Grazia Deledda
Rossana Laterza

Giulia Tassi

Premio Nobel per la letteratura 1926
«Per la sua potenza di scrittrice, sostenuta da un alto ideale, che ritrae in forme plastiche la vita quale è nella sua appartata isola natale e che con profondità e con calore tratta problemi di generale interesse umano».

Grazia Deledda (Nuoro, 1871–Roma 1936) era quinta figlia di una famiglia numerosa e benestante. La madre era quasi analfabeta, mentre il padre aveva scritto poesie in sardo ed era stato sindaco. L’istruzione femminile si fermava alla quarta elementare e alla bambina, che amava andare a scuola, fu concesso di rimanervi un altro anno a ripetere la quarta. Precocemente consapevole della sua vocazione alla scrittura studiò da autodidatta decisa a diventare una scrittrice. Divorò opere di letteratura italiana e straniera, classiche e contemporanee e di tutti i generi. Diede vita a un epistolario che con il tempo si sarebbe infittito enormemente. Inviò i suoi scritti a direttori di riviste e giornali: «…spediva lettere a raffica anche venti al giorno, per pagare i francobolli rubava l’olio dai magazzini di casa e lo vendeva di nascosto». Ma si formò anche con altri apprendimenti legati a quel sistema di codici e valori patriarcali che in Sardegna continuavano a regolare la vita sociale. Miti riconducibili ad antiche società agro pastorali, religiosità pre-cristiana e natura selvaggia che faceva da sfondo ad «avventure brigantesche» e a storie di creature benevole o sinistre raccontate in nuorese. Disgrazie, lutti e difficoltà economiche le fecero sperimentare il dolore e il carattere illusorio di ogni certezza, maturando i temi della sua produzione e acuendo il suo desiderio di orizzonti più vasti. A diciassette anni pubblicò il suo primo racconto, Sangue sardo, sulla rivista L’Ultima Moda, a diciannove il primo romanzo, ma la famiglia e la comunità ne furono scandalizzate, tanto che in chiesa fu pubblicamente ammonita dal parroco: «Farebbe bene a pregare chi invece si diletta a scrivere storie scostumate!». Lei non si piegò e tra l’adeguarsi alle regole familiari e sociali e la ribellione aperta scelse una «terza via» sposandosi con un continentale, colto e intelligente che la sostenne nella sua attività di scrittrice: Palmiro Madesani. Trasferitisi a Roma, frequentarono il mondo intellettuale.

Dal 1903 con Elias Portolu Deledda diede il via a romanzi dal successo internazionale e con Canne al vento nel 1913 si cominciò a parlare di Nobel. Apprezzata dal pubblico (la Regina Margherita fu una delle sue più assidue lettrici), nel suo ambiente fu oggetto di invidia e di pettegolezzi. Per sostenere l’attività della moglie, Palmiro rinunciò al suo lavoro e assunse a tempo pieno il ruolo di agente letterario. Un capovolgimento dello stereotipo del rapporto di coppia e una «forma indebolita di maschio» che Pirandello mise alla berlina nel romanzo Suo marito. Nel 1908 fu al Primo Congresso nazionale delle donne italiane e nel 1909 si presentò alle elezioni per i Radicali nel collegio di Nuoro, ma preferì tuttavia un femminismo «privato, individuale, sororale». Non plaudì mai al regime fascista né vi si oppose apertamente e per questo fu giudicata «politicamente agnostica», ma i suoi romanzi presentano «elementi di sovversione potente» e rispecchiano «un ordine familiare e sociale infranto: in Canne al vento un servo ammazza il padrone e una figlia fugge di casa e abbandona il padre». A Mussolini, che l’aveva invitata per complimentarsi chiedendole cosa potesse fare, lei chiese di far tornare dal confino un suo paesano antifascista. Al discorso per il Nobel non fece omaggio al regime.

Dopo la morte l’opera incompiuta Cosima, autobiografia in forma di romanzo, testimonierà quanto, per tutta la vita, avesse perseguito con consapevolezza e determinazione la sua vocazione letteraria. Scrisse più di trenta romanzi, molte novelle, delle poesie, alcuni saggi e traduzioni dal francese. Fra i romanzi più noti, oltre a quelli citati, ricordiamo: La via del male, 1896; Cenere, 1904; Nel deserto, 1911; Colombi e Sparvieri, 1912; Marianna Sirca, 1915; La Madre, 1920; L’Edera, 1921. Deledda fu presa di mira dalla critica perché non si poteva collocare in nessuna delle poetiche ufficiali, per l’uso di una lingua italiana giudicato scorretto, per i temi ritenuti arretrati rispetto alle inquietudini e alla modernità del Novecento, per un tipo di scrittura considerata istintiva e «uterina». Pregiudizio misogino ed etnocentrico che l’ha emarginata, mentre invece la sua grandezza e originalità stanno proprio nel fatto che lei «nella carta millimetrata del Novecento non collima mai» (G. Pampaloni). Rappresenta la sensibilità artistica del Novecento perché «…forza i limiti del quadro stereotipato della Sardegna» (M. Onofri) inserendo entro gli aspetti mitici e immutabili del mondo patriarcale i drammi della coscienza, le pulsioni, l’inadeguatezza e l’impotenza di fronte alla casualità dell’esistere. Era bilingue e invece di addomesticare il sardo addomesticò l’italiano al sardo perché rispettava le sue radici e l’alterità della sua terra. Il suo senso religioso va inteso come rispetto della sacralità della natura. Dagli anni Settanta gli studi di genere ne hanno avviato la rivalutazione.

