistema socioeconómico basado en principios imperialistas. Emily pone sus capacidades intelectuales y académicas al servicio de la humanidad, con el objetivo de la mediación, el trabajo diplomático y el reformismo razonado, para exigir protecciones internacionales para una distribución justa de la riqueza y de los productos necesarios para el bienestar humano. La “ciudadanía global” y el aprendizaje de la cooperación son, según ella, la base para superar los conflictos. Recibe el Premio Nobel de la Paz en 1946. Por motivos de salud lo retira en 1948 y lo acepta como reconocimiento a toda la LIMPAL a la que donará el dinero recibido. En el discurso de aceptación reafirma la necesidad de superar los nacionalismos para lograr la paz internacional; la única posibilidad de asegurar al mundo una paz duradera reside en la capacidad de interacción entre los seres humanos. Afirma: «No se nos pide que creamos en alguna utopía o que un mundo perfecto esté a la vuelta de la esquina. Se nos pide que seamos pacientes, porque en el camino que tenemos ante nosotros encontraremos inevitablemente un progreso lento e incierto y que estemos dispuestos a dar un paso adelante cada vez que sea posible».

Después de la Segunda Guerra Mundial apoya la creación de la ONU y la UNESCO. Mientras tanto, su amiga Helen Cheever le ha ofrecido lo correspondiente a la pensión anual que Emily nunca iba a recibir. Muere en Cambridge (Estados Unidos) a los noventa y cuatro años apenas cumplidos, el 9 de enero de 1961.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Емілі Грін Болч, громадянка США, пацифістка, письменниця та економіст, багатогранна діячка, у 1946 році, у віці сімдесяти дев'яти років, стала третьою жінкою, яка отримала Нобелівську премію миру з тридцяти дев'яти нагород, присуджених з 1901 року, з мотивацією "за постійну роботу в справі миру". З 1936 року була Почесним міжнародним президентом Міжнародної ліги жінок за мир і свободу.

Жінки-активістки з плином часу в більшості випадків мали своє коріння в освічених буржуазних, євангельських протестантських і квакерських колах, колах, в яких найбільш рішучі змогли отримати, не без зусиль, необхідну підготовку і обізнаність, щоб мати можливість подолати всі перешкоди, які ставилися на шляху жінок, щоб їхні голоси були почуті в політичних дебатах, в яких домінували чоловіки. Емілі Грін Балч народилася в заможній сім'ї янкі 8 січня 1867 року в Ямайка Плейн, нині передмісті Бостона; її батько Френсіс В., успішний юрист, деякий час був секретарем сенатора США. Емілі - одна з перших дівчат, які отримали можливість вивчати економіку та соціологію в Європі та США. "Мережа" між жінками характеризує весь людський і професійний досвід Балч, починаючи з її матері, Еллен М. Нойс, від якої вона навчилася любові до навчання. Кетрін Іннес Ірланд, школу якої вона відвідувала в Бостоні у віці близько тринадцяти років, прищепила їй віру в те, що жінки можуть сприяти змінам у громадах. Тут вона знайомиться з Хелен Чівер, яка стане її подругою на все життя, хоча пізніше Емілі відкине пропозицію Хелен про спільне проживання, щоб бути вільною від будь-яких зв'язків. Закінчила навчання в Парижі і в 1893 році опублікувала своє дослідження "Громадська допомога бідним у Франції", яке відкрило їй шлях до наукової роботи. Продовжила навчання в Лондоні, Чикаго та Берліні. В університеті останнього міста, до якого вступила перша жінка, вона мала можливість спостерігати за чоловіками, поведінка яких була настільки нестерпною для неї, що згодом вона відмовилася працювати в змішаних групах. З 1897 року - викладач політичної економії та соціальних наук в елітному жіночому коледжі "Велслі" в штаті Массачусетс.

У 1910 році вона опублікувала "Наші слов'янські співгромадяни" - дослідження про основні концентрації слов'янських народів в Америці та райони, з яких вони емігрували. У 1915 році, після участі у Міжнародному конгресі жінок за мир у Гаазі, разом з Джейн Аддамс заснувала асоціацію жінок, які об'єдналися для протистояння війні. Вона також настільки зблизилася з опозиційними до уряду радикальними організаціями, що її звинуватили в антиамериканській пропаганді. У січні 1919 року її ім'я з'являється у списку найнебезпечніших підривних осіб в Америці, що призводить до того, що Коледж Велслі усуває її з посади. Це не тільки підриває її академічні амбіції, але й означає, що вона не зможе досягти двадцяти одного року стажу, необхідного для отримання пенсії. У листі до президента коледжу Емілі пише: "Ми повинні йти дорогами Ісуса. Американська економіка далека від гармонії з принципами Ісуса, які ми сповідуємо". Вона бере участь у двох міських радах з питань дітей та міського планування та двох державних комісіях з питань промислової освіти, імміграції та мінімальної заробітної плати для жінок; у рухах за виборчі права жінок, расову справедливість, контроль за дитячою працею, а також за підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці. Залишившись без постійної роботи, вона приєдналася до редакції відомого ліберально орієнтованого журналу політичних коментарів "The Nation".

У 1919 році асоціація, заснована Джейн Аддамс, переїхала до Женеви поблизу Ліги Націй; Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу (Wilpf) була міжнародною організацією жінок-пацифісток, готових зробити свій голос почутим. Міжнародний секретар та скарбник мають бути вільними від сімейних та робочих зобов'язань, надійними, ефективними та готовими переїхати до Женеви. Тому Емілі, ідеальна кандидатура, перебуває в Женеві з 1919 по 1922 рік, змінюючи Джейн Аддамс на посаді Почесного Міжнародного Президента в 1936 році, перебираючи на себе місцеве та міжнародне лідерство. Повністю віддана своїм політичним і громадським зобов'язанням, вона не залишала особистого часу і простору в своєму житті, за винятком періодичного задоволення малювати і писати вірші, в тому числі ті, що зібрані в збірці "Диво життя". Влітку 1921 року подруга всього її життя Хелен Чівер допомогла їй впоратися з виснаженням, викликаним важкою роботою в секретаріаті Вільпфа. У той же час Емілі мала контакт з квакерською громадою, до якої приєдналася і заявила, що релігія є однією з найважливіших речей у житті, а культ квакерів видався їй таким, що дає найбільше простору для обміну між людьми. Вона бореться за расову рівність, за поліпшення умов життя робітників, іммігрантів, меншин, жінок, проти дитячої праці та проти обов'язкового призову до армії. Вона сприяє створенню шкіл миротворчості з філіями у понад п'ятдесяти країнах світу. Він проводить кампанії проти расизму, публікуючи серію досліджень з питань імміграції, демократії та зовнішньої політики США щодо Гаїті та Ліберії. Він також критикує західні демократії за те, що вони не намагаються зупинити насильницький експансіонізм та ідеології Гітлера в Німеччині та Муссоліні в Італії. Вона стикається з болісним внутрішнім конфліктом, коли агресивні ексцеси нацистської політики приводять її до теоретичного обґрунтування необхідності захищати "фундаментальні права людини з мечем у руці".

У 1942 році у Філадельфії, під час вечері на свій сімдесят п'ятий день народження, вона переосмислила ідею миру, який, за її словами, повинен бути практикою розуміння і виправлення причин війни, притаманних соціально-економічній системі, заснованій на імперіалістичних принципах. Емілі ставить свої інтелектуальні та академічні здібності на службу людству, прагнучи через посередництво, дипломатичну роботу та аргументований реформізм вимагати міжнародних гарантій справедливого розподілу багатства та продуктів, необхідних для добробуту людей. Глобальне громадянство" та навчання співпраці є, на його думку, основою для подолання конфліктів. У 1946 році отримав Нобелівську премію миру. За станом здоров'я він відмовився від неї в 1948 році і прийняв її на знак визнання всього Вільного Фонду, якому він пожертвував отримані гроші. У своїй вітальній промові він ще раз наголосив на необхідності подолання націоналізму задля досягнення міжнародного миру; єдиний шлях до забезпечення тривалого миру у світі лежить через здатність людей до взаємодії. Він заявив: "Нас не просять вірити в якусь утопію або в те, що досконалий світ вже не за горами. Ми просимо набратися терпіння, тому що на цьому шляху ми неминуче зіткнемося з повільним і непевним прогресом, і бути готовими зробити крок вперед, коли це стане можливим".

Після Другої світової війни підтримала створення ООН та ЮНЕСКО. Тим часом її подруга Хелен Чівер подарувала їй річну пенсію, яку Емілі ніколи б не отримала в іншому випадку. Померла у Кембриджі (США) у віці дев'яноста чотирьох років 9 січня 1961 року.

Gabriela Mistral
Maria Carreras Goicoechea

Dongni Wei

Premio Nobel per la letteratura 1945 «La sua opera lirica, ispirata da potenti emozioni, ha reso il suo nome un simbolo delle aspirazioni idealiste di tutto il mondo latino americano» 

Nasce a Vicuña, in Cile, il 7 aprile 1889 da Juan Jerónimo Godoy Villanueva e Petronilla Alcayaga Rojas. Il padre avrà un’influenza particolare sulla sua carriera, nonostante abbandoni la figlia quando ha solamente tre anni: saranno infatti versi scritti dal genitore e casualmente ritrovati a risvegliare la sua passione poetica. Fondamentale è anche l’incontro a quindici anni con il direttore di un periodico locale, Bernardo Ossandón, grazie al quale conosce la poesia di Frédéric Mistral, i novellisti russi e la prosa di Montaigne. Proprio sul giornale di Ossandón pubblica i primi articoli, firmati con il suo vero nome, Lucila Goldoy. In seguito diventerà invece Gabriela Mistral, in onore di Gabriele D’Annunzio e del poeta francese. Nel 1905 decide di seguire la sua vocazione e di diventare insegnante, ma presto viene espulsa a causa di alcuni articoli in cui propone un’educazione libera e accessibile a tutte le classi sociali.

