Nadine Gordimer
Livia Capasso

Martina Zinni

1991. Premio Nobel per la letteratura «Con la sua scrittura epica magnifica è stata di notevole beneficio all’umanità» 

Nadine Gordimer, scrittrice, ma anche grande attivista sociale e politica, per tutta la vita si è battuta per l’affermazione dei diritti umani opponendosi all’apartheid e alla censura. È nata nel 1923 in Sud Africa, a Springs, centro minerario nell’area urbana di Johannesburg, da genitori entrambi immigrati ebrei: il padre era lituano, rifugiato dalla Russia zarista, ma fu la madre, inglese di Londra, a infonderle il senso di ingiustizia verso ogni discriminazione.

I primi segni di segregazione razziale già si erano visti in Sudafrica nel 1928, ma l’apartheid vera e propria venne ufficialmente introdotta nel 1948. Milioni di uomini e donne di colore furono sfrattati con la forza dalle loro case, privati di ogni diritto politico e civile, e poterono frequentare solo scuole speciali. Le città furono divise in zone e furono vietate aree comuni. La comunità internazionale varò una serie di sanzioni al regime segregazionista sudafricano e l’apartheid fu dichiarato crimine internazionale. Intanto in Sudafrica continuavano le proteste soffocate nel sangue dalla polizia. In questo clima di tensioni Nadine inizia a scrivere; a quindici anni pubblica il suo primo lavoro, un breve racconto per l’infanzia, The Quest for Seen Gold; la sua prima raccolta, Face to Face (Faccia a faccia) è del 1949. Convinta che il racconto fosse la forma letteraria più adatta alla nostra epoca, ha continuato a pubblicare racconti su importanti riviste. All’università entra in contatto con l’African National Congress di Nelson Mandela. In seguito all’arresto della sua migliore amica nel 1960 e al massacro di Sharpeville (in foto), in cui furono uccise settanta persone, entrò attivamente nella politica sudafricana.

Il massacro di Sharpeville, 1960

Fu amica di Mandela, che aiutò a scrivere il discorso pronunciato al processo del 1962. Ha nascosto a casa sua i leader dell’Anc per evitare loro l’arresto, preso parte regolarmente a manifestazioni contro l’apartheid e anche denunciato a livello internazionale l’apartheid sudafricano, la discriminazione e la repressione politica. Cofondatrice del Congress of South African Writer, ha visto censurati molti dei suoi romanzi, A World of Strangers (Un mondo di stranieri) del 1958, The late Bourgeois World (Il mondo tardoborghese) del 1966 furono banditi per parecchi anni, perché ritenuti sovversivi; Il popolo di luglio ha subito la censura anche sotto il governo post-apartheid. La sua produzione letteraria comprende in tutto quindici romanzi, oltre a vari racconti e saggi. A darle risonanza internazionale fu il romanzo The Conservationist (Il conservatore), del 1974, premiato con il Booker Prize. Mehring, il protagonista, è un afrikaner che vive nella sua fattoria, indisturbato, soddisfatto della propria ricchezza, nonostante si verifichino intorno episodi di violenza, omicidi e aggressioni, nonostante si tocchi con mano la miseria dei poveri. La liberazione di Nelson Mandela, avvenuta nel 1990 dopo ventisette anni di prigionia, e la sua successiva elezione a capo dello Stato decretarono la fine dell'apartheid e l'inizio di una nuova era.

Nel Sudafrica post-apartheid, tuttavia, permasero diverse situazioni di disuguaglianza, e ancora gruppi di nostalgici bianchi di estrema destra continuarono a supportare il ritorno dell'apartheid. Dagli anni Novanta in poi la scrittrice ha portato avanti azioni a tutela della salute pubblica e di prevenzione e di cura dell’Aids. Nel 2004 ha organizzato Telling Tales, un libro di racconti scritti da diversi autori a sostegno di una campagna di raccolta fondi per il Sud Africa. No Time Like The Present (Ora o mai più) del 2012 è il suo ultimo romanzo. Il primo romanzo The Lying Day (I giorni della menzogna), a carattere semi-autobiografico, del 1953, tratta la crescente presa di coscienza politica di una giovane donna bianca, Helen, nei confronti della vita di una piccola città e della divisione razziale sudafricana. Nel suo lavoro del 1963, Occasion for Loving (Occasione d’amore), la scrittrice mette insieme apartheid e amore. Attorno alla coppia formata da Tom e Jessie, tipici rappresentanti della borghesia anglosassone di Johannesburg, si intrecciano vicende amorose che devono fare i conti con la segregazione razziale. Burger's Daughter (La figlia di Burger), scritto all'indomani della rivolta di Soweto del 1976, è ambientato nel clima di feroce lotta politica del Sudafrica degli anni Settanta. La storia, ispirata alla vicenda di un famoso avvocato costretto alla clandestinità per il suo impegno contro l'apartheid, segue il lento evolversi della figlia, Rosa Burger, verso la consapevolezza di una nuova identità.

Apartheid	Gli scontri di Soweto

July's People (Luglio), del 1981, scritto come una predizione prima della fine dell’apartheid, è ambientato in un ipotetico futuro del Sudafrica, dove scoppiano disordini di tale entità da costringere i bianchi alla fuga. Bam e Maureen Smales con i loro tre figli si rifugiano nel villaggio del loro domestico, July. Privati di tutti i loro beni, ora sono i bianchi a essere costretti alla stessa condizione in cui erano prima i neri. Vivere in capanna, doversi procurare il cibo coltivandolo di persona o andando a pesca e a caccia, porteranno Bam e Maureen a interrogarsi sul loro modo di vivere, mentre i loro bambini si adeguano con gioia ai nuovi amici, imparano facilmente la loro lingua e la loro cultura. Il Sudafrica liberato fa da sfondo alle sue opere successive, scritte negli anni Novanta. Qui le tematiche storiche assumono una posizione di minor rilievo rispetto alle urgenze individuali, ma si avvertono ancora gli strascichi delle tensioni passate, come in The House Gun (Un’arma in casa) del 1998 e The Pickup (L’aggancio) del 2001.

L’ultima raccolta di racconti Life Times: Stories (Racconti di una vita) viene pubblicata nel 2014. Acuta osservatrice dei mutamenti che nel corso degli anni hanno interessato il suo paese, Nadine Gordimer ha individuato con lucida analisi il complesso intreccio di fattori politici, sociali ed economici che hanno caratterizzato la storia del Sudafrica del secolo scorso. I suoi romanzi si possono definire politici per la descrizione dettagliata di un preciso momento storico, ma sono anche romanzi altamente lirici, che colgono relazioni personali e osservazioni soggettive. Le storie dei singoli sono sempre al centro delle sue narrazioni. La posizione dei bianchi nella vecchia e nella nuova nazione, la censura, la libertà di stampa, la funzione dello scrittore e il ruolo della letteratura sono filtrati attraverso il potere immaginativo della scrittrice. Perfezione tecnica, completezza estetica e grandi capacità inventive rendono unica la sua prosa.

Nadine Gordimer muore di cancro nel 2014 a Johannesburg, all’età di novant’anni.

Francobolli commemorativi	Targa di Gordimer a Copenhagen

Traduzione francese
Guenoah Mroue

 1991. Prix Nobel de littérature «Avec son écriture épique magnifique, elle a été d’un grand bénéfice pour l’humanité»

Nadine Gordimer, écrivain, mais aussi militante sociale et politique, s’est battue toute sa vie pour l’affirmation des droits de l’homme en s’opposant à l’apartheid et à la censure. Elle est née en 1923 en Afrique du Sud, à Springs, centre minier de la zone urbaine de Johannesburg, de parents juifs issus de l’immigration : son père était lituanien, réfugié de la Russie tsariste, mais c’est la mère anglaise de Londres qui lui inculqua le sentiment d’injustice envers toute discrimination.

Les premiers signes de ségrégation raciale avaient déjà été observés en Afrique du Sud en 1928, mais l’apartheid proprement dit a été officiellement introduit en 1948. Des millions d’hommes et de femmes noirs furent expulsés de force de leurs maisons, privés de tout droit politique et civil, et ne purent fréquenter que des écoles spéciales. Les villes ont été divisées en zones et les espaces communs ont été interdits. La communauté internationale a imposé une série de sanctions au régime ségrégationniste sud-africain et l’apartheid a été déclaré crime international. Pendant ce temps, en Afrique du Sud, les manifestations étouffées dans le sang par la police continuaient. Dans ce climat de tension, Nadine commence à écrire ; à quinze ans, elle publie son premier ouvrage, un court récit pour l’enfance, The Quest for Seen Gold ; son premier recueil, Face to Face (Face à face) date de 1949. Convaincue que le récit était la forme littéraire la plus adaptée à notre époque, elle a continué à publier des nouvelles dans d’importantes revues. À l’université, elle entre en contact avec le Congrès national africain de Nelson Mandela. À la suite de l’arrestation de sa meilleure amie en 1960 et du massacre de Sharpeville (photo), dans lequel soixante-dix personnes ont été tuées, elle est activement entré dans la politique sud-africaine.

La tuerie de Sharpeville, 1960

Elle était l’amie de Mandela, elle l’a aidé à écrire le discours prononcé lors du procès de 1962. Elle a caché chez elle les dirigeants de l’ANC pour leur éviter l’arrestation, pris régulièrement part à des manifestations contre l’apartheid et même dénoncé au niveau international l’apartheid sud-africain, la discrimination et la répression politique. Co-fondatrice du Congress of South African Writer, plusieurs de ses romans, A World of Strangers (Un monde d’étrangers) de 1958, The Late Bourgeois World (Le monde oborghesien tardif) de 1966 ont été interdits pendant plusieurs années, car jugés subversifs; Le peuple de juillet a également subi la censure sous le gouvernement post-apartheid. Sa production littéraire comprend au total quinze romans, ainsi que divers contes et essais. Le roman The Conservationist (Le conservateur) de 1974, primé par le Booker Prize, lui a donné une résonance internationale. Mehring, le protagoniste, est un afrikaner qui vit dans sa ferme, tranquille, satisfait de sa richesse, malgré les épisodes de violence, de meurtres et d’agressions qui se produisent autour, malgré la misère des pauvres. La libération de Nelson Mandela, en 1990, après vingt-sept ans d’emprisonnement, et son élection à la tête de l’État, décréta la fin de l’apartheid et le début d’une nouvelle ère.