La scrittrice alla cerimonia di premiazione del premio Nobel per la Letteratura

Canne al vento (sintesi).

Efix, servo delle tre dame Pintor, Esther, Ruth e Noemi, cadute in miseria, continua a servirle devotamente. Noemi, giovane e orgogliosa soffre dell’attuale condizione. Anni addietro Efix ha aiutato Lia, un’altra delle sorelle, a fuggire di casa causando la morte del padrone e ne porta il peso del segreto e del rimorso. Lia, partita per il continente, ha avuto un figlio, Giacinto, ed è morta prematuramente. Il giovane, rimasto povero, arriva d’improvviso dalle zie in cerca d’aiuto. Efix lo accoglie amorevolmente credendo che riporti benessere alla casa e sperando nel riscatto della sua colpa, ma l’arrivo di Giacinto scompone ogni equilibrio. Noemi è preda di una passione incestuosa mentre Giacinto si mostra debole e dissoluto. Di fronte allo sfacelo della famiglia, Efix abbandona la casa per vivere da mendicante ed espiare la sua colpa. Al suo ritorno gli equilibri sembrano ricomporsi: Noemi sposa un parente ricco e Giacinto la sua promessa, ma non c’è gioia vera perché ogni anima è segnata indelebilmente ed Efix non sopravvivrà. Muore nel giorno delle nozze di Noemi spezzato dal vento che si abbatte su canne ed esseri umani.

«La luna saliva davanti a lui e le voci della sera avvertivano l’uomo che la sua giornata era finita… era il sospiro delle canne e la voce sempre più chiara del fiume: ma era soprattutto un soffio, un ansito misterioso che pareva uscire dalla terra stessa… cominciava la vita fantastica dei folletti, delle fate, degli spiriti erranti. Efix sentiva il rumore che le panas (donne morte di parto) facevan nel lavare i loro panni al fiume battendoli con uno stinco di morto e credeva di intraveder l’ammattadore, folletto con sette berretti … inseguito dai vampiri con la coda di acciaio…agli spiriti maligni si univano gli spiriti dei bambini non battezzati…e i nani e le janas, piccole fate…mentre giganti s’affacciavan tra le rocce dei monti battuti dalla luna…spiando se laggiù fra le distese di euforbia malefica si nascondesse qualche drago… nelle notti di luna tutto questo popolo misterioso anima le colline e le valli: l’uomo non ha diritto a turbarlo con la sua presenza, come gli spiriti han rispettato lui nel corso del sole…».

Moltissime città e paesi, insulari e continentali, la ricordano nella toponomastica.

	Roma, III° Municipio. Foto di Cecilia Mazzarotto

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1926
«Par sa puissance d’écrivain, soutenue par un idéal élevé, qui dépeint en formes plastiques la vie telle qu’elle est dans son île isolée natale et qui traite avec profondeur et chaleur des problèmes d’intérêt général humain».

Cinquième fille d’une famille nombreuse et aisée. La mère était presque analphabète, tandis que le père avait écrit de la poésie en sarde et avait été maire. L’éducation féminine s’arrêtait à la quatrième année primaire et la petite fille, qui aimait aller à l’école, fut autorisée à y rester une année supplémentaire pour répéter la quatrième. Consciente tôt de sa vocation à l’écriture, elle étudia en autodidacte, déterminée à devenir écrivain. Elle dévore des œuvres de littérature italienne et étrangère, classiques et contemporaines et de tous genres. Elle donna naissance à une épître qui s’épaissirait énormément avec le temps. Elle envoya ses écrits à des directeurs de magazines et de journaux : «...elle envoyait des lettres en rafale vingt fois par jour, pour payer les timbres, elle volait l’huile des entrepôts de la maison et le vendait en cachette». Mais elle se forma aussi avec d’autres apprentissages liés à ce système de codes et de valeurs patriarcales qui, en Sardaigne, continuaient à réguler la vie sociale. Des mythes remontant à d’anciennes sociétés agro-pastorales, religiosité pré-chrétienne et nature sauvage qui servaient de toile de fond à des « aventures brigantesques » et à des histoires de créatures bienveillantes ou sinistres racontées en nuorese. Malheurs, deuils et difficultés économiques lui firent éprouver la douleur et le caractère illusoire de toute certitude, en mûrissant les thèmes de sa production et en accentuant son désir d’horizons plus vastes. À dix-sept ans, elle publia son premier récit, Sangue sardo, dans la revue L’Ultima Moda, à dix-neuf ans, le premier roman, mais la famille et la communauté en furent scandalisées, de sorte que dans l’église il fut publiquement réprimandé par le curé : «Elle ferait bien de prier ceux qui se plaisent à écrire des histoires scostustumate». Elle ne refléchit pas et entre s’adapter aux règles familiales et sociales et la rébellion ouverte, elle choisit une « troisième voie » en se mariant avec un continental, cultivé et intelligent qui la soutient dans son activité d’écrivain: Palmiro Madesani. Ayant déménagé à Rome, ils fréquentèrent le monde intellectuel.

