Sigrid Undset
Sara Balzerano

Dongni Wei

Premio Nobel per la letteratura «Principalmente per la sua imponente descrizione della vita nordica durante il medioevo»

Le terre e i cieli del Nord hanno imprigionate, sotto il velame di bruma, peste ataviche dalle forme eterne, tramandate, che scrivono e sono scritte nelle voci delle genti che lì abitano e hanno abitato. Indipendentemente dal tempo passato o presente, l’eredità di quei passi vive e parla, ricorda e costruisce, pulsa e respira, come il vento sul piano verticale di una scogliera che prova ad abbracciare il mare. Comprendere i sussurri e farsene carico significa divenire cantore e cantrice di quelle terre e di quei cieli, preservarne i remoti segreti, sussurrandoli alle orecchie dell’oggi e trascinarli nella contemporaneità. Si tratta di uno scavo archeologico nello strato oltre la storia, oltre il tempo, che include l’una e l’altro e che cuce insieme anche aspetti che in apparenza non potrebbero combaciare mai. E siccome la pagina scritta è il teatro del miracolo, dove i personaggi e le narrazioni si fanno beffa e giravolta del consueto e dell’ordinario, in essa la scrittrice Sigrid Undset diviene regista, sarta e ricercatrice di un mondo perfetto e rovesciato, in una scambievole casualità di effetti, mescolando il mito e la religione in un’impeccabile ricostruzione storica. Perché tra le sue opere, all’ambientazione ricca e puntuale fa da sfondo lo spirito degli albori norreni, di un’ineluttabilità del destino che è sempre presente, di un crepuscolo finale che incombe e che pesa sulle spalle di tutti e tutte. Nonostante i vecchi dèi siano morti e sia il nuovo Dio, ora, a regolare la vita delle donne e degli uomini, i personaggi corrono e si muovono come fa Sól, che ogni giorno trascina il sole nei cieli inseguita dal lupo Skǫll, consapevole che, alla fine, la divorerà.

Undset vince il premio Nobel nel 1928 “principalmente per le sue potenti descrizioni della vita del Nord durante il Medioevo”, unica scrittrice norvegese, dopo i due colleghi Bjørnson e Hamsun a esserne insignita. E potente — e imponente — la narrazione di Undset lo è davvero. Potente, secca ed evocativa, così da schiaffare il lettore e la lettrice nel suo raccontare, immergendoli completamente nell’età di mezzo che ella toglie dal passato portandola a nuova luce. Nulla è lasciato al caso: non lo stile, che molto riprende da quello delle saghe medievali islandesi, percorso da tutta una serie di formule fisse che anticamente avevano la funzione di ellissi narrativa e circonlocuzioni; non le ambientazioni storiche, ricche di dettagli preziosi sul cibo, la vita quotidiana, le usanze religiose, le norme morali. Undset è una profonda indagatrice e altrettanto profonda studiosa di ciò che la circonda e di ciò che le interessa. L'attenzione al dettaglio storico e alla ricerca puntuale li ha probabilmente ereditati dal padre, scienziato e archeologo, la cui morte, però, costringerà la figlia ad abbandonare gli studi che frequentava e ad iscriversi, adolescente, a scuole finalizzate alla formazione professionale. Si apre così la prima vita di Undset, una vita che la vede lavorare come segretaria, un impiego che detesta e maledice, perché anche lei, come i suoi personaggi, sente di avere un fato ineluttabile che la aspetta: la scrittura. E, con le notti come compagne di creazione letteraria, Undset corre incontro al suo destino.

Nel 1902 presenta un romanzo storico a un editore che lo rifiuta; nel 1907, riesce a pubblicare La signora Marta Oulie, un libro di genere sentimentale che ha un certo successo e che, trattando del tema dell’adulterio femminile, sconvolge la morale pubblica e le porta anche numerose critiche; nel 1911 esce Jenny e nel 1914 Vaaren. Sono romanzi di impronta prettamente femminista, realistici, nei quali la complessità umana è scrutata e descritta senza esser dimidiata delle sfaccettature che la caratterizzano. Queste opere, che pure le permetteranno di lasciare il lavoro da impiegata e di vivere di scrittura, sono però ancora l’embrione della grande penna che sarà in seguito. Tra il 1920 e il 1922 pubblica, infatti, in tre parti, Kristin, figlia di Lavrans. È il suo capolavoro, un’opera storica e monumentale che ripercorre la vita di una donna, Kristin, appunto, nella Norvegia del XIV secolo.

Sigrid Undset si afferma come una tra le più grandi scrittrici contemporanee. Nel frattempo, nel 1912, durante un viaggio a Roma, conosce il pittore norvegese Anders Castus Svarstad, che sposa, lascia e dal quale ha due figli e una figlia. Come sempre avviene per le donne, la maternità mette a dura prova la professione di Under, che tornerà infatti a scrivere di notte, come quando era un’impiegata, ma lo farà, questa volta, con una consapevolezza maggiore, con una maturazione tale da pronunciarsi in maniera ferma e cristallina su tematiche come l’emancipazione femminile e la ricerca della realizzazione umana. Il divorzio, la guerra e la malattia della figlia la portano a una discussione e a una riflessione tutte intime e personali che sfoceranno, nel 1925, nella conversione al cattolicesimo, in una visione della religione molto personale. Nella Norvegia protestante è uno scandalo che le vale attacchi diretti e critiche violente, tutte cose che Undset riversa nelle sue opere traendone linfa e ispirazione. Quello che non ha fatto il bigottismo, lo compie il nazismo.

Da attenta osservatrice del mondo e del tempo, Sigrid Undset è tra le prime intellettuali a opporsi con ferocia alla deriva nazifascista europea, e lo farà apertamente, a viso aperto e penna schierata. Nel 1933, i suoi libri sono bruciati nel rogo di Berlino. Nel 1940, con l’invasione tedesca della Norvegia, è costretta a scappare: una fuga rocambolesca che, dalla Russia all’ oceano Pacifico, la porterà fino a New York, negli Stati Uniti. Nel frattempo, la sua casa viene occupata e suo figlio morirà in guerra, portando l’odio di questa donna verso il nazismo a divenire assoluto. Potrà tornare in patria solo nel 1945 e, nel 1949, vi morirà all’età di sessantasette anni. Sigrid Undset è una delle penne più fini e aggraziate dell’intero panorama letterario internazionale. La sua è una scrittura monumentale, vichinga, che scalpita ancora del rumore degli zoccoli di Sleipnir, il destriero di Odino. Come lui, corre veloce, a far incontrare mito e religione, fede e morale, storia e modernità, in quell’ambientazione prodigiosa che è la pagina di un libro.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1928 «Principalement pour son impressionnante description de la vie nordique au Moyen Âge»

Les terres et les cieux du Nord ont emprisonné, sous le voile de brume, peste atavique aux formes éternelles, transmises, qui écrivent et sont écrites dans les voix des peuples qui y habitent et y ont habité. Peu importe le temps passé ou présent, l’héritage de ces pas vit et parle, se souvient et construit, palpite et respire, comme le vent sur le plan vertical d’une falaise qui essaie d’embrasser la mer. Comprendre les murmures et s’en charger signifie devenir chantre et chanteuse de ces terres et de ces cieux, en préserver les secrets lointains, en les chuchotant aux oreilles du présent pour les entraîner dans la contemporanéité. Il s’agit d’une fouille archéologique dans la couche au-delà de l’histoire, au-delà du temps, qui inclut l’une et l’autre et qui recoupe également des aspects qui, en apparence, ne pourraient jamais correspondre. Et comme la page écrite est le théâtre du miracle, où les personnages et les récits se moquent et tournent autour de l’habituel et de l’ordinaire, l’écrivain Sigrid Undset y devient réalisatrice, couturière et chercheuse d’un monde parfait et renversé, dans une coïncidence réciproque d’effets, mêlant mythe et religion dans une reconstitution historique impeccable. Parce que parmi ses œuvres, le cadre riche et ponctuel sert de toile de fond à l’esprit de l’aube Norreni, d’une fatalité inéluctable du destin qui est toujours présent, d’un crépuscule final qui plane et qui pèse sur les épaules de tous et de toutes. Bien que les anciens dieux soient morts et que ce soit le nouveau Dieu, maintenant, qui réglemente la vie des femmes et des hommes, les personnages courent et se déplacent comme Sól, qui chaque jour entraîne le soleil dans les cieux poursuivi par le loup Skůll, conscient qu’il finira par le dévorer.

Undset remporte le prix Nobel en 1928, seule écrivain norvégienne, après les deux collègues Bjłrnson et Hamsun à en être récompensée. Et puissant - et impressionnant - le récit d’Undset l’est vraiment. Puissante, sèche et évocatrice, de manière à écraser le lecteur et la lectrice dans son récit, en les plongeant complètement dans l’âge du milieu qu’elle enlève du passé en l’amenant à une nouvelle lumière. Rien n’est laissé au hasard : pas le style, qui reprend beaucoup de celui des sagas médiévales islandaises, parcouru par toute une série de formules fixes qui anciennement avaient la fonction d’ellipses narratives et circonlocutions; pas les lieux historiques, riches en détails précieux sur la nourriture, la vie quotidienne, les coutumes religieuses, les normes morales. Undset est une chercheuse profonde et tout aussi profonde de ce qui l’entoure et de ce qui l’intéresse. L’attention portée au détail historique et à la recherche ponctuelle les a probablement hérités de son père, scientifique et archéologue, dont la mort, cependant, forcera sa fille à abandonner ses études et à s’inscrire aux écoles de formation professionnelle. Ainsi s’ouvre la première vie d’Undset, elle travaille comme secrétaire, un emploi qu’elle déteste et maudit, car elle aussi, comme ses personnages, sent qu’elle a un destin inéluctable qui l’attend : l’écriture. Et, avec les nuits comme compagnes de création littéraire, Undset court à la rencontre de son destin.

En 1902, elle présente un roman historique à un éditeur qui le rejette ; en 1907, elle parvient à publier La Dame Marta Oulie, un livre de genre sentimental qui connaît un certain succès et qui, traitant du thème de l’adultère féminin, bouleverse la morale publique et lui apporte de nombreuses critiques; en 1911, Jenny sort et en 1914 Vaaren. Ce sont des romans d’empreinte purement féministe, réalistes, dans lesquels la complexité humaine est scrutée et décrite sans être négligée des facettes qui la caractérisent. Ces œuvres, qui lui permettront aussi de quitter le travail d’employée et de vivre de l’écriture, sont cependant encore l’embryon de la grande plume qui sera par la suite. Entre 1920 et 1922, elle publie en trois parties Kristin, fille de Lavrans. C’est son chef-d’œuvre, une œuvre historique et monumentale qui retrace la vie d’une femme, Kristin, précisément, dans la Norvège du XIVe siècle.

Sigrid Undset s’affirme comme l’une des plus grandes écrivains contemporaines. En 1912, lors d’un voyage à Rome, elle fait la connaissance du peintre norvégien Anders Castus Svarstad, qu’elle épouse et quitte par la suite et duquel elle a deux fils et une fille. Comme toujours pour les femmes, la maternité met à rude épreuve la profession d’Under, qui reviendra en effet à écrire la nuit, comme lorsqu’elle était employée, mais elle le fera, cette fois avec une plus grande conscience, avec une maturité telle qu’elle se prononce de manière ferme et limpide sur des thèmes tels que l’émancipation féminine et la recherche de la réalisation humaine. Le divorce, la guerre et la maladie de sa fille la conduisent à une discussion et à une réflexion toutes intimes et personnelles qui aboutiront, en 1925, à la conversion au catholicisme, à une vision de la religion très personnelle. Dans la Norvège protestante, c’est un scandale qui lui vaut des attaques directes et des critiques violentes, tout ce qu’Undset déverse dans ses œuvres en tirant sa sève et son inspiration. Ce que le fanatisme n’a pas fait, c’est le nazisme qui l’accomplit.

Observatrice attentive du monde et du temps, Sigrid Undset est parmi les premiers intellectuels à s’opposer farouchement à la dérive nazi-fasciste européenne, et elle le fera ouvertement, face ouverte et plume déployée. En 1933, ses livres sont brûlés dans le bûcher de Berlin. En 1940, avec l’invasion allemande de la Norvège, elle est contrainte de fuir : une fuite rocambolesque qui, de la Russie à l’océan Pacifique, la conduira jusqu’à New York, aux États-Unis. Pendant ce temps, sa maison est occupée et son fils mourra à la guerre, amenant la haine de cette femme envers le nazisme à devenir absolue. Elle ne pourra rentrer chez elle qu’en 1945 et, en 1949, elle y mourra à l’âge de soixante-sept ans. Sigrid Undset a l’un des stylos les plus fins et gracieux de tout le paysage littéraire international. Son écriture est une écriture monumentale, viking, qui exaspère encore le bruit des sabots de Sleipnir, le cheval d’Odin. Comme lui, elle court vite, à la rencontre du mythe et de la religion, de la foi et de la morale, de l’histoire et de la modernité, dans ce cadre prodigieux qui est la page d’un livre.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Nobel Prize in Literature 1928, awarded «Primarily for her impressive description of Nordic life during the Middle Ages».

The lands and skies of the North have imprisoned, beneath the veil of mist, atavistic plagues of eternal, handed-down forms, which write and are written in the voices of the peoples who dwell and have dwelt there. Regardless of past or present time, the legacy of those steps lives and speaks, remembers and builds, pulses and breathes, like the wind on the vertical face of a cliff trying to contain the sea. To understand the whispers and to bring them to life is to become a cantor and singer of those lands and skies, to preserve their remote secrets, whispering them to the ears of today to drag them into contemporaneity. It is an archaeological excavation in the layer beyond history, beyond time, encompassing the one and the other and sewing together even aspects that on the surface could never fit together. And because the written page is the theater of the miracle, where characters and narratives make a mockery and turn of the usual and the ordinary, in this process the writer Sigrid Undset becomes the director, seamstress and researcher of a perfect, inverted world, in an exchange of chance effects, mixing myth and religion in an impeccable historical reconstruction. For among her works, the rich and timely setting is placed against the backdrop of the spirit of the Norse dawns, of an inevitability of fate that is ever-present, of a final twilight that looms and weighs on the shoulders of all and sundry. Although the old gods are dead and it is the new God who now regulates the lives of women and men, the characters run and move as Sól does, dragging the sun across the skies each day pursued by the wolf Skǫll, knowing that, in the end, he will devour her.

Undset won the Nobel Prize in 1928, the only Norwegian writer to be awarded it after her two colleagues Bjørnson and Hamsun. And powerful - and impressive - Undset's narrative is indeed. Powerful, dry and evocative, so that she slaps the readers into her narrative, immersing them completely in the Middle Ages that she removes from the past by bringing them into new light. Nothing is left to chance - not the style, which much echoes that of medieval Icelandic sagas, paced by a whole series of fixed formulas that anciently served the function of narrative ellipsis and circumlocutions - nor the historical settings, full of precious details about food, daily life, religious customs, and moral norms. Undset is a profound investigator and equally profound scholar of her surroundings and her interests. Attention to historical detail and timely research she probably inherited from her father, a scientist and archaeologist, whose death, however, would force his daughter to abandon her studies she and to enroll, as a teenager, in schools aimed at vocational training. Thus opened Undset's early life, a life that saw her working as a secretary, a job she loathed and cursed, because she too, like her characters, felt she had an inescapable fate awaiting her: writing. And, with nights as her companions in literary creation, Undset ran toward her destiny.

In 1902, she submitted a historical novel to a publisher, who rejected it. In 1907, she succeeded in publishing Martha Oulie, a book in the “romance” genre that had some success and which, dealing with the theme of female adultery, shocked public morality and also brought her much criticism. In 1911, Jenny was published, and in 1914 Vaaren. These are purely feminist, realistic novels in which human complexity is scrutinized and described without dimming the facets that characterize it. These works, although they allowed her to leave her clerical job and make a living from writing, were, however, still the embryo of the great pen she would later be. Indeed, between 1920 and 1922 she published, in three parts, Kristin Lavransdatter. It is her masterpiece, a historical and monumental work that traces the life of a woman, Kristin, in 14th-century Norway.

Sigrid Undset established herself as one of the greatest contemporary writers. Meanwhile, on a trip to Rome in 1912, she met Norwegian painter Anders Castus Svarstad, whom she married, left, and by whom she had two sons and a daughter. As is always the case with women, motherhood put a strain on Under's professional work. She returned to writing at night, as she did when she was a clerk, but she did so, this time, with a greater awareness, with a maturity such that she spoke firmly and with crystal clarity on such issues as women's emancipation and the quest for human fulfillment. Divorce, war and her daughter's illness led her to an all intimate and personal discussion and reflection that would result, in 1925, in her conversion to Catholicism, in a very personal view of religion. In Protestant Norway it was a scandal that resulted in direct attacks and violent criticism, all of which Undset poured into her works drawing nourishment and inspiration from them. What bigotry did not do, Nazism accomplished.

As a keen observer of the world and the times, Sigrid Undset was among the first intellectuals to fiercely oppose Europe's Nazi-fascist drift, and she did so openly, with an open voice and an outspoken pen. In 1933, her books were burned in Berlin. In 1940, with the German invasion of Norway, she was forced to flee - a daring escape that, from Russia to the Pacific Ocean, will take her all the way to New York, USA. Meanwhile, her home was occupied and her son died in the war, leading this woman's hatred of Nazism to become absolute. She was only able to return to her homeland in 1945 and, in 1949, died there at the age of sixty-seven. Sigrid Undset is one of the finest and most graceful pens on the entire international literary scene. Hers is monumental, Viking-like writing, still pounding like the sound of the hooves of Sleipnir, Odin's steed. Like him, it runs fast, bringing together myth and religion, faith and morality, history and modernity, in the marvelous setting that is the page of a book.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione spagnola
Federica Agosta

Premio Nobel de Literatura 1928 «Principalmente por su majestuosa descripción de la vida nórdica durante la Edad Media».

Las tierras y los cielos del Norte tienen aprisionadas, bajo el velo de la niebla, calamidades atávicas con formas eternas, transmitidas, que escriben y se escriben en las voces de la gente que allí vive y ha vivido. Independientemente del tiempo pasado o presente, la herencia de aquellos pasos vive y habla, recuerda y construye, pulsa y respira, como el viento en el plano vertical de un arrecife que intenta abrazar el mar. Comprender los susurros y hacerse cargo de ellos implica llegar a ser cantor y cantora de esas tierras y cielos, preservar sus remotos secretos, susurrarlos a los oídos de hoy para llevarlos a la contemporaneidad. Se trata de una excavación arqueológica en los estratos más allá de la historia, más allá del tiempo, que incluye a unos y a otros, y que hilvana también aspectos que aparentemente nunca podrían acoplarse. Y como la página escrita es el teatro del milagro, donde los personajes y las narraciones se burlan y dan la vuelta a lo habitual y ordinario, en ella la escritora Sigrid Undset se convierte en directora, costurera e investigadora de un mundo perfecto e invertido, en una recíproca casualidad de efectos, que mezcla el mito y la religión en una impecable reconstrucción histórica. Porque entre sus obras, la ambientación rica y exacta tiene como telón de fondo el espíritu de los albores nórdicos, de una inevitabilidad del destino siempre presente, de un crepúsculo final que incumbe y pesa sobre los hombros de todos y todas. Aunque los antiguos dioses están muertos y sea el nuevo Dios, ahora, quien regula la vida de las mujeres y los hombres, los personajes corren y se mueven como lo hace Sól, que cada día lleva el sol por los cielos perseguida por el lobo Skǫll, consciente de que, al fin, terminará por devorarla.