En Afrique du Sud post-apartheid, cependant, de nombreuses situations d’inégalité persistent, et des groupes blancs nostalgiques d’extrême droite continuent de soutenir le retour de l’apartheid. À partir des années 1990, l’écrivain a mené des actions pour la protection de la santé publique et la prévention et le traitement du sida. En 2004, elle a organisé Telling Tales, un livre de nouvelles écrit par plusieurs auteurs en soutien à une campagne de collecte de fonds pour l’Afrique du Sud. No Time Like The Present (Maintenant ou Jamais) est son dernier roman. Le premier roman semi-autobiographique de 1953, The Lying Day (Les jours du mensonge), traite de la prise de conscience politique croissante d’une jeune femme blanche, Helen, vis-à-vis de la vie d’une petite ville et de la division raciale sud-africaine. Dans son travail de 1963, Occasion for Loving (Occasion d’amour), l’écrivain mêle apartheid et amour. Autour du couple formé par Tom et Jessie, représentants typiques de la bourgeoisie anglo-saxonne de Johannesburg, se mêlent des histoires d’amour qui doivent faire face à la ségrégation raciale. Burger’s Daughter (La fille de Burger), écrit au lendemain de la révolte de Soweto en 1976, se déroule dans le climat de lutte politique féroce de l’Afrique du Sud des années 1970. L’histoire, inspirée par l’histoire d’un célèbre avocat contraint à la clandestinité pour son engagement contre l’apartheid, suit la lente évolution de sa fille, Rosa Burger, vers la percerption d’une nouvelle identité.

Apartheid	Les affrontements de Soweto

July’s People (Juillet) 1981, écrit comme une prédiction avant la fin de l’apartheid, se déroule dans un futur hypothétique de l’Afrique du Sud, où éclatent des troubles d’une telle ampleur que les Blancs s’enfuient. Bam et Maureen Smales avec leurs trois enfants se réfugient dans le village de leur domestique, July. Privés de tous leurs biens, ce sont maintenant les Blancs qui sont contraints au même état que les Noirs. Vivre dans une cabane, devoir se procurer de la nourriture en la cultivant en personne ou en allant à la pêche et à la chasse, amèneront Bam et Maureen à s’interroger sur leur mode de vie, tandis que leurs enfants s’adaptent avec joie aux nouveaux amis, ils apprennent facilement leur langue et leur culture. L’Afrique du Sud libérée sert de toile de fond à ses œuvres ultérieures, écrites dans les années 1990. Ici, les thématiques historiques prennent une place moins importante que les urgences individuelles, mais on ressent encore les séquelles des tensions passées, comme dans The House Gun (Une arme à la maison) de 1998 et The Pickup (L’Accrochage) de 2001.

Le dernier recueil de nouvelles Life Times : Stories (Contes d’une vie) est publié en 2014. Observatrice aiguë des changements qui ont affecté son pays au cours des années, Nadine Gordimer a identifié avec une analyse lucide l’enchevêtrement complexe de facteurs politiques, sociaux et économiques qui ont caractérisé l’histoire de l’Afrique du Sud du siècle dernier. Ses romans peuvent être qualifiés de politiques pour la description détaillée d’un moment historique précis, mais ce sont aussi des romans très lyriques, qui saisissent les relations personnelles et les observations subjectives. Les histoires des individus sont toujours au centre de ses récits. La position des blancs dans l’ancienne et la nouvelle nation, la censure, la liberté de la presse, la fonction de l’écrivain et le rôle de la littérature sont filtrés par le pouvoir imaginatif de l’écrivain. La perfection technique, la perfection esthétique et de grandes capacités inventives rendent sa prose unique.

Nadine Gordimer meurt d’un cancer en 2014 à Johannesburg, à l’âge de quatre-vingt-dix ans.

Timbres commémoratifs	Plaque Gordimer à Copenhague

Traduzione inglese
Syd Stapleton

According to the award, «With her magnificent epic writing she has been of considerable benefit to humanity.»

Nadine Gordimer, a writer as well as a great social and political activist, fought for human rights throughout her life by opposing apartheid and censorship. She was born in 1923 in South Africa, in Springs, a mining center in the urban area of Johannesburg, to parents who were both Jewish immigrants. Her father was Lithuanian, a refugee from Czarist Russia, but it was her mother, an Englishwoman from London, who instilled in her a sense of injustice toward all discrimination.

The first signs of racial segregation had already been seen in South Africa by 1928, but apartheid proper was officially introduced in 1948. Millions of black men and women were forcibly evicted from their homes, deprived of all political and civil rights, and allowed to attend only special schools. Cities were zoned and communal areas were banned. The international community passed a series of sanctions on South Africa's segregationist regime, and apartheid was declared an international crime. Meanwhile, protests continued in South Africa that were stifled in blood by the police. It was in this climate of tension Nadine began to write. At fifteen she published her first work, a short story for children, The Quest for Seen Gold. Her first collection, Face to Face, appeared in 1949. Convinced that the short story was the literary form best suited to our times, she continued to publish short stories in major magazines. In college she came into contact with Nelson Mandela's African National Congress. Following the arrest of her best friend, Bettie du Toit, an anti-apartheid activist, in 1960, and the Sharpeville massacre (pictured), in which seventy people were killed by apartheid forces, she became actively involved in South African politics.

The Sharpeville massacre, 1960

She was friends with Mandela, whom she helped write the speech delivered at his 1962 trial. She hid ANC leaders in her home to help them avoid arrest, regularly took part in anti-apartheid demonstrations, and also denounced South African apartheid, discrimination, and political repression internationally. A co-founder of the Congress of South African Writers, she saw many of her novels censored, 1958's A World of Strangers and 1966's The Late Bourgeois World were banned for several years because they were deemed subversive. Another book, July’s People also suffered censorship under the post-apartheid government. Her literary output includes fifteen novels in all, as well as many short stories and essays. Giving her international resonance was the 1974 Booker Prize-winning novel The Conservationist. Mehring, the protagonist, is an Afrikaner who lives on his farm, undisturbed, content with his wealth, despite incidents of violence, murder and assault occurring around him, despite the touching misery of the poor. Nelson Mandela's release in 1990 after twenty-seven years of imprisonment and his subsequent election as head of state reflected the end of apartheid and the beginning of a new era.

In post-apartheid South Africa, however, various situations of inequality remained, and still groups of far-right white nostalgics continued to support the return of apartheid. From the 1990s onward, Gordimer led actions to protect public health and to prevent and treat AIDS. In 2004 she organized Telling Tales, a book of short stories written by several authors in support of a fundraising campaign for South Africa. No Time Like the Present in 2012 was her last novel. Her first novel in 1953 The Lying Days, was semi-autobiographical and deals with the growing political consciousness of a young white woman, Helen, about small-town life and South African racial division. In her 1963 work, Occasion for Loving, the writer brings apartheid and love together. Surrounding the couple formed by Tom and Jessie, typical representatives of Johannesburg's Anglo-Saxon bourgeoisie, are love affairs that must come to terms with racial segregation. Burger's Daughter, written in the aftermath of the 1976 Soweto uprising, is set in the climate of fierce political struggle in 1970s South Africa. The story, inspired by the story of a famous lawyer forced into hiding for his efforts against apartheid, follows the slow evolution of his daughter, Rosa Burger, toward an awareness of a new identity.

Apartheid	The Soweto Clashes

July's People (1981), written as a prediction before the end of apartheid, is set in a hypothetical future South Africa, where riots erupt on such a scale that whites are forced to flee. Bam and Maureen Smales with their three children take refuge in the village of their servant, July. Deprived of all their possessions, it is now the whites who are forced into the same condition as the blacks were before. Living in huts, having to get food by growing it themselves or by going fishing and hunting, will lead Bam and Maureen to question their way of life, while their children happily adjust to their new friends, easily learning their language and culture. 

Liberated South Africa forms the backdrop for her later works, written in the 1990s. Here historical themes take a less prominent position than individual conflicts and issues, but the aftermath of past tensions is still felt, as in The House Gun (1998) and The Pickup (2001). Her last collection of short stories Life Times: Stories was published in 2014. An acute observer of the changes that affected her country over the years, Nadine Gordimer identified with lucid analysis the complex interweaving of political, social and economic factors that have characterized the history of South Africa over the past century. Her novels can be called political because of their detailed description of a precise historical moment, but they are also highly lyrical novels that capture personal relationships and subjective observations. The stories of individuals are always at the center of her narratives. The position of whites in the old and new nation, censorship, freedom of the press, the function of the writer and the role of literature are filtered through the imaginative power of this writer. Technical perfection, aesthetic completeness and great inventive skills make her prose unique.

Nadine Gordimer died of cancer in 2014 in Johannesburg, at the age of ninety.

Commemorative stamps	Gordimer plaque in Copenhagen

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

1991. Premio Nobel de Literatura «Con su magnífica escritura épica ha beneficiado considerablemente a la humanidad».

Nadine Gordimer, escritora, pero también gran activista social y política, luchó por los derechos humanos durante toda su vida, oponiéndose al apartheid y a la censura. Nació en 1923 en Suráfrica, en Springs, un centro minero de la zona urbana de Johannesburgo, de padres inmigrantes judíos: su padre era lituano, refugiado de la Rusia zarista, pero fue su madre, londinense, quien le inculcó el sentido de la injusticia frente a toda discriminación.