Grazie alla sorella Ermelina riesce comunque ad avere un incarico in alcune scuole minori del Paese finché, dopo aver vinto una competizione letteraria nazionale, ottiene dapprima la cattedra di direttrice al liceo di Punta Arenas e successivamente quella del prestigioso Liceo de Santiago.Non sempre e non da tutti apprezzata in patria, riceverà molti riconoscimenti sia in altri Paesi dell’America Latina (Cuba, Messico, Brasile, Uruguay, Argentina), che negli Stati Uniti e in Europa. Morirà a New York il 10 gennaio 1957.

I libri poetici di Mistral sono quattro: Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938), Lagar (1954).

La più famosa e apprezzata è la prima raccolta, il cui titolo è lo stesso della lirica che apre il gruppo intitolato Naturaleza ed è riferito al paesaggio della Patagonia. L’edizione del 1922 comprendeva sette sezioni: Vida, Escuela, Infantiles, Dolor, Naturaleza in versi; Poemas en prosa e Cuentos in prosa. Vi furono poi aggiunte, spostamenti e sostituzioni nelle edizioni successive finché la più recente (Poesias completas) comprende: Vida, Escuela, Dolor, Naturaleza. Il cuore della raccolta è senza dubbio Dolor che si ricollega alla tragedia vissuta con la perdita di Romelio Urreta, uomo da lei amato e morto suicida. Un altro tema molto presente è un forte sentimento religioso che la induce a cercare la trascendenza attraverso l’amore, l’istinto della maternità, la natura, la morte. Famosa anche Ternura, una raccolta di poesie dedicata ai bambini, dove dà sfogo al suo istinto di maternità così violento da portarla a crearsi un bimbo immaginario. Notevoli i richiami al tema indigeno, come in Canzone quechua, Seme, Ninnananna patagone, Ninnananna di Elqui, Terra cilena. Tala è un libro in gran parte drammatico e per questo viene dalla critica collegato a Desolación da cui tuttavia si distingue per una maggiore apertura al mondo esterno e per l’uso di un linguaggio oscuro ed ermetico grazie anche alla presenza di forme popolari e arcaiche. Il libro si apre con la sezione Muerte de mi madre e, nelle note in calce al volume, Gabriela Mistral confida: «Questa morte è stata per me una lunga e oscura sosta, un paese dove ho vissuto cinque o sei anni, paese amato per la presenza di mia madre, paese odiato per la lunga stasi della mia anima in una profonda crisi religiosa». La madre, a causa dell’abbandono paterno, è stata infatti una figura importante a livello esistenziale e quindi anche celebrata nelle sue opere. La sua ultima raccolta Lagar introduce tematiche più personali e più caratterizzate in senso femminista. In particolare la sezione Donas loucas contiene i ritratti di sedici donne che non solo rappresentano l’universo femminile ma anche differenti aspetti dell’animo di Gabriela poeta: l’abbandonata, l’ansiosa, la sradicata, l’insonne, la devota, l’umiliata…

Nel libro, pubblicato postumo, Niña Errante, sono raccolte le lettere scambiate con la scrittrice statunitense Doris Dana, con cui Gabriela Mistral ebbe una lunga e tormentata relazione. Nonostante la sua produzione, tradotta in più di venti lingue, sarebbe riduttivo tuttavia considerarla solo per la sua opera poetica. L’attività letteraria e giornalistica, la sua opera di educatrice e le sue numerose collaborazioni con istituzioni prestigiose fanno di lei un’intellettuale a tutto tondo. In Messico collaborò ai programmi di riforma in campo educativo con José Vasconcelos, politico, pensatore e scrittore. A Ginevra, in Svizzera, fu nominata segretaria dell’Istituto di Cooperazione Intellettuale della Società delle Nazioni e fu invitata a partecipare ai lavori sulla Dichiarazione dei diritti dei bambini dell’Onu. Collaborò con diverse università degli Stati Uniti e del Centro America e fu anche console del Cile in diverse città tra cui Madrid, Nizza, Lisbona, Los Angeles. Visse anche in Italia, dove fu console onoraria a Napoli.

Nella lirica I miei libri dichiara quali sono le letture che l’hanno ispirata.

Libri, degli scaffali libri silenziosi,
nel lor silenzio vivi, ardenti nella calma,
libri che ci consolano, velluto dell’anima,
e che pur così tristi, ci donano allegria!

Le mie mani nel giorno di affanni si stancarono;
ma al giungere della notte, li cercarono, amanti,
entro il buco del muro, dove come figure
mi guardano e confortano quelli che un giorno vissero.

Bibbia, mia Bibbia nobile, stupendo panorama
su cui lo sguardo mio a lungo si posò,
sopra i Salmi tu hai le lave più brucianti;
nel lor fiume di fuoco accendo il sangue mio.

Col tuo robusto vino le mie genti allevasti
e forti le erigesti in mezzo agli altri uomini,
e si innalza il mio cuore solo a dire il tuo nome,
e poiché da te vengo, ho sconfitto il Destino.

Dopo di te soltanto mi trafisse le ossa,
con il grande suo grido, il sommo Fiorentino,
Alla sua voce ancora come un giunco mi inchino
e attraverso la rossa sua fantasia infernale.

E poi per rinfrescare in muschi rugiadosi
la bocca bruciacchiata dalle fiamme dantesche,
i Fioretti di Assisi cercai, i sempre freschi,
e in quelle dolci felpe rimase il cuore mio!

Vidi Francesco, Quello gentile come rosa
Passare per i campi più lieve di un respiro,
baciando il giglio schiuso e il petto del lebbroso,
per baciare il Signore che dorme fra le cose.

Poema di Mistral, odor di solco aperto
Che profuma i mattini, io ebbra ti aspirai!
Vidi Mirella spremere la frutta insanguinata
dell’amore e poi correre per l’atroce deserto.

Ancora ti ricordo, disfatta di dolcezze,
verso di Amado Nervo, con petto di colomba,
che più dolce facesti il profilo del colle,
quando io ti leggevo nelle pure mattine!

Nobili libri antichi, con i fogli ingialliti,
siete labbra mai stanche di confortare i tristi,
siete l’antico amaro che nuovo manto veste;
da Giobbe fino a Kempis la stessa voce afflitta.

Quelli che come Cristo la Via-Dolente seppero,
il loro verso misero sulla rossa ferita
e la strofa dolente è panno di Veronica;
ogni libro è purpureo come rosa di sangue.

Bocche di antichi poeti, io vi amo;
in polvere disfatte mi seguite a conforto,
e, al giunger della notte, state con me a parlare
presso la dolce lampada, con dolcezza di gemiti!

Dalla pagina aperta io distolgo lo sguardo,
-o morti! – ed il mio sogno vi tesse tutti uguali:
le pupille febbrili, anelanti le labbra
che lente si disfanno nella terra premuta.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1945 «Son opéra, inspiré par de puissantes émotions, a fait de son nom un symbole des aspirations idéalistes du monde latino-américain.»

Elle naît à Vicuña, au Chili, le 7 avril 1889 de Juan Jerónimo Godoy Villanueva et Petronilla Alcayaga Rojas. Le père aura une influence particulière sur sa carrière, bien qu’il abandonne sa fille quand elle n’a que trois ans : en effet, des vers écrits par le parent et retrouvés par hasard réveilleront sa passion poétique. La rencontre à quinze ans avec le directeur d’un périodique local, Bernardo Ossandón, est également fondamentale, grâce auquel elle connaît la poésie de Frédéric Mistral, les romanciers russes et la prose de Montaigne. C’est dans le journal d’Ossandón qu’elle publie les premiers articles, signés sous son vrai nom, Lucila Goldoy. Elle deviendra plus tard Gabriela Mistral, en l’honneur de Gabriele D’Annunzio et du poète français. En 1905, elle décide de suivre sa vocation et de devenir enseignante, mais elle est rapidement expulsée à cause de certains articles dans lesquels elle propose une éducation libre et accessible à toutes les classes sociales.

Grâce à sa sœur Ermelina, elle parvient à obtenir un poste dans certaines écoles secondaires du pays jusqu’à ce qu’après avoir remporté un concours littéraire national, elle obtient d’abord le poste de directrice au lycée de Punta Arenas, puis celle du prestigieux lycée de Santiago. Elle n’est pas toujours voir pas du tout appréciée dans sa patrie, elle recevra de nombreuses reconnaissances tant dans d’autres pays d’Amérique latine (Cuba, Mexique, Brésil, Uruguay, Argentine), qu’aux États-Unis et en Europe. Elle meurt à New York le 10 janvier 1957.

Les livres poétiques de Mistral sont au nombre de quatre : Desolaciòn (1922), Ternura (1924), Tala (1938), Lagar (1954).

La plus célèbre et appréciée est la première collection, dont le titre est le même que l’opéra qui ouvre le groupe intitulé Naturaleza et se réfère au paysage de la Patagonie. L’édition de 1922 comprenait sept sections : Vida, Escuela, Dolor, Naturaleza en vers; Poemas en prose et Cuentos en prose. Elle a ensuite été ajouté, déplacé et remplacé dans les éditions suivantes jusqu’à ce que la plus récente (Poesias completas) comprend les quatre sections déjà mentionnées. Le cœur du recueil est sans aucun doute Dolor qui se rattache à la tragédie vécue avec la perte de Romelio Urreta, homme qu’elle aime et mort suicidaire. Un autre thème très présent est un fort sentiment religieux qui l’incite à rechercher la transcendance à travers l’amour, l’instinct de la maternité, la nature, la mort.