Undset gana el Premio Nobel en 1928, única escritora noruega en recibirlo tras sus dos connacionales Bjørnson y Hamsun. Y potente –e imponente– la narración de Undset lo es realmente. Potente, seca y evocadora, para arrastrar al lector y a la lectora dentro de su narrativa, sumergiéndolos completamente en la edad media que ella toma del pasado, llevándola a una nueva luz. Nada se deja al azar: ni el estilo, que toma mucho prestado de las sagas medievales islandesas, atravesado por toda una serie de fórmulas fijas que en la antigüedad tenían la función de elipsis narrativa y circunloquios; ni los escenarios históricos, ricos en detalles minuciosos sobre la comida, la vida cotidiana, las costumbres religiosas, las normas morales. Undset es una profunda investigadora al mismo tiempo que una profunda estudiosa de lo que la rodea y de lo que le interesa. Probablemente heredó de su padre la atención al detalle histórico y a la investigación puntual, un padre científico y arqueólogo, cuya muerte, sin embargo, obligó a su hija a abandonar los estudios que seguía y a matricularse, adolescente, en escuelas destinadas a la formación profesional. Así comienza la vida temprana de Undset, una vida que la ve trabajar como secretaria, un empleo que detesta y maldice, porque ella también, como sus personajes, siente que le espera un sino ineludible: la escritura. Y, con las noches como compañeras de creación literaria, Undset corre hacia su destino.

En 1902 presenta una novela histórica a un editor que la rechaza; en 1907, logra publicar La señora Marta Oulie, un libro de género sentimental que tuvo cierto éxito y que, al tratar el tema del adulterio femenino, escandalizó la moral pública y le causó también numerosas críticas; en 1911 se publica Jenny y en 1914 Vaaren. Se trata de novelas marcadamente feministas, realistas, en las cuales se examina y describe la complejidad humana sin atenuar sus facetas. Estas obras, que le permitirán dejar su empleo de secretaria para vivir de la escritura, sin embargo son todavía el embrión de la gran pluma que llegará a ser más tarde. Efectivamente, entre 1920 y 1922 publica, en tres partes, Kristin, hija de Lavrans. Se trata de su obra maestra, una obra histórica y monumental que recorre la vida de una mujer, Kristin, precisamente, en la Noruega del siglo XIV. Sigrid Undset se consolida como una de las mejores escritoras contemporáneas. Mientras tanto, en 1912, durante un viaje a Roma, conoce al pintor noruego Anders Castus Svarstad, con el cual se casa, del cual tiene dos hijos y una hija y al que deja. Como siempre les ocurre a las mujeres, la maternidad pone a prueba la profesión de Under, que de hecho volverá a escribir por la noche, como cuando era empleada, pero lo hará, esta vez, con una mayor consciencia, con una madurez que la hará pronunciarse con firmeza y sencillez acerca de temáticas como la emancipación femenina y la búsqueda de la realización humana. Su divorcio, la guerra y la enfermedad de su hija la llevaron a una reflexión y cuestionamiento íntimos y personales que desembocaron, en 1925, en su conversión al catolicismo, en una visión de la religión muy personal. En la Noruega protestante es un escándalo que le vale ataques directos y críticas violentas, todas ellas cosas que Undset vierte en su obra, obteniendo savia e inspiración. Lo que no hizo intolerancia católica, lo hizo el nazismo.

En cuanto aguda observadora del mundo y del tiempo, Sigrid Undset es una de las primeras intelectuales en oponerse ferozmente a la deriva nazi-fascista europea, y lo hace abiertamente, a cara descubierta y con una pluma alineada. En 1933, sus libros fueron quemados en la quema de Berlín. En 1940, debido a la invasión alemana de Noruega, se ve obligada a huir: una huida rocambolesca que, desde Rusia hasta el Océano Pacífico, la lleva a Nueva York, en Estados Unidos. Mientras tanto, su casa es ocupada y su hijo muere durante la guerra, lo que hace que el odio de esta mujer hacia el nazismo sea absoluto. Sólo pudo regresar a su patria en 1945 donde murió en 1949, a la edad de sesenta y siete años. Sigrid Undset es una de las plumas más finas y agraciadas de todo el panorama literario internacional. La suya es una escritura monumental, vikinga, donde resuena el sonido de los cascos de Sleipnir, el corcel de Odín. Como él, corre velozmente, para unir mito y religión, fe y moral, historia y modernidad, en esa ambientación prodigiosa que es la página de un libro.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1928 «В основному за вражаючий опис нордичного життя в середні віки»

Землі й небеса Півночі ув'язнили під завісою туману атавістичну чуму з вічними формами, передані, які пишуться і записуються голосами людей, які там живуть і жили там. Незалежно від минулого чи теперішнього, спадщина тих кроків живе і говорить, пам’ятає і будує, пульсує і дихає, як вітер на вертикальній площині скелі, що намагається обійняти море. Розуміти шепіти і керувати ними означає стати співаком і співачкою тих земель і тих небес, щоб зберегти далекі таємниці, нашіптувати їх на вуха сьогодення, щоб перенести їх у сучасний світ. Це археологічні розкопки за межами історії, поза часом, якi зшивають воєдино аспекти, які, ніколи не могли б збігатися. А оскільки написана сторінка це театр дива, де персонажі та оповіді висміюють звичайне та буденне, у ньому письменниця Сіґрід Ундсет стає режисером, швачкою та дослідницею ідеального та перевернутого світу, змішуючи міф і релігію в бездоганній історичній реконструкції. Серед її робіт дух скандинавської зорі є фоном багатої та прискіпливої обстановки. Вона розповідає про неминучість долі, яка завжди присутня, про останні сутінки, які насуваються і які тяжіють на плечі кожного. Незважаючи на те, що старі боги мертві, і тепер новий Бог регулює життя жінок і чоловіків, персонажі бігають і рухаються, як Сол, яка щодня тягне сонце в небо, та за нею переслідує вовк Скалл, і вона усвідомлює, що зрештою він її з’їсть.

Ундсет отримує Нобелівську премію в 1928 році, вона є єдиною норвезькою письменницею після двох своїх колег Бьорнсона та Гамсуна, яка отримала цю премію. І потужна і вражаюча, розповідь Ундсета справді є такою. Настільки потужна, суха та спонукальна, що повністю занурює читача та читачку у середній вік, який вона бере з минулого, виводячи його в нове світло. У її творах немає нічого випадкового: не стиль, який дуже натхненний ісландськими середньовічними сагами; не історичні сюжети, сповнені цінних подробиць про їжу, побут, релігійні звичаї, моральні норми. Ундсет є глибоким дослідником і настільки ж глибоким знавцем того, що її оточує і що її цікавить. Ймовірно, письменниця успадкувала увагу до історичних деталей і пунктуальність дослідження від свого батька, вченого й археолога, смерть якого, однак, змусить її покинути навчання, яке вона відвідувала. Так починається перше життя Андсет, у якому вона працює секретарем, роботу, яку вона ненавидить і проклинає, тому що вона також, як і її герої, відчуває, що на неї чекає невідворотна доля: писати. Та з ночами як супутниками літературної творчості Ундсет біжить назустріч своїй долі.

У 1902 році письменниця представляє історичний роман видавцеві, який його відхиляє; у 1907 році їй вдається опублікувати сентиментальну книгу Пані Марта Улі, яка має певний успіх і яка, торкаючись теми жіночої зради, засмучує суспільну мораль і викликає численні критики; Дженні виходить у 1911 році, а Ваарен у 1914 році. Це суто феміністичні, реалістичні романи, в яких людська складність розглядається та описується. Між 1920 і 1922 роками вона опублікувала Крістін, дочку Лавранса, у трьох частинах. Це її шедевр, історичний і монументальний твір, який простежує життя жінки, Крістін, у Норвегії 14-го століття. Сігрід Ундсет стає однією з найвидатніших сучасних письменниць. Тим часом у 1912 році під час поїздки до Риму вона знайомиться з норвезьким художником Андерсом Кастусом Сварстадом, з яким вона одружується, розлучається i народжує двох синів і дочку. Як завжди буває з жінками, материнство ставить професію Андер на випробування, яка фактично повертатиметься писати вночі, як коли вона була секретарем, але робитиме це, цього разу, з більшою усвідомленістю, з дозріванням, таким, щоб твердо та чітко висловлюватися щодо таких питань, як жіноча емансипація та пошук реалізації. Розлучення з чоловіком, війна та хвороба її доньки спонукали її до дискусій та роздумів, які були інтимними та особистими, що призвело до її навернення в католицизм у 1925 році, до дуже особистого бачення релігії. У протестантській Норвегії це скандал, який викликає прямі нападки та жорстоку критику, та усе це Ундсет вливає у свої роботи, черпаючи з них лімфу та натхнення. Чого не зробив фанатизм, зробив нацизм.

Письменниця Сігрід Ундсет є однією з перших інтелектуалок, які люто виступили проти європейського нацистсько-фашистського дрейфу, і вона зробить це відкрито. У 1933 році її книги були спалені на берлінському вогнищі. У 1940 році, після вторгнення Німеччини на Норвегію, вона була змушена тікати: смілива втеча з Росії до Тихого океану приведе її до Нью-Йорка, у Сполучених Штатах. Тим часом її дім окупований, а син загине на війні, що призведе її до абсолютної ненависті до нацизму. Лише в 1945 році вона зможе повернутися на батьківщину і в 1949 році помре там у віці шістдесяти семи років. Сігрід Ундсет одна з найкращих і найвитонченіших пер на всій міжнародній літературній сцені.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Jane Addams
Laura Candiani

Dongni Wei

Premio Nobel per la Pace nel 1931, fu scrittrice, femminista, riformatrice e pacifista, prima statunitense a ricevere questa onorificenza, insieme a Nicholas Murray Butler, promotore del Patto di Parigi, «per il loro assiduo sforzo di ravvivare l'ideale della pace e per riaccendere lo spirito di pace nella propria nazione e nell'umanità intera». Fu la seconda donna premiata per la pace, dopo Bertha von Suttner (1905), sarà seguìta dall'amica e prosecutrice della sua attività Emily Greene Balch (1946).

Era nata nell'Illinois, nel villaggio di Cedarville, il 6 settembre 1860, ultima di otto figli, quattro dei quali morirono molto giovani. Il padre era un agiato uomo d'affari, attivamente impegnato in politica e sostenitore di Lincoln. Quando aveva due anni, le morì la madre e a quattro ebbe una grave malattia alla colonna vertebrale che le lasciò strascichi per tutta la vita e le impedì di giocare e muoversi liberamente. Jane avrebbe voluto praticare la medicina, ma il padre la fece studiare vicino a casa, tuttavia alla sua morte improvvisa poté trasferirsi a Filadelfia con la matrigna e una sorella dove iniziò a frequentare l'università. Nuovi seri problemi di salute suoi e della matrigna stessa le costrinsero a rientrare nel villaggio d'origine. Nel 1883 tuttavia le due donne affrontarono un viaggio in Europa, dove Jane ritornò a più riprese negli anni successivi. Intanto cominciò a prendere coscienza dei problemi sociali e a interessarsi alla questione femminile, leggendo testi di Tolstoj, Mazzini, Stuart Mill. Una svolta avvenne quando seppe della nascita a Londra della prima casa di accoglienza al mondo, e poi la potè visitare, traendo ispirazione per la propria: insieme all'amica Ellen Gates Starr fondò infatti Hull House a Chicago, in cui venivano accolte donne in difficoltà, ma anche si facevano dibattiti, studi, ricerche. Era dotata di scuola per adulte/i, di un centro giovanile, di laboratori artistici, palestra, bagno pubblico, cucina, teatro, biblioteca, sale riunioni che accoglievano persone della più varia provenienza e condizione; tutta la struttura costituiva di fatto un banco di prova per le assistenti che si venivano formando e un forte legame con l'ambiente sociale circostante.

Nel 1901 fondò la Juvenile Protective Association volta alla salvaguardia delle lavoratrici e dei minori, sfruttati all'inverosimile nelle fabbriche. A partire dal 1907 fino a tutti gli anni Quaranta vennero portate avanti analisi sugli effetti delle droghe, sulla prostituzione, sulle discriminazioni, ma pure sulla corruzione della politica e sulla mancanza di riforme. Studiò con le collaboratrici, fra l'altro, le cause e conseguenze del tifo, dovuto soprattutto a carenze igienico-sanitarie. Non per nulla venne organizzata la "guerra della spazzatura", con il relativo controllo sul territorio, a cui seguivano continui esposti alle autorità cittadine, che ottennero il risultato di migliorare la situazione e di contenere le epidemie. Ma già dal 1894 Addams era diventata la prima ispettrice sanitaria del 19° distretto di Chicago.

Nel 1909 pubblicò il saggio The Spirit of Youth and the City Streets in cui esprimeva le sue convinzioni relative al bene della gioventù, alla necessità di una crescita morale e culturale, al bisogno di cooperazione. Si batté per ottenere tribunali minorili, edificazione di decorose case popolari, ispezioni sui luoghi di lavoro, giornata lavorativa di otto ore per le donne e giuste retribuzioni. Ma Addams si era avvicinata anche ai movimenti a favore del suffragio femminile e con le attività via via promosse dimostrava l'importanza delle donne, non solo nei ruoli tradizionali, ma pure nell'arte, nella cultura, nello studio, nelle professioni. A questo proposito scrisse due autobiografie dedicate al suo impegno per la promozione sociale, nel suo ruolo di "Mother of Social Work" (Twenty Years at Hull House; The Second Twenty Years at Hull House) e continuò a occuparsi di temi scottanti per l'epoca come la schiavitù sessuale e la prostituzione (A New Conscience and an Ancient Evil).

Intanto aveva una fitta agenda di incontri pubblici, conferenze, lezioni, ma senza legarsi ad alcuna università o ente. Preziosa fu la collaborazione con l'amica Ellen Starr, ma anche Marie Rozet Smith fu determinante sia perché contribuì largamente con il suo patrimonio ai progetti condotti a Hull House sia perché fu sua compagna di vita per quasi quaranta anni. L'attivismo di Addams era assiduo pure in campo politico, si prodigò a favore dell'elezione di Theodore Roosevelt e contestò duramente l'annessione delle Filippine da parte degli Usa, unendosi alla Lega anti-imperialista (tematiche affrontate nei saggi Democracy and Social Ethics, del 1902, e Newer Ideals of Peace, del 1907). Nel 1915 fu alla presidenza dell'International Congress of Women, esperienza di cui trattò con altre delegate nel libro Women at Hague. Con lo scoppio della Prima guerra mondiale Addams si espose a tal punto contro l'intervento e l'uso delle armi da venire giudicata antipatriottica; raggiunse L'Aja dove era in corso una conferenza per la pace indetta dalla suffragista olandese Aletta Jacobs e fece parte di una delegazione che cercò di convincere i capi di Stato a trovare una soluzione pacifica agli eventi. In Europa assisté invece all'orrore del conflitto, ma il suo pacifismo sincero e duraturo continuò a mostrarsi anche dopo, con la vicinanza alle posizioni di Gandhi che le espresse tutta la sua stima. Fu eletta presidente del Comitato internazionale femminile per una pace duratura, divenuto nel 1919 Women's International League for Peace and Freedom, a cui donò buona parte dei proventi del Premio Nobel. Proprio in quel periodo pubblicò il saggio Tolstoj and Gandhi in cui ribadiva l'uso di mezzi non violenti, unica forma possibile di resistenza.

Fu una grande sostenitrice della giustizia per le persone immigrate e le genti di colore, tanto che diventò socia fondatrice della National Association for the Advancement of Colored People. Tra i progetti promossi dai membri di Hull House si ricordano pure l’Immigrants’ Protective League e la Juvenile Psichopathic Clinic. Gli scritti e i discorsi di Addams a difesa della pace e a favore della formazione della Società delle Nazioni influenzarono la successiva nascita ed evoluzione dell'Onu. Morì il 21 maggio 1935 a Chicago e fu sepolta nel paese di nascita. In suo ricordo sono stati edificati vari memoriali, fra cui il Memorial Park a Chicago; le è stato dedicato un francobollo, alcune scuole hanno preso il suo nome e nell'Illinois, dal 2007, viene celebrato il Jane Addams Day. Nel 2014, è stata una delle 20 celebrità premiate con una targa di bronzo del San Francisco’s Rainbow Honor Walk rendendo omaggio a eroi ed eroine LGBT. Una curiosità riguarda un film muto del 1916: Shoes è infatti basato su un racconto della suffragista americana Stella Wynne Herron che si era ispirata a una storia vera rintracciata e riferita da Addams, quella di una giovane talmente povera da non avere i soldi per risuolare l'ennesima volta le scarpe così malridotte da doverci inserire pezzi di cartone, e poi costretta a prostituirsi per sopravvivere.

«Per Pace non si intende semplicemente assenza di guerra, ma il dispiegamento di tutta una serie di processi costruttivi e vitali che si rivolgono alla realizzazione di uno sviluppo comune. La Pace non è semplicemente qualcosa su cui tenere congressi e su cui discutere come se fosse un dogma astratto. Essa assomiglia piuttosto a una marea portatrice di sentimenti morali che sta emergendo sempre di più e che piano piano inghiottirà tutta la superbia della conquista e renderà la guerra impossibile»: parole, le sue, oltremodo attuali e profetiche.

Povegliano Veronese, Foto di Nadia Cario

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de la Paix en 1931, elle fut écrivain, féministe, réformatrice et pacifiste, première américaine à recevoir cette distinction, avec Nicholas Murray Butler, promoteur du Pacte de Paris, «pour leur effort assidu de raviver l’idéal de la paix et pour rallumer l’esprit de paix dans leur propre nation et dans l’humanité entière». Après Bertha von Suttner (1905), elle est la deuxième femme à être récompensée pour la paix et sera suivie par son amie Emily Greene Balch (1946).

Elle est née dans l’Illinois, dans le village de Cedarville, le 6 septembre 1860, dernière de huit enfants, dont quatre meurent très jeunes. Son père était un homme d’affaires aisé, activement engagé dans la politique et partisan de Lincoln. Quand elle avait deux ans, sa mère est morte et à quatre ans, elle a eu une maladie grave de la colonne vertébrale qui lui a laissé des séquelles toute sa vie et l’a empêchée de jouer et de se déplacer librement. Jane aurait voulu pratiquer la médecine, mais son père l’a fait étudier près de chez elle, mais à sa mort soudaine, elle a pu déménager à Philadelphie avec sa belle-mère et une sœur où elle a commencé à aller à l’université. De nouveaux problèmes de santé sérieux et de celle de sa belle-mère l’obligent à rentrer dans son village d’origine. En 1883, les deux femmes entreprennent un voyage en Europe, où Jane revient à plusieurs reprises les années suivantes. Pendant ce temps, elle commence à prendre conscience des problèmes sociaux et à s’intéresser à la question féminine, lisant des textes de Tolstoï, Mazzini, Stuart Mill. Un tournant s’est produit quand elle a appris la naissance à Londres de la première maison d’accueil au monde, qu’elle a pu ensuite visiter, en s’inspirant de la sienne : avec son amie Ellen Gates Starr, elle a fondé Hull House à Chicago, où étaient accueillies des femmes en difficulté, mais aussi des débats, des études, des recherches. Elle avait une école pour adultes, un centre de jeunesse, un ateliers artistiques, une salle de sport, des toilettes publiques, une cuisine, un théâtre, une bibliothèque, et des salles de réunion accueillant des personnes de toutes origines et conditions, toute la structure constituait en fait un banc d’essai pour les assistantes qui se formaient et avaient un lien fort avec le milieu social environnant.

En 1901, elle fonda l'Association de protection des mineurs dans le but de protéger les travailleurs et les mineurs, exploités à l'improbable dans les usines. De 1907 aux années 1940, des analyses ont été effectuées sur les effets de la drogue, de la prostitution, de la discrimination, mais aussi sur la corruption de la politique et l'absence de réformes. Elle a étudié avec les collaborateurs, entre autres, les causes et les conséquences du typhus, principalement en raison de carences en matière d'hygiène et de santé. Ce n'est pas pour rien que la "guerre des ordures" a été organisée, avec son contrôle sur le territoire, suivie d'une exposition continue aux autorités municipales, qui ont obtenu le résultat de l'amélioration de la situation et de la maîtrise des épidémies. Mais dès 1894, Addams était devenu la premier inspectrice de la santé dans le 19e district de Chicago.