Las primeras señales de segregación racial ya se observaban en Sudáfrica en 1928, pero el apartheid propiamente dicho se instauró oficialmente en 1948. Millones de hombres y mujeres de color fueron desalojados con violencia de sus hogares, privados de todos sus derechos políticos y civiles, y sólo se les permitió asistir a escuelas especiales. Las ciudades se dividieron en zonas y se prohibieron las áreas comunes. La comunidad internacional lanzó una serie de sanciones contra el régimen segregacionista sudafricano y el apartheid fue declarado crimen internacional. Mientras tanto, continuaron las protestas en Sudáfrica, sofocadas con sangre por la policía. Bajo este clima de tensión Nadine empezó a escribir; a los quince años publicó su primera obra, un relato corto para niños, The Quest for Seen Gold; su primera recopilación, Face to Face, se publicó en 1949. Convencida de que el relato corto era la forma literaria que mejor se adaptaba a nuestro tiempo, siguió publicando cuentos en las principales revistas. En la universidad entró en contacto con el Congreso Nacional Africano (CNA) de Nelson Mandela. Tras la detención de su mejor amiga en 1960 y la masacre de Sharpeville (en la foto), en la que murieron setenta personas, se implicó activamente en la política sudafricana.

La masacre de Sharpeville, 1960

Fue amiga de Mandela, a quien ayudó a escribir el discurso pronunciado durante el juicio de 1962. Escondió en su casa a los dirigentes del CNA para evitar que fueran detenidos. Participó con regularidad a manifestaciones contra el apartheid y también denunció internacionalmente el apartheid sudafricano, la discriminación y la represión política. Cofundadora del Congreso de Escritores Sudafricanos, le censuraron muchas novelas: A World of Strangers de 1958 (Un mundo de extraños, Seix Barral 1964) y The late Bourgeois World de 1966 (El último mundo burgués, Versal 1987), estuvieron prohibidas durante varios años por ser consideradas subversivas; July’s people de 1981 (La gente de July, Grijalbo 1983) también sufrió la censura bajo el gobierno sucesivo al apartheid. Su producción literaria comprende un total de quince novelas, así como varios relatos cortos y ensayos. Lo que le dio relevancia internacional fue la novela The Conservationist de 1974 (El conservador, Tusquets 2003), que ganó el Premio Booker. Mehring, su protagonista, es un afrikáner que vive en su granja, imperturbable, satisfecho con su riqueza, a pesar de que a su alrededor ocurren episodios de violencia, asesinatos y asaltos, pese a la miseria de los pobres. La liberación de Nelson Mandela en 1990 tras veintisiete años de prisión y su posterior elección como Jefe de Estado decretaron el fin del apartheid y el comienzo de una nueva era.

Sin embargo, en el Sudáfrica posterior al apartheid se mantuvieron diversas situaciones de desigualdad, y grupos de nostálgicos blancos de extrema derecha siguieron apoyando el retorno del apartheid. A partir de los años noventa, la escritora llevó adelante acciones en defensa de la salud pública y la prevención y el tratamiento del sida. En 2004, organizó Telling Tales, un libro de relatos breves escritos por distintos autores en apoyo a una campaña de recaudación de fondos para Sudáfrica. No Time Like The Present de 2012 (Mejor hoy que mañana, Acantilado 2013) es su última novela. Su primera novela, The Lying Days (Los días mentirosos), una obra semiautobiográfica de 1953, trata de la creciente toma de conciencia política de una joven mujer blanca, Helen, hacia la vida de una pequeña ciudad y la división racial sudafricana. En su obra Occasion for Loving de 1963, (Ocasión de amar, Versal 1986), la escritora une apartheid y amor: en torno a la pareja formada por Tom y Jessie, típicos representantes de la burguesía anglosajona de Johannesburgo, se entrelazan relaciones amorosas que tienen que enfrentarse con la segregación racial. Burger's Daughter (La hija de Burger, Planeta 1997), escrita tras la revuelta de Soweto de 1976, se sitúa en el clima de feroz lucha política de Sudáfrica de los años setenta. El relato, inspirado en la historia de un famoso abogado obligado a la clandestinidad por su compromiso contra el apartheid, sigue la lenta evolución de su hija, Rosa Burger, hacia la toma de conciencia de una nueva identidad.

Apartheid	Los enfrentamientos de Soweto

July's People de 1981, escrito como una predicción antes del fin del apartheid, está ambientado en un hipotético futuro de Sudáfrica donde estallan disturbios de tal magnitud que los blancos se ven obligados a huir. Bam y Maureen Smales con sus tres hijos se refugian en el pueblo de su criado, July. Privados de todas sus posesiones, ahora son los blancos los que se ven obligados a vivir en la misma condición en que antes vivían los negros. Vivir en chozas, tener que procurarse la comida cultivándola en persona o pescando y cazando, lleva a Bam y Maureen a cuestionarse acerca de su forma de vivir, mientras que sus hijos se adaptan felizmente a sus nuevos amigos, aprenden fácilmente su lengua y su cultura. El Sudáfrica liberado constituye el telón de fondo de sus obras posteriores, escritas en la década de 1990. Aquí, los temas históricos ocupan un lugar menos destacado que las urgencias individuales, pero todavía se reconocen las secuelas de las tensiones del pasado, como en The House Gun de 1998 (Un arma en casa, Editorial B 1998) y The Pickup de 2001 (sin traducción al español).

La última selección de relatos cortos Life Times: Stories se publicó en 2014. Aguda observadora de los cambios que a lo largo de los años afectaron a su país, Nadine Gordimer identificó con lúcido análisis el complejo entramado de factores políticos, sociales y económicos que caracterizaron la historia de Sudáfrica en el último siglo. Sus novelas pueden definirse políticas por su detallada descripción de un momento histórico preciso, pero también son novelas de gran lirismo que plasman relaciones personales y observaciones subjetivas. Las historias de los individuos se encuentran siempre al centro de sus narraciones. La posición de los blancos en la vieja y la nueva nación, la censura, la libertad de prensa, la función del escritor y el papel de la literatura se filtran a través del poder imaginativo de esta escritora. La perfección técnica, la plenitud estética y una gran capacidad inventiva hacen que su prosa sea única.

Nadine Gordimer murió de cáncer en 2014 en Johannesburgo, a los noventa años.

Sellos conmemorativos	Placa de Gordimer en Copenhague

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1991 «Своїми чудовими епічними творами вона принесла велику користь людству»

Надін Гордімер, письменниця, а також велика громадська та політична діячка, все своє життя боролася за утвердження прав людини, виступаючи проти апартеїду та цензури. Вона народилася в 1923 році в Південній Африці, в Спрінгсі, гірничодобувний центр у міському районі Йоганнесбурга, обидва батьки були єврейськими іммігрантами: її батько був литовцем, біженцем із царської Росії, але саме мати, англійка з Лондона, прищепила їй почуття несправедливості до будь-якої дискримінації.

Перші ознаки расової сегрегації вже були помічені в Південній Африці в 1928 році, але власне апартеїд був офіційно запроваджений у 1948 році. Мільйони чорношкірих чоловіків і жінок були примусово виселені зі своїх домівок, позбавлені всіх політичних і громадянських прав і могли відвідувати лише спеціальні школи. Міста поділяли на зони, а місця загального користування забороняли. Міжнародне співтовариство прийняло низку санкцій проти сегрегаційного режиму Південної Африки, а апартеїд був оголошений міжнародним злочином. Тим часом у Південній Африці тривали протести, яким запекло протидіяла поліція. У цій напруженій атмосфері Надін починає писати; у п'ятнадцять років вона публікує свій перший твір, оповідання для дітей The Quest for Seen Gold; її перша збірка Face to Face датується 1949 роком. Переконавшись, що оповідання є найбільш підходяща форма для нашого часу, вона продовжувала публікувати новели у важливих журналах. В університеті вона вступає в контакт з Африканським національним конгресом Нельсона Мандели. Після арешту її найкращої подруги в 1960 році та різанини в Шарпевілі (на фото), під час якої загинуло сімдесят осіб, вона активно увійшла в політику Південної Африки.

Шарпівільська різанина, 1960

Вона дружила з Манделою, який допомагав писати промову, виголошену на суді 1962 р. Вона ховала лідерів АНК у своєму домі, щоб уникнути їх арешту, регулярно брала участь у демонстраціях проти апартеїду та навіть засуджувала на міжнародному рівні південноафриканський апартеїд, дискримінацію та політичні репресії. Співзасновник Congress of South African Writer, вона вона зазнала цензури багатьох своїх романів, A World of Strangers (Земля чужинців) 1958 року, The late Bourgeois World (Загублений буржуазний сві) 1966 року, які були заборонені протягом кількох років; July's People (Народ Джулії) також був підданий цензурі під урядом, який встановився після апартеїду. Загалом її літературний доробок включає п’ятнадцять романів, а також різноманітні оповідання та есеї. Роман The Conservationist (Зберігач) 1974 року, відзначений Букерівською премією, надав її міжнародного резонансу. Головний герой Мерінг, африканер, який спокійно живе на своїй фермі, задоволений своїм багатством, незважаючи на епізоди насильства, вбивств і нападів, незважаючи на те, що він торкається страждань бідних. Звільнення Нельсона Мандели, яке відбулося в 1990 році після двадцяти семи років ув'язнення, і його подальше обрання главою держави ознаменували кінець апартеїду та початок нової ери.