Dans la lyrique Mes livres, elle déclare quelles lectures l’ont inspirée.

Livres, étagères, livres silencieux,
dans leur silence vif, ardent dans le calme,
livres qui nous consolent, velours d’âme,
et qui, bien que si tristes, nous donnent de la joie!

Mes mains se fatiguèrent le jour des tourments;
Mais à la tombée de la nuit, ils les cherchèrent,
dans le trou du mur, où comme figures
Ils me regardent et réconfortent ceux qui vécurent un jour.

Bible, ma Bible noble, magnifique panorama
sur lequel mon regard s’est posé longtemps,
Au-dessus des Psaumes, tu as les laves les plus brûlantes
J’allume mon sang dans leur rivière de feu.

Avec ton vin fort, mon peuple a été élevé
et forts les érigés parmi les autres hommes,
et mon cœur s’élève juste en disant ton nom,
Puisque je viens de toi, j’ai vaincu le destin.

Après toi, il me transperça les os,
avec son grand cri, le souverain Florentin,
A sa voix encore comme un joint je m’incline
et à travers son imagination infernale.

Et puis pour rafraîchir dans les mousses rosées
la bouche brûlée par les flammes de Dante,
les Fleurs d’Assise, les toujours fraîches,
Et dans ces doux sweats, il me restait mon cœur!

Je vis François, Le gentil tel une rose
Passer par les champs plus doux qu’un souffle,
en embrassant le lys éclos et la poitrine du lépreux,
pour embrasser le Seigneur qui dort parmi les choses.

Poème de Mistral, odeur de sillon ouverte
Que les matins sentent, je t’aspire ivre!
J’ai vu Mirella presser les fruits ensanglantés
de l’amour et courir dans le désert.

Je me souviens encore de toi, défaite de douceur,
vers d’Amado Nervo, avec poitrine de colombe,
que tu as fait le profil de la colline,
quand je te lisais le matin!

Nobles livres anciens, avec les feuilles jaunies,
vous êtes des lèvres jamais fatiguées de réconforter les tristes,
vous êtes l’ancien manteau amer que vous revêtez;
depuis Job jusqu’à Kempis, la même voix affligée.

Ceux qui comme le Christ la Voie-Douloureuse apprirent,
leur vers ont mis sur la blessure rouge
et la strophe douloureuse est le tissu de Veronica;
Chaque livre est pourpre comme une rose de sang,

Bouches de poètes anciens, je vous aime;
en poussière brisée me suivent pour réconforter,
Et à l’aube de la nuit, restez avec moi et parlez
près de la douce lampe, avec de doux gémissements!

De la page ouverte je détourne le regard,
- ou morts! - et mon rêve vous tisse tous égaux:
les pupilles fiévreuses, qui aspirent les lèvres
La lentille se détache dans la terre.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Awarded for «Her lyrical work, inspired by powerful emotions, made her name a symbol of the idealist aspirations of the entire Latin American world.»

She was born in Vicuña, Chile, on April 7, 1889 to Juan Jerónimo Godoy Villanueva and Petronilla Alcayaga Rojas. Her father would come to have a particular influence on her career, despite abandoning his daughter when she was only three years old. It was actually verses written by her father, accidentally discovered, that awoke her poetic passion. Also crucial was her meeting at the age of fifteen with the editor of a local periodical, Bernardo Ossandón, through whom she became acquainted with the poetry of Frédéric Mistral, Russian novelists, and the prose of Montaigne. It was in Ossandón's newspaper that she published her first works, signed with her real name, Lucila Goldoy. She would later become Gabriela Mistral instead, in honor of Gabriele D'Annunzio and the French poet. In 1905 she decided to follow a vocation and become a teacher, but was soon fired because of some articles in which she proposed a free education accessible to all social classes.

Thanks to her sister Ermelina, however, she managed to get tenure in some of the country's smaller schools until, after winning a national literary competition, she first obtained the principal's chair at the high school in Punta Arenas and later that of the prestigious Liceo de Santiago. Not always appreciated at home in Chile, she would receive many awards both in other Latin American countries (Cuba, Mexico, Brazil, Uruguay, Argentina) and in the United States and Europe. She died in New York City on January 10, 1957.

Mistral's major poetic works included Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938), and Lagar (1954).

The most famous and widely appreciated is the first collection, whose title is the same as the poem that opens the collection entitled Naturaleza and refers to the landscape of Patagonia. The 1922 edition included seven sections: Vida, Escuela, Dolor, and Naturaleza in verse and then Poemas en Prosa and Cuentos in prose. There were then additions, shifts and substitutions in later editions until the most recent (Poesias Completas) includes the four sections already mentioned. The heart of the collection is undoubtedly Dolor [Pain], which relates to the tragedy she experienced with the loss of Romelio Urreta, a man she loved but who died by suicide. Another very present theme is a strong religious feeling that leads her to seek transcendence through love, the instinct of motherhood, nature, and death. Also famous is Ternura, a collection of poems dedicated to children, where she gives vent to her instinct for motherhood, so strong that it led her to create an imaginary baby for herself. There are notable references to indigenous themes, as in Quechua Song, Seeds, Patagonian Lullaby, Lullaby of Elqui, and Chilean Land. Tala is a largely dramatic book and for this reason it is linked by critics to Desolación from which, however, it differs in its greater openness to the outside world and its use of obscure and hermetic language due in part to the presence of both popular and archaic forms. The book opens with the section Muerte de Mi Madre [Death of My Mother] and, in the footnotes to the volume, Gabriela Mistral confides, "This death has been for me a long and dark pause, a country where I have lived five or six years, a country loved for the presence of my mother, a country hated for the long stasis of my soul in a deep religious crisis." Her mother, because of her father's abandonment, was indeed an important figure on an existential level and thus also celebrated in her works. Her last collection Lagar II introduces themes that are more personal and more characterized with a feminist sense. In particular, the section Locas Mujeres (Madwomen) contains portraits of fifteen women who not only represent the feminine universe but also different aspects of Gabriela's poetic soul - the abandoned, the anxious, the uprooted, the sleepless, the devoted, and the humiliated.

In the posthumously published book, Niña Errante, letters exchanged with the American writer Doris Dana are collected, with whom Gabriela Mistral had a long and tormented relationship. Despite her output, translated into more than twenty languages, however, it would be reductive to consider her only for her poetic work. Her literary and journalistic activity, her work as an educator and her many collaborations with prestigious institutions made her a well-rounded intellectual. In Mexico she collaborated on educational reform programs with José Vasconcelos, a politician, thinker and writer. In Geneva, Switzerland, she was appointed secretary of the Intellectual Cooperation Institute of the League of Nations and was invited to participate in work on the UN Declaration of the Rights of the Child. She worked with several universities in the United States and Central America and was also Chile's consul in several cities including Madrid, Nice, Lisbon, and Los Angeles. She also lived in Italy, where she was honorary consul in Naples.

In the poem My Books she talks about the readings inspired her:

Books, silent books of the shelves,
alive in your silence, burning in your stillness;
books, those that console us, are the velvet of the soul,
And although being so sad, they give us joy!

On a busy day, my hands surrendered;
but, upon the arrival of night, they look for them, lovingly,
in space on the wall, from where as faces
those who lived look at me reassuringly.

Bible, my noble Bible, wonderful outlook,
where my eyes long rested,
you have in your Psalms the most ardent lava
and in your river of fire I light up my heart.

You sustained my people with strong wine
and upheld them against men,
and my fortitude came just by saying your name,
because I come from you, I have broken my fate.

After you, only the great Florentine,
with his wide shriek pierced through my bones,
towards his voice, as a reed, I still lean;
through his fantastic inferno like redness, I go through.

And to refresh in dew covered moss
the lips, burned again in the Dantesque like flames
I search for the Little Flowers of Assisi, always fresh.
And on that sweet velvet my chest remained!

I saw Francis, that gentle as a rose
passing through the fields lighter than a breath,
kissing the unfolded lily and the leper's breast,
to kiss the Lord who sleeps among things.

Poem of Mistral, odor of open furrow
that perfumes the mornings, I drunkenly inhale!
I saw Mirella squeeze the bloody fruit
of love and then run through the atrocious desert.

Still I remember you, undone with sweetness,
Amado Nervo's verse, with dove's breast,
that sweeter you made the outline of the hill,
when I read you in pure mornings!

Noble old books, with yellowed sheets,
you are lips never weary to comfort the sad,
you are the ancient bitter that new mantle clothes;
from Job to Kempis the same afflicted voice.

Those who like Christ the Via-Dolente knew,
their verse put on the red wound
and the sorrowful verse is Veronica's cloth;
every book is purple as a rose of blood.

Mouths of ancient poets, I love you;
in dust undone you follow me to comfort,
and, as night comes, stand with me to speak
by the sweet lamp, with sweetness of moans!

From the open page I avert my gaze,
-o dead! - And my dream weaves you all the same:
feverish pupils, yearning lips
that slow unravel in the pressed earth.

Traduzione spagnola
Alessia Coluccio

Premio Nobel de literatura 1945 «Su obra lírica, inspirada por fuertes emociones, ha convertido su nombre en un símbolo de las aspiraciones idealistas de toda la gente de América Latina».