En 1909, elle a publié l'essai The Spirit of Youth and the City Streets dans lequel elle a exprimé ses convictions concernant le bien de la jeunesse, le besoin de croissance morale et culturelle, le besoin de coopération. Elle s'est battue dans des tribunaux pour mineurs, la construction de logements sociaux décents, des inspections du lieu de travail, une journée de travail de huit heures pour les femmes et un salaire équitable. Mais Addams avait également abordé les mouvements de suffrage féminin et, avec des activités progressivement promues, en démontrant l'importance des femmes, non seulement dans les rôles traditionnels, mais aussi dans l'art, la culture, les études, les professions. À cet égard, elle a écrit deux autobiographies consacrées à son engagement en faveur de la promotion sociale, dans son rôle de "Mère du travail social" (Vingt ans à Hull House ; Les vingt deuxièmes ans à Hull House) et elle a continué à traiter des questions brûlantes pour l'époque telles que l'esclavage sexuel et la prostitution (A New Conscience and an Ancient Evil).

Entre temps, elle avait un agenda chargé de réunions publiques, de conférences, mais sans se lier à aucune université ou organisme. La collaboration avec son amie Ellen Starr fut précieuse, mais Marie Rozet Smith fut également déterminante, car elle contribua largement aux projets de Hull House et parce qu’elle fut sa compagne de vie pendant près de quarante ans. L’activisme d’Addams était aussi assidu dans le domaine politique, elle se prodigua en faveur de l’élection de Theodore Roosevelt et contesta durement l’annexion des Philippines par les États-Unis, rejoignant la Ligue anti-impérialiste (thématiques abordées dans les essais Democracy and Social Ethics, de 1902, et Newer Ideals of Peace, de 1907). En 1915, elle préside le Congrès international des femmes, dont elle traite avec d’autres déléguées dans le livre Women at Hague. Avec le déclenchement de la Première Guerre mondiale, Addams s’exposa à tel point contre l’intervention et l’utilisation des armes à être jugées antipatriotiques. Elle rejoint La Haye où se tient une conférence de paix organisée par la suffragiste néerlandaise Aletta Jacobs et fait partie d’une délégation qui tente de convaincre les chefs d’État de trouver une solution pacifique aux événements. En Europe, au contraire, elle assiste à l’horreur du conflit, mais son pacifisme sincère et durable continua à se manifester même après, avec la proximité des positions de Gandhi qui lui exprimèrent toute son estime. Elle fut élue présidente du Comité international des femmes pour une paix durable, devenu en 1919 Women’s International League for Peace and Freedom, à qui elle donna une grande partie des bénéfices du Prix Nobel. C’est à cette époque qu’il publia l’essai Tolstoï et Gandhi, dans lequel il insistait sur l’utilisation de moyens non violents, seule forme possible de résistance.

Elle était une fervente partisane de la justice pour les immigrants et les personnes de couleur, et elle est devenue l’une des fondatrices de la National Association for the Advancement of Colored People. Parmi les projets promus par les membres de Hull House figurent également l’Immigrants' Protective League et la Juvenile Psichopathic Clinic. Les écrits et les discours d’Addams pour la défense de la paix et pour la formation de la Société des Nations influencèrent la naissance et l’évolution ultérieures de l’Onu. Elle meurt le 21 mai 1935 à Chicago et elle est enterrée dans son pays natal. Plusieurs mémoriaux ont été écrites en sa mémoire, dont le Memorial Park à Chicago ; un timbre lui a été dédié, certaines écoles ont pris son nom et la Jane Addams Day est célébrée en Illinois depuis 2007. En 2014, elle a été l’une des 20 célébrités récompensées par une plaque de bronze du Rainbow Honor Walk de San Francisco rendant hommage aux héros et héroïnes LGBT. Une curiosité concerne un film muet de 1916 : Shoes est en fait basé sur une histoire de la suffragiste américaine Stella Wynne Herron qui s’était inspirée d’une histoire vraie tracée et rapportée par Addams, celle d’une jeune fille si pauvre qu’elle n’a pas l’argent pour ressemeler de nouveau les chaussures si mal rétrécies qu’elle doit y mettre des morceaux de carton, puis se prostituer pour survivre.

«La paix n'est pas simplement l'absence de guerre, mais le déploiement de toute une série de processus constructifs et vitaux qui visent à la réalisation d'un développement commun. La paix n'est pas simplement quelque chose dont il faut organiser des congrès et discuter comme s'il s'agissait d'un dogme abstrait. Au contraire, elle ressemble à une marée de sentiments moraux qui émerge de plus en plus et qui engloutira lentement tout l'orgueil de la conquête et rendra la guerre impossible»: des paroles, les siennes, extrêmement actuelles et prophétiques.

Povegliano Veronese, Photo de Nadia Cario

Traduzione inglese
Syd Stapleton

A Nobel Peace Prize winner in 1931, Jane Addams was a writer, feminist, reformer and pacifist, the first American woman to receive this honor, along with Nicholas Murray Butler, promoter of the Paris Pact, "for their assiduous efforts to revive the ideal of peace and to rekindle the spirit of peace in their own nation and in all humanity." She was the second woman honored for peace, after Bertha von Suttner (1905), and she would be followed by her friend and continuer Emily Greene Balch (in 1946).

She was born in Illinois, in the village of Cedarville, on September 6, 1860, the last of eight children, four of whom died very young. Her father was a wealthy businessman, actively involved in politics and a supporter of Lincoln. When she was two years old, her mother died, and at four she had a serious spinal disease that resulted in a lifelong disability and prevented her from playing and moving freely. Jane would have liked to practice medicine, but her father made her study close to home. However, upon his sudden death, she was able to move to Philadelphia with her stepmother and a sister, where she began attending college. Serious new health problems of her stepmother's and her own forced them to return to their home village. In 1883 the two women were able to embark on a trip to Europe, where Jane returned on several occasions in the following years. Meanwhile, she began to become aware of social problems and interested in the women's question, reading texts by Tolstoy, Mazzini, and Stuart Mill. A turning point came when she learned of the birth in London of the world's first shelter house. She was able to visit it, drawing inspiration for her own work. Together with her friend Ellen Gates Starr she founded Hull House in Chicago, where women in distress were welcomed, but also debates, studies, and research were carried out. It was equipped with a school for adults, a youth center, art workshops, a gymnasium, a public bath, a kitchen, a theater, a library, and meeting rooms that welcomed people of the most varied backgrounds and conditions. The whole structure served as a testing ground for the caregivers who were being trained, as well as a strong link with the surrounding social environment.

In 1901 she founded the Juvenile Protective Association aimed at safeguarding women workers and minors, exploited to the hilt in factories. From 1907 through the 1940s, analyses were carried out on the effects of drugs, prostitution, and discrimination, as well as on the corruption of politics and the lack of reform. She studied with female collaborators, among other things, the causes and consequences of typhoid, which was mainly due to poor sanitation. It was not for nothing that the "garbage war" was organized, with the corresponding surveillance of the territory, which was followed by continuous exposures to the city authorities, and which achieved the result of improving the situation and containing epidemics. By 1894 Addams had already become the first sanitary inspector of Chicago's 19th district.

In 1909 she published the essay The Spirit of Youth and the City Streets in which she expressed her beliefs concerning the wellbeing of youth, the need for moral and cultural growth, and the need for cooperation. She fought for juvenile courts, the building of decent public housing, workplace inspections, an eight-hour workday for women and fair wages. But Addams had also become close to the movements for women's suffrage. And, with the activities she promoted as she worked, she demonstrated the importance of women, not only in traditional roles, but also in the arts, culture, study, and the professions. In this regard, she wrote two autobiographies devoted to her commitment to social advancement in her role as "Mother of Social Work" (Twenty Years at Hull House and The Second Twenty Years at Hull House) and continued to deal with burning issues for the time, such as sexual slavery and prostitution (A New Conscience and an Ancient Evil).

Meanwhile, she had a busy schedule of public meetings, lectures, and classes, but without tying herself to any university or institution. Her collaboration with her friend Ellen Starr was valuable, but Marie Rozet Smith was also instrumental both because she contributed generously from her estate to the projects conducted at Hull House and because she was Addam’s life partner for nearly forty years. Addams's activism was assiduous in the political arena as well. She campaigned for the election of Theodore Roosevelt and strongly contested the U.S. annexation of the Philippines, joining the Anti-Imperialist League (issues addressed in the essays Democracy and Social Ethics, 1902, and Newer Ideals of Peace, 1907). In 1915 she served as president of the International Congress of Women, an experience she discussed with other delegates in the book Women at The Hague. With the outbreak of World War I, Addams spoke out so strongly against intervention and the use of arms that she was judged, by some, to be unpatriotic. She reached The Hague where a peace conference called by Dutch suffragist Aletta Jacobs was underway and was part of a delegation that tried to persuade heads of state to find a peaceful solution to events. Instead, in Europe she witnessed the horror of the conflict, but her sincere and enduring pacifism continued to be demonstrated afterwards with her closeness to the positions of Gandhi, who expressed his high regard for her. She was elected president of the Women's International Committee for Enduring Peace, which became the Women's International League for Peace and Freedom in 1919, to which she donated much of the proceeds of the Nobel Prize. During that time she published the essay Tolstoy and Gandhi in which she reiterated the use of nonviolent means as the only possible form of resistance.

She was a great advocate of justice for immigrant people and people of color, so much so that she became a founding member of the National Association for the Advancement of Colored People. Projects promoted by Hull House members also included the Immigrants' Protective League and the Juvenile Psychopathic Clinic. Addams' writings and speeches in defense of peace and in favor of the formation of the League of Nations influenced the subsequent birth and evolution of the UN. She died on May 21, 1935 in Chicago and was buried in the country of her birth. Several memorials have been created in her memory, including Memorial Park in Chicago. A postage stamp has been dedicated to her, schools have been named after her, and in Illinois, Jane Addams Day has been celebrated since 2007. In 2014, she was one of 20 individuals honored with a bronze plaque from San Francisco's Rainbow Honor Walk honoring LGBT heroes and heroines. One curiosity concerns a silent film from 1916 – Shoes – which was based on a story by American suffragist Stella Wynne Herron who had been inspired by a true story tracked down and reported by Addams, of a young woman so poor that she did not have the money to resole her shoes, so badly worn that she had to put pieces of cardboard in them, and who was then forced into prostitution to survive.

«Peace does not mean simply the absence of war, but the unfolding of a whole series of constructive and vital processes that are directed toward the realization of common development. Peace is not simply something to hold congresses about and to discuss as if it were an abstract dogma. Rather, it resembles a tide carrying moral sentiments that is emerging more and more and will slowly swallow up all the pride of conquest and make war impossible». These words of hers are exceedingly relevant and prophetic.

Povegliano Veronese, Photo by Nadia Cario

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Premio Nobel de la Paz en 1931, fue escritora, feminista, reformadora y pacifista, primera estadounidense en recibir este honor, junto con Nicholas Murray Butler, impulsor del Pacto de París, “por sus asiduos esfuerzos a fin de revivir el ideal de paz y reavivar el espíritu de paz en la propia nación y en toda la humanidad”. Fue la segunda mujer premiada por la paz, después de Bertha von Suttner (1905), le seguirá su amiga, y continuadora de sus actividades, Emily Greene Balch (1946).

Nació en Illinois, en el pueblo de Cedarville, el 6 de septiembre de 1860 y fue la última de ocho hijos, cuatro de los cuales murieron muy jóvenes. Su padre era un acaudalado hombre de negocios, involucrado activamente en la política y partidario de Lincoln. A los dos años murió su madre y a los cuatro tuvo una grave enfermedad de la columna vertebral que le dejó una secuela de por vida y le impidió jugar y moverse libremente. A Jane le hubiera gustado ejercer la medicina, pero su padre la obligó a estudiar cerca de casa. Sin embargo, tras su repentina muerte, pudo trasladarse a Filadelfia con su madrastra y su hermana, donde comenzó a asistir a la universidad. Nuevos y graves problemas de salud suyos y de su madrastra las obligaron a regresar a su pueblo natal. En 1883, sin embargo, las dos mujeres se embarcaron en un viaje a Europa, a la que Jane regresó varias veces en los años siguientes. Mientras tanto, toma conciencia de los problemas sociales y se interesa por la cuestión femenina, leyendo textos de Tolstoi, Mazzini y Stuart Mill. Vivió un momento importante cuando se enteró del nacimiento en Londres del primer refugio del mundo para mujeres, que más tarde visitó, inspirándose para el suyo propio: en efecto, junto con su amiga Ellen Gates Starr, fundó Hull House en Chicago, donde las mujeres en apuros hallaban acogida, pero también tenían lugar debates y se llevaban a cabo estudios e investigaciones. Hull House estaba dotado de una escuela para personas adultas, un centro juvenil, talleres de arte, un gimnasio, un baño público, una cocina, un teatro, una biblioteca y salas de reunión que acogían a personas de los más variados orígenes y condiciones; toda la estructura era, de hecho, un banco de pruebas para las asistentes que se formaban allí y un fuerte vínculo con el entorno social.

En 1901 fundó la Juvenile Protective Association, destinada a proteger a las trabajadoras y a los menores, explotados hasta la inverosimilitud en las fábricas. Desde 1907 hasta el final de los años 40, allí se realizaron estudios sobre los efectos de la droga, la prostitución, la discriminación, así como sobre la corrupción de la política y la falta de reformas. Jane Addams y sus colaboradores estudiaron, entre otras cosas, las causas y las consecuencias del tifus, que se debía principalmente a las malas condiciones higiénico-sanitarias. No en vano se organizó la "guerra a la basura", con el correspondiente control del territorio, seguido de continuas denuncias a las autoridades de la ciudad, que tuvieron como resultado la mejora de la situación y la contención de las epidemias. En 1894 Addams ya se había convertido en la primera inspectora de salud del distrito 19 de Chicago.

En 1909 publicó el ensayo The Spirit of Youth and the City Streets, en el que expresaba sus convicciones sobre el bien de la juventud, la importancia de un crecimiento moral y cultural y la necesidad de cooperación. Luchó para obtener tribunales de menores, que se construyeran viviendas públicas decentes, inspecciones en los centros de trabajo, una jornada laboral de ocho horas para las mujeres y salarios justos. Pero Addams también se había involucrado en el movimiento a favor del sufragio femenino y, con las actividades que promovió, demostró la importancia de las mujeres, no sólo en los roles tradicionales, sino también en el arte, la cultura, el estudio y las profesiones. A este respecto, escribió dos autobiografías dedicadas a su compromiso con la promoción social, en su papel de “Mother of Social Work” (Twenty Years at Hull House; The Second Twenty Years at Hull House) y siguió tratando temas candentes para la época como la esclavitud sexual y la prostitución (A New Conscience and an Ancient Evil).

Mientras tanto, tenía una apretada agenda de reuniones públicas, conferencias, clases, pero sin atarse a ninguna universidad o institución. Su colaboración con su amiga Ellen Starr fue inestimable, pero también Marie Rozet Smith fue decisiva, tanto porque contribuyó con gran parte de su patrimonio a los proyectos realizados en Hull House, como porque fue su compañera de vida durante casi cuarenta años. El activismo de Addams también era asiduo en la esfera política; hizo campaña por la elección de Theodore Roosevelt y se opuso firmemente a la anexión de las Filipinas por parte de Estados Unidos, uniéndose a la Liga Antiimperialista (temas tratados en los ensayos Democracy and Social Ethics de 1902, y Newer Ideals of Peace de 1907). En 1915 fue presidenta del Primer Congreso Internacional de Mujeres (La Haya) una experiencia que comentó con otras delegadas en el libro Women at Hague. Con el estallido de la Primera Guerra Mundial, Addams se pronunció en contra de la intervención y el uso de las armas hasta el punto de ser juzgada como antipatriótica; viajó a La Haya, donde se celebraba una conferencia de paz convocada por la sufragista holandesa Aletta Jacobs, y formó parte de una delegación que intentó convencer a los jefes de Estado para encontrar una solución pacífica a los acontecimientos. En Europa fue testigo del horror del conflicto, pero su pacifismo sincero y perdurable siguió manifestándose después, con su cercanía a las posiciones de Gandhi, que le expresó su estima. Fue elegida presidenta del Comité Internacional de Mujeres por una paz duradera, que en 1919 se convirtió en Women's International League for Peace and Freedom, a la que donó gran parte de la recaudación del Premio Nobel. Justo en esa época publicó el ensayo Tolstoj and Gandhi en el que hacía hincapié en el uso de medios no violentos como única forma posible de resistencia.

Fue una gran defensora de la justicia para los inmigrantes y la gente de color, hasta el punto de convertirse en cofundadora de la National Association for the Advancement of Colored People. Entre los proyectos promovidos por los miembros de Hull House se encuentran la Immigrants’ Protective League y la Juvenile Psichopathic Clinic. Los escritos y discursos de Addams en defensa de la paz y a favor de la formación de la Sociedad de Naciones influyeron en el posterior nacimiento y evolución de la ONU. Murió el 21 de mayo de 1935 en Chicago y fue enterrada en su lugar de nacimiento. Se han construido varios monumentos en su memoria, como el Memorial Park de Chicago; se le ha dedicado un sello de correos, algunas escuelas llevan su nombre y en Illinois se celebra desde 2007 el Jane Addams Day. En 2014, fue una de las 20 celebridades premiadas con una placa de bronce del San Francisco’s Rainbow Honor Walk, que rindió homenaje a los héroes y heroínas LGBT. Hay una curiosidad sobre una película muda de 1916, Shoes: efectivamente, se basa en un relato de la sufragista estadounidense Stella Wynne Herron, que se inspiró en una historia real rastreada y relatada por Addams, la de una joven tan pobre que no tenía dinero para volver a reparar la suela de sus zapatos, tan desgastados que tuvo que ponerles unos trozos de cartón, y después se vio obligada a prostituirse para sobrevivir.

«La paz no es simplemente la ausencia de guerra, sino el despliegue de toda una serie de procesos constructivos y vitales que se dirigen a la realización de un desarrollo común. La paz no es simplemente algo sobre lo que celebrar conferencias y discutir como si fuera un dogma abstracto. Más bien se asemeja a una marea de sentimientos morales que está surgiendo cada vez más y que poco a poco se tragará todo el orgullo de la conquista y hará imposible la guerra»: palabras, las suyas, sumamente pertinentes y proféticas.

Povegliano Veronese, Foto de Nadia Cario

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Лауреат Нобелівської премії миру 1931 року, письменниця, феміністка, реформатор і пацифістка, перша американка, удостоєна цієї честі разом з Ніколасом Мюрреєм Батлером, промоутером Паризького пакту, "за їхні наполегливі зусилля, спрямовані на відродження ідеалу миру та відродження духу миру у власній нації і в усьому людстві". Вона стала другою жінкою, нагородженою премією миру, після Берти фон Саттнер (1905 р.), а її подруга і послідовниця Емілі Грін Балч (1946 р.) - третьою жінкою, нагородженою цією премією.

Вона народилася в штаті Іллінойс, в селі Седарвілл, 6 вересня 1860 року, останньою з восьми дітей, четверо з яких померли дуже молодими. Її батько був заможним бізнесменом, активно займався політикою і був прихильником Лінкольна. Коли їй було два роки, померла її мати, а коли їй було чотири роки, вона отримала важку хворобу хребта, яка залишила її з похміллям на все життя і заважала їй грати і вільно пересуватися. Джейн хотіла б займатися медичною практикою, але батько змусив її навчатися ближче до дому. Однак після його раптової смерті вона змогла переїхати до Філадельфії разом з мачухою та сестрою, де почала відвідувати університет. Нові серйозні проблеми зі здоров'ям у неї та її мачухи змусили їх повернутися до рідного села. Однак у 1883 році обидві жінки вирушили в подорож до Європи, куди Джейн поверталася кілька разів протягом наступних років. У той же час, читаючи тексти Толстого, Мацціні та Стюарта Мілля, вона усвідомила соціальні проблеми та зацікавилася жіночим питанням. Переломним моментом стало те, що вона почула про народження першого в світі жіночого притулку в Лондоні, а потім змогла його відвідати, черпаючи натхнення для власного: разом з подругою Еллен Гейтс Старр вона заснувала "Халл Хаус" в Чикаго, де не тільки приймали жінок, які потрапили в біду, але й проводили дебати, навчання та дослідження. Він був обладнаний школою для дорослих, молодіжним центром, художніми майстернями, гімнастичним залом, громадською лазнею, кухнею, театром, бібліотекою, конференц-залами, які приймали людей найрізноманітнішого походження і стану; вся ця структура була фактично полігоном для підготовки асистентів і міцним зв'язком з навколишнім соціальним середовищем.