Однак у Південній Африці після апартеїду зберігалося кілька ситуацій нерівності, і групи ультраправих білих ностальгіків продовжували підтримувати повернення апартеїду. З дев’яностих років письменниця проводила акції з охорони здоров’я населення, профілактики та лікування СНІДу. У 2004 році вона випустила книгу Telling Tales, написану кількома авторами на підтримку кампанії зі збору коштів для Південної Африки. No Time Like The Present 2012 року її останній роман. Перший напівавтобіографічний роман The Lying Days (Брехливі дні) 1953 року розповідає про зростаючу політичну свідомість молодої білої жінки Хелен щодо життя в маленькому містечку та расового розколу в Південній Африці. У своєму творі 1963 року Occasion for Loving (Принагідна любов) письменниця поєднує апартеїд і кохання. Навколо подружжя Тома та Джессі, типових представників англосаксонської буржуазії Йоганнесбурга, переплітаються любовні зв’язки, які мають справу з расовою сегрегацією. Burger's Daughter (Дочка Бургера) написаний після повстання Соуето 1976 року, розгортається в умовах запеклої політичної боротьби в Південній Африці 1970-х років. Історія, натхненна життям відомого адвоката, який був змушений переховуватися через свою активність проти апартеїду, розповідає про повільну еволюцію його доньки, Рози Бургер, у напрямку усвідомлення нової особистості.

Апартеїд	Сутички в Соуето

July's People (Народ Джулії) 1981 року, написаний як передбачення перед кінцем апартеїду, розгортається в гіпотетичному майбутньому Південної Африки, де спалахують заворушення такого масштабу, що вони змушують білих тікати. Бем і Морін Смейлз з трьома дітьми знаходять притулок у селі свого слуги Джулі. Позбавлені всього свого майна, саме білі люди змушені перебувати в таких же умовах, як раніше були чорні. Життя в хатині, необхідність добувати їжу, вирощуючи її особисто, або ходити на рибалку чи полювання, змусить Бема та Морін замислитися над своїм життям, тоді як їхні діти із задоволенням пристосовуються до нових друзів, легко вивчають їхню мову та культуру. Звільнена Південна Африка є фоном для її пізніх творів, написаних у 1990-х роках. Тут історичні теми займають менш важливе місце порівняно з окремими подіями, але наслідки минулої напруги все ще відчуваються, як у The House Gun (Домашня рушниця) 1998 року та The Pickup 2001 року.

Надін Гордімер померла від раку в 2014 році в Йоганнесбурзі у віці дев'яноста років.

Пам'ятні марки	Дошка Гордімера в Копенгагені

Nadine Gordimer
Laura Candiani

Martina Zinni

Premio Nobel per la Pace nel 1991 «for her non-violent struggle for democracy and human rights»; i proventi furono destinati a potenziare il sistema sanitario e la pubblica istruzione nel suo Paese.

Nata il 19 giugno 1945 a Yangon (Rangoon) in Birmania (oggi Myanmar), è una figura assai nota a livello internazionale per l'impegno politico contro la dittatura instaurata nel suo Paese. La sua biografia è talmente complessa che è difficile anche solo tracciarne le linee essenziali: su di lei sono stati scritti articoli, graphic novel, libri, sono state composte canzoni e testi teatrali, sono stati realizzati film di successo: The Lady, di Luc Besson, nel 2011, e Vita agli arresti di Aung San Suu Kyi, di Marco Martinelli con Sonia Bergamasco, nel 2017. È stata insignita di premi e onorificenze e la sua esistenza sarebbe degna di un romanzo, pur con risvolti dolorosi e tragici, persino qualche ombra.

Era figlia del generale Aung San che si adoperò per l'indipendenza della Birmania dalla Gran Bretagna, ma fu ucciso quando la figlia aveva solo due anni; la madre Khin Kyi, istruita e determinata, si prese carico della famiglia e assunse un rilevante ruolo politico tanto da divenire la prima ministra al Social welfare e la prima birmana a capo di una missione diplomatica, come ambasciatrice in India. San Suu, che ha un talento per le lingue e conosce oltre al birmano l'inglese, il francese, il giapponese, poté poi studiare a Oxford dove si laureò nel 1967 in Filosofia, scienze politiche ed economia. Si perfezionò a New York dove lavorò all'Onu e conobbe il futuro marito Michael Aris, un inglese di fede buddista come lei, esperto di cultura tibetana, che sposò nel 1971 e da cui ebbe i figli Alexander e Kim, entrambi nati in Gran Bretagna. Nel 1988 rientrò in Birmania per stare vicina alla madre ammalata e si trovò a fronteggiare il colpo di stato, a cui reagì con la non violenza imparata da Gandhi. Una data cruciale fu l'8.8.88 quando centinaia di migliaia di persone scesero in piazza pacificamente chiedendo un governo libero e democratico; l'esercito replicò sparando sulla folla e facendo migliaia di vittime. Il 26 agosto Aung San Suu Kyi tenne un discorso memorabile davanti alla pagoda di Shwedagon, acclamata da mezzo milione di compatrioti/e: fu il suo ingresso ufficiale in politica. Fondò un nuovo partito, la Lega nazionale per la democrazia, e ne venne nominata segretaria generale. Non poteva non farlo, affermò: in nome di suo padre, non poteva restare indifferente alle richieste del suo popolo. Il regime rispose con la legge marziale, l'esercito uccise per le strade circa 3000 giovani, monaci, pacifisti. Il suo partito vinse trionfalmente le successive elezioni, ma i risultati furono annullati, mentre veniva denunciata la pessima situazione sanitaria della popolazione: il New York Times riferì della deportazione di almeno mezzo milione di individui da località infestate da epidemie, mentre l'economia era al tracollo. La Lady fu posta agli arresti domiciliari senza processo e le fu interrotta la linea telefonica. Ha raccontato che si era imposta una rigida disciplina quotidiana: sveglia alle 4,30, meditazione, ascolto della radio; esercizi fisici, lettura, bagno. E poi lavori di cucito, studio, qualche programma televisivo e un po' di corrispondenza con cui per un breve periodo si tenne in contatto con i familiari lontani. Alla spesa pensava una ragazza, ma le sue condizioni economiche erano modestissime, quindi mangiava poco ed era debilitata, perdeva i capelli, doveva stare ore a letto.

Nel 1991 ricevette il Premio Rafto, il Sacharov per la libertà di pensiero e il Nobel, a cui tuttavia seguì l'espulsione dal partito, pretesa dal regime. Nel 1995 le furono revocati gli arresti domiciliari, ma era comunque costretta a una semi-libertà tanto che poté rivedere il marito solo nel dicembre di quell'anno; sarebbe stata l'ultima volta perché un cancro lo uccise nel 1999 e lei rinunciò alla possibilità di uscire dal Paese, certa che non vi avrebbe più potuto fare ritorno. Viste le pressioni internazionali, le venne concessa maggiore libertà di azione; un attentato (30 maggio 2003) mise a rischio la sua vita, si salvò per la pronta reazione dell'autista ma morirono nel sanguinoso agguato almeno una settantina di suoi seguaci. Fu messa nuovamente agli arresti domiciliari, mentre la sua salute peggiorava e si resero necessari ricoveri ospedalieri. Il papa, l'Ue, gli Usa, la pubblica opinione facevano sentire voci di protesta; intanto l'Università di Bologna le conferì la laurea honoris causa e il Congresso americano le assegnò la massima onorificenza. Nel 2007 Aung San Suu Kyi uscì dalla prigionia, ben presto riconfermata a causa di una serie di pretesti e di false accuse. Finalmente arrivò il 2010 e sembrava che il passato fosse concluso per sempre. Dopo dieci anni riuscì a parlare al telefono con il figlio Kim e lo rivide. Ebbe un seggio in Parlamento, poté riprendere a viaggiare e ritirò ufficialmente il Nobel. Dopo le nuove libere elezioni, ricevette vari ministeri e dal 2016 divenne Consigliera di Stato, una carica più o meno corrispondente a quella di Capo del governo.

Agli inizi del 2021 un nuovo colpo di stato ha funestato il Paese, così è stata arrestata insieme al presidente e imprigionata, nonostante la vittoria elettorale del loro partito. Su di lei piovvero le accuse più varie: corruzione, importazione illegale di walkie-talkie, violazione di una serie di leggi, anche in relazione alla pandemia da Covid 19; condannata a quattro anni di prigione, ricevette il perdono del capo della giunta militare e la pena fu ridotta a due anni. Mentre scriviamo questo testo, apprendiamo (Corriere della sera, 28 aprile 2022) che sulla Lady gravano ulteriori accuse che le potrebbero procurare una condanna fino a 163 anni di carcere; intanto si sa che ha subìto un processo-farsa a cui nessuno ha potuto assistere, se non gli avvocati difensori. Avrebbe ricevuto una borsa con 600.000 dollari in contanti e lingotti d'oro per un milione e 300.000 dollari, su cui non esiste alcuna prova. E non è ancora finita: a breve dovrà rispondere di altre 17 accuse, pertanto la pena potrebbe essere assurdamente lunga. Ma Aung San Suu Kyi, provata nel fisico, si avvicina ai 77 anni, trascorsi fra continui timori per la propria vita, aspettative negate, speranze e fallimenti, fino a scelte personali difficili, come quella di non veder crescere i figli e di non riabbracciare il marito morente, sempre con la speranza di condurre la Birmania verso una pacifica democrazia. Sulle sue esperienze umane e politiche ha scritto alcuni libri, pubblicati anche in Italia: Liberi dalla paura (2005) e Lettere dalla mia Birmania (2007), entrambi presso Sperling & Kupfer; La mia Birmania (conversazione con Alan Clements) è uscito da Tea nel 2010.