À partir de 1903, avec Elias Portolu Deledda, elle donne le coup d’envoi de romans à succès international et avec Canne au vent en 1913, on commence à parler de Nobel. Appréciée par le public (la reine Marguerite fut l’une de ses lectrices les plus assidues), elle fut dans son milieu l’objet de jalousie et de commérages. Pour soutenir l’activité de sa femme, Palmiro a renoncé à son travail et a assumé à temps plein le rôle d’agent littéraire. Un renversement du stéréotype de la relation de couple et une « forme affaiblie de mâle » que Pirandello mit au pilori dans le roman Son mari. En 1908, elle est au premier Congrès national des femmes italiennes et en 1909 elle se présente aux élections pour les radicaux au collège de Nuoro, mais préfère un féminisme « privé, individuel, sororal ». Elle n’a jamais applaudi au régime fasciste et ne s’y est pas opposée ouvertement et a donc été jugée « politiquement agnostique », mais ses romans présentent « des éléments de subversion puissante » et reflètent « un ordre familial et social brisé : dans Canne au vent un serviteur tue le maître et une fille fuit de la maison et abandonne le père ». À Mussolini, qui l’avait invitée pour la complimenter en lui demandant ce qu’elle pouvait faire, elle demanda de faire revenir de l’exil un de ses villageois antifascistes. Elle n’a pas rendu hommage au régime.

Après la mort, l’œuvre inachevée Cosima, autobiographie sous forme de roman, témoignera combien, toute sa vie, elle avait poursuivi avec conscience et détermination sa vocation littéraire. Elle a écrit plus de trente romans, de nombreuses nouvelles, des poèmes, des essais et des traductions du français. Parmi les romans les plus connus, citons : La via del male, 1896; Cenere, 1904; Nel deserto, 1911; L’Edera, 1908; Colombi e Sparvieri, 1912; Marianna Sirca, 1915; La Madre, 1920. Deledda fut prise pour cible par la critique parce qu’elle ne pouvait se situer dans aucune des poétiques officielles, en raison de l’utilisation d’une langue italienne jugée incorrecte, pour les thèmes considérés comme arriérés par rapport aux inquiétudes et à la modernité du XXe siècle, pour un type d’écriture considéré comme instinctif et «utérin». Préjugé misogyne et ethnocentrique qui l’a marginalisée, alors que sa grandeur et son originalité résident justement dans le fait que « dans la carte millimétrée du XXe siècle, elle ne coïncide jamais » (G. Pampaloni). Elle représente la sensibilité artistique du XXe siècle parce que « ...force les limites du cadre stéréotypé de la Sardaigne » (M. Onofri) en insérant dans les aspects mythiques et immuables du monde patriarcal les drames de la conscience, les pulsions, l’inadéquation et l’impuissance face au hasard de l’existence. Elle était bilingue et au lieu de domestiquer le sarde apprivoise l’italien au sarde parce qu’elle respectait ses racines et l’altérité de sa terre. Son sens religieux doit être compris comme le respect du caractère sacré de la nature. Depuis les années 70, les études de genre ont commencé à être réévaluées.