У 1901 році заснував Товариство захисту неповнолітніх, метою якого був захист робітниць і неповнолітніх, яких жорстоко експлуатували на фабриках. З 1907 до 1940-х років проводився аналіз впливу наркотиків, проституції, дискримінації, а також корумпованості політики і відсутності реформ. Він та його співробітники вивчали, серед іншого, причини та наслідки висипного тифу, який в основному був пов'язаний з поганою санітарією. Не дарма була організована "сміттєва війна" з відповідним контролем території, з подальшими постійними скаргами до міської влади, що мало наслідком покращення ситуації та стримування епідемій. Але вже в 1894 році Аддамс став першим санітарним інспектором у 19-му районі Чикаго.

У 1909 році він опублікував есе "Дух молоді і міські вулиці", в якому висловив свої переконання щодо блага молоді, необхідності морального і культурного зростання, а також необхідності співпраці. Вона боролася за ювенальні суди, будівництво гідного соціального житла, інспекції на робочих місцях, восьмигодинний робочий день для жінок та справедливу оплату праці. Але Аддамс також долучилася до руху за виборчі права жінок і своєю діяльністю продемонструвала важливість жінок не лише у традиційних ролях, але й у мистецтві, культурі, навчанні та професіях. У зв'язку з цим вона написала дві автобіографії, присвячені своїй відданості соціальній роботі в ролі "матері соціальної роботи" (Twenty Years at Hull House; The Second Twenty Years at Hull House) і продовжувала займатися актуальними для того часу питаннями, такими як сексуальне рабство і проституція (A New Conscience and an Ancient Evil).

Тим часом він мав щільний графік публічних зустрічей, лекцій, занять, але не прив'язуючи себе до жодного університету чи інституту. Її співпраця з подругою Еллен Старр була неоціненною, але Марі Розет Сміт також відіграла важливу роль, як тому, що вона зробила значний внесок зі свого маєтку в проекти, що проводилися в Халл Хаусі, так і тому, що вона була її супутницею життя протягом майже сорока років. Активність Аддамса була також і в політичній сфері: він проводив кампанію на користь обрання Теодора Рузвельта і рішуче виступав проти анексії Філіппін США, приєднавшись до антиімперіалістичної ліги (темам, викладеним в есе "Демократія і соціальна етика", 1902 р., і "Нові ідеали миру", 1907 р.). У 1915 році вона була президентом Міжнародного конгресу жінок, досвід якого вона обговорила з іншими делегатами у книзі "Жінки в Гаазі". З початком Першої світової війни Аддамс виступала проти інтервенції та застосування зброї настільки, що її звинуватили в непатріотизмі; вона поїхала до Гааги, де проходила мирна конференція, скликана голландською суфражисткою Алеттою Якобс, і входила до складу делегації, яка намагалася переконати голів держав знайти мирне вирішення подій. У Європі вона стала свідком жаху конфлікту, але її щирий і стійкий пацифізм продовжував проявлятися і після цього, з її близькістю до позицій Ганді, який висловлював свою повагу до неї. Була обрана президентом Міжнародного жіночого комітету боротьби за міцний мир, який у 1919 році перетворився на Міжнародну жіночу лігу боротьби за мир і свободу, якій пожертвувала значну частину коштів, отриманих від Нобелівської премії. Саме в цей час вона опублікувала есе "Толстой і Ганді", в якому ще раз наголосила на використанні ненасильницьких засобів як єдино можливої форми опору.

Вона була великим прихильником справедливості для іммігрантів та кольорових людей, настільки, що стала членом-засновником Національної асоціації сприяння просуванню кольорових людей. Серед проектів, які підтримують члени Халл Хауз, - Ліга захисту іммігрантів та Клініка для неповнолітніх психопатів. Праці та виступи Аддамса на захист миру та на користь створення Ліги Націй вплинули на подальше народження та еволюцію Організації Об'єднаних Націй. Померла 21 травня 1935 року в Чикаго і похована на батьківщині. В її пам'ять споруджено кілька меморіалів, в т.ч. Меморіальний парк в Чикаго, їй присвячено поштову марку, її ім'ям названо кілька шкіл, а в штаті Іллінойс з 2007 року відзначається День Джейн Аддамс. У 2014 році вона стала однією з 20 знаменитостей, удостоєних бронзової дошки на Веселковій алеї честі в Сан-Франциско на честь героїв і героїнь ЛГБТ-спільноти. Цікавим є німий фільм 1916 року: "Взуття" насправді заснований на історії американської суфражистки Стелли Вінн Херрон, яка була натхненна реальною історією, розшуканою та описаною Аддамс, про молоду жінку, настільки бідну, що не мала грошей, щоб знову перевзутися, настільки зношену, що їй довелося підкладати шматки картону, а потім змушена була займатися проституцією, щоб вижити.

«Мир - це не просто відсутність війни, а реалізація низки конструктивних і життєво важливих процесів, спрямованих на здійснення спільного розвитку. Мир - це не просто те, що можна обговорювати на конференціях як абстрактну догму. Скоріше, це нагадує приплив моральних почуттів, які стають все більш і більш очевидними і повільно поглинуть всю гордість завоювання і зроблять війну неможливою», - її слова, надзвичайно своєчасні і пророчі.

Повельяно Веронезе, фото Надії Каріо

Irène Joliot-Curie
Marina Misuraca

Dongni Wei

Irène Joliot-Curie è stata una chimica e fisica francese.Rappresenta un caso più unico che raro: figlia di due premi Nobel, Pierre e Marie Curie, prosegue le loro ricerche e vince, con il marito, il Premio Nobel per la Chimica nel 1935. Nel 1934 scoprono ciò che li renderà famosi: riescono ad attuare la trasmutazione di boro, alluminio e magnesio in isotopi radioattivi, scoprendo, così, la radioattività artificiale.

Irène nasce a Parigi il 12 settembre 1897, figlia primogenita di Pierre e Marie Curie e sorella di Ève Curie. Grazie alla madre, riceve un’educazione singolare: studia esclusivamente con futuri Nobel; impara la chimica da Jean Perrin, la fisica dalla madre e la matematica da Paul Langevin. La sua infanzia trascorre serena con i genitori spesso lontani, così impiega gran parte del tempo con il nonno, Eugène Curie, dottore e libero pensatore, socialista e ateo, che forgerà il suo credo politico. Quando ha nove anni, un evento tragico e inaspettato segna la sua vita: il padre, Pierre, scivola in strada e viene travolto da una carrozza che trasporta sei tonnellate di uniformi militari, morendo sul colpo. La bambina da quel momento cresce con la madre, da cui eredita la forte personalità e l’animo femminista. Marie, difatti, rimasta sola, non si arrende e porta avanti il suo lavoro con ostinazione, riuscendo in pochi anni ad aprire l’Institut du Radium: il primo centro per la cura del cancro, in seguito rinominato Istituto Curie. Irène ha solo quattordici anni quando, per la prima volta, accede al laboratorio a cui dedicherà la sua intera vita. Nel settembre 1914, con l’inizio della Prima guerra mondiale, segue la madre al fronte, nelle Fiandre, prestando servizio come radiologa in un ospedale anglo-canadese. A diciotto anni è già in grado da sola di fare le prime radiografie, girando tra i campi militari a bordo delle “Petit Curie”, auto dotate di attrezzature per fare le lastre. Terminata la guerra inizia a lavorare nell’Istituto Curie. Consegue prima la laurea e poi, nel 1925, anche il dottorato alla Sorbona, discutendo una tesi sulle radiazioni α del polonio. Nel laboratorio dell’Istituto conosce il suo futuro marito: Frédéric Joliot; nel 1926 si sposano ed entrambi cambiano i loro cognomi in Joliot-Curie.

L’anno successivo nasce la primogenita, Hélène, che diventerà fisica nucleare, come la mamma e la nonna, e nel 1932 Pierre, futuro biochimico. Nel 1934 la coppia di scienziati realizza la scoperta che li renderà famosi: scoprono nuovi elementi radioattivi, ottenuti bombardando elementi non radioattivi con particelle α, difatti riescono a effettuare la trasmutazione di boro, alluminio e magnesio in isotopi radioattivi. Questa scoperta viene pubblicata nell’articolo scientifico: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments che di lì a poco vale loro il Premio Nobel per la Chimica. In realtà, il premio avrebbero potuto vincerlo prima o addirittura vincerne tre: sono stati proprio i due coniugi, infatti, i primi a scoprire sperimentalmente sia il positrone che il neutrone, senza però riuscire a interpretarne correttamente i risultati.

Irène Curie è la seconda donna a ricevere il Nobel per la Chimica, e la più giovane in assoluto. Ma questo è solo il suo primo traguardo: nel 1936 diventa Sottosegretaria di Stato alla Ricerca Scientifica durante il governo Léon Blum e con Jean Perrin fonda il Centro Nazionale per la Ricerca Scientifica; nel 1938 con il fisico Paul Savitch getta le basi per la fissione dell’uranio, forse il suo più notevole lavoro, ripreso poi dai chimici Otto Hahn, Fritz Strassmann e dalla fisica Lise Meitner; agli inizi della Seconda guerra mondiale, i coniugi Joliot-Curie iniziano a lavorare sui prodotti generati dal bombardamento dell'uranio con neutroni, ma si rifiutano di pubblicare i risultati di queste ricerche poiché ne intuiscono l'importanza per la eventuale fabbricazione della bomba atomica. Irène e Frédéric, infatti, interrompono la ricerca sulla fissione nucleare, proprio per impedire che essa cada in mani fasciste: Irène si rifugia con i figli in Svizzera e Frédéric resta in Francia sotto falso nome, per difendere il laboratorio e contribuire alla liberazione di Parigi. Una scelta coraggiosa, per la quale riceve la Croix de guerre. Finito il conflitto, Irène diventa direttrice dell’Istituto del Radio ed entra nella Commissione Francese per l’Energia Atomica, prendendo parte così alla costruzione del primo reattore nucleare. Entra anche nel Comitato Nazionale dell’Unione delle donne francesi e nel Consiglio Mondiale della Pace, perseverando nel suo impegno sociale. Negli ultimi anni prima della morte, progetta l’Istituto di Fisica Nucleare di Parigi, a Orsay, ma non lo vedrà mai finito. Muore, infatti, nel marzo del 1956 di leucemia acuta: l’esposizione ai raggi ionizzanti e una vasta scottatura radioattiva provocata dall’esplosione di una capsula di polonio hanno compromesso gravemente la sua salute. L’Istituto e la sua cattedra di Fisica nucleare alla Sorbona, ricevuta nel 1937, passano a Frédéric.

Per tutta la vita, Irène si è battuta con passione per i diritti delle donne e per il rispetto dei loro risultati professionali e intellettuali. A titolo di esempio, fece ripetutamente domanda per entrare a far parte dell'Accademia delle Scienze francese, ben sapendo che non sarebbe stata ammessa solo per il suo sesso. Lo fece proprio per far capire che la lotta per il riconoscimento delle donne come esseri umani a pieno titolo era tutt'altro che conclusa.

All’indomani della sua scomparsa, su Nature, l’amico e collega James Chadwick scrive: «I suoi genitori erano entrambi persone indipendenti e due menti brillanti, e la stessa Irène Joliot-Curie ha ereditato il loro carattere e il loro genio scientifico».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Irène Joliot-Curie était une physicienne et chimiste française. Elle représente un cas plus unique que rare : fille de deux lauréats du prix Nobel, Pierre et Marie Curie, elle poursuit leurs recherches et gagne, avec son mari, le prix Nobel de chimie en 1935. En 1934, ils découvrent ce qui les rendra célèbres : ils réussissent à réaliser la transmutation du bore, de l’aluminium et du magnésium en isotopes radioactifs, en découvrant ainsi la radioactivité artificielle.

Irène naît à Paris le 12 septembre 1897, fille aînée de Pierre et Marie Curie et sœur d’Ève Curie. Grâce à sa mère, elle reçoit une éducation singulière : elle étudie exclusivement avec de futurs Nobel ; elle apprend la chimie auprès de Jean Perrin, la physique auprès de sa mère et les mathématiques auprès de Paul Langevin. Son enfance se passe sereinement avec ses parents souvent éloignés, elle passe donc une grande partie de son temps avec son grand-père, Eugène Curie, docteur et libre penseur, socialiste et athée, qui forgera sa croyance politique. Lorsqu’elle a neuf ans, un événement tragique et inattendu marque sa vie : son père, Pierre, glisse dans la rue et se fait renversé par un carrosse transportant six tonnes d’uniformes militaires, mourant sur le coup. La petite fille grandit alors avec sa mère, dont elle hérite une forte personnalité et une âme féministe. Marie, en effet, restée seule, elle ne baisse pas les bras et poursuit son travail avec obstination, en réussissant en quelques années à ouvrir l’Institut du Radium : le premier centre pour le traitement du cancer, rebaptisé plus tard Institut Curie. Irène n’a que quatorze ans quand, pour la première fois, elle accède au laboratoire auquel elle consacrera toute sa vie. En septembre 1914, au début de la Première Guerre mondiale, elle suit sa mère au front, en Flandre, servant comme radiologue dans un hôpital anglo-canadien. À dix-huit ans, elle est déjà capable de faire les premières radiographies, en parcourant les camps militaires à bord des "Petit Curie", des voitures équipées de matériel pour faire les plaques. Après la guerre, elle commence à travailler à l’Institut Curie. Elle obtient d’abord son diplôme, puis, son doctorat à la Sorbonne en 1925, discutant d’une thèse sur le rayonnement α du polonium. Dans le laboratoire de l’Institut, elle fait la connaissance de son futur mari, Frédéric Joliot ; en 1926, ils se marient et tous deux changent de nom pour Joliot-Curie.

L’année suivante naît l’aînée, Hélène, qui deviendra physicienne nucléaire, comme sa mère et sa grand-mère, et en 1932 Pierre, futur biochimiste. En 1934, le couple de scientifiques réalise la découverte qui les rendra célèbres : ils découvrent de nouveaux éléments radioactifs, obtenus en bombardant des éléments non radioactifs avec des particules α, en effet ils réussissent à effectuer la transmutation du bore, de l’aluminium et du magnésium en isotopes radioactifs. Cette découverte est publiée dans l’article scientifique : Production artificielle d’éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments leur vaut peu de temps après le prix Nobel de chimie. En réalité, le prix aurait pu être remporté avant ou même en remporté trois : ce sont précisément les deux époux, en effet, les premiers à découvrir expérimentalement à la fois le positron et le neutron, sans toutefois réussir à interpréter correctement les résultats.

Irène Curie est la deuxième et la plus jeune femme à recevoir le prix Nobel de chimie. Mais ce n’est que sa première étape : en 1936, elle devient sous-secrétaire d’État à la Recherche scientifique sous le gouvernement Léon Blum et fonde avec Jean Perrin le Centre national pour la Recherche scientifique ; en 1938 avec le physicien Paul Savitch jette les bases de la fission de l’uranium, peut-être son travail le plus remarquable, repris plus tard par les chimistes Otto Hahn, Fritz Strassmann et la physicienne Lise Meitner; au début de la Seconde Guerre mondiale, les époux Joliot-Curie commencent à travailler sur les produits générés par le bombardement de l’uranium avec des neutrons, mais refusent de publier les résultats de ces recherches car ils en pressentent l’importance pour la fabrication éventuelle de la bombe atomique. Irène et Frédéric, en effet, interrompent la recherche sur la fission nucléaire, précisément pour empêcher qu’elle ne tombe entre les mains fascistes : Irène se réfugie avec ses enfants en Suisse et Frédéric reste en France sous un faux nom, pour défendre le laboratoire et contribuer à la libération de Paris. Un choix courageux, pour lequel il reçoit la Croix de guerre. Après le conflit, Irène devient directrice de l’Institut de Radio et entre à la Commission Française de l’Énergie Atomique, prenant ainsi part à la construction du premier réacteur nucléaire. Elle entre également au Comité national de l’Union des femmes françaises et au Conseil mondial de la paix, tout en persévérant dans son engagement social. Dans les dernières années avant sa mort, elle projette l’Institut de Physique Nucléaire de Paris, à Orsay, mais elle ne le verra jamais terminé. Elle meurt en mars 1956 d’une leucémie aiguë : l’exposition aux rayons ionisants et un grand coup de soleil radioactif provoqué par l’explosion d’une capsule de polonium ont gravement compromis sa santé. L’Institut et sa chaire de Physique nucléaire à la Sorbonne, reçue en 1937, passent à Frédéric.

Toute sa vie, Irène s’est battue avec passion pour les droits des femmes et pour le respect de leurs réalisations professionnelles et intellectuelles. À titre d’exemple, elle a postulé à plusieurs reprises pour devenir membre de l’Académie française des sciences, sachant bien qu’elle ne serait pas admise uniquement pour son sexe. Elle l’a fait précisément pour faire comprendre que la lutte pour la reconnaissance des femmes en tant qu’êtres humains à part entière était loin d’être terminée.

Au lendemain de sa disparition, dans Nature, son ami et collègue James Chadwick écrit: «Ses parents étaient tous deux des personnes indépendantes et deux esprits brillants, et Irène Joliot-Curie elle-même a hérité de leur caractère et de leur génie scientifique».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Irène Joliot-Curie was a French chemist and physicist. She represents a completely unique case - the daughter of two Nobel laureates, Pierre and Marie Curie, she continued their research and won, with her husband, the Nobel Prize for Chemistry in 1935. In 1934 they discovered what would make them famous: they succeeded in transmuting boron, aluminum and magnesium into radioactive isotopes, thus discovering artificial radioactivity.

Irène was born in Paris on September 12, 1897, the eldest daughter of Pierre and Marie Curie and sister of Ève Curie. Thanks to her mother, she received a singular education. She studied exclusively with future Nobels. She learned chemistry from Jean Perrin, physics from her mother, and mathematics from Paul Langevin. Her childhood was peaceful, with her parents often far away, so she spent much of her time with her grandfather, Eugène Curie, a doctor and freethinker, socialist and atheist, who would shape her political beliefs. When she was nine years old, a tragic and unexpected event marked her life: her father, Pierre, slipped on the road and was run over by a carriage carrying six tons of military uniforms, and died instantly. From that time forward, the child grew up with her mother, from whom she inherited a strong personality and feminist spirit. Marie, left alone, did not give up and pursued her work with obstinacy, managing in a few years to open the Institut du Radium, the first center for the treatment of cancer (later renamed the Institut Curie). Irène was only fourteen years old when she first gained access to the laboratory to which she would devote her entire life. In September 1914, with the start of World War I, she followed her mother to the front in Flanders, serving as a radiologist in an Anglo-Canadian hospital. At the age of eighteen she was already able on her own to take her first x-rays, driving around military camps in "Petit Curie" cars equipped to take x-rays. When the war ended, she began working at the Institut du Radium. She earned first her bachelor's degree and then, in 1925, her doctorate at the Sorbonne, with a thesis on the alpha radiation of polonium. In the Institute's laboratory she met her future husband, Frédéric Joliot. In 1926 they married and both changed their last names to Joliot-Curie.

The following year their eldest daughter, Hélène, who would become a nuclear physicist, like her mother and grandmother, was born, and in 1932, a son, Pierre, a future biochemist. In 1934, the pair of scientists made the discovery that would make them famous. They discovered new radioactive elements, obtained by bombarding non-radioactive elements with alpha particles. They succeeded in transmuting boron, aluminum and magnesium into radioactive isotopes. This discovery was published in a scientific article, Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, which shortly thereafter earned them the Nobel Prize for Chemistry. They could have won the prize earlier or even won three, for the couple were the first to experimentally discover both the positron and the neutron, but failed to correctly interpret the results.