Come dicevamo all'inizio, un'ombra grava su di lei da quando, nel 2017, è stata accusata dalla Nobel per la Pace Malala Yousafzai di aver tollerato violenze contro l'inerme popolo Rohingya, una minoranza di fede musulmana da sempre perseguitata ed emarginata, considerata apolide, costretta alla fuga in massa verso il Bangladesh o verso Indonesia, Thailandia, Malesia. Oltre centomila delle persone rimaste sono finite in campi di prigionia. Si tratterebbe di un vero genocidio per il quale la Lady non ha speso parole di condanna, lasciando che oltre 300 dissidenti venissero processati. L'inviato dell'Onu e rappresentanze di associazioni umanitarie non hanno avuto accesso in Birmania per verificare la situazione. Si sono levate proteste da leader politici, cantanti di fama mondiale, sindacati, mentre città, istituzioni, università le hanno ritirato premi e onorificenze. Le è stata tolta la cittadinanza onoraria canadese, Amnesty International le ha revocato il premio di Ambasciatrice della coscienza, intanto il governo del Gambia ha posto il caso alla Corte internazionale di giustizia dell'Aja. Nel 2019 Aung San Suu Kyi ha potuto difendersi dalle accuse di aver "coperto" i crimini dei militari, ma non è apparsa molto convincente, tanto che la Corte ha stabilito una reale situazione di pericolo per il popolo Rohingya per cui il governo birmano dovrà vigilare al massimo per la sua tutela e riferire periodicamente, apportando documenti e prove concrete.

Rohingya in fuga

Situazione controversa, dunque, che getta un sospetto su una figura altrimenti esemplare, a quanto pare destinata a non avere eredi.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de la Paix en 1991 «for her non-violent struggle for Democracy and human rights»; les recettes ont été destinées à renforcer le système de santé et l’éducation publique dans son pays.  

Née le 19 juin 1945 à Yangon (Rangoon) en Birmanie (aujourd’hui Myanmar), c’est une figure très connue au niveau international pour son engagement politique contre la dictature instaurée dans son pays. Sa biographie est si complexe qu’il est difficile d’en tracer les lignes essentielles : des articles, des romans graphiques, des livres, des chansons et des textes de théâtre ont été écrits sur elle, des films à succès ont été réalisés : The Lady, de Luc Besson, en 2011, et Vita aux arrêts de Aung San Suu Kyi, de Marco Martinelli avec Sonia Bergamasco, en 2017. Elle a reçu des prix et des distinctions honorifiques et son existence serait digne d’un roman, avec des conséquences douloureuses et tragiques, voire quelques ombres.

 Elle était la fille du général Aung San qui a œuvré pour l’indépendance de la Birmanie de la Grande-Bretagne, mais il a été tuée alors que sa fille n’avait que deux ans; sa mère Khin Kyi, instruite et déterminée, elle prit en charge la famille et assuma un rôle politique important au point de devenir la première ministre au Social welfare et la première birmane à diriger une mission diplomatique, en tant qu’ambassadrice en Inde. San Suu, qui a un talent pour les langues et connaît en plus du birman l’anglais, le français et le japonais, a ensuite étudié à Oxford où elle a obtenu son diplôme en 1967 en philosophie, sciences politiques et économie. Elle se perfectionna à New York où elle travailla à l’ONU et rencontra son futur mari Michael Aris, un anglais bouddhiste comme elle, spécialiste de la culture tibétaine, qu’elle épousa en 1971 et dont elle eut les fils Alexander et Kim, tous deux nés en Grande-Bretagne. En 1988, elle rentre en Birmanie pour être proche de sa mère malade et doit faire face au coup d’État auquel elle réagit par la non-violence apprise par Gandhi. Une date cruciale a été 8.8.88 lorsque des centaines de milliers de personnes sont descendues dans la rue pacifiquement en demandant un gouvernement libre et démocratique; l’armée a riposté en tirant sur la foule et en faisant des milliers de victimes. Le 26 août, Aung San Suu Kyi a prononcé un discours mémorable devant la pagode Shwedagon, acclamée par un demi-million de compatriotes : ce fut son entrée officielle en politique. Elle fonde un nouveau parti, la Ligue nationale pour la démocratie, et en est nommé secrétaire général. Elle ne pouvait pas ne pas le faire, affirma-t-elle : au nom de son père, elle ne pouvait pas rester indifférente aux demandes de son peuple. Le régime a répondu par la loi martiale, l’armée a tué dans les rues environ 3000 jeunes, moines et pacifistes. Son parti a triomphé des élections suivantes, mais les résultats ont été annulés, tandis que la mauvaise situation sanitaire de la population a été dénoncée : le New York Times a rapporté la déportation d’au moins un demi-million d’individus de localités infestées par des épidémies, alors que l’économie s’effondrait. La Lady a été assignée à résidence sans procès et sa ligne téléphonique a été coupée. Elle a raconté qu’elle s’était imposé une discipline quotidienne stricte : réveil à 4h30, méditation, écoute de la radio; exercices physiques, lecture et bain. Et puis des travaux de couture, des études, quelques émissions de télévision et un peu de correspondance avec laquelle, pendant une courte période, elle est restée en contact avec des membres de la famille lointains. Aux dépenses y pensait la fille, mais ses conditions économiques étaient très modestes, donc elle mangeait peu et elle était affaiblie, elle perdait ses cheveux, elle devait rester au lit pendant des heures.

En 1991, elle reçut le prix Rafto, le prix Sakharov pour la liberté de l’esprit et le prix Nobel, mais fut expulsé du parti par le régime. En 1995, son assignation à résidence a été levée, mais elle a été contrainte à une semi-liberté si bien qu’elle n’a pu revoir son mari qu’en décembre de cette année-là ; c’était la dernière fois car un cancer l’a tué en 1999 et elle, elle a renoncé à quitter le pays, certaine de ne plus jamais retourner sur sa decision. Sous la pression internationale, elle bénéficie d’une plus grande liberté d’action ; un attentat (30 mai 2003) met sa vie en danger, elle se sauve grâce à la réaction rapide du chauffeur mais dans l’embuscade sanglante au moins 70 de ses partisans meurent. Elle est à nouveau assignée à résidence, tandis que sa santé se détériore et que des hospitalisations sont nécessaires. Le pape, l’UE, les États-Unis, et l’opinion publique ont fait entendre des voix de protestation; pendant ce temps, l’Université de Bologne lui a attribué le diplôme honoris causa et le Congrès américain lui a attribué la plus haute distinction. En 2007, Aung San Suu Kyi est sortie de prison, mais elle y est rapidement reconduite en raison d’une série de prétextes et de fausses accusations. Enfin, à l’arrivée de l’année 2010 il semblait que le passé était terminé pour toujours. Dix ans plus tard, elle a pu parler au téléphone avec son fils Kim et l’a revu. Elle obtint un siège au Parlement, elle parvient à voyager et elle reçoit officiellement le prix Nobel. Après de nouvelles élections libres, elle reçut plusieurs ministères et, à partir de 2016, elle devint conseillère d’État, un poste plus ou moins équivalent à celui de chef du gouvernement.

Au début de 2021, un nouveau coup d’État a endeuillé le pays, elle a été arrêté avec le président et elle a été emprisonnée, malgré la victoire électorale de leur parti. Elle a été inculpée pour corruption, importation illégale de talkies-walkies, violation de plusieurs lois, y compris en relation avec la pandémie de Covid 19; condamnée à quatre ans de prison, elle a reçu le pardon du chef de la junte militaire et la peine a été réduite à deux ans. Au moment où nous écrivons ce texte, nous apprenons (Corriere della sera, 28 avril 2022) que la Lady encourt d’autres accusations qui pourraient lui valoir une peine pouvant aller jusqu’à 163 ans de prison; entre temps, on sait qu’elle a subi un procès-farce auquel personne n’a pu assister, sauf les avocats de la défense. Elle aurait reçu un sac avec 600000 dollars en espèces et des lingots d’or pour un million et 300000 dollars, sur lesquels il n’y a aucune preuve. Et ce n’est pas encore fini : elle devra bientôt répondre de 17 autres accusations, donc la peine pourrait être absurdement longue. Mais Aung San Suu Kyi, physiquement éprouvée, approche les 77 ans, passés entre des peurs constantes pour sa propre vie, des attentes niées, des espoirs et des échecs, jusqu’à des choix personnels difficiles, comme celui de ne pas voir ses enfants grandir et ne pas enlacer à nouveau son mari mourant, toujours avec l’espoir de conduire la Birmanie vers une démocratie pacifique. Sur ses expériences humaines et politiques, elle a écrit plusieurs livres, publiés également en Italie : Libérés de la peur (2005) et Lettres de ma Birmanie (2007), tous deux chez Sperling & Kupfer; La Mia Birmania (conversation avec Alan Clements) est sorti de Tea en 2010.

Comme nous le disions au début, une ombre plane sur elle depuis que, en 2017, elle a été accusée par le prix Nobel Malala Yousafzai pour la Paix d’avoir toléré des violences contre le peuple Rohingya, une minorité musulmane sans défense, qui a toujours été persécutée et marginalisée, considéré comme apatride, contrainte à la fuite en masse vers le Bangladesh ou vers l’Indonésie, la Thaïlande et la Malaisie. Plus de 100000 des personnes restantes ont fini dans des camps de prisonniers. Il s’agirait d’un véritable génocide pour lequel la Lady n’a pas prononcé de condamnation, laissant plus de 300 dissidents être jugés. L’envoyé de l’ONU et des représentants d’organisations humanitaires n’ont pas eu accès à la Birmanie pour vérifier la situation. Des dirigeants politiques, des chanteurs de renommée mondiale, des syndicats ont protesté, tandis que des villes, des institutions, et des universités lui ont remis des prix et des distinctions honorifiques. Amnesty International lui a retiré son titre d’ambassadrice de la conscience, tandis que le gouvernement gambien a saisi la Cour internationale de justice de La Haye. En 2019, Aung San Suu Kyi a pu se défendre contre les accusations d’avoir "couvert" les crimes des militaires, mais elle n’a pas paru très convaincante, au point que la Cour a établi une réelle situation de danger pour le peuple Rohingya, de sorte que le gouvernement birman devra veiller au maximum à sa protection et rédiger un rapport périodiquement, en apportant des documents et des preuves concrètes.