L'écrivain lors de la cérémonie de remise du prix Nobel de littérature

Cannes à vent (résumé)

Efix, serviteur des trois dames Pintor, Esther, Ruth et Noemi, tombées dans la misère, continue de les servir avec dévotion. Noemi, jeune et fière, souffre de la condition actuelle. Il y a des années, Efix a aidé Lia, une autre des sœurs, à fuir la maison, causant la mort de son maître et portant le poids de son secret et de ses remords. Lia, partie pour le continent, a eu un fils, Giacinto, et elle est morte prématurément. Le jeune homme, resté pauvre, arrive soudain chez ses tantes en quête d’aide. Efix l’accueille avec amour en croyant qu’il ramène le bien-être à la maison et en espérant le rachat de sa faute, mais l’arrivée de Giacinto décompose tout équilibre. Noemi est la proie d’une passion incestueuse tandis que Giacinto se montre faible et dissolu. Face à l’effondrement de la famille, Efix quitte la maison pour vivre en mendiant et expier sa culpabilité. À son retour, les équilibres semblent se rétablir : Noé épouse un parent riche et Jacinthe sa promesse, mais il n’y a pas de vraie joie car chaque âme est marquée indélébile et Efix ne survivra pas. Il meurt le jour du mariage de Noemi, brisé par le vent qui s’abat sur les roseaux et les humains.

«La lune montait devant lui et les voix du soir avertissaient l’homme que sa journée était finie... c’était le soupir des roseaux et la voix de plus en plus claire du fleuve : mais c’était surtout un souffle, une haleine mystérieuse qui semblait sortir de la terre même... La vie fantastique des lutins, des fées, des esprits errants commençait. Efix entendait le bruit que les panas (femmes mortes d’accouchement) faisaient en lavant leur linge à la rivière en les battant avec un tibia de mort et il croyait apercevoir l’abasourdi, lutin avec sept casquettes ... chassé par les vampires à queue d’acier... les esprits maléfiques rejoignent les esprits des enfants non baptisés... et les nains et les janas, les petites fées... tandis que les géants faisaient face aux rochers des montagnes battues par la lune... J’espionne si des dragons se cachent dans les étendues d’euphorbe maléfique... Dans les nuits de lune, tout ce peuple mystérieux anime les collines et les vallées : l’homme n’a pas le droit de le troubler par sa présence, comme les esprits l’ont respecté au cours du soleil...»

De nombreuses villes et villages, insulaires et continentaux, la rappellent dans la toponymie.

	3° mairie de Rome, photo de Cecilia Mazzarotto

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Nobel Prize in Literature 1926
Awarded «For her idealistically inspired writings which with plastic clarity picture the life on her native island and with depth and sympathy deal with human problems in general.»

She was the fifth child of a large and wealthy family. Her mother was almost illiterate, while her father had written poetry in Sardinian and had been a mayor. Education for girls stopped at the fourth grade, and the girl, who loved going to school, was allowed to remain there another year to repeat the fourth grade. Precociously aware of her vocation for writing, she studied on her own, determined to become a writer. She devoured works of Italian and foreign literature, classical and contemporary and from all genres. She began a body of work that would grow enormously over time. She sent her writings to editors of magazines and newspapers. "...she sent texts in bursts of even twenty a day, to pay for stamps she stole oil from home supplies and sold it on the sly." But she was also formed by other learning related to the system of patriarchal codes and values that continued to regulate social life in Sardinia. She recounted myths traced back to ancient agrarian-pastoral societies, pre-Christian religiosity and wilderness that served as the backdrop for "brigand adventures" and stories of benevolent or sinister creatures told in Nuorese (a Sardinian language). Misfortunes, bereavements and economic difficulties made her experience pain and the illusory nature of all certainty, maturing the themes of her work and sharpening her desire for broader horizons. At seventeen she published her first short story, Sangue Sardo [Sardinian Blood], in the magazine L'Ultima Moda, and at nineteen her first novel, but her family and community were scandalized by it, so much so that in church she was publicly admonished by the parish priest. "She would do well to pray who instead delights in writing licentious stories!" She did not bend, and between conforming to family and social rules and open rebellion, she chose a "third way" by marrying a continental, educated and intelligent man, Palmiro Madesani, who supported her in her writing.

Moving to Rome, they frequented the intellectual world. From 1903, with Elias Portolu, Deledda began novels of international success, and with Reeds in the Wind in 1913, talk of a Nobel Prize began. Appreciated by the public (Queen Margaret was one of her most assiduous readers), in her circles she was the object of envy and gossip. To support his wife's work, Palmiro gave up his job and took on the role of literary agent full-time. It was a reversal of the stereotypical relationship and a "weakened form of the male" that Pirandello pilloried in his novel Her Husband. In 1908 she was at the First National Congress of Italian Women and in 1909 stood for election for the Radicals in the Nuoro constituency, but nevertheless preferred a "private, individual, sororal" feminism. She never applauded the Fascist regime or openly opposed it, and for this she was judged "politically agnostic," but her novels have "elements of powerful subversion" and reflect "a shattered family and social order. In Reeds in the Wind a servant kills his master and a daughter runs away from home and abandons her father. To Mussolini, who had invited her to congratulate him by asking what he could do, she asked that an anti-fascist fellow villager of hers be returned from confinement. At her Nobel speech she did not pay tribute to the regime.