Irène Curie was the second woman, and the youngest person ever, to receive the Nobel Prize for Chemistry. But this was only her first achievement. In 1936 she became the French Undersecretary of State for Scientific Research during the Léon Blum government, and with Jean Perrin founded the National Center for Scientific Research. In 1938 with physicist Paul Savitch she laid the groundwork for uranium fission, perhaps her most remarkable work, later taken up by chemists Otto Hahn, Fritz Strassmann and physicist Lise Meitner. Early in World War II, Mr. and Mrs. Joliot-Curie began work on the products generated by bombarding uranium with neutrons, but refused to publish the results of this research because they sensed its importance for the eventual manufacture of the atomic bomb. Irène and Frédéric, in fact, stopped research on nuclear fission, precisely to prevent it from falling into fascist hands. Irène took refuge with her children in Switzerland, and Frédéric stayed in France under a false name, to defend the laboratory and contribute to the liberation of Paris. A courageous choice, for which he receives the Croix de guerre. Once the conflict was over, Irène became director of the Institut du Radium and joined the French Atomic Energy Commission, thus taking part in the construction of the first nuclear reactor. She also joined the National Committee of the Union of French Women and the World Peace Council, persevering in her social commitment. In the last years before her death, she designed the Institute of Nuclear Physics in Paris, Orsay, but would never see it finished. In 1946 she was exposed to ionizing radiation and a major radioactive burn caused by the explosion of a polonium capsule, severely compromised her health. She died in March 1956 of acute leukemia. The Institute and her chair in nuclear physics at the Sorbonne, which she received in 1937, passed to Frédéric.

For her entire life, Irène fought passionately for the rights of women, and for respect for their professional and intellectual accomplishments. As an example of this, she repeatedly applied for membership in the French Academy of Sciences, knowing full well that she would not be admitted solely because of her gender. She did it precisely to make the point that the fight for recognition of women as full human beings was far from over.

In the aftermath of her death, in Nature, friend and colleague James Chadwick wrote, «Her parents were both independent people and two brilliant minds, and Irène Joliot-Curie inherited their character and scientific genius».

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Irène Joliot-Curie fue una química y física francesa. Representa un caso muy especial: hija de dos premios Nobel, Pierre y Marie Curie, continúa sus investigaciones y gana, junto a su marido, el Premio Nobel de Química en 1935. En 1934 descubren lo que les hará famosos: logran transmutar el boro, el aluminio y el magnesio en isótopos radiactivos, descubriendo así la radiactividad artificial.

Irène nace en París el 12 de septiembre de 1897, hija primogénita de Pierre y Marie Curie y hermana de Ève Curie. Gracias a su madre, recibe una educación singular: estudia exclusivamente con futuros premios Nobel; aprende química con Jean Perrin, física con su madre y matemáticas con Paul Langevin. Su infancia transcurre tranquila, con sus padres que a menudo están lejos, por lo que pasa la mayoría del tiempo con su abuelo, Eugène Curie, médico y librepensador, socialista y ateo, que forjará sus creencias políticas. A los nueve años, un acontecimiento trágico e inesperado marca su vida: su padre, Pierre, resbala en la calle y un carruaje que transporta seis toneladas de uniformes militares lo atropella dejándolo muerto al instante. A partir de ese momento, la niña crece con su madre, de quien hereda su fuerte personalidad y su espíritu feminista. Marie, que se queda sola, no se da por vencida y continúa su trabajo con obstinación, consiguiendo en pocos años abrir el Institut du Radium: el primer centro de tratamiento del cáncer, que más tarde pasó a llamarse Institut Curie. Irène sólo tiene catorce años cuando, por primera vez, accede al laboratorio al que dedicará toda su vida. En septiembre de 1914, con el inicio de la Primera Guerra Mundial, sigue a su madre al frente, en Flandes, prestando servicio como radióloga en un hospital anglocanadiense. A los dieciocho años, ya es capaz de hacer sus primeras radiografías por sí misma, viajando por los campamentos militares a bordo de los "Petit Curie", automóviles equipados con instrumental para hacer radiografías. Tras la guerra, comienza a trabajar en el Instituto Curie. Primero se licencia y luego, en 1925, se doctora en la Sorbona, defendiendo una tesis sobre la radiación α del polonio. En el laboratorio del Instituto conoce a su futuro marido: Frédéric Joliot; en 1926 se casan y ambos cambian sus apellidos a Joliot-Curie.

Al año siguiente nace su hija mayor, Hélène, que se convertirá en física nuclear, como su madre y su abuela, y en 1932 Pierre, futuro bioquímico. En 1934, la pareja de científicos realiza el descubrimiento que los haría famosos: descubren nuevos elementos radiactivos, obtenidos al bombardear elementos no radiactivos con partículas α. De hecho, consiguen transmutar el boro, el aluminio y el magnesio en isótopos radiactivos. Este descubrimiento se publica en el artículo científico: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, que poco después les valió el Premio Nobel de Química. En realidad, podrían haber ganado el premio antes, o incluso haber ganado tres: fueron justo los cónyuges, efectivamente, quienes descubrieron experimentalmente tanto el positrón como el neutrón, sin lograr interpretar los resultados correctamente.

Irène Curie es la segunda mujer que recibe el Premio Nobel de Química, y la más joven de la historia. Pero éste es sólo su primer hito: en 1936 asume la Subsecretaria de Estado para la Investigación Científica durante el gobierno de Léon Blum, y funda con Jean Perrin el Centro Nacional de Investigación Científica; en 1938, junto con el físico Paul Savitch, sienta las bases de la fisión del uranio, quizá su trabajo más notable, retomado posteriormente por los químicos Otto Hahn, Fritz Strassmann y la física Lise Meitner; al principio de la Segunda Guerra Mundial, el Sr. y la Sra. Joliot-Curie empiezan a trabajar en los productos generados por el bombardeo de uranio con neutrones, pero se niegan a publicar los resultados de estas investigaciones puesto que se dan cuenta de su importancia para la posible fabricación de la bomba atómica. De hecho, Irène y Frédéric interrumpen la investigación sobre la fisión nuclear para evitar que caiga en manos de los fascistas: Irène se refugia con sus hijos en Suiza y Frédéric permanece en Francia con un nombre falso, para defender el laboratorio y contribuir a la liberación de París. Una elección valiente, por la que recibe la Croix de guerre. Terminado el conflicto, Irène pasa a ser la directora del Instituto de Radio y se incorpora a la Comisión Francesa de Energía Atómica, participando así en la construcción del primer reactor nuclear. También se incorpora al Comité Nacional de la Unión de Mujeres Francesas y al Consejo Mundial de la Paz, perseverando en su compromiso social. En los últimos años antes de su muerte, proyecta el Instituto de Física Nuclear de París, en Orsay, pero nunca lo verá terminado. De hecho, muere en marzo de 1956 de leucemia aguda: la exposición a los rayos ionizantes y una extensa quemadura radiactiva causada por la explosión de una cápsula de polonio habían comprometido gravemente su salud. El Instituto y su cátedra de física nuclear en la Sorbona, que recibió en 1937, pasan a manos de Frédéric.

A lo largo de su vida, Irène luchó apasionadamente por los derechos de las mujeres y el respeto a sus logros profesionales e intelectuales. A modo de ejemplo, solicitó repetidamente el ingreso en la Academia Francesa de Ciencias, sabiendo perfectamente que no iban a admitirla sólo por su sexo. Lo hizo precisamente para dejar claro que la lucha por el reconocimiento de las mujeres como seres humanos de pleno derecho estaba lejos de terminar.

Tras su muerte, en Nature, su amigo y colega James Chadwick escribió: «Sus padres eran personas independientes y dos mentes brillantes, e Irène Joliot-Curie heredó su carácter y su genio científico».

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Ірен народилася в Парижі 12 вересня 1897 року, була старшою дочкою П'єра та Марії Кюрі та сестрою Єви Кюрі. Завдяки матері вона отримує унікальну освіту: навчається виключно з майбутніми нобелівськими лауреатами; вивчає хімію від Жана Перрена, фізику від матері та математику від Поля Ланжевена. Її дитинство проходить спокійно, батьки часто далеко, тому більшість часу вона проводить зі своїм дідусем, Еженом Кюрі, лікарем і вільнодумцем, соціалістом і атеїстом, який викує її політичне кредо. Коли їй виповнюється дев'ять років, трагічна і несподівана подія позначає її життя: її батько, П'єр, вислизає посеред дороги, на нього наїжджає карета, що перевозила шість тонн військового обмундирування, і миттєво гине. З цього моменту маленька дівчинка росла з матір’ю, від якої вона успадкувала сильну особистість і феміністичну душу. Марі, по суті, залишившись одна, не здається і продовжує свою роботу з упертістю, зумівши за кілька років відкрити Institut du Radium: перший центр лікування раку, пізніше перейменований на Інститут Кюрі. Ірен лише чотирнадцять років, коли вона вперше потрапляє в лабораторію, якій присвятить усе своє життя. У вересні 1914 року, з початком Першої світової війни, вона поїхала слідом за матір'ю на фронт до Фландрії, служачи радіологом в англо-канадському госпіталі. У вісімнадцять років вона вже змогла самостійно зробити свої перші рентгенівські знімки, об’їжджаючи військові табори на «Петит Кюрі» — автомобілях, оснащених обладнанням для рентгенівських знімків. Після війни почала працювати в Інституті Кюрі. Спочатку вона здобула науковий ступінь, а потім, у 1925 році, також докторську ступінь у Сорбонні, обговорюючи дисертацію про α-випромінювання полонію. У лабораторії Інституту вона зустрічає свого майбутнього чоловіка: Фредеріка Жоліо; у 1926 році вони одружилися і обидва змінили прізвище на Жоліо-Кюрі.

У наступному році народилася старша донька Елен, яка, як і її мати і бабуся, стане фізиком-ядерником, а в 1932 році народився П'єр, майбутній біохімік. У 1934 році пара вчених зробила відкриття, яке зробило їх відомими: вони відкрили нові радіоактивні елементи, отримані шляхом бомбардування нерадіоактивних елементів α-частинками, фактично вони змогли здійснити перетворення бору, алюмінію та магнію в радіоактивні ізотопи. Це відкриття опубліковано в науковій статті: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, яка незабаром принесла їм Нобелівську премію з хімії. Насправді вони могли виграти приз раніше або навіть виграти три: фактично двоє подружжя першими експериментально відкрили і позитрон, і нейтрон, але не змогли правильно інтерпретувати результати.

Ірен Кюрі є другою жінкою, яка отримала Нобелівську премію з хімії, і наймолодшою в історії. Але це лише її перша віха: у 1936 році вона стала заступником держсекретаря з наукових досліджень під час уряду Леона Блюма і разом з Жаном Перреном заснувала Національний центр наукових досліджень; у 1938 році разом із фізиком Полом Савічем вона заклала основи для розщеплення урану, можливо, її найвизначнішої роботи, яку згодом підхопили хіміки Отто Ган, Фріц Штрассман і фізик Ліза Мейтнер; на початку Другої світової війни подружжя Жоліо-Кюрі почало працювати над елементами, що утворюються в результаті бомбардування урану нейтронами, але вони відмовилися публікувати результати цих досліджень, оскільки розуміли їх важливість для кінцевого виробництва атомної бомби. Ірен і Фредерік фактично переривають дослідження ядерного поділу, щоб запобігти його потраплянню в руки фашистів: Ірен ховається зі своїми дітьми в Швейцарії, а Фредерік залишається у Франції під фальшивим іменем, щоб захищати лабораторію та сприяти звільнення Парижа. Сміливий вибір, за який отримав Воєнний Крест. Після конфлікту Ірен стала директором Інституту радіо і приєдналася до Французької комісії з атомної енергії, таким чином беручи участь у будівництві першого ядерного реактора. Вона також входить до Національного комітету Спілки французьких жінок і Всесвітньої ради миру, наполегливо дотримуючись своїх соціальних зобов’язань. В останні роки перед смертю вона спроектувала Паризький інститут ядерної фізики в Орсе, але вона так і не побачила його завершеним. Вона померла в березні 1956 року від гострої лейкемії: вплив іонізуючих променів і великий радіоактивний опік, викликаний вибухом полонієвої капсули, серйозно підірвали її здоров'я. Інститут і її кафедра ядерної фізики в Сорбонні, отримані в 1937 році, перейшли Фредеріку.

Протягом усього свого життя Ірен пристрасно боролася за права жінок і за повагу до їхніх професійних та інтелектуальних досягнень. Щоб показати приклад, вона неодноразово подала заявку на вступ до Французької академії наук, добре знаючи, що її не приймуть лише через її стать. Вона зробила це саме для того, щоб дати зрозуміти, що боротьба за визнання жінки як повноцінної людини ще далека від завершення.

Після її смерті в журналі Nature її друг і колега Джеймс Чедвік пише: «Її батьки були незалежними людьми і двома блискучими розумами, і сама Ірен Жоліо-Кюрі успадкувала їхній характер і науковий геній».

Pearl Buck
Ina Macina

Dongni Wei

Premio Nobel per la letteratura 1938 «Per le sue ricche ed epiche descrizioni della vita contadina in Cina e per i suoi lavori autobiografici»

È stata la prima scrittrice americana a scrivere sulla Cina romanzi indimenticabili, che sono una dichiarazione d’amore per un Paese allora sconosciuto in Occidente. Ma la sua stessa vita è un romanzo.

Pearl Comfort Sydenstricker nasce a Hillsboro, in West Virginia, nel 1892. A pochi mesi dalla sua nascita, i genitori – missionari presbiteriani – tornano in Cina, dove vivevano dal 1880 a diretto contatto con la comunità locale. La piccola Pearl cresce in una Cina ferma al Medio Evo, inimmaginabile al giorno d’oggi. In casa non c’è né acqua né elettricità, i servizi sono una vanga appoggiata al muro del giardino sul retro. Intorno a lei, la terribile miseria delle campagne cinesi. La sera ascolta la sua tata Wang Amah che racconta le storie della propria tradizione orale. Tutto un mondo colorato, violento, sessualmente esplicito le si rovescia addosso e la plasma per sempre. «Decisi che sarei stata una romanziera quando non avevo ancora dieci anni», dice. Divora i pochi libri in inglese presenti in casa, in particolare l’opera di Dickens. Dal 1900, la famiglia inizia a spostarsi per sfuggire a un sempre più violento sentimento di insofferenza verso chi viene da fuori. È il periodo della storica Rivolta dei Boxers, che costituisce il pretesto per una serie di spedizioni punitive delle potenze occidentali desiderose di spartirsi le spoglie dell’ormai agonizzante Celeste Impero. Anche l’Italia vi manda un contingente militare. Nel 1910, a 18 anni, i genitori la spediscono negli Stati Uniti per studiare al college. Si laurea in Letteratura inglese, pensa di rimanere negli Usa ma una malattia della madre la richiama in Cina. Vi ritrova un Paese diverso, che ha attraversato una rivoluzione e sta andando verso la guerra civile, tra nazionalisti al governo, comunisti che si preparano alla presa del potere e “signori della guerra”. Pearl rimane accanto alla madre. 

Nel 1917 sposa John Lossing Buck, specializzato in agronomia, in Cina per conto della Missione presbiteriana americana. Dopo un periodo trascorso per motivi di lavoro in regioni lontane, la coppia si stabilisce a Nanchino, dove lei insegna letteratura inglese all’università. Nel 1920 nasce una figlia che viene chiamata col nome della nonna materna, Caroline. Carol rivelerà presto una disabilità mentale. Nel 1925 la coppia adotta un’altra bambina, Janice, ma il matrimonio è in crisi. Nel 1927 la situazione a Nanchino si fa difficile: molte persone perdono la vita in una sommossa che coinvolge nazionalisti, comunisti e signori della guerra. Pearl Buck deve fuggire in Giappone, dove rimane un anno. Nel 1929 va negli Usa per cercare una scuola speciale per Carol. La trova in New Jersey e vi lascia la bimba, che ha 9 anni, prima di ripartire con il cuore gonfio per la Cina. Torna a Nanchino e capisce che è giunto il momento di mettersi a scrivere.Scrive in due mesi La buona terra, storia di un contadino cinese povero e della sua lotta per sopravvivere e farsi una famiglia, e spedisce il manoscritto a un agente letterario di New York che trova un piccolo editore interessato. Il libro ha un successo immediato, vende due milioni di copie e nel 1932 otterrà il Premio Pulitzer, oltre al riconoscimento dell’American Accademy of Arts and Letters (di cui la scrittrice entrerà a far parte nel 1950). Il libro lancia un monito circa le ingiustizie costituite dal divario tra ricchezza e povertà e sui drammi cui sono esposte le famiglie contadine la cui vita dipende dalla riuscita del raccolto; inoltre La buona terra pone l’accento sull’importanza dell’educazione come strumento di liberazione e sul ruolo delle donne in una società dove era chiesto loro di lavorare duramente. Rivela anche un profondo legame con la natura: «Dalla terra siamo venuti e alla terra dobbiamo tornare… Se conserverete la terra, vivrete… Nessuno potrà mai portarvela via». Nel 1934 lascia definitivamente la Cina per gli Stati Uniti e poco dopo sposa in seconde nozze il suo editore, Richard Walsh, che le sarà di grande sostegno nell’attività letteraria e nell’accudimento della figlia disabile. Nel corso degli anni la coppia adotterà ben sei tra figli e figlie, fondando un’agenzia, la Welcome House, per facilitare l’adozione dei bambini e delle bambine nate da militari americani e donne asiatiche. Dal 1964, la Pearl S. Buck Foundation (in seguito cambiata in Pearl S. Buck International) ha lavorato per migliorare la vita dei bambini di tutto il mondo. La scrittrice diventerà attivista per i diritti delle persone migranti negli Usa e strenua oppositrice all’utilizzo delle armi nucleari.

Nel 1938 diventa la prima donna americana ad essere insignita del premio Nobel per la letteratura e una delle poche donne al mondo ad aver ottenuto sia il Nobel sia il Pulitzer. L’assegnazione del premio si deve alla sua copiosa produzione letteraria di cui La Buona terra rappresenta uno dei momenti più alti. La sua vasta e variegata opera letteraria fa da ponte tra mondi e istanze difficilmente conciliabili: Oriente e Occidente (Vento dell’Est, Vento dell’Ovest del 1930), ricchezza e povertà, appartenenza ed esclusione, maschile e femminile (Of men and women, un saggio incentrato sulla società statunitense, del 1941 e Pavillion of women, 1946), cultura e natura, tradizione e novità. La Cina sarà comunque l’orizzonte culturale più frequentato e che Buck tenterà con onestà di comunicare all’esterno, senza sconti e censure. Su questa scia si collocano, tra gli altri, Figli (1931), Una casa divisa (1935), Stirpe di drago (1942), Le ragazze di Madame Liang (1969), e persino un libro di gastronomia, La cucina orientale (1975). La capacità di muoversi tra due mondi e due lingue (Pearl Buck definirà il cinese la sua madrelingua) le procura un’ambiguità interpretativa: malvista negli Stati Uniti per essere sfuggita a narrazioni di gusto esoticheggiante, in Cina è stata malignamente definita l’imperialista statunitense. Di ambientazione statunitense ricordiamo Questo indomito cuore (1938), che racconta il dissidio interiore di una donna divisa tra vocazione artistica e famiglia. Irrinunciabile la vicinanza alle donne, descritte come esseri forti e vividi ma anche come la parte più pressata di una società patriarcale. Indimenticabile il personaggio di La madre (1933), creatura di sbalorditiva forza fisica e di animo, capace di rimettersi al lavoro nei campi immediatamente dopo il parto, e il cui valore verrà riconosciuto troppo tardi. Era pratica della scrittrice attingere dal suo vasto bagaglio di esperienze e trasferirlo sulla pagina; tradizioni e racconti orientali si riversano, così, nei primi racconti brevi e in quelli per ragazzi come La grande onda (del 1948, ambientato in Giappone).

Di sapore autobiografico sono L’esilio (1936), Le mie patrie (1954), The child who never grew (dedicata alla figlia, del 1950). Muore nel 1973, poco prima di compiere 81 anni. Sulla sua tomba viene scritto il suo nome in caratteri cinesi, un tributo alla sua patria d’elezione. Il suo volto è riprodotto su molti francobolli, statue in suo onore si trovano a Nanchino e in altre città cinesi. La sua casa americana è ora un museo, aperto al pubblico dal 1980.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1938 «Pour ses descriptions riches et épiques de la vie paysanne en Chine et pour ses travaux autobiographiques»

Elle a été la première écrivain américaine à écrire sur la Chine des romans inoubliables, qui sont une déclaration d’amour pour un pays alors inconnu en Occident. Mais sa vie est un roman.