Rohingya en fuite

Une situation controversée, donc, qui jette un soupçon sur une figure autrement exemplaire, apparemment destinée à n’avoir aucun héritier.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

In 1991 Aung San Suu Kyi was awarded the Nobel Peace Prize "for her non-violent struggle for democracy and human rights." The proceeds of the prize were earmarked to strengthen the health care system and public education in her country.

Born June 19, 1945, in Yangon (Rangoon), Burma (now Myanmar), she is a widely known figure internationally for her political efforts against the dictatorship established in her country. Her biography is so complex that it is difficult even to trace its essential outlines. Articles, graphic novels, and books have been written about her, songs and plays have been composed, and successful films have been made including, The Lady, by Luc Besson, in 2011, and Vita agli arresti di Aung San Suu Kyi [The Life Under Arrest of Aung San Suu Kyi], by Marco Martinelli with Sonia Bergamasco, in 2017. She has been honored with awards and honors, and her existence would be worthy of a novel, albeit with painful and tragic episodes, and even a few shadows.

She was the daughter of General Aung San, who worked for Burma's independence from Britain but was killed when his daughter was only two years old. Her mother Khin Kyi, educated and determined, took charge of the family and assumed an important political role to the extent that she became the first minister of social welfare and the first Burmese female to head a diplomatic mission, as ambassador to India. San Suu had a talent for languages and learned English, French, and Japanese in addition to Burmese. She was then able to study at Oxford, where she graduated in 1967 with a degree in Philosophy, Political Science, and Economics. She furthered her education in New York, where she worked at the UN and met her future husband Michael Aris, an Englishman of Buddhist faith like herself and an expert in Tibetan culture, whom she married in 1971 and by whom she had children Alexander and Kim, both born in Britain. In 1988 she returned to Burma to be near her sick mother, and faced a coup, to which she reacted with the nonviolence she had learned from Gandhi. A crucial date was 8/8/88 (August 8, 1988) when hundreds of thousands of people took to the streets peacefully demanding a free and democratic government. The army retaliated by firing on the crowds, causing thousands of casualties. On August 26, Aung San Suu Kyi gave a memorable speech in front of the Shwedagon pagoda, cheered by half a million compatriots, and it was her official entry into politics. She founded a new party, the National League for Democracy, and was appointed its general secretary. She couldn’t fail to do it, she asserted. In the name of her father, she could not remain indifferent to the demands of her people. The regime responded with martial law, in the streets the army killed some 3,000 young people, monks, and other pacifists. Her party triumphantly won the next election, but the results were annulled, while the population's poor health situation grew increasingly worse. The New York Times reported the deportation of at least half a million individuals from epidemic-infested localities, and meanwhile the economy was collapsing. The Lady was placed under house arrest without trial and her telephone line was cut off. She recounted that she imposed a strict daily discipline on herself: waking up at 4:30 a.m., meditating, listening to the radio; exercising, reading, and bathing. And then doing sewing, studying, watching a few television programs and doing some correspondence with which, for a short time, she able to stay in touch with distant family members. Groceries were taken care of by a girl, but her economic condition was very modest, so she ate little and was debilitated, losing her hair, having to spend hours in bed.

In 1991 she was awarded the Rafto Prize, the Sakharov Prize for Freedom of Thought and the Nobel Prize, but this was followed by her expulsion from the party, demanded by the regime. In 1995 her house arrest was lifted, but she was still forced into “semi-freedom” such that she was only able to see her husband again in December of that year. It would be the last time because cancer killed him in 1999. She gave up the thought of leaving the country, certain that she would never be able to return. Eventually, given international pressure, she was granted more freedom of action. On May 30, 2003 an assassination attempt endangered her life. She was only saved by the prompt reaction of her driver, but at least some 70 of her followers died in the bloody ambush. She was placed under house arrest again. Her health deteriorated and hospitalizations became necessary. The pope, the EU, the U.S., and the public were raising voices of protest, and meanwhile, the University of Bologna awarded her an honorary degree and the U.S. Congress gave her the highest honor. In 2007 Aung San Suu Kyi was released from imprisonment, only to be soon re-confined due to a series of pretexts and false accusations. Finally, 2010 arrived and it seemed that the past was over for good. After ten years she was able to talk to her son Kim on the phone and saw him again. She had a seat in Parliament, was able to resume traveling, and officially picked up the Nobel Prize. After the new free elections, she received several ministries and from 2016 became State Councilor, a position roughly corresponding to that of Head of Government.

In early 2021 a new coup ravaged the country - she was arrested along with the president and imprisoned, despite their party's election victory. A variety of charges were rained down on her, including corruption, illegal importation of walkie-talkies, violation of a number of laws, including in relation to the Covid 19 pandemic. Sentenced to four years in prison, she received a partial pardon from the head of the military junta and her sentence was reduced to two years. As we write this text, we learn (Corriere della sera, April 28, 2022) that additional charges hang over the Lady that could land her a sentence of up to 163 years in prison. Meanwhile, it is known that she underwent a mock trial that no one was allowed to attend except defense lawyers. She allegedly received a bag with $600,000 in cash and gold bars worth $1.3 million, of which there is no evidence. And it's not over yet. She faces 17 more charges shortly, so the sentence could be absurdly long. But Aung San Suu Kyi, physically challenged, is approaching 77 years of age, lived amid constant fears for her life, having been denied many expectations and hopes, and facing difficult personal situations, such as not seeing her children grow up and not re-embracing her dying husband, always with the hope of leading Burma toward a peaceful democracy. She has written several books on her human and political experiences, which have also been published in Italy - Liberi dalla paura [Free from Fear] (2005) and Lettere dalla mia Birmania [Letters from My Burma] (2007), both from Sperling & Kupfer, and La mia Birmania [My Burma] (conversation with Alan Clements) came out from Tea in 2010.

As we said at the outset, a shadow has been hanging over her since she was accused in 2017 by Nobel Peace Laureate Malala Yousafzai of tolerating violence against the defenseless Rohingya people, a minority of Muslim faith that has always been persecuted and marginalized, considered stateless, and forced to flee en masse to Bangladesh or to Indonesia, Thailand, and Malaysia. More than a hundred thousand of the remaining Rohingyas ended up in prison camps. This would be a true genocide for which the Lady did not mince words of condemnation, and it left over 300 dissidents to stand trial. The U.N. envoy and representatives of humanitarian groups have not had access to Burma to verify the situation. Protests arose from political leaders, world-renowned singers, and labor unions, while cities, institutions, and universities withdrew awards and honors from her. She has been stripped of her honorary Canadian citizenship, Amnesty International has revoked her Ambassador of Conscience award, meanwhile, the Gambian government has referred the case to the International Court of Justice in The Hague. In 2019, Aung San Suu Kyi was able to defend herself against accusations that she had "covered up" the crimes of the military, but she did not appear very convincing, so much so that the Court established that a real situation of danger existed for the Rohingya people, for whom the Burmese government will have to be as vigilant as possible for their protection and report periodically, bringing documents and factual evidence.

Rohingya fleeing

A controversial situation, then, casting suspicion on an otherwise exemplary figure, apparently destined to leave no unsullied legacy.

Traduzione spagnola
Erika Incatasciato

Premio Nobel de la Paz en 1991 (Por su lucha no violenta por la democracia y los derechos humanos), destinó el dinero del premio al desarrollo del sistema sanitario y al sistema de educación pública de su país.

Nacida el 19 de junio del 1945 en Yangon (Rangún) en Birmania (hoy Myanmar), es un personaje bien conocido internacionalmente por su compromiso político contra la dictadura establecida en su país. Su biografía es tan compleja que es difícil trazar sus líneas esenciales: sobre ella se han escrito artículos, novelas gráficas, libros, se han compuesto canciones y dramas, incluso se han rodado películas exitosas: The Lady, de Luc Besson, en 2011, y Vita agli arresti di Aung San Suu Kyi, de Marco Martinelli y Sonia Bergamasco, en 2017. Ha sido galardonada con premios y honores, su existencia sería digna de una novela, aunque con aspectos dolorosos y trágicos e, incluso, algunas sombras.

Era hija del general Aung San, quien abogó por la independencia de Birmania del Reino Unido, asesinado cuando ella tenía solo dos años; su madre Khim Kyi, instruida y determinada, se hizo cargo de la familia y asumió un importante papel político de manera que se convirtió en la primera ministra del Bienestar Social y la primera birmana que encabezaba una misión diplomática como embajadora en la India. San Suu, que tiene un talento para los idiomas y que, además del birmano, sabe Inglés, francés y japonés, estudió en Oxford, donde se graduó en Filosofía, Ciencias Políticas y Economía en 1967. Se especializó en Nueva York, donde trabajó en la ONU y conoció a su futuro esposo Michael Aris, un inglés de fe budista como ella, experto en cultura tibetana, con quien se casó en 1971 y con quien tuvo dos hijos: Alexander y Kim, ambos nacidos en el Reino Unido. En 1988 regresó a Birmania para estar junto a su madre enferma, pero tuvo que hacer frente al golpe de Estado, al que reaccionó con la no violencia aprendida de Gandhi. Una fecha clave fue el 8.8.88, cuando centenares de millares de personas salieron pacíficamente a la calle pidiendo un gobierno libre y democrático; el ejército respondió disparando a la multitud causando miles de víctimas. El 26 de agosto Aung San Suu Kyi dio un discurso memorable frente a la pagoda de Shwedagon, aclamada por medio millón de compatriotas: fue su entrada oficial en la política. Fundó un nuevo partido, la Liga Nacional para la Democracia (en Birmano: အမျိုးသား ဒီမိုကရေစီ အဖွဲ့ချုပ်) del cual fue nombrada Secretaria general. No podía no hacerlo, declaró: en nombre de su padre, no podía quedarse indiferente a las demandas de su pueblo. El régimen respondió con la ley marcial, y el ejercito mató por las calles a unos 3000 jóvenes, monjes y pacifistas. Su partido ganó triunfalmente las siguientes elecciones, pero los resultados fueron anulados, mientras se denunciaba la pésima situación sanitaria de la población: el New York Times recogió la deportación de almenos medio millón de individuos originarios de lugares infestados por pandemias, mientras la economía se derrumbaba. La Lady quedó bajo arresto domiciliario y le cortaron la línea telefónica. Ha contado que se había impuesto una estricta disciplina diaria: despertador a las 4:30, meditación, escuchar la radio; ejercicios físicos, lectura, baño. Luego, trabajo de costura, estudio, algunos programas de televisión y un poco de correspondencia con la que durante un breve periodo se mantuvo en contacto con los familiares lejanos. Una chica se encargaba de la compra, pero sus condiciones económicas eran muy modestas, por lo tanto comía poco y estaba debilitada, perdía el pelo, tenía que pasar muchas horas en la cama.