After her death her unfinished work Cosima, an autobiography in novel form, testified to how consciously and determinedly she had pursued her literary vocation throughout her life. She wrote more than thirty novels, many novellas, some poems, some essays and translations from French. Her best-known novels, in addition to those mentioned above, include La via del male (1896), Cenere (1904), L'Edera (1908), Nel deserto (1911), Colombi e Sparvieri (1912), Marianna Sirca (1915), La Madre (1920). Deledda was targeted by critics because she could not be placed in any of the official canons, because of her use of Italian language that was judged incorrect, because of themes considered backward in relation to the anxieties and modernity of the twentieth century, and because of a type of writing considered instinctive and "uterine." Misogynistic and ethnocentric prejudice that marginalized her, while her greatness and originality lay precisely in the fact that she "never registers on the graph paper of the twentieth century” (G. Pampaloni). She represented the artistic sensibility of the twentieth century because, "she stretches the limits of the stereotyped picture of Sardinia" (M. Onofri), by inserting within the mythical and unchanging aspects of the patriarchal world the dramas of consciousness, drives, inadequacy and powerlessness in the face of the randomness of existence. She was bilingual, and instead of adapting Sardinian she adapted Italian to Sardinian because she respected her roots and the uniqueness of her land. Her religious sense should be understood as respect for the sacredness of nature. Since the 1970s, gender studies have initiated a revaluation of her work. Many cities and towns, on Sardinia and elsewhere, remember her in their toponymy.

Grazia Deledda during the Nobel Prize for Literature award ceremony

Reeds in the Wind (summary)

Efix, servant of the three Pintor ladies, Esther, Ruth and Noemi, who have fallen into poverty, continues to serve them devotedly. Noemi, young and proud suffers from her current condition. Years before, Efix helped Lia, another of the sisters, to run away from home causing the death of her master and bears the burden of secrecy and remorse. Lia, who left for the continent, had a son, Hyacinth, and died prematurely. The young man, left poor, suddenly arrives at his aunts' home in search of help. Efix welcomes him lovingly, believing he will bring prosperity back to the house and hoping for redemption for his guilt, but Hyacinth's arrival upsets every balance. Noemi falls prey to incestuous passion while Hyacinth proves weak and dissolute. Faced with the breakdown of the family, Efix leaves home to live as a beggar and atone for his guilt. When he returns, the balance seems to be restored: Noemi marries a wealthy relative and Hyacinth his betrothed, but there is no true joy because each soul is indelibly scarred and Efix will not survive. He dies on Noemi's wedding day broken by the wind that blows over reeds and humans.

«The moon rose before him and the voices of the evening warned the man that his day was over ... it was the sighing of the reeds and the ever clearer voice of the river: but it was above all a breath, a mysterious wheeze that seemed to come out of the earth itself ... the fantastic life of the goblins, fairies, wandering spirits began. Efix heard the noise that the panas (women who had died in childbirth) made in washing their cloths at the river by beating them with a dead man's shank, and he thought he caught a glimpse of the ammattadore, a goblin with seven bonnets ... pursued by vampires with tails of steel ... the evil spirits were joined by the spirits of unbaptized children and dwarves and janas, little fairies...while giants looked out among the rocks of the moon-beaten mountains...spying if there among the expanses of evil euphorbia hid some dragon...on moonlit nights all these mysterious people enliven the hills and valleys: man has no right to disturb him with his presence, as the spirits have respected him in the course of the sun....»

	III° City Hall of Rome. Photo by Cecilia Mazzarotto

Traduzione spagnola
Martina Randazzo

Premio Nobel de Literatura 1926
«Por su potencia de escritora, sustentada por un alto Ideal, que retrata en formas plásticas la vida cual es en su apartada isla natal y que con profundidad y calor trata de problemas de general interés humano».

Quinta hija en una familia numerosa acomodada. La madre era casi analfabeta, mientras que el padre había escrito poesías en sardo y había sido alcalde. La instrucción de las niñas se detenía en el cuarto año de primaria y a ella, como le encantaba ir a la escuela, le permitieron estudiar otro año, repitiendo el cuarto. Consciente con precocidad de su vocación a la escritura, estudió como autodidacta con la intención de hacerse escritora. Devoró obras de literatura italiana y extranjera, clásicas y contemporáneas y de todo género. Dio a luz un epistolario que con el tiempo aumentaría enormemente su volumen. Envió sus escritos a directores de revistas y diarios: «….enviaba cartas una tras otra, incluso 20 al día, robaba el aceite que estaba en los almacenes de la casa y lo vendía a escondidas para comprar sellos». Sin embargo, se formó también por medio de otras formas de aprendizaje vinculadas a ese sistema de códigos y valores patriarcales que en Cerdeña seguían regulando vida social. Mitos atribuibles a antiguas sociedades agro-pastorales, religiosidad pre-cristiana y naturaleza salvaje que era el marco de «aventuras de bandoleros» y de cuentos de criaturas benévolas o siniestras narrados en dialecto nuorés. Desgracias, lutos y problemas económicos le hicieron experimentar el dolor y el carácter ilusorio de cada certeza, madurando los temas de su producción y agudizando su deseo hacia horizontes más amplios. Con 17 años publicó su primer cuento, Sangue Sardo, en la revista «L’ultima moda», con 19 su primera novela, pero su familia y la comunidad se escandalizaron, tanto que en la iglesia fue amonestada públicamente por el párroco: «¡Sería bueno que rezara quien se deleita escribiendo historias licenciosas!». Ella no se agachó y, entre adaptarse a las reglas familiares y sociales y rebelarse abiertamente, optó por una «tercera vía», casárse con un continental, culto e inteligente, quien la apoyó en su actividad de escritora: Palmiro Madesani. Mudados a Roma, frecuentaron el mundo intelectual.