Nació a Vicuña, en Chile, el 7 de abril de 1889, hija de Juan Jerónimo Godoy Villanueva y Petronilla Alcayaga Rojas. Su padre tendría una influencia particular en su carrera, a pesar de abandonar a su hija cuando tenía tres años: en efecto, serán unos versos escritos por su padre que ella encontró accidentalmente los que desvelaron su pasión póetica.También fue fundamental el encuentro a los 15 años con el director del periódico local, Bernardo Ossandón, gracias al que conoció la poesía de Frédéric Mistral, los novelistas rusos y la prosa de Montaigne. Justo ahí, en el periódico de Ossandón, publica sus primeros artículos, firmados con su verdadro nombre, Lucila Goldoy. Más tarde se convertirá en Gabriela Mistral, en honor de Gabriele D’annunzio y del poeta francés. En 1905 decide seguir su vocación y ser profesora, pero no logra obtener el título debido a algunos artículos en los que propone una educación libre y accesible a todas las clases sociales.

Gracias a su hermana Ermelina tiene un cargo en algunas escuelas poco importantes del país, hasta que, tras haber ganado un concurso literario nacional, en un primer momento obtiene la cátedra de directora al Liceo de Niñas de Punta Arenas y sucesivamente la del prestigioso Liceo de Santiago. No siempre y no por todos apreciada en su patria, recibirá muchos reconocimientos tanto en otros países de América Latina (Cuba, México, Brasil, Uruguay y Argentina) como en Estado Unidos y Europa. Muere en Nueva York el 10 de enero de 1957.

Los libros poéticos de Mistral son cuatro: Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938) y Lagar (1954).

La más famosa y apreciada es la primera colección, cuyo título es el mismo de la lírica que abre el grupo titulado Naturaleza y se refiere al paisaje de la Patagonia. La edición de 1922 tenía siete secciones: Vida, Escuela, Infantiles, Dolor, Naturaleza en verso; Poemas en prosa y Cuentos. En las ediciones siguientes hubo añadiduras, desplazamientos y sustituciones hasta la última (Poesías completas 1968), que comprende las secciones Vida, La escuela, Dolor y Naturaleza. El centro de la recolección es sin duda alguna Dolor, que se refiere a la tragedia vivida por la pérdida de Romelio Urreta, un hombre al que amaba y que se suicidó. Otro tema presente es un sentimiento religioso que la induce a buscar la transcendencia mediante el amor, el instintto de la maternidad, la naturaleza, la muerte. También es famosa Ternura, una colección de poesías dedicadas a los niños, donde ella se desahoga con un instinto de maternidad, tan violento que la llevará a inventarse un niño imaginario. Muchas las referencias al tema indígena, como en las canciones de cuna Canción Quechua, Semilla, Arrullo patagón, Arroro elquino, como también en la obra Tala Tierra de Chile. Tala es un libro dramático, por ello la crítica lo describe relacionado con Desolación, del que sin embargo se diferencia por una apertura al mundo exterior y el uso de un lenguaje oscuro y hermético gracias a la presencia de formas populares y arcaicas. La obra empieza con la sección Muerte de mi madre y, en las notas a pie de página, Gabriela Mistral confiesa: «Ella se me volvió una larga y sombría posada; se me hizo un país en que viví cinco o siete años, país amado a causa de la muerta, odioso a causa de la volteadura de mi alma en una larga crisis religiosa.» Su madre, debido al abadono paterno, fue una figura importante en el plano existencial y por lo tanto también es celebrada en sus obras. Su último poemario, Lagar, introduce temas más personales y más feministas. En particular, la sección Locas mujeres contiene los retratos de 16 mujeres que representan el universo femenino pero también diferentes aspectos del alma de Gabiela poeta: la abandonada, la ansiosa, la humillada, la piadosa.

En el libro, publicado póstumo, Niña Errante, se encuentran las cartas intercambiadas con la escritora estadounidense Doris Dana, con la que Gabriela Mistral tuvo una relación larga y atormentada. No obstante su producción, traducida a más de veinte idiomas, sería reductivo considerarla solamente por su obra poética. La actividad literaria y periodística, su obra como educadora y sus numerosas colaboraciones con instituciones prestigiosas hacen de ella una intelectual completa. En México colaboró con el político, pensador y escritor José Vasconcelos en algunos programas de reforma en el campo educativo. En Suiza, fue nombrada secretaria del Instituto de Cooperación Intelectual de la Sociedad de las Naciones (Ginebra) y fue invitada a participar a los trabajos preliminares sobre la Declaración de los derechos del niño de la ONU. Colaboró con algunas universidades en Estados Unidos y en Centro América y fue también Cónsul de Chile en algunas ciudades, entre las cuales Madrid, Niza, Lisboa y Los Ángeles. También vivió en Italia, donde fu Cónsul honoraria en Nápoles.

En la lírica Mis libros declara las lecturas que la inspiraron:

Libros, callados libros de las estanterías,
vivos en su silencio, ardientes en su calma;
libros, los que consuelan, terciopelos del alma,
y que siendo tan tristes nos hacen la alegría!
Mis manos en el día de afanes se rindieron;
pero al llegar la noche los buscaron, amantes,
en el hueco del muro donde como semblantes
me miran confortándome aquellos que vivieron.

¡Biblia, mi noble Biblia, panorama estupendo,
en donde se quedaron mis ojos largamente,
tienes sobre los Salmos las lavas más ardientes
y en su río de fuego mi corazón enciendo!

Sustentaste a mis gentes con tu robusto vino
y los erguiste recios en medio de los hombres,
y a mí me yergue de ímpetu sólo el decir tu nombre;
porque de ti yo vengo, he quebrado al Destino.

Después de ti, tan sólo me traspasó los huesos
con su ancho alarido, el sumo Florentino.
A su voz todavía como un junco me inclino;
por su rojez de infierno, fantástica, atravieso.

Y para refrescar en musgos con rocío
la boca, requemada en las llamas dantescas,
busqué las Florecillas de Asís, las siempre frescas.
¡Y en esas felpas dulces se quedó el pecho mío!

Yo vi a Francisco, a Aquel fino como las rosas,
pasar por su campiña más leve que un aliento,
besando el lirio abierto y el pecho purulento,
por besar al Señor que duerme entre las cosas.

¡Poema de Mistral, olor a surco abierto
que huele en las mañanas, yo te aspiré embriagada!
Vi a Mireya exprimir la fruta ensangrentada
del amor, y correr por el atroz desierto.

Te recuerdo también, deshecha de dulzuras,
verso de Amado Nervo, con pecho de paloma,
que me hiciste más suave la línea de la loma,
cuando yo te leía en mis mañanas puras.

Nobles libros antiguos, de hojas amarillentas,
sois labios no rendidos de endulzar a los tristes,
sois la vieja amargura que nuevo manto viste:
¡desde Job hasta Kempis la misma voz doliente!

Los que cual Cristo hicieron la Vía-Dolorosa,
apretaron el verso contra su roja herida,
y es lienzo de Verónica la estrofa dolorida;
¡todo libro es purpúreo como sangrienta rosa!

¡Os amo, os amo, bocas de los poetas idos,
que deshechas en polvo me seguís consolando,
y que al llegar la noche estáis conmigo hablando,
junto a la dulce lámpara, con dulzor de gemidos!

De la página abierta aparto la mirada
¡oh muertos! y mi ensueño va tejiéndoos semblantes:
las pupilas febriles, los labios anhelantes
que lentos se deshacen en la tierra apretada.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1945 року «Її опера, натхненна сильними емоціями, зробила її ім’я символом ідеалістичних прагнень усього латиноамериканського світу»

Вона народилася у Вікуньї, Чилі, 7 квітня 1889 року в родині Хуана Херонімо Годоя Вільянуева та Петронілли Алькаяги Рохас. Батько матиме особливий вплив на її кар’єру, незважаючи на те, що покинув дочку, коли їй було лише три роки: насправді це будуть вірші, написані батьком і випадково знайдені письменницею, які пробудять у ній поетичну пристрасть. Важливою є також зустріч у п’ятнадцятирічному віці з редактором місцевої газети Бернардо Оссандоном, завдяки якому вона знайомиться з поезією Фредеріка Містраля, російськими романістами та прозою Монтеня. Саме в газеті Ossandón вона опублікувала перші статті, підписані своїм справжнім іменем Лусіла Голдой. Пізніше вона стане Габріелою Містраль на честь Габріеле Д'Аннунціо та французького поета. У 1905 році вона вирішила піти за своїм покликанням і стати вчителем, але незабаром була звільнена через деякі статті, в яких вона пропонувала безкоштовну і доступну освіту для всіх соціальних верств.

Однак завдяки своїй сестрі Ермеліні їй вдається займати посади в деяких школах країни, а після перемоги на національному літературному конкурсі вона спочатку отримує посаду директора середньої школи Пунта-Аренас, а потім директора престижної Ліцео де Сантьяго. Її не завжди цінували на батьківщині, вона отримає багато нагород як в інших країнах Латинської Америки (Куба, Мексика, Бразилія, Уругвай, Аргентина), так і в США і Європі. Вона помре в Нью-Йорку 10 січня 1957 року.

Поетичних книжок Містраля чотири: Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938), Lagar (1954).