Pearl Comfort Sydenstricker est né à Hillsboro, en Virginie-Occidentale, en 1892. A quelques mois de sa naissance, les parents - missionnaires presbytériens - retournent en Chine, où ils vivaient depuis 1880 en contact direct avec la communauté locale. La petite Pearl grandit dans une Chine arrêtée au Moyen ge, inimaginable de nos jours. Dans la maison il n’y a ni eau ni électricité, les services sont une pelle appuyée contre le mur du jardin à l’arrière. Autour d’elle, la terrible misère des campagnes chinoises. Le soir, elle écoute sa nounou Wang Amah raconter les histoires de sa propre tradition orale. Tout un monde coloré, violent, sexuellement explicite se renverse sur elle et la façonne pour toujours. «J’ai décidé d’être romancière quand j’avais moins de dix ans», dit-elle. Elle dévore les quelques livres en anglais présents dans la maison, en particulier l’œuvre de Dickens. Depuis 1900, la famille commence à se déplacer pour échapper à un sentiment de plus en plus violent d’intolérance envers ceux qui viennent de l’extérieur. C’est la période de la révolte historique des Boxers, qui sert de prétexte à une série d’expéditions punitives des puissances occidentales désireuses de se partager la dépouille de l’Empire désormais agonisant. L’Italie y envoie aussi un contingent militaire. En 1910, à 18 ans, ses parents l’envoient aux États-Unis pour étudier à l’université. Diplômée en littérature anglaise, elle pense rester aux États-Unis mais une maladie de sa mère la rappelle en Chine. Elle y retrouve un pays différent, qui a traversé une révolution et va vers la guerre civile, entre nationalistes au gouvernement, communistes qui se préparent à la prise du pouvoir et "seigneurs de la guerre". Pearl reste près de sa mère.

En 1917, elle épouse John Lossing Buck, spécialiste en agronomie, en Chine pour le compte de la Mission presbytérienne américaine. Après une période passée à travailler dans des régions éloignées, le couple s’installe à Nanjing, où elle enseigne la littérature anglaise à l’université. En 1920 naît une fille qui porte le nom de sa grand-mère maternelle, Caroline. Carol va bientôt révéler un handicap mental. En 1925, le couple adopte une autre fille, Janice, mais le mariage est en crise. En 1927, la situation à Nanjing devient difficile : de nombreuses personnes perdent la vie dans une émeute impliquant des nationalistes, des communistes et des seigneurs de la guerre. Pearl Buck doit fuir au Japon, où elle reste un an. En 1929, elle part aux États-Unis pour chercher une école spéciale pour Carol. Elle la trouve dans le New Jersey et elle laisse la petite fille, qui a 9 ans, avant de repartir avec le cœur pesant pour la Chine. Elle retourne à Nankin et comprend qu’il est temps de se mettre à écrire. Elle écrit en deux mois La bonne terre, histoire d’un paysan chinois pauvre et de sa lutte pour survivre et fonder une famille, et envoie le manuscrit à un agent littéraire new-yorkais qui trouve un petit éditeur intéressé. Le livre connaît un succès immédiat, se vend à deux millions d’exemplaires et obtient en 1932 le prix Pulitzer, en plus de la reconnaissance de l’American Academy of Arts and Letters (dont l’écrivain fera partie en 1950). Le livre met en garde contre les injustices constituées par l’écart entre richesse et pauvreté et sur les drames auxquels sont exposées les familles paysannes dont la vie dépend de la réussite de la récolte; En outre, la bonne terre met l’accent sur l’importance de l’éducation comme instrument de libération et sur le rôle des femmes dans une société où il leur était demandé de travailler dur. Elle révèle aussi un lien profond avec la nature : «De la terre nous sommes venus et à la terre nous devons revenir... Si vous conservez la terre, vous vivrez... Personne ne pourra jamais vous l’enlever».En 1934, elle quitte définitivement la Chine pour les États-Unis et, peu après, épouse en secondes noces son éditeur, Richard Walsh, qui lui sera d’un grand soutien dans l’activité littéraire et la prise en charge de sa fille handicapée. Au fil des ans, le couple adoptera six fils et filles, créant une agence, la Welcome House, pour faciliter l’adoption des garçons et des filles nés de militaires américains et de femmes asiatiques. Depuis 1964, la Fondation Pearl S. Buck (plus tard changée en Pearl S. Buck International) a travaillé pour améliorer la vie des enfants du monde entier. L’écrivain deviendra militante des droits des migrants aux États-Unis et farouchement opposée à l’utilisation des armes nucléaires.

En 1938, elle devient la première femme américaine à recevoir le prix Nobel de littérature et l’une des rares femmes au monde à avoir obtenu à la fois le prix Nobel et le Pulitzer. L’attribution du prix est due à son abondante production littéraire dont La Bonne Terre représente l’un des meilleurs moments. Son œuvre littéraire vaste et variée fait le pont entre mondes et instances difficilement conciliables : Orient et Occident (Vent d’Est, Vent d’Ouest des années 1930), richesse et pauvreté, appartenance et exclusion, masculine et féminine (Of men and women, un essai centré sur la société américaine, de 1941 et Pavillion of women, 1946), la culture et la nature, la tradition et la nouveauté. La Chine sera de toute façon l’horizon culturel le plus fréquenté et que Buck tentera avec honnêteté de communiquer à l’extérieur, sans rabais ni censure. Sur ce sillage se trouvent, entre autres, Fils (1931), Une maison divisée (1935), Lignée de dragon (1942), Les filles de Madame Liang (1969), et même un livre de gastronomie, La cucina orientale (1972). La capacité de se déplacer entre deux mondes et deux langues (Pearl Buck définira le chinois comme sa langue maternelle) lui procure une ambiguïté interprétative : mal vue aux États-Unis pour avoir échappé à des récits de goût exotique, en Chine, l’impérialisme américain a été fortement qualifié. Ce cœur indomptable (1938), qui raconte le désaccord intérieur d’une femme divisée entre vocation artistique et famille. La proximité avec les femmes, décrites comme des êtres forts et vivants mais aussi comme la partie la plus pressée d’une société patriarcale, est indispensable. Inoubliable est le personnage de La madre (1933), créature de force physique et d’âme stupéfiante, capable de se remettre au travail dans les champs immédiatement après l’accouchement, et dont la valeur sera reconnue trop tard. Il était pratique pour l’écrivain de puiser dans son vaste bagage d’expériences et de le transférer sur la page; traditions et récits orientaux se déversent, ainsi, dans les premiers récits courts et dans ceux pour les jeunes comme La grande vague (de 1948, situé au Japon).

De saveur autobiographique sont L’exilo (1936), Le mie patrie (1954), The girl who never grew (dédié à sa fille, de 1950). Elle meurt en 1973, peu avant ses 81 ans. Sur sa tombe, son nom est écrit en caractères chinois, un hommage à sa patrie d’élection. Son visage est reproduit sur de nombreux timbres, des statues en son honneur se trouvent à Nankin et dans d’autres villes chinoises. Sa maison américaine est aujourd’hui un musée, ouvert au public depuis 1980.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Nobel Prize in Literature 1938 Awarded «For her rich and epic descriptions of peasant life in China and for her autobiographical works.» She was the first American writer to write unforgettable novels about China that were a declaration of love for a country then largely unknown in the West. But the story of her own life could be a novel.

Pearl Comfort Sydenstricker was born in Hillsboro, West Virginia, in 1892. Within months of her birth, her parents - Presbyterian missionaries - returned to China, where they had lived since 1880 in direct contact with a local community. Little Pearl grew up in a China stuck in the Middle Ages, unimaginable today. There was no water or electricity in the house and the sanitary facilities were a spade leaning against the backyard wall. Around her was the terrible misery of the Chinese countryside. In the evenings she listened to her nanny Wang Amah tell stories from her own oral tradition. A whole colorful, violent, sexually explicit world spilled over her and shaped her forever. "I decided I was going to be a novelist when I was not yet 10 years old," she said. She devoured the few English books in the house, particularly the work of Dickens. By 1900, the family began to move to escape an increasingly violent feeling of intolerance toward those from outside. This is the period of the historic Boxer Rebellion, which was the pretext for a series of punitive expeditions by Western powers eager to carve up the remains of the then agonizing Celestial Empire. Italy also sent a military contingent there. In 1910, at age 18, her parents sent her to the United States to study at college. She graduated with a degree in English Literature, planned to stay in the U.S. but an illness of her mother’s drew her back to China. There she found a different country that had gone through a revolution and was heading toward civil war, between ruling nationalists, communists preparing to seize power and "warlords." Pearl remained close to her mother.

In 1917 she married John Lossing Buck, an agronomy specialist, in China on behalf of the American Presbyterian Mission. After a period spent on business in distant regions, the couple settled in Nanjing, where she taught English literature at the university. In 1920 a daughter was born who was named after her maternal grandmother, Caroline. Young Carol would soon reveal a mental disability. In 1925 the couple adopted another child, Janice, but the marriage was on the rocks. In 1927 the situation in Nanjing became difficult. Many people lost their lives in a riot involving nationalists, communists, and warlords. Pearl Buck had to flee to Japan, where she stayed for a year. In 1929 she went to the U.S. to find a special school for Carol. She found it in New Jersey and left the 9-year-old there before leaving again, with an aching heart, for China. She returned to Nanking and realized it was time to start writing. In only two months she wrote The Good Earth, a story of a poor Chinese peasant and his struggle to survive and make a family, and sent the manuscript to a literary agent in New York who found an interested small publisher. The book was an immediate success, selling two million copies, and in 1932 won the Pulitzer Prize, as well as recognition from the American Academy of Arts and Letters (which the writer joined in 1950). The book issued a warning about the injustices created by the gap between wealth and poverty, and about the dramas faced by peasant families whose lives depended on the success of the harvest. In addition, The Good Earth emphasized the importance of education as a tool for the liberation and for the role of women in a society where they were required to work hard. It also revealed a deep connection with nature. "From the earth we came and to the earth we must return...If you preserve the earth, you will live...No one can ever take it away from you." In 1934 she left China for good for the United States, and shortly afterwards she married her publisher, Richard Walsh, in her second marriage. Walsh would become a great support to her in her literary work and in caring for her disabled daughter. Over the years the couple would adopt as many as six sons and daughters, founding an agency, Welcome House, to facilitate the adoption of boys and girls born to American servicemen and Asian women. Since 1964, the Pearl S. Buck Foundation (later changed to Pearl S. Buck International) has worked to improve the lives of children around the world. The writer became an activist for the rights of migrant people in the U.S. and a staunch opponent of the use of nuclear weapons.

In 1938 she became the first American woman to be awarded the Nobel Prize in Literature and one of the few women in the world to be awarded both the Nobel and the Pulitzer. She was awarded the prize because of her copious literary output, of which The Good Earth represented one of the high points. Her vast and varied literary oeuvre bridges worlds and situations that are difficult to reconcile - East and West (East Wind, West Wind, 1930), wealth and poverty, belonging and exclusion, male and female (Of Men and Women, an essay focusing on U.S. society, 1941 and Pavilion of Women, 1946), culture and nature, tradition and change. However, China was the cultural setting she most frequently portrayed and which Buck would honestly attempt to communicate to the outside world, without mocking or censuring. In this vein are, among others, Sons (1931), A House Divided (1935), Dragon Seed (1942), The Three Daughters of Madame Liang (1969), and even a book on gastronomy, Oriental Cookbook (1972). The ability to move between two worlds and two languages (Pearl Buck would call Chinese her mother tongue) earned her interpretative ambiguity. She was maligned in the United States for escaping into narratives of exoticism, in China she was maligned as the U.S. imperialist. Among books with a U.S. setting were This Indomitable Heart (1938), which tells of the inner conflict of a woman torn between artistic vocation and family. Unmissable is the closeness of her work to issues facing women, described as strong and vivid beings but also as the most oppressed part of a patriarchal society. Unforgettable is the central figure in The Mother (1933), a character of astounding physical strength and soul, capable of going back to work in the fields immediately after giving birth, and whose value would be recognized too late. It was the writer's practice to draw on her vast wealth of experience and to transfer it to the page. Oriental traditions and tales thus spill over into her early short stories and those for children such as The Big Wave (1948, set in Japan).

Of an autobiographical flavor are The Exile (1936), My Homelands (1954), and The Girl Who Never Grew (1950, dedicated to her daughter). She died in 1973, shortly before her 81st birthday. Her name is written on her grave in Chinese characters, a tribute to her chosen homeland. Her face is reproduced on many postage stamps, statues in her honor can be found in Nanjing and other Chinese cities. Her American home is now a museum, open to the public since 1980.

Traduzione spagnola
Erika Incatasciaro

Premio Nobel de literatura, 1938 «Por sus descripciones ricas y verdaderamente épicas de la vida campesina en China y por sus obras maestras autobiográficas»

Fue la primera novelista estadounidense en escribir novelas inolvidables sobre China, que son una declaración de amor a un país entonces desconocido en Occidente. Sin embargo, su propia vida fue una novela.

Pearl Comfort Sydenstricker nace en Hillsboro, en la Virginia Occidental, en 1892. Pocos meses después de su nacimiento, sus padres –misioneros presbiterianos– vuelven a China, donde vivían desde 1880 en estrecha relación con la comunidad local. La pequeña Pearl crece en una China que no ha salido de la Edad Media, algo hoy en día difícil de imaginar. En casa no hay ni agua ni electricidad, los sanitarios son una pala apoyada contra la pared del jardín en la parte posterior de la casa. A su alrededor, la terrible miseria del campo chino. Por la noche escucha a su niñera Wang Amah que le cuenta las historias de su tradición oral. Todo un mundo colorado, violento y sexualmente explícito se derrama sobre ella y la moldea para siempre. “Decidí que iba a ser novelista cuando todavía no tenía diez años”, dice. Lee con voracidad los pocos libros en inglés que tienen en casa, especialmente las novelas de Dickens. Desde el 1900 la familia empieza a cambiar de sitio para escapar de un entorno de rechazo hacia los extranjeros cada vez más violento. Es la época del histórico Levantamiento de los Bóxers, que constituye el pretexto para una serie de expediciones punitivas de las potencias occidentales deseosas de reparirse los restos del ya agonizante Imperio Celeste. También Italia envía un contingente militar. En 1910, con 18 años, sus padres la mandan a los Estados Unidos para estudiar en la universidad. Se gradúa en Literatura Inglesa y piensa quedarse en los EEUU, pero debido a una enfermedad de su madre, tiene que regresar a China. Se encuentra con un país diferente, que ha pasado por una revolución y que se dirige hacia la guerra civil, entre los nacionalistas que gobiernan, los comunistas que se preparan para tomar el poder y los “señores de guerra”. Pearl se queda al lado de su madre.

En el 1917 se casa con John Lossing Buck, especializado en agronomía, que se encuentra en China con la Misión presbiteriana estadounidense. Tras un periodo pasado en regiones lejanas por motivos laborales, la pareja se establece en Nanjing, donde Pearl imparte clases de literatura inglesa en la universidad. En el 1920 nace su hija que recibe el nombre de la abuela materna, Caroline. A Carol le detectan pronto una discapacidad mental. En el 1925 la pareja adopta otra niña, Janice, pero el matrimonio se encuentra en crisis. En el 1927, las cosas en Nanjing se ponen feas: muchas personas mueren en una batalla confusa entre las tropas nacionalistas, las fuerzas comunistas y los señores de la guerra. Pearl Buck tiene que escapar a Japón, donde se queda un año. En el 1929 viaja a EEUU para buscar una escuela especial para Carol. La encuentra en Nueva Jersey y deja a la niña, que tiene 9 años, antes de volver a China muy preocupada por lo que está ocurriendo allí. De regreso a Nanjing entiende que es la hora de empezar a escribir. En dos meses escribe La Buena Tierra, que relata la vida de un pobre campesino chino y de su lucha por la supervivencia y su deseo de formar una familia, y envía el manuscrito a un agente literario de Nueva York que encuentra un pequeño editor interesado. La novela triunfa instantáneamente, vende dos millones de ejemplares y en 1932 recibe el Premio Pulitzer, junto al reconocimiento de la Academia Americana de artes y letras (de la que la novelista entrará a formar parte en 1950). La novela lanza una advertencia sobre las injusticias provocadas por la brecha entre riqueza y pobreza y sobre los dramas que viven las familias campesinas, cuya vida depende del éxito de la cosecha; además, La Buena Tierra resalta la importancia de la educación como medio de liberación y el papel de las mujeres en una sociedad que les pedía que trabajaran duramente. También revela una profunda relación con la naturaleza: “De la tierra nacemos y a la tierra regresamos… Si conserváis la tierra, viviréis… Nadie podrá quitárosla”. En el 1934 abandona China por los Estados Unidos y poco después se casa, por segunda vez, con su editor Richard Walsh, que la sostiene tanto en su carrera literaria como en los cuidados de su hija discapacitada. Con los años, la pareja adoptará otros seis entre hijos e hijas, fundando una agencia, la Welcome House, para facilitar la adopción de los niños y de las niñas nacidos/as de militares americanos y mujeres asiáticas. En 1964, la fundación Pearl S. Buck (más tarde llamada Pearl S. Buck International) trabaja para mejorar la vida de los niños de todo el mundo. La novelista se convertirá en activista por los derechos de los migrantes en los EEUU y en una incansable opositora al uso de armas nucleares.

En el 1938 será la primera mujer estadounidense galardonada con el Premio Nobel de literatura y una de las pocas mujeres del mundo que haya recibido tanto el Nobel como el Pulitzer. Se le concedió el premio gracias a su abundante producción literaria de la cual La Buena Tierra representa uno de los momentos más altos. Su vasta y variada producción literaria hace de puente que conecta mundos e instancias difícilmente conciliables: Oriente y Occidente (Viento del Este, viento del Oeste, 1930), riqueza y pobreza, apariencia y exclusión, masculino y femenino (Of men and women, un ensayo basado en la sociedad estadounidense, 1941 y Pabellón de mujeres, 1946), cultura y naturaleza, tradición e innovación. La China siempre será el horizonte cultural más concurrido que Buck intentará comunicar al exterior con honestidad, sin concesiones ni censuras. En esta línea se sitúan, entre otros, Hijos (1931), Un hogar dividido (1935), La estirpe del dragón (1942), Las tres hijas de Madame Liang (1969), e incluso un libro de gastronomía, La cocina oriental (1972). Su capacidad de vagar entre dos mundos y dos idiomas (Pearl Buck considereba el chino su idioma materno) le confiere una ambigüedad interpretativa: malvista en los Estados Unidos por haber evitado las narraciones de gusto exótico, en China fue maliciosamente definida ‘la imperialista estadounidense’. De ambientación estadounidense es Orgulloso de corazón (1938) que narra el contraste interior de una mujer dividida entre la vocación artística y la familia. Irrenunciable la cercanía con las mujeres, descritas como seres fuertes y vivos pero también como la parte más sometida a la presión de una sociedad patriarcal. Memorable el personaje de La Madre (1933), criatura de asombrosa fuerza física y moral, capaz de volver al trabajo en los campos inmediatamente después de dar a luz, obra cuyo valor se reconocerá demasiado tarde. Era costumbre de la novelista aprovechar su amplio bagaje de experiencias y transferirlo en sus páginas; así tradiciones y relatos orientales inundan sus primeros relatos breves y sus relatos para la infancia, como La gran Ola (1948), ambientado en Japón.

De sabor autobiográfico tenemos La exiliada (1936), Mis diversos mundos (1954), El niño que nunca creció (dedicado a su hija, 1950). Falleció en 1973, justo antes de cumplir 81 años. En su tumba su nombre fue escrito en caracteres chinos, un homenaje a su patria de elección. Su rostro está reproducido en muchos sellos y hay estatuas en su honor en Nanjing y en otras ciudades de China. Actualmente, su casa de EEUU es un museo abierto al público desde 1980.<

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1938 «За багаті та епічні описи селянського життя в Китаї та за його автобіографічні твори»

Вона була першою американською письменницею, яка написала незабутні романи про Китай, які є освідченням у любові до країни, на той час невідомої на Заході. Але саме її життя це роман.