Desde 1903, con Elias Portolu, Deledda dio vida a novelas de éxito internacional y con Canne al vento (Cañas al viento) en 1913 se empezó a hablar de Nobel. Estimada por el público (la reina Margarita fue una de sus lectoras más asiduas), en su ambiente fue objeto de envidia y habladurías. Para apoyar la actividad de su mujer, Palmiro renunció a su trabajo y se hizo cargo del papel de agente literario a tiempo completo. Un vuelco del estereotipo de la relación de pareja y una «forma debilitada del hombre» que Pirandello puso en la picota en su novela Suo marito. En 1908 fue al Primer Congreso nacional de las mujeres italianas y en 1909 se presentó a las elecciones con los Radicales en la circunscripción electoral de Nuoro, sin embargo prefirió un feminismo «privado, individual, sororal». Nunca aplaudió al régimen fascista ni se le opuso abiertamente y por esto la juzgaron «políticamente agnóstica», pero sus novelas presentan «elementos de subversión potente» y reflejan «un orden familiar y social destrozado: en Canne al vento un siervo mata a su señor y una hija huye de su casa y abandona al padre». A Mussolini, quien la había invitado para congratularse con ella cuando le pidió qué podía hacer por ella, le contestó que dejase regresar del confinamiento a un paisano antifascista. En su discurso por el Nobel no rindió homenaje al régimen.

Después de su muerte la obra incompleta Cosima, autobiografía bajo forma de novela, testificará hasta qué punto, durante toda su vida, persiguió con conciencia y determinación su vocación literaria. Escribió más de 30 novelas, muchos cuentos, algunas poesías, algunos ensayos y algunas traducciones del francés. De las novelas más notorias, además de las mencionadas, recordamos: La via del male, 1896; Cenere, 1904; L’Edera, 1908; Nel deserto, 1911; Colombi e Sparvieri, 1912; Marianna Sirca, 1915; La Madre, 1920. Deledda fue atacada por la crítica porque no se podía colocar en ninguna de las poéticas oficiales, a causa de un uso del idioma italiano considerado incorrecto, a causa de los temas que se consideraron atrasados con respecto de las inquietudes y la modernidad del Novecientos, a causa de una escritura considerada instintiva y «uterina». Prejuicio misógino y etnocéntrico que la marginó, mientras que su grandeza y originalidad tienen su origen justamente en el hecho de que ella «en el papel milimétrico del Novecientos nunca coincide exactamente» (G. Pampaloni). Representa la sensibilidad artística del Novecientos porque «...fuerza los límites del cuadro estereotipado de Cerdeña» (M. Onofri) introduciendo los aspectos míticos e inmutables del mundo patriarcal, los dramas de la conciencia, las pulsiones, la inadecuación y la impotencia frente a la casualidad del existir. Era bilingüe y, en lugar de domesticar el sardo, domesticó el italiano al sardo porque tenía respeto hacia sus raíces y la alteridad de su tierra. Su sentido religioso debe entenderse como respeto a la sacralidad de la naturaleza. Desde los años setenta los estudios de género han dado inicio a su revalorización.

Grazia Deledda en la ceremonia de entrega del Premio Nobel de Literatura

Canne al vento (síntesis)

Efix, siervo de las tres hermanas Pintor, Esther, Ruth y Noemi, caídas en la miseria, sigue sirviéndolas con devoción. Noemi, jóven y orgullosa, no tolera la condición actual. Unos años atrás Efix ayudó a Lia, otra hermana, para que huyese de casa, causando la muerte del señor y lleva el peso del secreto y del remordimiento. Lia, quien había salido hacia el continente, tuvo un hijo, Giacinto, y murió prematuramente. El jóven, que por esto es muy pobre, llega inesperadamente a casa de sus tías en busca de ayuda. Efix lo acoge amablemente pensando que traerá consigo nuevamente bienestar a la casa y esperando en la redención de su culpa, pero la llegada de Giacinto altera los equilibrios. Noemi cae presa de una pasión incestuosa, mientras que Giacinto aparece débil y disoluto. Frente a la ruina de la familia, Efix abandona su casa para vivir como mendigo y expiar su culpa. Con su regreso parece que los equilibrios se recompongan: Noemi se casa con un pariente rico y Giacinto con su prometida, pero no hay sincera alegría porque cada alma está marcada indeleblemente y Efix no sobrevivirá. Muere el día de la boda de Noemi partido por el viento que sopla sobre las cañas y los seres humanos.