Найвідомішою та найціннішою є перша збірка, назва якої збігається з лірикою, що відкриває групу під назвою Naturaleza та стосується пейзажу Патагонії. Видання 1922 року включало сім розділів: Vida, Escuela, Dolor, Naturaleza; Poemas en prose і Cuentos у прозі. У наступних виданнях були доповнення, переміщення та заміни, та останнє (Poesias completas) включає чотири вже згадані розділи. Серцем колекції, безсумнівно, є Dolor, яка пов’язана з трагічною втратою Ромеліо Уррети, чоловіка, якого вона кохала, який покінчив життя самогубством. Ще одна дуже актуальна тема — сильні релігійні почуття, які спонукають її шукати трансцендентності через любов, інстинкт материнства, природу, смерть. Також відома Ternura, збірка віршів, присвячена дітям, де вона дає волю своєму материнському інстинкту, який виявляється настільки жорстоким, що змушує її створити уявну дитину. Tala – це багато в чому драматична книга, і з цієї причини критики пов’язують її з Desolación, від якої вона, тим не менш, відрізняється більшою відкритістю до зовнішнього світу та використанням незрозумілої та герметичної мови завдяки також наявності архаїчних форм. Книга починається розділом Muerte de mi madre, а в примітках до книги Габріела Містраль зізнається: «Ця смерть була для мене довгою та незрозумілою паузою, країною, де я прожила п’ять чи шість років, країною, яку я любила через присутність моєї матері, країну, яку я ненавиджу за тривалий застій моєї душі в глибокій релігійній кризі». Після того, як батько покинув її, мати була важливою фігурою на екзистенціальному рівні і тому також відзначалася в її творах. Її остання колекція Lagar представляє більш особисті та більш феміністичні теми. Зокрема, розділ Donas loucas містить портрети п’ятнадцяти жінок, які представляють не лише жіночий світ, але й різні аспекти душі поетеси Габріели: покинутої, тривожної, відданої, приниженої…

У посмертно опублікованій книзі Niña Errante, зібрано листи, якими обмінювалися американська письменниця Доріс Дана та Габріела Містраль, з якою Габріела мала довгі та непрості стосунки. Незважаючи на те, що її твори перекладені більш ніж двадцятьма мовами, було б заниженням розглядати лише її поетичну творчість. Її літературна та журналістська діяльність, її педагогічна праця та численні співпраці з престижними інституціями роблять її всебічно розвиненою інтелігенткою. У Мексиці вона співпрацювала в програмах реформування освіти з Хосе Васконселосом, політиком, мислителем і письменником. У Женеві, Швейцарія, її призначили секретарем Інституту інтелектуального співробітництва Ліги Націй і запросили взяти участь у роботі над Декларацією ООН про права дитини. Вона співпрацювала з кількома університетами Сполучених Штатів і Центральної Америки, а також була консулом Чилі в кількох містах, включаючи Мадрид, Ніццу, Лісабон, Лос-Анджелес. Також жила в Італії, де була почесним консулом у Неаполі.

У ліриці Мої книги вона заявляє які читання надихнули її.

Книги, полиць тихі книги,
живи в їхній тиші, палаючи в спокої,
книги, що втішають нас, оксамит душі,
і хоч і такі сумні, але дарують нам радість!

Мої руки в день турботи втомилися;
а коли настала ніч, шукали їх, закоханих,
в отвір у стіні, де як фігури
дивляться на мене і втішають мене ті що жили колись.

Біблія, моя благородна Біблія, чудовий краєвид
на якому довго зупинявся мій погляд,
над псалмами маєш найгарячіші лави;
у їхній вогняній річці запалюю свою кров.

Своїм міцним вином ти виростив мій народ
і ти поставив їх сильними посеред інших людей,
і моє серце піднімається, щоб сказати твоє ім'я,
і оскільки я родом від тебе, я перемогла Долю.

Тільки після тебе він пробив мої кістки,
своїм великим криком, великий флорентієць,
На його голос, як і раніше, як ситник, я вклоняюся
і я переходжу через його червону пекельну фантазію.

А потім охолоджувати в росяних мохах
вуста, обпалені вогнем Данте,
я шукала Фіоретті з Ассижу, завжди свіжі,
і в тих солодких тканинах моє серце залишилося!

Я бачила Франческо, Ніжного, як троянда
Як він проходив полями легше подиху,
цілуючи розкриту лілію та груди прокаженого,
щоб поцілувати Господа, що спить між речами.

Pearl Buck
Ina Macina

Dongni Wei

Premio Nobel per la letteratura 1938 «Per le sue ricche ed epiche descrizioni della vita contadina in Cina e per i suoi lavori autobiografici»

È stata la prima scrittrice americana a scrivere sulla Cina romanzi indimenticabili, che sono una dichiarazione d’amore per un Paese allora sconosciuto in Occidente. Ma la sua stessa vita è un romanzo.

Pearl Comfort Sydenstricker nasce a Hillsboro, in West Virginia, nel 1892. A pochi mesi dalla sua nascita, i genitori – missionari presbiteriani – tornano in Cina, dove vivevano dal 1880 a diretto contatto con la comunità locale. La piccola Pearl cresce in una Cina ferma al Medio Evo, inimmaginabile al giorno d’oggi. In casa non c’è né acqua né elettricità, i servizi sono una vanga appoggiata al muro del giardino sul retro. Intorno a lei, la terribile miseria delle campagne cinesi. La sera ascolta la sua tata Wang Amah che racconta le storie della propria tradizione orale. Tutto un mondo colorato, violento, sessualmente esplicito le si rovescia addosso e la plasma per sempre. «Decisi che sarei stata una romanziera quando non avevo ancora dieci anni», dice. Divora i pochi libri in inglese presenti in casa, in particolare l’opera di Dickens. Dal 1900, la famiglia inizia a spostarsi per sfuggire a un sempre più violento sentimento di insofferenza verso chi viene da fuori. È il periodo della storica Rivolta dei Boxers, che costituisce il pretesto per una serie di spedizioni punitive delle potenze occidentali desiderose di spartirsi le spoglie dell’ormai agonizzante Celeste Impero. Anche l’Italia vi manda un contingente militare. Nel 1910, a 18 anni, i genitori la spediscono negli Stati Uniti per studiare al college. Si laurea in Letteratura inglese, pensa di rimanere negli Usa ma una malattia della madre la richiama in Cina. Vi ritrova un Paese diverso, che ha attraversato una rivoluzione e sta andando verso la guerra civile, tra nazionalisti al governo, comunisti che si preparano alla presa del potere e “signori della guerra”. Pearl rimane accanto alla madre. 

Nel 1917 sposa John Lossing Buck, specializzato in agronomia, in Cina per conto della Missione presbiteriana americana. Dopo un periodo trascorso per motivi di lavoro in regioni lontane, la coppia si stabilisce a Nanchino, dove lei insegna letteratura inglese all’università. Nel 1920 nasce una figlia che viene chiamata col nome della nonna materna, Caroline. Carol rivelerà presto una disabilità mentale. Nel 1925 la coppia adotta un’altra bambina, Janice, ma il matrimonio è in crisi. Nel 1927 la situazione a Nanchino si fa difficile: molte persone perdono la vita in una sommossa che coinvolge nazionalisti, comunisti e signori della guerra. Pearl Buck deve fuggire in Giappone, dove rimane un anno. Nel 1929 va negli Usa per cercare una scuola speciale per Carol. La trova in New Jersey e vi lascia la bimba, che ha 9 anni, prima di ripartire con il cuore gonfio per la Cina. Torna a Nanchino e capisce che è giunto il momento di mettersi a scrivere.Scrive in due mesi La buona terra, storia di un contadino cinese povero e della sua lotta per sopravvivere e farsi una famiglia, e spedisce il manoscritto a un agente letterario di New York che trova un piccolo editore interessato. Il libro ha un successo immediato, vende due milioni di copie e nel 1932 otterrà il Premio Pulitzer, oltre al riconoscimento dell’American Accademy of Arts and Letters (di cui la scrittrice entrerà a far parte nel 1950). Il libro lancia un monito circa le ingiustizie costituite dal divario tra ricchezza e povertà e sui drammi cui sono esposte le famiglie contadine la cui vita dipende dalla riuscita del raccolto; inoltre La buona terra pone l’accento sull’importanza dell’educazione come strumento di liberazione e sul ruolo delle donne in una società dove era chiesto loro di lavorare duramente. Rivela anche un profondo legame con la natura: «Dalla terra siamo venuti e alla terra dobbiamo tornare… Se conserverete la terra, vivrete… Nessuno potrà mai portarvela via». Nel 1934 lascia definitivamente la Cina per gli Stati Uniti e poco dopo sposa in seconde nozze il suo editore, Richard Walsh, che le sarà di grande sostegno nell’attività letteraria e nell’accudimento della figlia disabile. Nel corso degli anni la coppia adotterà ben sei tra figli e figlie, fondando un’agenzia, la Welcome House, per facilitare l’adozione dei bambini e delle bambine nate da militari americani e donne asiatiche. Dal 1964, la Pearl S. Buck Foundation (in seguito cambiata in Pearl S. Buck International) ha lavorato per migliorare la vita dei bambini di tutto il mondo. La scrittrice diventerà attivista per i diritti delle persone migranti negli Usa e strenua oppositrice all’utilizzo delle armi nucleari.

Nel 1938 diventa la prima donna americana ad essere insignita del premio Nobel per la letteratura e una delle poche donne al mondo ad aver ottenuto sia il Nobel sia il Pulitzer. L’assegnazione del premio si deve alla sua copiosa produzione letteraria di cui La Buona terra rappresenta uno dei momenti più alti. La sua vasta e variegata opera letteraria fa da ponte tra mondi e istanze difficilmente conciliabili: Oriente e Occidente (Vento dell’Est, Vento dell’Ovest del 1930), ricchezza e povertà, appartenenza ed esclusione, maschile e femminile (Of men and women, un saggio incentrato sulla società statunitense, del 1941 e Pavillion of women, 1946), cultura e natura, tradizione e novità. La Cina sarà comunque l’orizzonte culturale più frequentato e che Buck tenterà con onestà di comunicare all’esterno, senza sconti e censure. Su questa scia si collocano, tra gli altri, Figli (1931), Una casa divisa (1935), Stirpe di drago (1942), Le ragazze di Madame Liang (1969), e persino un libro di gastronomia, La cucina orientale (1975). La capacità di muoversi tra due mondi e due lingue (Pearl Buck definirà il cinese la sua madrelingua) le procura un’ambiguità interpretativa: malvista negli Stati Uniti per essere sfuggita a narrazioni di gusto esoticheggiante, in Cina è stata malignamente definita l’imperialista statunitense. Di ambientazione statunitense ricordiamo Questo indomito cuore (1938), che racconta il dissidio interiore di una donna divisa tra vocazione artistica e famiglia. Irrinunciabile la vicinanza alle donne, descritte come esseri forti e vividi ma anche come la parte più pressata di una società patriarcale. Indimenticabile il personaggio di La madre (1933), creatura di sbalorditiva forza fisica e di animo, capace di rimettersi al lavoro nei campi immediatamente dopo il parto, e il cui valore verrà riconosciuto troppo tardi. Era pratica della scrittrice attingere dal suo vasto bagaglio di esperienze e trasferirlo sulla pagina; tradizioni e racconti orientali si riversano, così, nei primi racconti brevi e in quelli per ragazzi come La grande onda (del 1948, ambientato in Giappone).