Перл Комфорт Сайденстрікер народилася в Хіллсборо, Західна Вірджинія, у 1892 році. Через кілька місяців після її народження її батьки - пресвітеріанські місіонери - повернулися до Китаю, де жили з 1880 року в безпосередньому контакті з місцевою громадою. Маленька Перл росте в Китаї ще в середні віки, що сьогодні неможливо уявити. У будинку немає ні води, ні електрики, туалет - лопата, притулена до стіни заднього саду. Навколо неї жахлива біда китайського села. Увечері вона слухає свою няню Ван Ама, яка розповідає історії її власної традиції. Цілий барвистий, жорстокий, відверто сексуальний світ переливається на неї та назавжди формує її. «Я вирішила, що буду письменницею, коли мені ще не виповнилося і десяти, — каже вона. Поглинає кілька книг англійською мовою, які знаходить вдома, зокрема твори Діккенса. З 1900 року сім'я починає переїжджати. Це період історичного Боксерського повстання, що є приводом для серії каральних експедицій західних держав, які бажають поділитися залишками вмираючої Піднебесної імперії. Італія також направляє туди військовий контингент. У 1910 році, у віці 18 років, батьки відправили її до США, де вона навчалася в коледжі. Вона закінчила англійську літературу, думала, що залишиться в США, але хвороба матері змушує її повернутися до Китаю. опинившись там, вона знаходить іншу країну, яка пройшла через революцію і прямує до громадянської війни, між націоналістами в уряді, комуністами, які готуються взяти владу, та «воєначальниками». Перл залишається поруч зі своєю матір'ю.

У 1917 році вона вийшла заміж за Джона Лоссінг Бака, який спеціалізується на агрономії, у Китаї за дорученням Американської пресвітеріанської місії. Після періоду, проведеного у віддалених регіонах у зв'язку з роботою, подружжя оселилося в Нанкіні, де вона викладає англійську літературу в університеті. У 1920 році народилася дочка, яку назвали Кароліною на честь бабусі по материнській лінії. Незабаром Керол виявить розумову неповносправність. У 1925 році подружжя усиновило ще одну дівчинку, Дженіс, але шлюб перебував у кризі. У 1927 році ситуація в Нанкіні стає складною: багато людей втрачають життя під час заворушень за участю націоналістів, комуністів і бойовиків. Перл Бак змушена тікати до Японії, де вона залишається протягом року. У 1929 році вона поїхала до США, щоб знайти для Керол спеціальну школу. Вона знаходить школу в Нью-Джерсі і залишає там свою 9-річну дівчинку, а потім з розбитим серцем виїжджає до Китаю. Повертається в Нанкін і розуміє, що прийшов час почати писати. За два місяці вона пише Земля благословенна, історію бідного китайського селянина та його боротьби за виживання та створення сім’ї, і надсилає рукопис літературному агенту в Нью-Йорку. Книга відразу мала успіх, розійшлася тиражем у два мільйони примірників і в 1932 році отримала Пулітцерівську премію, а також визнання Американської Accademy of Arts and Letters (до якої письменник приєднався в 1950 році). Книга попереджає про несправедливість, породжену прірвою між багатством і злиднями, про трагедії, на які наражаються селянські родини, чиє життя залежить від успіху жнив; крім того, Земля благословенна наголошує на важливості освіти як інструменту звільнення та ролі жінок у суспільстві, в якому від них вимагається бути працелюбними. Вона також демонструє глибокий зв’язок із природою: «Ми вийшли із землі і мусимо повернутися до землі... Якщо ви збережете землю, ви будете жити... Ніхто ніколи не зможе відібрати її у вас». У 1934 році вона назавжди виїхала з Китаю в Сполучені Штати і невдовзі вийшла заміж за свого видавця Річарда Уолша, який надавав їй велику підтримку в її літературній діяльності та піклуванні про її дочку-інваліда. Протягом багатьох років подружжя усиновить шістьох синів і дочок, заснувавши агенцію Welcome House, щоб сприяти усиновленню хлопчиків і дівчаток, народжених американськими солдатами та азіатськими жінками. З 1964 року Pearl S. Buck Foundation (згодом змінений на Pearl S. Buck International) працює над покращенням життя дітей у всьому світі. Письменниця стане активісткою за права мігрантів у США та категоричною супротивницею застосування ядерної зброї.

У 1938 році вона стала першою американкою, яка отримала Нобелівську премію з літератури, і однією з небагатьох жінок у світі, які отримали Нобелівську та Пулітцерівську премії. Присудження премії зумовлене численними літературними творами письменниці, одним із найважливіших творів якої є Земля благословенна. Її велика та різноманітна літературна творчість діє як міст між світами та випадками, які важко поєднати: Схід і Захід (East Wind: West Wind 1930 року), багатство та бідність, приналежність і відчуження, чоловік і жінка (Of men and women, есе, присвячене американському суспільству, з 1941 року та Pavillion of women, 1946), культура і природа. Китай буде найпопулярнішим культурним горизонтом, про який Бак чесно намагатиметься розповісти назовні, без цензури. Вона розглядає цю тему в книгах Сини (1931), Поділ дому (1935), Dragon Seed (1942), The Three Daughters of Madame Liang (1969) і навіть у книзі про гастрономію Pearl S. Buck's Oriental Cookbook (1972). Здатність переміщатися між двома світами та двома мовами (Перл Бак визначить китайську як свою рідну мову) надає їй інтерпретаційної двозначності: у Сполучених Штатах її нехтують за те, що вона уникла екзотичних наративів, у Китаї її зловмисно визначили як імперіаліста США. Твір в американському контексті This Proud Heart (1938), у якому розповідається про внутрішній конфлікт жінки, розділеної між мистецьким покликанням і родиною. Близькість до жінок є важливою, вони описуються як сильні та яскраві істоти, але також як найбільш вразлива частина патріархального суспільства. Незабутнім є персонаж The Mother (1933), створіння вражаючої фізичної сили та душі, здатне повернутися до роботи в полі одразу після пологів, і цінність якого буде визнано надто пізно. Практикою письменниці було опиратися на свій багатий досвід і переносити його на сторінку; Таким чином східні традиції та казки вливаються в перші короткі оповідання та оповідання для дітей, такі як The Big Wave (1948 р., дія відбувається в Японії).

Автобіографічного колориту The Exile: Portrait of an American Mother (1936), My several words: A personal Record Day (1954), The child who Never Grew Day (присвячено доньці, 1950). Вона померла в 1973 році, незадовго до того, як їй виповнився 81 рік. Її ім’я написане китайськими ієрогліфами на її могилі, як данина обраній батьківщині. Її обличчя зображено на багатьох поштових марках, статуї на її честь знаходяться в Нанкіні та інших містах Китаю. Її американський будинок зараз є музеєм, відкритим для публіки з 1980 року.

Gabriela Mistral
Maria Carreras Goicoechea

Dongni Wei

Premio Nobel per la letteratura 1945 «La sua opera lirica, ispirata da potenti emozioni, ha reso il suo nome un simbolo delle aspirazioni idealiste di tutto il mondo latino americano» 

Nasce a Vicuña, in Cile, il 7 aprile 1889 da Juan Jerónimo Godoy Villanueva e Petronilla Alcayaga Rojas. Il padre avrà un’influenza particolare sulla sua carriera, nonostante abbandoni la figlia quando ha solamente tre anni: saranno infatti versi scritti dal genitore e casualmente ritrovati a risvegliare la sua passione poetica. Fondamentale è anche l’incontro a quindici anni con il direttore di un periodico locale, Bernardo Ossandón, grazie al quale conosce la poesia di Frédéric Mistral, i novellisti russi e la prosa di Montaigne. Proprio sul giornale di Ossandón pubblica i primi articoli, firmati con il suo vero nome, Lucila Goldoy. In seguito diventerà invece Gabriela Mistral, in onore di Gabriele D’Annunzio e del poeta francese. Nel 1905 decide di seguire la sua vocazione e di diventare insegnante, ma presto viene espulsa a causa di alcuni articoli in cui propone un’educazione libera e accessibile a tutte le classi sociali.

Grazie alla sorella Ermelina riesce comunque ad avere un incarico in alcune scuole minori del Paese finché, dopo aver vinto una competizione letteraria nazionale, ottiene dapprima la cattedra di direttrice al liceo di Punta Arenas e successivamente quella del prestigioso Liceo de Santiago.Non sempre e non da tutti apprezzata in patria, riceverà molti riconoscimenti sia in altri Paesi dell’America Latina (Cuba, Messico, Brasile, Uruguay, Argentina), che negli Stati Uniti e in Europa. Morirà a New York il 10 gennaio 1957.

I libri poetici di Mistral sono quattro: Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938), Lagar (1954).

La più famosa e apprezzata è la prima raccolta, il cui titolo è lo stesso della lirica che apre il gruppo intitolato Naturaleza ed è riferito al paesaggio della Patagonia. L’edizione del 1922 comprendeva sette sezioni: Vida, Escuela, Infantiles, Dolor, Naturaleza in versi; Poemas en prosa e Cuentos in prosa. Vi furono poi aggiunte, spostamenti e sostituzioni nelle edizioni successive finché la più recente (Poesias completas) comprende: Vida, Escuela, Dolor, Naturaleza. Il cuore della raccolta è senza dubbio Dolor che si ricollega alla tragedia vissuta con la perdita di Romelio Urreta, uomo da lei amato e morto suicida. Un altro tema molto presente è un forte sentimento religioso che la induce a cercare la trascendenza attraverso l’amore, l’istinto della maternità, la natura, la morte. Famosa anche Ternura, una raccolta di poesie dedicata ai bambini, dove dà sfogo al suo istinto di maternità così violento da portarla a crearsi un bimbo immaginario. Notevoli i richiami al tema indigeno, come in Canzone quechua, Seme, Ninnananna patagone, Ninnananna di Elqui, Terra cilena. Tala è un libro in gran parte drammatico e per questo viene dalla critica collegato a Desolación da cui tuttavia si distingue per una maggiore apertura al mondo esterno e per l’uso di un linguaggio oscuro ed ermetico grazie anche alla presenza di forme popolari e arcaiche. Il libro si apre con la sezione Muerte de mi madre e, nelle note in calce al volume, Gabriela Mistral confida: «Questa morte è stata per me una lunga e oscura sosta, un paese dove ho vissuto cinque o sei anni, paese amato per la presenza di mia madre, paese odiato per la lunga stasi della mia anima in una profonda crisi religiosa». La madre, a causa dell’abbandono paterno, è stata infatti una figura importante a livello esistenziale e quindi anche celebrata nelle sue opere. La sua ultima raccolta Lagar introduce tematiche più personali e più caratterizzate in senso femminista. In particolare la sezione Donas loucas contiene i ritratti di sedici donne che non solo rappresentano l’universo femminile ma anche differenti aspetti dell’animo di Gabriela poeta: l’abbandonata, l’ansiosa, la sradicata, l’insonne, la devota, l’umiliata…

Nel libro, pubblicato postumo, Niña Errante, sono raccolte le lettere scambiate con la scrittrice statunitense Doris Dana, con cui Gabriela Mistral ebbe una lunga e tormentata relazione. Nonostante la sua produzione, tradotta in più di venti lingue, sarebbe riduttivo tuttavia considerarla solo per la sua opera poetica. L’attività letteraria e giornalistica, la sua opera di educatrice e le sue numerose collaborazioni con istituzioni prestigiose fanno di lei un’intellettuale a tutto tondo. In Messico collaborò ai programmi di riforma in campo educativo con José Vasconcelos, politico, pensatore e scrittore. A Ginevra, in Svizzera, fu nominata segretaria dell’Istituto di Cooperazione Intellettuale della Società delle Nazioni e fu invitata a partecipare ai lavori sulla Dichiarazione dei diritti dei bambini dell’Onu. Collaborò con diverse università degli Stati Uniti e del Centro America e fu anche console del Cile in diverse città tra cui Madrid, Nizza, Lisbona, Los Angeles. Visse anche in Italia, dove fu console onoraria a Napoli.

Nella lirica I miei libri dichiara quali sono le letture che l’hanno ispirata.

Libri, degli scaffali libri silenziosi,
nel lor silenzio vivi, ardenti nella calma,
libri che ci consolano, velluto dell’anima,
e che pur così tristi, ci donano allegria!

Le mie mani nel giorno di affanni si stancarono;
ma al giungere della notte, li cercarono, amanti,
entro il buco del muro, dove come figure
mi guardano e confortano quelli che un giorno vissero.

Bibbia, mia Bibbia nobile, stupendo panorama
su cui lo sguardo mio a lungo si posò,
sopra i Salmi tu hai le lave più brucianti;
nel lor fiume di fuoco accendo il sangue mio.

Col tuo robusto vino le mie genti allevasti
e forti le erigesti in mezzo agli altri uomini,
e si innalza il mio cuore solo a dire il tuo nome,
e poiché da te vengo, ho sconfitto il Destino.

Dopo di te soltanto mi trafisse le ossa,
con il grande suo grido, il sommo Fiorentino,
Alla sua voce ancora come un giunco mi inchino
e attraverso la rossa sua fantasia infernale.

E poi per rinfrescare in muschi rugiadosi
la bocca bruciacchiata dalle fiamme dantesche,
i Fioretti di Assisi cercai, i sempre freschi,
e in quelle dolci felpe rimase il cuore mio!

Vidi Francesco, Quello gentile come rosa
Passare per i campi più lieve di un respiro,
baciando il giglio schiuso e il petto del lebbroso,
per baciare il Signore che dorme fra le cose.

Poema di Mistral, odor di solco aperto
Che profuma i mattini, io ebbra ti aspirai!
Vidi Mirella spremere la frutta insanguinata
dell’amore e poi correre per l’atroce deserto.

Ancora ti ricordo, disfatta di dolcezze,
verso di Amado Nervo, con petto di colomba,
che più dolce facesti il profilo del colle,
quando io ti leggevo nelle pure mattine!

Nobili libri antichi, con i fogli ingialliti,
siete labbra mai stanche di confortare i tristi,
siete l’antico amaro che nuovo manto veste;
da Giobbe fino a Kempis la stessa voce afflitta.

Quelli che come Cristo la Via-Dolente seppero,
il loro verso misero sulla rossa ferita
e la strofa dolente è panno di Veronica;
ogni libro è purpureo come rosa di sangue.

Bocche di antichi poeti, io vi amo;
in polvere disfatte mi seguite a conforto,
e, al giunger della notte, state con me a parlare
presso la dolce lampada, con dolcezza di gemiti!

Dalla pagina aperta io distolgo lo sguardo,
-o morti! – ed il mio sogno vi tesse tutti uguali:
le pupille febbrili, anelanti le labbra
che lente si disfanno nella terra premuta.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1945 «Son opéra, inspiré par de puissantes émotions, a fait de son nom un symbole des aspirations idéalistes du monde latino-américain.»

Elle naît à Vicuña, au Chili, le 7 avril 1889 de Juan Jerónimo Godoy Villanueva et Petronilla Alcayaga Rojas. Le père aura une influence particulière sur sa carrière, bien qu’il abandonne sa fille quand elle n’a que trois ans : en effet, des vers écrits par le parent et retrouvés par hasard réveilleront sa passion poétique. La rencontre à quinze ans avec le directeur d’un périodique local, Bernardo Ossandón, est également fondamentale, grâce auquel elle connaît la poésie de Frédéric Mistral, les romanciers russes et la prose de Montaigne. C’est dans le journal d’Ossandón qu’elle publie les premiers articles, signés sous son vrai nom, Lucila Goldoy. Elle deviendra plus tard Gabriela Mistral, en l’honneur de Gabriele D’Annunzio et du poète français. En 1905, elle décide de suivre sa vocation et de devenir enseignante, mais elle est rapidement expulsée à cause de certains articles dans lesquels elle propose une éducation libre et accessible à toutes les classes sociales.

Grâce à sa sœur Ermelina, elle parvient à obtenir un poste dans certaines écoles secondaires du pays jusqu’à ce qu’après avoir remporté un concours littéraire national, elle obtient d’abord le poste de directrice au lycée de Punta Arenas, puis celle du prestigieux lycée de Santiago. Elle n’est pas toujours voir pas du tout appréciée dans sa patrie, elle recevra de nombreuses reconnaissances tant dans d’autres pays d’Amérique latine (Cuba, Mexique, Brésil, Uruguay, Argentine), qu’aux États-Unis et en Europe. Elle meurt à New York le 10 janvier 1957.

Les livres poétiques de Mistral sont au nombre de quatre : Desolaciòn (1922), Ternura (1924), Tala (1938), Lagar (1954).

La plus célèbre et appréciée est la première collection, dont le titre est le même que l’opéra qui ouvre le groupe intitulé Naturaleza et se réfère au paysage de la Patagonie. L’édition de 1922 comprenait sept sections : Vida, Escuela, Dolor, Naturaleza en vers; Poemas en prose et Cuentos en prose. Elle a ensuite été ajouté, déplacé et remplacé dans les éditions suivantes jusqu’à ce que la plus récente (Poesias completas) comprend les quatre sections déjà mentionnées. Le cœur du recueil est sans aucun doute Dolor qui se rattache à la tragédie vécue avec la perte de Romelio Urreta, homme qu’elle aime et mort suicidaire. Un autre thème très présent est un fort sentiment religieux qui l’incite à rechercher la transcendance à travers l’amour, l’instinct de la maternité, la nature, la mort.

Dans la lyrique Mes livres, elle déclare quelles lectures l’ont inspirée.

Livres, étagères, livres silencieux,
dans leur silence vif, ardent dans le calme,
livres qui nous consolent, velours d’âme,
et qui, bien que si tristes, nous donnent de la joie!

Mes mains se fatiguèrent le jour des tourments;
Mais à la tombée de la nuit, ils les cherchèrent,
dans le trou du mur, où comme figures
Ils me regardent et réconfortent ceux qui vécurent un jour.

Bible, ma Bible noble, magnifique panorama
sur lequel mon regard s’est posé longtemps,
Au-dessus des Psaumes, tu as les laves les plus brûlantes
J’allume mon sang dans leur rivière de feu.

Avec ton vin fort, mon peuple a été élevé
et forts les érigés parmi les autres hommes,
et mon cœur s’élève juste en disant ton nom,
Puisque je viens de toi, j’ai vaincu le destin.

Après toi, il me transperça les os,
avec son grand cri, le souverain Florentin,
A sa voix encore comme un joint je m’incline
et à travers son imagination infernale.

Et puis pour rafraîchir dans les mousses rosées
la bouche brûlée par les flammes de Dante,
les Fleurs d’Assise, les toujours fraîches,
Et dans ces doux sweats, il me restait mon cœur!

Je vis François, Le gentil tel une rose
Passer par les champs plus doux qu’un souffle,
en embrassant le lys éclos et la poitrine du lépreux,
pour embrasser le Seigneur qui dort parmi les choses.

Poème de Mistral, odeur de sillon ouverte
Que les matins sentent, je t’aspire ivre!
J’ai vu Mirella presser les fruits ensanglantés
de l’amour et courir dans le désert.

Je me souviens encore de toi, défaite de douceur,
vers d’Amado Nervo, avec poitrine de colombe,
que tu as fait le profil de la colline,
quand je te lisais le matin!

Nobles livres anciens, avec les feuilles jaunies,
vous êtes des lèvres jamais fatiguées de réconforter les tristes,
vous êtes l’ancien manteau amer que vous revêtez;
depuis Job jusqu’à Kempis, la même voix affligée.

Ceux qui comme le Christ la Voie-Douloureuse apprirent,
leur vers ont mis sur la blessure rouge
et la strophe douloureuse est le tissu de Veronica;
Chaque livre est pourpre comme une rose de sang,

Bouches de poètes anciens, je vous aime;
en poussière brisée me suivent pour réconforter,
Et à l’aube de la nuit, restez avec moi et parlez
près de la douce lampe, avec de doux gémissements!