«La luna subía delante de él, y las voces del atardecer advertían al hombre que su jornada había terminado (…) era el suspiro de las cañas y la voz, cada vez más clara, del río; pero era, sobre todo, un soplo, un jadeo misterioso que parecía salir de la tierra misma. (…) empezaba la vida fantástica de los trasgos, de las hadas y de las almas en pena. (…) Efix oía el ruido que las panas, las mujeres muertas de parto, hacían al lavar sus ropas abajo, en el río, batiéndolas con una canilla de muerto, y creía entrever al ammattadore, trasgo con siete barretinas (…) perseguido por vampiros de cola de acero. (…) a los espíritus malignos se unían los de los niños no bautizados (…). Y los duendes y las janas, pequeñas hadas (…), mientras los gigantes se asomaban por entre las rocas de los montes batidos por la luna (…), espiando si abajo, entre las extensiones de euforbio maléfico, se escondía algún dragón (…) , Todo este pueblo misterioso anima las colinas y los valles (…). El hombre no tiene derecho a turbarlo con su presencia, igual que los espíritus le han respetado durante el curso del sol (…)». (de la traducción de J.M. Belloso)

Muchísimas ciudades y pueblos, insulares y continentales, la recuerdan en la toponimia.

	III°  ayuntamiento de Roma. Foto por Cecilia Mazzarotto

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1926
«За її письменницьку наснагу, підкріплену високим ідеалом, яка змальовує життя в пластичних формах, яким воно є на її відлюдному рідному острові, і яка з глибиною і теплотою розглядає проблеми загальнолюдського інтересу».

П'ята донька в багатодітній і заможній родині. Мати була майже неписьменною, а батько писав вірші сардинською мовою і був мером. Навчання для дівчат припинялося в четвертому класі, і дівчинці, яка любила ходити до школи, дозволили залишитися ще на рік, щоб повторити четвертий клас. Усвідомивши відразу своє письменницьке покликання, вона вирішила стати письменницею i вчилася самоучкою. Поглинала твори всіх жанрів, італійської та іноземної літератури, класичної та сучасної. Вона створила колекцію листів, яка з часом збільшувалася. Грация надсилала свої твори до редакцій журналів і газет: «...надсилала листи серією до двадцяти на день та щоб заплатити за марки, вона крала олію з домашніх складів і продавала її таємно». Вона також була сформована з іншими знаннями, пов’язаними з тією системою патріархальних цінностей, які продовжували регулювати соціальне життя на Сардинії. Міфи, пов’язані з стародавніми агро-скотарськими суспільствами, дохристиянською релігійністю та дикою природою, яка була фоном для «розбійницьких пригод» та історій про доброзичливих або зловісних істот, розповіданi нуорською мовою. Лиха, горе та економічні труднощі змусили її відчути біль, дозріваючи теми її творів і загострюючи її прагнення до ширших горизонтів. У сімнадцять років вона опублікувала своє перше оповідання, Сардинська кров (Sangue sardo), у журналі L'Ultima, у дев'ятнадцять років опублікувала свій перший роман, але сім'я та громада були обурені настільки, що в церкві парафіяльний священик наставляв Моду: "Добре б помолитися тому, хто, любить писати розпусні історії!». Вона не здалася і між пристосуванням до сімейних і соціальних правил і відкритим бунтом обрала «третій шлях», вийшовши заміж за континентального, культурного й інтелігентного Пальміро Мадесані, який підтримував її в її письменницькій діяльності. Переїхавши до Риму, вони стали частиною інтелектуальної спільноти.