Di sapore autobiografico sono L’esilio (1936), Le mie patrie (1954), The child who never grew (dedicata alla figlia, del 1950). Muore nel 1973, poco prima di compiere 81 anni. Sulla sua tomba viene scritto il suo nome in caratteri cinesi, un tributo alla sua patria d’elezione. Il suo volto è riprodotto su molti francobolli, statue in suo onore si trovano a Nanchino e in altre città cinesi. La sua casa americana è ora un museo, aperto al pubblico dal 1980.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1938 «Pour ses descriptions riches et épiques de la vie paysanne en Chine et pour ses travaux autobiographiques»

Elle a été la première écrivain américaine à écrire sur la Chine des romans inoubliables, qui sont une déclaration d’amour pour un pays alors inconnu en Occident. Mais sa vie est un roman.

Pearl Comfort Sydenstricker est né à Hillsboro, en Virginie-Occidentale, en 1892. A quelques mois de sa naissance, les parents - missionnaires presbytériens - retournent en Chine, où ils vivaient depuis 1880 en contact direct avec la communauté locale. La petite Pearl grandit dans une Chine arrêtée au Moyen ge, inimaginable de nos jours. Dans la maison il n’y a ni eau ni électricité, les services sont une pelle appuyée contre le mur du jardin à l’arrière. Autour d’elle, la terrible misère des campagnes chinoises. Le soir, elle écoute sa nounou Wang Amah raconter les histoires de sa propre tradition orale. Tout un monde coloré, violent, sexuellement explicite se renverse sur elle et la façonne pour toujours. «J’ai décidé d’être romancière quand j’avais moins de dix ans», dit-elle. Elle dévore les quelques livres en anglais présents dans la maison, en particulier l’œuvre de Dickens. Depuis 1900, la famille commence à se déplacer pour échapper à un sentiment de plus en plus violent d’intolérance envers ceux qui viennent de l’extérieur. C’est la période de la révolte historique des Boxers, qui sert de prétexte à une série d’expéditions punitives des puissances occidentales désireuses de se partager la dépouille de l’Empire désormais agonisant. L’Italie y envoie aussi un contingent militaire. En 1910, à 18 ans, ses parents l’envoient aux États-Unis pour étudier à l’université. Diplômée en littérature anglaise, elle pense rester aux États-Unis mais une maladie de sa mère la rappelle en Chine. Elle y retrouve un pays différent, qui a traversé une révolution et va vers la guerre civile, entre nationalistes au gouvernement, communistes qui se préparent à la prise du pouvoir et "seigneurs de la guerre". Pearl reste près de sa mère.

En 1917, elle épouse John Lossing Buck, spécialiste en agronomie, en Chine pour le compte de la Mission presbytérienne américaine. Après une période passée à travailler dans des régions éloignées, le couple s’installe à Nanjing, où elle enseigne la littérature anglaise à l’université. En 1920 naît une fille qui porte le nom de sa grand-mère maternelle, Caroline. Carol va bientôt révéler un handicap mental. En 1925, le couple adopte une autre fille, Janice, mais le mariage est en crise. En 1927, la situation à Nanjing devient difficile : de nombreuses personnes perdent la vie dans une émeute impliquant des nationalistes, des communistes et des seigneurs de la guerre. Pearl Buck doit fuir au Japon, où elle reste un an. En 1929, elle part aux États-Unis pour chercher une école spéciale pour Carol. Elle la trouve dans le New Jersey et elle laisse la petite fille, qui a 9 ans, avant de repartir avec le cœur pesant pour la Chine. Elle retourne à Nankin et comprend qu’il est temps de se mettre à écrire. Elle écrit en deux mois La bonne terre, histoire d’un paysan chinois pauvre et de sa lutte pour survivre et fonder une famille, et envoie le manuscrit à un agent littéraire new-yorkais qui trouve un petit éditeur intéressé. Le livre connaît un succès immédiat, se vend à deux millions d’exemplaires et obtient en 1932 le prix Pulitzer, en plus de la reconnaissance de l’American Academy of Arts and Letters (dont l’écrivain fera partie en 1950). Le livre met en garde contre les injustices constituées par l’écart entre richesse et pauvreté et sur les drames auxquels sont exposées les familles paysannes dont la vie dépend de la réussite de la récolte; En outre, la bonne terre met l’accent sur l’importance de l’éducation comme instrument de libération et sur le rôle des femmes dans une société où il leur était demandé de travailler dur. Elle révèle aussi un lien profond avec la nature : «De la terre nous sommes venus et à la terre nous devons revenir... Si vous conservez la terre, vous vivrez... Personne ne pourra jamais vous l’enlever».En 1934, elle quitte définitivement la Chine pour les États-Unis et, peu après, épouse en secondes noces son éditeur, Richard Walsh, qui lui sera d’un grand soutien dans l’activité littéraire et la prise en charge de sa fille handicapée. Au fil des ans, le couple adoptera six fils et filles, créant une agence, la Welcome House, pour faciliter l’adoption des garçons et des filles nés de militaires américains et de femmes asiatiques. Depuis 1964, la Fondation Pearl S. Buck (plus tard changée en Pearl S. Buck International) a travaillé pour améliorer la vie des enfants du monde entier. L’écrivain deviendra militante des droits des migrants aux États-Unis et farouchement opposée à l’utilisation des armes nucléaires.

En 1938, elle devient la première femme américaine à recevoir le prix Nobel de littérature et l’une des rares femmes au monde à avoir obtenu à la fois le prix Nobel et le Pulitzer. L’attribution du prix est due à son abondante production littéraire dont La Bonne Terre représente l’un des meilleurs moments. Son œuvre littéraire vaste et variée fait le pont entre mondes et instances difficilement conciliables : Orient et Occident (Vent d’Est, Vent d’Ouest des années 1930), richesse et pauvreté, appartenance et exclusion, masculine et féminine (Of men and women, un essai centré sur la société américaine, de 1941 et Pavillion of women, 1946), la culture et la nature, la tradition et la nouveauté. La Chine sera de toute façon l’horizon culturel le plus fréquenté et que Buck tentera avec honnêteté de communiquer à l’extérieur, sans rabais ni censure. Sur ce sillage se trouvent, entre autres, Fils (1931), Une maison divisée (1935), Lignée de dragon (1942), Les filles de Madame Liang (1969), et même un livre de gastronomie, La cucina orientale (1972). La capacité de se déplacer entre deux mondes et deux langues (Pearl Buck définira le chinois comme sa langue maternelle) lui procure une ambiguïté interprétative : mal vue aux États-Unis pour avoir échappé à des récits de goût exotique, en Chine, l’impérialisme américain a été fortement qualifié. Ce cœur indomptable (1938), qui raconte le désaccord intérieur d’une femme divisée entre vocation artistique et famille. La proximité avec les femmes, décrites comme des êtres forts et vivants mais aussi comme la partie la plus pressée d’une société patriarcale, est indispensable. Inoubliable est le personnage de La madre (1933), créature de force physique et d’âme stupéfiante, capable de se remettre au travail dans les champs immédiatement après l’accouchement, et dont la valeur sera reconnue trop tard. Il était pratique pour l’écrivain de puiser dans son vaste bagage d’expériences et de le transférer sur la page; traditions et récits orientaux se déversent, ainsi, dans les premiers récits courts et dans ceux pour les jeunes comme La grande vague (de 1948, situé au Japon).

De saveur autobiographique sont L’exilo (1936), Le mie patrie (1954), The girl who never grew (dédié à sa fille, de 1950). Elle meurt en 1973, peu avant ses 81 ans. Sur sa tombe, son nom est écrit en caractères chinois, un hommage à sa patrie d’élection. Son visage est reproduit sur de nombreux timbres, des statues en son honneur se trouvent à Nankin et dans d’autres villes chinoises. Sa maison américaine est aujourd’hui un musée, ouvert au public depuis 1980.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Nobel Prize in Literature 1938 Awarded «For her rich and epic descriptions of peasant life in China and for her autobiographical works.» She was the first American writer to write unforgettable novels about China that were a declaration of love for a country then largely unknown in the West. But the story of her own life could be a novel.