En 1991 recibió el premio Rafto, el Sàjarov por la Libertad de pensamiento y el Nobel, a los que siguió la expulsión del partido, pretendida por el régimen. En 1995 le revocaron el arresto domiciliario, pero siguió estando obligada a una semi-libertad, tanto que solo pudo volver a ver a su marido en diciembre del mismo año; sería la última vez ya que murió de cáncer en 1999 y ella renunció a la posibilidad de salir del país, segura de que nunca iba a poder regresar. Debido a las presiones internacionales, se le dio más libertad de acción; un atentado (el 30 de mayo de 2003) puso en peligro su vida, ella se salvó gracias a la rápida reacción del conductor, pero murieron en la sangrienta emboscada unos setenta seguidores suyos. De nuevo quedó bajo arresto domiciliario, mientras que su salud empeoraba y requería varias hospitalizaciones. El Papa, la UE, los Estados Unidos, la opinión pública lanzaban voces de protesta; mientras tanto la Universidad de Bolonia le otorgó el titulo Honoris Causa y el Congreso americano le asignó el Mayor honor. En 2007, Aung San Suu Kyi salió de su cautiverio, cautiverio nuevamente confirmado debido a una serie de pretextos y acusaciones falsas. Por fin, llegó el 2010 y parecía que el pasado había terminado para siempre. Al cabo de diez años logró hablar con su hijo Kim por teléfono y lo vio de nuevo. Obtuvo un escaño en el Parlamento, y pudo volver a viajar y retirar oficialmente el Nobel. Después de las nuevas elecciones libres, recibió varios ministerios y desde 2016 se convirtió en Consejera de Estado, un cargo más o menos correspondiente al de Jefe de Gobierno.

A principios de 2021 un nuevo golpe de Estado asolaba el país mientras ella era arrestada junto con el Presidente y volvía a prisión; a pesar de la victoria electoral de su partido, le lanzaron acusaciones varias: corrupción, importación ilegal de Walkie-Talkie, violación de una serie de leyes, también con respecto a la pandemia de la Covid19; condenada a cuatro años de cárcel, recibió el perdón del Jefe de la Junta militar que redujo la pena a dos años. Mientras se escribía este texto, nuevas acusaciones que podrían costarle hasta 163 años de prisión pesan sobre la Lady; mientras tanto se sabe que ha sufrido un juicio-farsa al que nadie pudo asistir; excepto los abogados defensores. Según parece, había recibido una bolsa con 600.000 dólares en efectivo y lingotes de oro por 1.300.000 dólares, de los que no hay pruebas. Y aún no se ha terminado: pronto tendrá que responder de otras 17 acusaciones, por lo que la pena podría ser ridículamente larga. Sin embargo, Aung San Suu Kyi, debilitada físicamente, se acerca a los 77 años, vividos entre el terror constante, expectativas negadas, esperanzas y fracasos, hacia decisiones personales difíciles: entre todo no poder criar a sus hijos o abrazar a su marido moribundo, siempre con la esperanza de dirigir Birmania hacia una democracia pacífica. Sobre sus experiencias de vida, humanas y políticas, ha escrito algunos libros, algunos traducidos al español: Libres del Miedo y otros escritos (1994, Galaxia Gutenberg) y Cartas desde Birmania (1998, Circe ediciones); The Voice of hope. Conversations with Alan Clements (1998) aún no tiene traducción al español.

Como decíamos al principio, una sombra irrumpe en ella cuando, en 2017, la Premio Nobel de la Paz Malala Yousafzai la acusó de tolerar las violencias contra el pueblo Rohingya indefenso: una minoría musulmana que siempre ha sido perseguida y marginada, considerada apátrida, obligada a huir en masa hacia Bangladesh o Indonesia, Tailandia y Malasia. Más de cien mil personas han acabado en campos de concentración, sería un verdadero genocidio por el que la Lady nunca ha pronunciado palabras de condena, dejando que más de 300 disidentes fueran juzgados. Tanto el enviado de la ONU como los representantes de asociaciones humanitarias no han tenido acceso a Birmania para verificar la situación. Se han levantado protestas de líderes políticos, cantantes de fama mundial, sindicatos; mientras ciudades, instituciones y universidades le han retirado premios y honores. Le quitaron la ciudadanía honoraria canadiense; Amnesty International le revocó el Premio de Embajadora de Conciencia, y por su parte, el Gobierno de Gambia presentó el caso a la Corte Internacional de Justicia de la Haya. En el 2019 Aung San Suu Kyi pudo defenderse de las acusaciones de haber “encubierto” los crímenes de los militares, pero no pareció muy convincente, de modo que la Corte estableció una situación real de peligro para el pueblo de Rohingya, por lo que el Gobierno birmano deberá velar al máximo por su protección e informar periódicamente aportando documentos y pruebas concretas.

Rohingya en fuga

Por lo tanto, es una situación controvertida la que arroja sospechas sobre una figura, que de otro modo sería ejemplar, aparentemente destinada a no tener herederos.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Лауреат Нобелівської премії миру 1991 року "за ненасильницьку боротьбу за демократію і права людини", кошти від якої були спрямовані на зміцнення системи охорони здоров'я і народної освіти в її країні.

Народилася 19 червня 1945 року в Янгоні (Рангуні) в Бірмі (нині М'янма), вона є всесвітньо відомою постаттю за свою політичну прихильність до диктатури, встановленої в її країні. Її біографія настільки складна, що важко навіть простежити основні лінії: про неї написані статті, графічні романи, книги, пісні та театральні тексти, зняті успішні фільми: "Леді" Люка Бессона у 2011 році та "Життя після арешту Аун Сан Су Чжі" Марко Мартінеллі з Сонею Бергамаско у 2017 році. Вона була удостоєна премій і почестей, а її існування було б гідним роману, хоч і з болючим і трагічним підтекстом, навіть з деякими тінями.

Вона була донькою генерала Аун Сана, який боровся за незалежність Бірми від Великої Британії, але був убитий, коли її доньці було лише два роки; її мати Хін Чжі, освічена і рішуча, взяла на себе відповідальність за сім'ю і взяла на себе важливу політичну роль, настільки, що стала першим міністром соціального забезпечення і першою бірманкою, яка очолила дипломатичну місію, будучи послом в Індії. Сан Суу, яка має талант до вивчення мов і володіє англійською, французькою та японською мовами на додаток до бірманської, отримала можливість навчатися в Оксфорді, який вона закінчила у 1967 році за спеціальностями "філософія", "політологія" та "економіка". Вона продовжила навчання в Нью-Йорку, де працювала в ООН і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Майклом Арісом, англійцем буддистського віросповідання, як і вона сама, і знавцем тибетської культури, за якого вона вийшла заміж у 1971 році, і від якого у неї народилися діти Олександр і Кім, обидва народилися у Великій Британії. У 1988 році вона повернулася до Бірми, щоб бути поруч з хворою матір'ю, і зіткнулася з державним переворотом, на який вона відреагувала ненасильством, якого навчилася у Ганді. Переломною датою стало 8.8.88, коли сотні тисяч людей вийшли на вулиці з мирними вимогами вільного і демократичного правління; армія у відповідь відкрила вогонь по натовпу і забрала тисячі життів. 26 серпня Аун Сан Су Чжи виголосила пам'ятну промову перед пагодою Шведагон, яку зустріли півмільйона співвітчизників: це був її офіційний прихід у політику. Вона заснувала нову партію, Національну лігу за демократію, і була призначена її генеральним секретарем. Вона не могла втриматися, казала: в ім'я батька не могла залишитися байдужою до вимог свого народу. Режим відповів воєнним станом, армія вбила на вулицях близько 3000 молодих людей, монахів, пацифістів. Її партія тріумфально перемогла на наступних виборах, але результати були анульовані, а стан здоров'я населення засуджений: газета "Нью-Йорк Таймс" повідомила про депортацію щонайменше півмільйона людей з епідемічно небезпечних місць, в той час як економіка руйнувалася. Жінку без суду і слідства помістили під домашній арешт і відключили її телефонний зв'язок. Вона розповіла, що встановила для себе сувору щоденну дисципліну: прокидання о 4.30 ранку, медитація, прослуховування радіо; фізичні вправи, читання, купання. А далі - шиття, навчання, кілька телепередач і трохи листування, за допомогою якого вона недовгий час підтримувала зв'язок з далекими родичами. Про продукти дбала дівчина, але її матеріальне становище було дуже скромним, тому вона мало їла і була виснаженою, втратила волосся, змушена була годинами лежати в ліжку.