З 1903 року з Еліасом Портолу Деледда почала досягати міжнародного успіху, а з Тростини на вітрі (Canne al vento) у 1913 році почали говорити про Нобеля. Оцінювана публікою (королева Маргарита була однією з її найстаранніших читачок), у своєму оточенні вона була об'єктом заздрості та пліток. Щоб підтримати діяльність дружини, Пальміро залишив роботу і взяв на себе роль літературного агента на повний робочий день. Перевертання стереотипу подружніх стосунків і «ослаблена форма чоловічої статі», був висміяний Піранделло в романі «Її чоловік». У 1908 році вона була на Першому національному конгресі італійських жінок, а в 1909 році балотувалася на виборах від радикалів у коледжі Нуоро, але вона все ж віддала перевагу «приватному, індивідуальному, сестринському» типу фемінізму. Вона ніколи не аплодувала фашистському режиму і не виступала проти нього відкрито, і з цієї причини її вважали «політичним агностиком», але її романи містять «елементи потужної підривної діяльності» та відображають «зруйнований сімейний і соціальний порядок: у Тростини на вітрі (Canne al vento) слуга вбиває господар із дочкою тікає з дому і кидає батька». Муссоліні, який запросив її, щоб зробити комплімент, запитавши, що він може зробити для неї, і вона попросила, щоб один із її антифашистських селян повернувся з ув’язнення. У Нобелівській промові вона не віддала данини режиму.

Після її смерті незавершений твір Козима, автобіографія у формі роману, засвідчить, наскільки вона свідомо й рішуче йшла до свого літературного покликання протягом усього життя. Вона написала більше тридцяти романів, багато оповідань, віршів, деякі есеї та переклади з французької. Серед найвідоміших романів, крім згаданих, згадаємо: Лихим шляхом (Le vie del male), 1896 р.; Попіл (Cenere) , 1904 р.; Плющ (L’edera) 1907 р.; У пустелі (Nel deserto) 1911 р.; Голуби і яструби (Colombi e Sparvieri) 1912 р.; Маріанна Сірка (Marianna Sirca), 1915 р.; Мати (La madre) 1920 р. Деледда стала мішенню критиків, тому що її не можна було помістити в жодну з офіційних поетик, через використання італійської мови, яка вважається некоректною, і через теми які вважаються відсталими порівняно з проблемами та сучасністю двадцятого століття, та для виду письма, який вважається інстинктивним і «утробним». Жіноненависницькі та етноцентричні упередження маргіналізували її, натомість її велич і оригінальність полягають саме в тому, що вона «ніколи не зрівняється з міліметровим папером двадцятого століття» (Г. Пампалоні). Вона представляє мистецьку чутливість двадцятого століття, оскільки «...вона розширює межі стереотипної картини Сардинії» (М. Онофрі), вставляючи в міфічні та незмінні аспекти патріархального світу драми сумління, потягів, неадекватності та безсилля перед обличчям випадковості існування. Її релігійний зміст слід розуміти як повагу до сакральності природи. З 1970-х років гендерні дослідження почали її переоцінювати.

Письменник на церемонії вручення Нобелівської премії з літератури

Тростини на вітрі (короткий зміст)

Ефікс, слуга трьох леді Пінтор, Естер, Рут і Ноемі, які опинилися в злиднях, продовжує віддано їм служити. Ноемі, молода і горда, страждає від поточного стану. Багато років тому Ефікс допомогла Лії, ще одній із сестер, втекти з дому, спричинивши смерть свого господаря та несучи тягар таємниці та каяття. Лія, яка виїхала на континент, мала сина Джачінто і передчасно померла. Юнак, збіднівши, звертається до своїх тіток, за допомогою. Ефікс з любов'ю вітає його, вірячи, що він поверне благополуччя в будинок, і сподіваючись на спокутування своєї провини, але прихід Джачінто порушує баланс. Ноемі стає жертвою інцестуальної пристрасті, тоді як Джачінто виявляється слабким і розпусним. Зіткнувшись з розпадом сім'ї, Ефікс залишає будинок, щоб жити жебраком і спокутувати свою провину. Коли він повертається, баланс, здається, відновлюється: Ноемі виходить заміж за багатого родича, а Джачінто за його нареченого, але справжньої радості не досягти, тому що кожна душа незгладимо позначена, і Ефікс не виживе. Він помирає в день весілля Ноемі, зламаний вітром, що б'є по тростини та людям.

«Місяць сходив перед ним, і вечірні голоси попередили чоловіка, що його день закінчився … це було зітхання тростин і все чистіший голос ріки. Але це був особливо подих, таємниче дихання, яке, нібито, виходило із самої землі... починалося фантастичне життя духів, фей, мандрівних духів. Ефікс чув шум, який видавали панас (жінки, які померали під час пологів), коли прали свою білизну в річці, і йому здалося, що він бачить амматтадора, ельфа з сімома шапками ... за яким ганяються вампіри зі сталевим хвостом ... до злих духів приєдналися духи нехрещених дітей… і гноми, і джанас, маленькі феї... поки велетні дивилися серед скель гір, побитих місяцем... підглядаючи, чи не ховається там якийсь дракон ... у місячні ночі все це таємниче населення оживляє пагорби й долини: людина не має права турбувати його своєю присутністю, оскільки духи поважали людину в пору сонця ...»

	Рим, муніципалітет III°. Фото Сесілії Маццаротто