Pearl Comfort Sydenstricker was born in Hillsboro, West Virginia, in 1892. Within months of her birth, her parents - Presbyterian missionaries - returned to China, where they had lived since 1880 in direct contact with a local community. Little Pearl grew up in a China stuck in the Middle Ages, unimaginable today. There was no water or electricity in the house and the sanitary facilities were a spade leaning against the backyard wall. Around her was the terrible misery of the Chinese countryside. In the evenings she listened to her nanny Wang Amah tell stories from her own oral tradition. A whole colorful, violent, sexually explicit world spilled over her and shaped her forever. "I decided I was going to be a novelist when I was not yet 10 years old," she said. She devoured the few English books in the house, particularly the work of Dickens. By 1900, the family began to move to escape an increasingly violent feeling of intolerance toward those from outside. This is the period of the historic Boxer Rebellion, which was the pretext for a series of punitive expeditions by Western powers eager to carve up the remains of the then agonizing Celestial Empire. Italy also sent a military contingent there. In 1910, at age 18, her parents sent her to the United States to study at college. She graduated with a degree in English Literature, planned to stay in the U.S. but an illness of her mother’s drew her back to China. There she found a different country that had gone through a revolution and was heading toward civil war, between ruling nationalists, communists preparing to seize power and "warlords." Pearl remained close to her mother.

In 1917 she married John Lossing Buck, an agronomy specialist, in China on behalf of the American Presbyterian Mission. After a period spent on business in distant regions, the couple settled in Nanjing, where she taught English literature at the university. In 1920 a daughter was born who was named after her maternal grandmother, Caroline. Young Carol would soon reveal a mental disability. In 1925 the couple adopted another child, Janice, but the marriage was on the rocks. In 1927 the situation in Nanjing became difficult. Many people lost their lives in a riot involving nationalists, communists, and warlords. Pearl Buck had to flee to Japan, where she stayed for a year. In 1929 she went to the U.S. to find a special school for Carol. She found it in New Jersey and left the 9-year-old there before leaving again, with an aching heart, for China. She returned to Nanking and realized it was time to start writing. In only two months she wrote The Good Earth, a story of a poor Chinese peasant and his struggle to survive and make a family, and sent the manuscript to a literary agent in New York who found an interested small publisher. The book was an immediate success, selling two million copies, and in 1932 won the Pulitzer Prize, as well as recognition from the American Academy of Arts and Letters (which the writer joined in 1950). The book issued a warning about the injustices created by the gap between wealth and poverty, and about the dramas faced by peasant families whose lives depended on the success of the harvest. In addition, The Good Earth emphasized the importance of education as a tool for the liberation and for the role of women in a society where they were required to work hard. It also revealed a deep connection with nature. "From the earth we came and to the earth we must return...If you preserve the earth, you will live...No one can ever take it away from you." In 1934 she left China for good for the United States, and shortly afterwards she married her publisher, Richard Walsh, in her second marriage. Walsh would become a great support to her in her literary work and in caring for her disabled daughter. Over the years the couple would adopt as many as six sons and daughters, founding an agency, Welcome House, to facilitate the adoption of boys and girls born to American servicemen and Asian women. Since 1964, the Pearl S. Buck Foundation (later changed to Pearl S. Buck International) has worked to improve the lives of children around the world. The writer became an activist for the rights of migrant people in the U.S. and a staunch opponent of the use of nuclear weapons.

In 1938 she became the first American woman to be awarded the Nobel Prize in Literature and one of the few women in the world to be awarded both the Nobel and the Pulitzer. She was awarded the prize because of her copious literary output, of which The Good Earth represented one of the high points. Her vast and varied literary oeuvre bridges worlds and situations that are difficult to reconcile - East and West (East Wind, West Wind, 1930), wealth and poverty, belonging and exclusion, male and female (Of Men and Women, an essay focusing on U.S. society, 1941 and Pavilion of Women, 1946), culture and nature, tradition and change. However, China was the cultural setting she most frequently portrayed and which Buck would honestly attempt to communicate to the outside world, without mocking or censuring. In this vein are, among others, Sons (1931), A House Divided (1935), Dragon Seed (1942), The Three Daughters of Madame Liang (1969), and even a book on gastronomy, Oriental Cookbook (1972). The ability to move between two worlds and two languages (Pearl Buck would call Chinese her mother tongue) earned her interpretative ambiguity. She was maligned in the United States for escaping into narratives of exoticism, in China she was maligned as the U.S. imperialist. Among books with a U.S. setting were This Indomitable Heart (1938), which tells of the inner conflict of a woman torn between artistic vocation and family. Unmissable is the closeness of her work to issues facing women, described as strong and vivid beings but also as the most oppressed part of a patriarchal society. Unforgettable is the central figure in The Mother (1933), a character of astounding physical strength and soul, capable of going back to work in the fields immediately after giving birth, and whose value would be recognized too late. It was the writer's practice to draw on her vast wealth of experience and to transfer it to the page. Oriental traditions and tales thus spill over into her early short stories and those for children such as The Big Wave (1948, set in Japan).

Of an autobiographical flavor are The Exile (1936), My Homelands (1954), and The Girl Who Never Grew (1950, dedicated to her daughter). She died in 1973, shortly before her 81st birthday. Her name is written on her grave in Chinese characters, a tribute to her chosen homeland. Her face is reproduced on many postage stamps, statues in her honor can be found in Nanjing and other Chinese cities. Her American home is now a museum, open to the public since 1980.

Traduzione spagnola
Erika Incatasciaro

Premio Nobel de literatura, 1938 «Por sus descripciones ricas y verdaderamente épicas de la vida campesina en China y por sus obras maestras autobiográficas»

Fue la primera novelista estadounidense en escribir novelas inolvidables sobre China, que son una declaración de amor a un país entonces desconocido en Occidente. Sin embargo, su propia vida fue una novela.

Pearl Comfort Sydenstricker nace en Hillsboro, en la Virginia Occidental, en 1892. Pocos meses después de su nacimiento, sus padres –misioneros presbiterianos– vuelven a China, donde vivían desde 1880 en estrecha relación con la comunidad local. La pequeña Pearl crece en una China que no ha salido de la Edad Media, algo hoy en día difícil de imaginar. En casa no hay ni agua ni electricidad, los sanitarios son una pala apoyada contra la pared del jardín en la parte posterior de la casa. A su alrededor, la terrible miseria del campo chino. Por la noche escucha a su niñera Wang Amah que le cuenta las historias de su tradición oral. Todo un mundo colorado, violento y sexualmente explícito se derrama sobre ella y la moldea para siempre. “Decidí que iba a ser novelista cuando todavía no tenía diez años”, dice. Lee con voracidad los pocos libros en inglés que tienen en casa, especialmente las novelas de Dickens. Desde el 1900 la familia empieza a cambiar de sitio para escapar de un entorno de rechazo hacia los extranjeros cada vez más violento. Es la época del histórico Levantamiento de los Bóxers, que constituye el pretexto para una serie de expediciones punitivas de las potencias occidentales deseosas de reparirse los restos del ya agonizante Imperio Celeste. También Italia envía un contingente militar. En 1910, con 18 años, sus padres la mandan a los Estados Unidos para estudiar en la universidad. Se gradúa en Literatura Inglesa y piensa quedarse en los EEUU, pero debido a una enfermedad de su madre, tiene que regresar a China. Se encuentra con un país diferente, que ha pasado por una revolución y que se dirige hacia la guerra civil, entre los nacionalistas que gobiernan, los comunistas que se preparan para tomar el poder y los “señores de guerra”. Pearl se queda al lado de su madre.

En el 1917 se casa con John Lossing Buck, especializado en agronomía, que se encuentra en China con la Misión presbiteriana estadounidense. Tras un periodo pasado en regiones lejanas por motivos laborales, la pareja se establece en Nanjing, donde Pearl imparte clases de literatura inglesa en la universidad. En el 1920 nace su hija que recibe el nombre de la abuela materna, Caroline. A Carol le detectan pronto una discapacidad mental. En el 1925 la pareja adopta otra niña, Janice, pero el matrimonio se encuentra en crisis. En el 1927, las cosas en Nanjing se ponen feas: muchas personas mueren en una batalla confusa entre las tropas nacionalistas, las fuerzas comunistas y los señores de la guerra. Pearl Buck tiene que escapar a Japón, donde se queda un año. En el 1929 viaja a EEUU para buscar una escuela especial para Carol. La encuentra en Nueva Jersey y deja a la niña, que tiene 9 años, antes de volver a China muy preocupada por lo que está ocurriendo allí. De regreso a Nanjing entiende que es la hora de empezar a escribir. En dos meses escribe La Buena Tierra, que relata la vida de un pobre campesino chino y de su lucha por la supervivencia y su deseo de formar una familia, y envía el manuscrito a un agente literario de Nueva York que encuentra un pequeño editor interesado. La novela triunfa instantáneamente, vende dos millones de ejemplares y en 1932 recibe el Premio Pulitzer, junto al reconocimiento de la Academia Americana de artes y letras (de la que la novelista entrará a formar parte en 1950). La novela lanza una advertencia sobre las injusticias provocadas por la brecha entre riqueza y pobreza y sobre los dramas que viven las familias campesinas, cuya vida depende del éxito de la cosecha; además, La Buena Tierra resalta la importancia de la educación como medio de liberación y el papel de las mujeres en una sociedad que les pedía que trabajaran duramente. También revela una profunda relación con la naturaleza: “De la tierra nacemos y a la tierra regresamos… Si conserváis la tierra, viviréis… Nadie podrá quitárosla”. En el 1934 abandona China por los Estados Unidos y poco después se casa, por segunda vez, con su editor Richard Walsh, que la sostiene tanto en su carrera literaria como en los cuidados de su hija discapacitada. Con los años, la pareja adoptará otros seis entre hijos e hijas, fundando una agencia, la Welcome House, para facilitar la adopción de los niños y de las niñas nacidos/as de militares americanos y mujeres asiáticas. En 1964, la fundación Pearl S. Buck (más tarde llamada Pearl S. Buck International) trabaja para mejorar la vida de los niños de todo el mundo. La novelista se convertirá en activista por los derechos de los migrantes en los EEUU y en una incansable opositora al uso de armas nucleares.