De la page ouverte je détourne le regard,
- ou morts! - et mon rêve vous tisse tous égaux:
les pupilles fiévreuses, qui aspirent les lèvres
La lentille se détache dans la terre.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Awarded for «Her lyrical work, inspired by powerful emotions, made her name a symbol of the idealist aspirations of the entire Latin American world.»

She was born in Vicuña, Chile, on April 7, 1889 to Juan Jerónimo Godoy Villanueva and Petronilla Alcayaga Rojas. Her father would come to have a particular influence on her career, despite abandoning his daughter when she was only three years old. It was actually verses written by her father, accidentally discovered, that awoke her poetic passion. Also crucial was her meeting at the age of fifteen with the editor of a local periodical, Bernardo Ossandón, through whom she became acquainted with the poetry of Frédéric Mistral, Russian novelists, and the prose of Montaigne. It was in Ossandón's newspaper that she published her first works, signed with her real name, Lucila Goldoy. She would later become Gabriela Mistral instead, in honor of Gabriele D'Annunzio and the French poet. In 1905 she decided to follow a vocation and become a teacher, but was soon fired because of some articles in which she proposed a free education accessible to all social classes.

Thanks to her sister Ermelina, however, she managed to get tenure in some of the country's smaller schools until, after winning a national literary competition, she first obtained the principal's chair at the high school in Punta Arenas and later that of the prestigious Liceo de Santiago. Not always appreciated at home in Chile, she would receive many awards both in other Latin American countries (Cuba, Mexico, Brazil, Uruguay, Argentina) and in the United States and Europe. She died in New York City on January 10, 1957.

Mistral's major poetic works included Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938), and Lagar (1954).

The most famous and widely appreciated is the first collection, whose title is the same as the poem that opens the collection entitled Naturaleza and refers to the landscape of Patagonia. The 1922 edition included seven sections: Vida, Escuela, Dolor, and Naturaleza in verse and then Poemas en Prosa and Cuentos in prose. There were then additions, shifts and substitutions in later editions until the most recent (Poesias Completas) includes the four sections already mentioned. The heart of the collection is undoubtedly Dolor [Pain], which relates to the tragedy she experienced with the loss of Romelio Urreta, a man she loved but who died by suicide. Another very present theme is a strong religious feeling that leads her to seek transcendence through love, the instinct of motherhood, nature, and death. Also famous is Ternura, a collection of poems dedicated to children, where she gives vent to her instinct for motherhood, so strong that it led her to create an imaginary baby for herself. There are notable references to indigenous themes, as in Quechua Song, Seeds, Patagonian Lullaby, Lullaby of Elqui, and Chilean Land. Tala is a largely dramatic book and for this reason it is linked by critics to Desolación from which, however, it differs in its greater openness to the outside world and its use of obscure and hermetic language due in part to the presence of both popular and archaic forms. The book opens with the section Muerte de Mi Madre [Death of My Mother] and, in the footnotes to the volume, Gabriela Mistral confides, "This death has been for me a long and dark pause, a country where I have lived five or six years, a country loved for the presence of my mother, a country hated for the long stasis of my soul in a deep religious crisis." Her mother, because of her father's abandonment, was indeed an important figure on an existential level and thus also celebrated in her works. Her last collection Lagar II introduces themes that are more personal and more characterized with a feminist sense. In particular, the section Locas Mujeres (Madwomen) contains portraits of fifteen women who not only represent the feminine universe but also different aspects of Gabriela's poetic soul - the abandoned, the anxious, the uprooted, the sleepless, the devoted, and the humiliated.

In the posthumously published book, Niña Errante, letters exchanged with the American writer Doris Dana are collected, with whom Gabriela Mistral had a long and tormented relationship. Despite her output, translated into more than twenty languages, however, it would be reductive to consider her only for her poetic work. Her literary and journalistic activity, her work as an educator and her many collaborations with prestigious institutions made her a well-rounded intellectual. In Mexico she collaborated on educational reform programs with José Vasconcelos, a politician, thinker and writer. In Geneva, Switzerland, she was appointed secretary of the Intellectual Cooperation Institute of the League of Nations and was invited to participate in work on the UN Declaration of the Rights of the Child. She worked with several universities in the United States and Central America and was also Chile's consul in several cities including Madrid, Nice, Lisbon, and Los Angeles. She also lived in Italy, where she was honorary consul in Naples.

In the poem My Books she talks about the readings inspired her:

Books, silent books of the shelves,
alive in your silence, burning in your stillness;
books, those that console us, are the velvet of the soul,
And although being so sad, they give us joy!

On a busy day, my hands surrendered;
but, upon the arrival of night, they look for them, lovingly,
in space on the wall, from where as faces
those who lived look at me reassuringly.

Bible, my noble Bible, wonderful outlook,
where my eyes long rested,
you have in your Psalms the most ardent lava
and in your river of fire I light up my heart.

You sustained my people with strong wine
and upheld them against men,
and my fortitude came just by saying your name,
because I come from you, I have broken my fate.

After you, only the great Florentine,
with his wide shriek pierced through my bones,
towards his voice, as a reed, I still lean;
through his fantastic inferno like redness, I go through.

And to refresh in dew covered moss
the lips, burned again in the Dantesque like flames
I search for the Little Flowers of Assisi, always fresh.
And on that sweet velvet my chest remained!

I saw Francis, that gentle as a rose
passing through the fields lighter than a breath,
kissing the unfolded lily and the leper's breast,
to kiss the Lord who sleeps among things.

Poem of Mistral, odor of open furrow
that perfumes the mornings, I drunkenly inhale!
I saw Mirella squeeze the bloody fruit
of love and then run through the atrocious desert.

Still I remember you, undone with sweetness,
Amado Nervo's verse, with dove's breast,
that sweeter you made the outline of the hill,
when I read you in pure mornings!

Noble old books, with yellowed sheets,
you are lips never weary to comfort the sad,
you are the ancient bitter that new mantle clothes;
from Job to Kempis the same afflicted voice.

Those who like Christ the Via-Dolente knew,
their verse put on the red wound
and the sorrowful verse is Veronica's cloth;
every book is purple as a rose of blood.

Mouths of ancient poets, I love you;
in dust undone you follow me to comfort,
and, as night comes, stand with me to speak
by the sweet lamp, with sweetness of moans!

From the open page I avert my gaze,
-o dead! - And my dream weaves you all the same:
feverish pupils, yearning lips
that slow unravel in the pressed earth.

Traduzione spagnola
Alessia Coluccio

Premio Nobel de literatura 1945 «Su obra lírica, inspirada por fuertes emociones, ha convertido su nombre en un símbolo de las aspiraciones idealistas de toda la gente de América Latina».

Nació a Vicuña, en Chile, el 7 de abril de 1889, hija de Juan Jerónimo Godoy Villanueva y Petronilla Alcayaga Rojas. Su padre tendría una influencia particular en su carrera, a pesar de abandonar a su hija cuando tenía tres años: en efecto, serán unos versos escritos por su padre que ella encontró accidentalmente los que desvelaron su pasión póetica.También fue fundamental el encuentro a los 15 años con el director del periódico local, Bernardo Ossandón, gracias al que conoció la poesía de Frédéric Mistral, los novelistas rusos y la prosa de Montaigne. Justo ahí, en el periódico de Ossandón, publica sus primeros artículos, firmados con su verdadro nombre, Lucila Goldoy. Más tarde se convertirá en Gabriela Mistral, en honor de Gabriele D’annunzio y del poeta francés. En 1905 decide seguir su vocación y ser profesora, pero no logra obtener el título debido a algunos artículos en los que propone una educación libre y accesible a todas las clases sociales.

Gracias a su hermana Ermelina tiene un cargo en algunas escuelas poco importantes del país, hasta que, tras haber ganado un concurso literario nacional, en un primer momento obtiene la cátedra de directora al Liceo de Niñas de Punta Arenas y sucesivamente la del prestigioso Liceo de Santiago. No siempre y no por todos apreciada en su patria, recibirá muchos reconocimientos tanto en otros países de América Latina (Cuba, México, Brasil, Uruguay y Argentina) como en Estado Unidos y Europa. Muere en Nueva York el 10 de enero de 1957.

Los libros poéticos de Mistral son cuatro: Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938) y Lagar (1954).

La más famosa y apreciada es la primera colección, cuyo título es el mismo de la lírica que abre el grupo titulado Naturaleza y se refiere al paisaje de la Patagonia. La edición de 1922 tenía siete secciones: Vida, Escuela, Infantiles, Dolor, Naturaleza en verso; Poemas en prosa y Cuentos. En las ediciones siguientes hubo añadiduras, desplazamientos y sustituciones hasta la última (Poesías completas 1968), que comprende las secciones Vida, La escuela, Dolor y Naturaleza. El centro de la recolección es sin duda alguna Dolor, que se refiere a la tragedia vivida por la pérdida de Romelio Urreta, un hombre al que amaba y que se suicidó. Otro tema presente es un sentimiento religioso que la induce a buscar la transcendencia mediante el amor, el instintto de la maternidad, la naturaleza, la muerte. También es famosa Ternura, una colección de poesías dedicadas a los niños, donde ella se desahoga con un instinto de maternidad, tan violento que la llevará a inventarse un niño imaginario. Muchas las referencias al tema indígena, como en las canciones de cuna Canción Quechua, Semilla, Arrullo patagón, Arroro elquino, como también en la obra Tala Tierra de Chile. Tala es un libro dramático, por ello la crítica lo describe relacionado con Desolación, del que sin embargo se diferencia por una apertura al mundo exterior y el uso de un lenguaje oscuro y hermético gracias a la presencia de formas populares y arcaicas. La obra empieza con la sección Muerte de mi madre y, en las notas a pie de página, Gabriela Mistral confiesa: «Ella se me volvió una larga y sombría posada; se me hizo un país en que viví cinco o siete años, país amado a causa de la muerta, odioso a causa de la volteadura de mi alma en una larga crisis religiosa.» Su madre, debido al abadono paterno, fue una figura importante en el plano existencial y por lo tanto también es celebrada en sus obras. Su último poemario, Lagar, introduce temas más personales y más feministas. En particular, la sección Locas mujeres contiene los retratos de 16 mujeres que representan el universo femenino pero también diferentes aspectos del alma de Gabiela poeta: la abandonada, la ansiosa, la humillada, la piadosa.

En el libro, publicado póstumo, Niña Errante, se encuentran las cartas intercambiadas con la escritora estadounidense Doris Dana, con la que Gabriela Mistral tuvo una relación larga y atormentada. No obstante su producción, traducida a más de veinte idiomas, sería reductivo considerarla solamente por su obra poética. La actividad literaria y periodística, su obra como educadora y sus numerosas colaboraciones con instituciones prestigiosas hacen de ella una intelectual completa. En México colaboró con el político, pensador y escritor José Vasconcelos en algunos programas de reforma en el campo educativo. En Suiza, fue nombrada secretaria del Instituto de Cooperación Intelectual de la Sociedad de las Naciones (Ginebra) y fue invitada a participar a los trabajos preliminares sobre la Declaración de los derechos del niño de la ONU. Colaboró con algunas universidades en Estados Unidos y en Centro América y fue también Cónsul de Chile en algunas ciudades, entre las cuales Madrid, Niza, Lisboa y Los Ángeles. También vivió en Italia, donde fu Cónsul honoraria en Nápoles.

En la lírica Mis libros declara las lecturas que la inspiraron:

Libros, callados libros de las estanterías,
vivos en su silencio, ardientes en su calma;
libros, los que consuelan, terciopelos del alma,
y que siendo tan tristes nos hacen la alegría!
Mis manos en el día de afanes se rindieron;
pero al llegar la noche los buscaron, amantes,
en el hueco del muro donde como semblantes
me miran confortándome aquellos que vivieron.

¡Biblia, mi noble Biblia, panorama estupendo,
en donde se quedaron mis ojos largamente,
tienes sobre los Salmos las lavas más ardientes
y en su río de fuego mi corazón enciendo!

Sustentaste a mis gentes con tu robusto vino
y los erguiste recios en medio de los hombres,
y a mí me yergue de ímpetu sólo el decir tu nombre;
porque de ti yo vengo, he quebrado al Destino.

Después de ti, tan sólo me traspasó los huesos
con su ancho alarido, el sumo Florentino.
A su voz todavía como un junco me inclino;
por su rojez de infierno, fantástica, atravieso.

Y para refrescar en musgos con rocío
la boca, requemada en las llamas dantescas,
busqué las Florecillas de Asís, las siempre frescas.
¡Y en esas felpas dulces se quedó el pecho mío!

Yo vi a Francisco, a Aquel fino como las rosas,
pasar por su campiña más leve que un aliento,
besando el lirio abierto y el pecho purulento,
por besar al Señor que duerme entre las cosas.

¡Poema de Mistral, olor a surco abierto
que huele en las mañanas, yo te aspiré embriagada!
Vi a Mireya exprimir la fruta ensangrentada
del amor, y correr por el atroz desierto.

Te recuerdo también, deshecha de dulzuras,
verso de Amado Nervo, con pecho de paloma,
que me hiciste más suave la línea de la loma,
cuando yo te leía en mis mañanas puras.

Nobles libros antiguos, de hojas amarillentas,
sois labios no rendidos de endulzar a los tristes,
sois la vieja amargura que nuevo manto viste:
¡desde Job hasta Kempis la misma voz doliente!

Los que cual Cristo hicieron la Vía-Dolorosa,
apretaron el verso contra su roja herida,
y es lienzo de Verónica la estrofa dolorida;
¡todo libro es purpúreo como sangrienta rosa!

¡Os amo, os amo, bocas de los poetas idos,
que deshechas en polvo me seguís consolando,
y que al llegar la noche estáis conmigo hablando,
junto a la dulce lámpara, con dulzor de gemidos!

De la página abierta aparto la mirada
¡oh muertos! y mi ensueño va tejiéndoos semblantes:
las pupilas febriles, los labios anhelantes
que lentos se deshacen en la tierra apretada.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1945 року «Її опера, натхненна сильними емоціями, зробила її ім’я символом ідеалістичних прагнень усього латиноамериканського світу»

Вона народилася у Вікуньї, Чилі, 7 квітня 1889 року в родині Хуана Херонімо Годоя Вільянуева та Петронілли Алькаяги Рохас. Батько матиме особливий вплив на її кар’єру, незважаючи на те, що покинув дочку, коли їй було лише три роки: насправді це будуть вірші, написані батьком і випадково знайдені письменницею, які пробудять у ній поетичну пристрасть. Важливою є також зустріч у п’ятнадцятирічному віці з редактором місцевої газети Бернардо Оссандоном, завдяки якому вона знайомиться з поезією Фредеріка Містраля, російськими романістами та прозою Монтеня. Саме в газеті Ossandón вона опублікувала перші статті, підписані своїм справжнім іменем Лусіла Голдой. Пізніше вона стане Габріелою Містраль на честь Габріеле Д'Аннунціо та французького поета. У 1905 році вона вирішила піти за своїм покликанням і стати вчителем, але незабаром була звільнена через деякі статті, в яких вона пропонувала безкоштовну і доступну освіту для всіх соціальних верств.

Однак завдяки своїй сестрі Ермеліні їй вдається займати посади в деяких школах країни, а після перемоги на національному літературному конкурсі вона спочатку отримує посаду директора середньої школи Пунта-Аренас, а потім директора престижної Ліцео де Сантьяго. Її не завжди цінували на батьківщині, вона отримає багато нагород як в інших країнах Латинської Америки (Куба, Мексика, Бразилія, Уругвай, Аргентина), так і в США і Європі. Вона помре в Нью-Йорку 10 січня 1957 року.

Поетичних книжок Містраля чотири: Desolación (1922), Ternura (1924), Tala (1938), Lagar (1954).

Найвідомішою та найціннішою є перша збірка, назва якої збігається з лірикою, що відкриває групу під назвою Naturaleza та стосується пейзажу Патагонії. Видання 1922 року включало сім розділів: Vida, Escuela, Dolor, Naturaleza; Poemas en prose і Cuentos у прозі. У наступних виданнях були доповнення, переміщення та заміни, та останнє (Poesias completas) включає чотири вже згадані розділи. Серцем колекції, безсумнівно, є Dolor, яка пов’язана з трагічною втратою Ромеліо Уррети, чоловіка, якого вона кохала, який покінчив життя самогубством. Ще одна дуже актуальна тема — сильні релігійні почуття, які спонукають її шукати трансцендентності через любов, інстинкт материнства, природу, смерть. Також відома Ternura, збірка віршів, присвячена дітям, де вона дає волю своєму материнському інстинкту, який виявляється настільки жорстоким, що змушує її створити уявну дитину. Tala – це багато в чому драматична книга, і з цієї причини критики пов’язують її з Desolación, від якої вона, тим не менш, відрізняється більшою відкритістю до зовнішнього світу та використанням незрозумілої та герметичної мови завдяки також наявності архаїчних форм. Книга починається розділом Muerte de mi madre, а в примітках до книги Габріела Містраль зізнається: «Ця смерть була для мене довгою та незрозумілою паузою, країною, де я прожила п’ять чи шість років, країною, яку я любила через присутність моєї матері, країну, яку я ненавиджу за тривалий застій моєї душі в глибокій релігійній кризі». Після того, як батько покинув її, мати була важливою фігурою на екзистенціальному рівні і тому також відзначалася в її творах. Її остання колекція Lagar представляє більш особисті та більш феміністичні теми. Зокрема, розділ Donas loucas містить портрети п’ятнадцяти жінок, які представляють не лише жіночий світ, але й різні аспекти душі поетеси Габріели: покинутої, тривожної, відданої, приниженої…

У посмертно опублікованій книзі Niña Errante, зібрано листи, якими обмінювалися американська письменниця Доріс Дана та Габріела Містраль, з якою Габріела мала довгі та непрості стосунки. Незважаючи на те, що її твори перекладені більш ніж двадцятьма мовами, було б заниженням розглядати лише її поетичну творчість. Її літературна та журналістська діяльність, її педагогічна праця та численні співпраці з престижними інституціями роблять її всебічно розвиненою інтелігенткою. У Мексиці вона співпрацювала в програмах реформування освіти з Хосе Васконселосом, політиком, мислителем і письменником. У Женеві, Швейцарія, її призначили секретарем Інституту інтелектуального співробітництва Ліги Націй і запросили взяти участь у роботі над Декларацією ООН про права дитини. Вона співпрацювала з кількома університетами Сполучених Штатів і Центральної Америки, а також була консулом Чилі в кількох містах, включаючи Мадрид, Ніццу, Лісабон, Лос-Анджелес. Також жила в Італії, де була почесним консулом у Неаполі.

У ліриці Мої книги вона заявляє які читання надихнули її.

Книги, полиць тихі книги,
живи в їхній тиші, палаючи в спокої,
книги, що втішають нас, оксамит душі,
і хоч і такі сумні, але дарують нам радість!

Мої руки в день турботи втомилися;
а коли настала ніч, шукали їх, закоханих,
в отвір у стіні, де як фігури
дивляться на мене і втішають мене ті що жили колись.

Біблія, моя благородна Біблія, чудовий краєвид
на якому довго зупинявся мій погляд,
над псалмами маєш найгарячіші лави;
у їхній вогняній річці запалюю свою кров.

Своїм міцним вином ти виростив мій народ
і ти поставив їх сильними посеред інших людей,
і моє серце піднімається, щоб сказати твоє ім'я,
і оскільки я родом від тебе, я перемогла Долю.

Тільки після тебе він пробив мої кістки,
своїм великим криком, великий флорентієць,
На його голос, як і раніше, як ситник, я вклоняюся
і я переходжу через його червону пекельну фантазію.

А потім охолоджувати в росяних мохах
вуста, обпалені вогнем Данте,
я шукала Фіоретті з Ассижу, завжди свіжі,
і в тих солодких тканинах моє серце залишилося!

Я бачила Франческо, Ніжного, як троянда
Як він проходив полями легше подиху,
цілуючи розкриту лілію та груди прокаженого,
щоб поцілувати Господа, що спить між речами.