En el 1938 será la primera mujer estadounidense galardonada con el Premio Nobel de literatura y una de las pocas mujeres del mundo que haya recibido tanto el Nobel como el Pulitzer. Se le concedió el premio gracias a su abundante producción literaria de la cual La Buena Tierra representa uno de los momentos más altos. Su vasta y variada producción literaria hace de puente que conecta mundos e instancias difícilmente conciliables: Oriente y Occidente (Viento del Este, viento del Oeste, 1930), riqueza y pobreza, apariencia y exclusión, masculino y femenino (Of men and women, un ensayo basado en la sociedad estadounidense, 1941 y Pabellón de mujeres, 1946), cultura y naturaleza, tradición e innovación. La China siempre será el horizonte cultural más concurrido que Buck intentará comunicar al exterior con honestidad, sin concesiones ni censuras. En esta línea se sitúan, entre otros, Hijos (1931), Un hogar dividido (1935), La estirpe del dragón (1942), Las tres hijas de Madame Liang (1969), e incluso un libro de gastronomía, La cocina oriental (1972). Su capacidad de vagar entre dos mundos y dos idiomas (Pearl Buck considereba el chino su idioma materno) le confiere una ambigüedad interpretativa: malvista en los Estados Unidos por haber evitado las narraciones de gusto exótico, en China fue maliciosamente definida ‘la imperialista estadounidense’. De ambientación estadounidense es Orgulloso de corazón (1938) que narra el contraste interior de una mujer dividida entre la vocación artística y la familia. Irrenunciable la cercanía con las mujeres, descritas como seres fuertes y vivos pero también como la parte más sometida a la presión de una sociedad patriarcal. Memorable el personaje de La Madre (1933), criatura de asombrosa fuerza física y moral, capaz de volver al trabajo en los campos inmediatamente después de dar a luz, obra cuyo valor se reconocerá demasiado tarde. Era costumbre de la novelista aprovechar su amplio bagaje de experiencias y transferirlo en sus páginas; así tradiciones y relatos orientales inundan sus primeros relatos breves y sus relatos para la infancia, como La gran Ola (1948), ambientado en Japón.

De sabor autobiográfico tenemos La exiliada (1936), Mis diversos mundos (1954), El niño que nunca creció (dedicado a su hija, 1950). Falleció en 1973, justo antes de cumplir 81 años. En su tumba su nombre fue escrito en caracteres chinos, un homenaje a su patria de elección. Su rostro está reproducido en muchos sellos y hay estatuas en su honor en Nanjing y en otras ciudades de China. Actualmente, su casa de EEUU es un museo abierto al público desde 1980.<

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1938 «За багаті та епічні описи селянського життя в Китаї та за його автобіографічні твори»

Вона була першою американською письменницею, яка написала незабутні романи про Китай, які є освідченням у любові до країни, на той час невідомої на Заході. Але саме її життя це роман.

Перл Комфорт Сайденстрікер народилася в Хіллсборо, Західна Вірджинія, у 1892 році. Через кілька місяців після її народження її батьки - пресвітеріанські місіонери - повернулися до Китаю, де жили з 1880 року в безпосередньому контакті з місцевою громадою. Маленька Перл росте в Китаї ще в середні віки, що сьогодні неможливо уявити. У будинку немає ні води, ні електрики, туалет - лопата, притулена до стіни заднього саду. Навколо неї жахлива біда китайського села. Увечері вона слухає свою няню Ван Ама, яка розповідає історії її власної традиції. Цілий барвистий, жорстокий, відверто сексуальний світ переливається на неї та назавжди формує її. «Я вирішила, що буду письменницею, коли мені ще не виповнилося і десяти, — каже вона. Поглинає кілька книг англійською мовою, які знаходить вдома, зокрема твори Діккенса. З 1900 року сім'я починає переїжджати. Це період історичного Боксерського повстання, що є приводом для серії каральних експедицій західних держав, які бажають поділитися залишками вмираючої Піднебесної імперії. Італія також направляє туди військовий контингент. У 1910 році, у віці 18 років, батьки відправили її до США, де вона навчалася в коледжі. Вона закінчила англійську літературу, думала, що залишиться в США, але хвороба матері змушує її повернутися до Китаю. опинившись там, вона знаходить іншу країну, яка пройшла через революцію і прямує до громадянської війни, між націоналістами в уряді, комуністами, які готуються взяти владу, та «воєначальниками». Перл залишається поруч зі своєю матір'ю.

У 1917 році вона вийшла заміж за Джона Лоссінг Бака, який спеціалізується на агрономії, у Китаї за дорученням Американської пресвітеріанської місії. Після періоду, проведеного у віддалених регіонах у зв'язку з роботою, подружжя оселилося в Нанкіні, де вона викладає англійську літературу в університеті. У 1920 році народилася дочка, яку назвали Кароліною на честь бабусі по материнській лінії. Незабаром Керол виявить розумову неповносправність. У 1925 році подружжя усиновило ще одну дівчинку, Дженіс, але шлюб перебував у кризі. У 1927 році ситуація в Нанкіні стає складною: багато людей втрачають життя під час заворушень за участю націоналістів, комуністів і бойовиків. Перл Бак змушена тікати до Японії, де вона залишається протягом року. У 1929 році вона поїхала до США, щоб знайти для Керол спеціальну школу. Вона знаходить школу в Нью-Джерсі і залишає там свою 9-річну дівчинку, а потім з розбитим серцем виїжджає до Китаю. Повертається в Нанкін і розуміє, що прийшов час почати писати. За два місяці вона пише Земля благословенна, історію бідного китайського селянина та його боротьби за виживання та створення сім’ї, і надсилає рукопис літературному агенту в Нью-Йорку. Книга відразу мала успіх, розійшлася тиражем у два мільйони примірників і в 1932 році отримала Пулітцерівську премію, а також визнання Американської Accademy of Arts and Letters (до якої письменник приєднався в 1950 році). Книга попереджає про несправедливість, породжену прірвою між багатством і злиднями, про трагедії, на які наражаються селянські родини, чиє життя залежить від успіху жнив; крім того, Земля благословенна наголошує на важливості освіти як інструменту звільнення та ролі жінок у суспільстві, в якому від них вимагається бути працелюбними. Вона також демонструє глибокий зв’язок із природою: «Ми вийшли із землі і мусимо повернутися до землі... Якщо ви збережете землю, ви будете жити... Ніхто ніколи не зможе відібрати її у вас». У 1934 році вона назавжди виїхала з Китаю в Сполучені Штати і невдовзі вийшла заміж за свого видавця Річарда Уолша, який надавав їй велику підтримку в її літературній діяльності та піклуванні про її дочку-інваліда. Протягом багатьох років подружжя усиновить шістьох синів і дочок, заснувавши агенцію Welcome House, щоб сприяти усиновленню хлопчиків і дівчаток, народжених американськими солдатами та азіатськими жінками. З 1964 року Pearl S. Buck Foundation (згодом змінений на Pearl S. Buck International) працює над покращенням життя дітей у всьому світі. Письменниця стане активісткою за права мігрантів у США та категоричною супротивницею застосування ядерної зброї.

У 1938 році вона стала першою американкою, яка отримала Нобелівську премію з літератури, і однією з небагатьох жінок у світі, які отримали Нобелівську та Пулітцерівську премії. Присудження премії зумовлене численними літературними творами письменниці, одним із найважливіших творів якої є Земля благословенна. Її велика та різноманітна літературна творчість діє як міст між світами та випадками, які важко поєднати: Схід і Захід (East Wind: West Wind 1930 року), багатство та бідність, приналежність і відчуження, чоловік і жінка (Of men and women, есе, присвячене американському суспільству, з 1941 року та Pavillion of women, 1946), культура і природа. Китай буде найпопулярнішим культурним горизонтом, про який Бак чесно намагатиметься розповісти назовні, без цензури. Вона розглядає цю тему в книгах Сини (1931), Поділ дому (1935), Dragon Seed (1942), The Three Daughters of Madame Liang (1969) і навіть у книзі про гастрономію Pearl S. Buck's Oriental Cookbook (1972). Здатність переміщатися між двома світами та двома мовами (Перл Бак визначить китайську як свою рідну мову) надає їй інтерпретаційної двозначності: у Сполучених Штатах її нехтують за те, що вона уникла екзотичних наративів, у Китаї її зловмисно визначили як імперіаліста США. Твір в американському контексті This Proud Heart (1938), у якому розповідається про внутрішній конфлікт жінки, розділеної між мистецьким покликанням і родиною. Близькість до жінок є важливою, вони описуються як сильні та яскраві істоти, але також як найбільш вразлива частина патріархального суспільства. Незабутнім є персонаж The Mother (1933), створіння вражаючої фізичної сили та душі, здатне повернутися до роботи в полі одразу після пологів, і цінність якого буде визнано надто пізно. Практикою письменниці було опиратися на свій багатий досвід і переносити його на сторінку; Таким чином східні традиції та казки вливаються в перші короткі оповідання та оповідання для дітей, такі як The Big Wave (1948 р., дія відбувається в Японії).

Автобіографічного колориту The Exile: Portrait of an American Mother (1936), My several words: A personal Record Day (1954), The child who Never Grew Day (присвячено доньці, 1950). Вона померла в 1973 році, незадовго до того, як їй виповнився 81 рік. Її ім’я написане китайськими ієрогліфами на її могилі, як данина обраній батьківщині. Її обличчя зображено на багатьох поштових марках, статуї на її честь знаходяться в Нанкіні та інших містах Китаю. Її американський будинок зараз є музеєм, відкритим для публіки з 1980 року.