У 1991 році вона була нагороджена премією Рафто, премією Сахарова за свободу думки і Нобелівською премією, але за цим послідувало її виключення з партії, чого вимагав режим. У 1995 році її домашній арешт було скасовано, але вона все одно була змушена перебувати у напівсвободі, настільки, що змогла знову побачити свого чоловіка лише у грудні того ж року; це був останній раз, оскільки рак вбив його у 1999 році, і вона відмовилася від можливості залишити країну, будучи впевненою, що ніколи не зможе повернутися. З огляду на міжнародний тиск, їй було надано більше свободи дій; замах на неї (30 травня 2003 року) поставив під загрозу її життя, її врятувала швидка реакція водія, але в кривавій засідці загинуло щонайменше сімдесят її прихильників. Її знову помістили під домашній арешт, а стан здоров'я погіршився і виникла необхідність у госпіталізації. Папа Римський, ЄС, США, громадська думка висловили свій протест, а тим часом Болонський університет присвоїв їй почесний ступінь, а Конгрес США надав їй найвищу нагороду. У 2007 році Аун Сан Су Чжи була звільнена з в'язниці, але незабаром знову ув'язнена через низку приводів і неправдивих звинувачень. Нарешті настав 2010 рік і здавалося, що минуле залишилося позаду назавжди. Через десять років йому вдалося поспілкуватися з сином Кімом по телефону і знову його побачити. Він отримав місце в парламенті, зміг знову подорожувати і офіційно отримав Нобелівську премію. Після нових вільних виборів вона отримала кілька міністерств, а з 2016 року стала державним радником, що більш-менш відповідає посаді голови уряду.

На початку 2021 року в країні стався новий державний переворот, тому вона була заарештована разом з президентом і ув'язнена, незважаючи на перемогу їхньої партії на виборах. На неї посипалися найрізноманітніші звинувачення: корупція, незаконне ввезення рацій, порушення низки законів, в тому числі у зв'язку з пандемією Covid 19; засуджена до чотирьох років ув'язнення, вона отримала помилування від глави військової хунти і термін покарання був скорочений до двох років. Коли ми пишемо цей текст, ми дізналися (Corriere della sera, 28 квітня 2022 року), що Пані висунули нові звинувачення, які можуть призвести до покарання до 163 років ув'язнення; тим часом відомо, що вона пройшла фіктивний судовий процес, на який нікому не було дозволено бути присутнім, окрім адвокатів захисту. Він нібито отримав сумку з 600 тис. доларів готівкою та золотими злитками на суму 1,3 млн доларів, щодо яких немає жодних доказів. І це ще не кінець: незабаром їй доведеться відповідати ще за 17-ма звинуваченнями, тож вирок може бути до абсурду довгим. Але Аун Сан Су Чжи, виснажена тілом, наближається до свого 77-річчя, яке пройшло в умовах постійного страху за власне життя, несправджених очікувань, надій і невдач, аж до складних особистих виборів, таких як не бачити, як ростуть її діти, і не обійняти вмираючого чоловіка, завжди з надією вести Бірму до мирної демократії. Вона написала кілька книг про свій людський та політичний досвід, також опублікованих в Італії: Liberi dalla paura (2005) та Lettere dalla mia Birmania (2007), обидві у видавництві Sperling & Kupfer; La mia Birmania (conversazione con Alan Clements) була опублікована у видавництві Tea у 2010 році.

Як ми вже говорили на початку, над нею нависла тінь відтоді, як у 2017 році Нобелівська лауреатка миру Малала Юсафзай звинуватила її у толеруванні насильства над беззахисним народом рохінджа - меншиною мусульманського віросповідання, яка завжди зазнавала переслідувань і маргіналізації, вважалася особою без громадянства і була змушена масово тікати до Бангладеш або до Індонезії, Таїланду, Малайзії. Понад сто тисяч з тих, хто залишився, опинилися в таборах для військовополонених. Це був би справжній геноцид, який Леді не скупилася на слова, засуджуючи його, залишивши понад 300 дисидентів на лаві підсудних. Посланець ООН та представники гуманітарних організацій не мали доступу до Бірми для перевірки ситуації. З протестами виступили політичні лідери, всесвітньо відомі співаки, профспілки, а міста, установи, університети знімали з неї нагороди та відзнаки. Вона була позбавлена почесного канадського громадянства, "Міжнародна амністія" позбавила її нагороди "Посол Совісті", а уряд Гамбії передав справу до Міжнародного суду ООН в Гаазі. У 2019 році Аун Сан Су Чжи змогла захиститися від звинувачень у "покриванні" злочинів військових, але виглядала вона не дуже переконливо, настільки, що Суд встановив реальну ситуацію небезпеки для народу рохінджа, для захисту якого бірманському уряду доведеться бути максимально пильним і періодично звітувати, наводячи документи і конкретні докази.

Рохінджа в бігах

Таким чином, суперечлива ситуація, яка ставить під сумнів взірцеву в інших відношеннях постать, якій, вочевидь, не судилося мати спадкоємців.

Rigoberta Menchú Tum
Gemma Pacella

Caori Murata

Rigoberta Menchù, nel 1992, è stata la prima indigena e la più giovane a ricevere il Premio Nobel per la Pace, con la motivazione : «Per la sua battaglia per la giustizia sociale e la riconciliazione etnoculturale basata sul rispetto per i diritti delle popolazioni indigene». 

Rigoberta è nata il 9 gennaio 1959 nel comune di Laj Chimel, nella provincia di San Miguel de Uspantán, in Guatemala, da genitori già in vista nel villaggio di origine per essere gli eletti, rappresentanti della comunità indigena, fortemente unita e solidale. Cresce sin da piccola apprendendo il rispetto per la Terra, per le tradizioni del suo popolo, maturando già in giovanissima età un senso di consapevolezza anche della prevaricazione e dello sfruttamento lavorativo a cui era costretta la sua gente nelle fincas, le grandi piantagioni dove, con il resto della famiglia, anche lei si reca per alcuni mesi dell’anno. In queste grandi distese le popolazioni indigene lavorano al soldo di caporali e latifondisti terrieri, i ladinos, meticci, figli di spagnoli e indigeni, che, tuttavia, non riconoscono loro dignità alcuna, rifiutandone l’identità e perfino i costumi, la lingua e il modo di vestire. Dalla seconda metà degli anni Settanta inizia per Rigoberta l’esperienza attiva nell’organizzazione per la difesa della propria comunità, sottoposta non solo ai tentativi di espropriazione della terra da parte dei proprietari terrieri, ma anche alla repressione militare delle forze governative. Si diffonde, infatti, pure in Guatemala quel clima di violenza che caratterizza, negli stessi anni, i regimi di altri Paesi dell’America Latina: nei primi anni Settanta sale al potere il generale Eugenio Laugerud García Kjell, seguito dal 1978 da Fernando Romeo Lucas Garcia, altro sanguinario presidente.

Le vicende della famiglia Menchù sono esemplari della violenza con cui il governo reprime le popolazioni indigene: il padre Vicente viene imprigionato e torturato con l’accusa di aver preso parte ad attività di guerriglia. Rilasciato, entra a far parte del Comitato di unità contadina (Cuc), a cui si unirà anche Rigoberta nel 1979, e perde la vita nell’incendio causato dalle truppe militari per reprimere l’occupazione pacifica dell’Ambasciata spagnola a Città del Guatemala, come forma di protesta contro l’espropriazione delle terre. A suo fratello e a sua madre toccherà la medesima sorte: arresto, tortura e uccisione, il primo all’età di soli sedici anni e alla seconda, dopo essere stata violentata, verrà negata anche la sepoltura. Rigoberta prosegue le sue azioni di denuncia contro la dittatura militare e, per questo, viene costretta all’esilio nel 1981, in Messico, dove continua la sua lotta per il riconoscimento internazionale della causa della comunità india del Guatemala. Dal 1982 partecipa alle sessioni annuali della Sottocommissione di prevenzione delle discriminazioni e protezione delle minoranze della commissione per i diritti umani dell'Onu. Nel 1991 diviene Ambasciatrice dell’Onu, prendendo parte alla stesura di una Dichiarazione sui diritti dei popoli indigeni.

Sceglie, poi, di tornare in Guatemala per sostenere una politica di dialogo e riconciliazione, nonostante le minacce di morte ricevute. Nel 1999 lotta per far processare l'ex dittatore militare Efraín Ríos Montt, per crimini commessi contro persone di cittadinanza spagnola e per il genocidio della popolazione Maya del Guatemala. Rios Montt, scomparso nel 2018, è infatti ritenuto responsabile dell’eccidio di almeno 1771 indios dell’etnia Ixil del dipartimento del Quichè tra il 1982 e il 1983. Nel frattempo Rigoberta Menchù si candida alla carica di Presidente della Repubblica sia in occasione delle elezioni del 2007, in cui ha ottenuto, col sostegno della formazione Incontro per il Guatemala, il 3,1% dei voti, sia in quelle del 2011, quando, sostenuta da una coalizione di sinistra, ottiene il 3,2% dei voti. Capire le ragioni dell’assegnazione del Premio Nobel, significa addentrarsi nella sua biografia (Elisabeth Burgos, Mi chiamo Rigoberta Menchù): è stato, infatti, soprattutto a seguito del racconto contenuto nel libro che si è diffusa nella comunità internazionale l’ammirazione per la storia di Rigoberta Menchù, fino a valerle la consegna dell’onorificenza. È a queste pagine che affida il racconto di ingiustizie, violenze e discriminazioni subìte in prima persona e della costruzione di pratiche di lotta che, negli anni, ha attivato per combattere gli episodi di sistematica sopraffazione lavorativa ed etnica, rendendo, così, il suo racconto da particolare a universale. La sua storia è come un climax ascendente: ogni pagina racconta la consapevolezza che lei ha maturato di anno in anno, la curiosità e il senso di giustizia che ha tessuto nel tempo. Il suo spirito di ricerca della pace può cogliersi quando dichiara di «non aver avuto una scuola per la mia formazione politica, ma piuttosto, partendo dalla mia esperienza, ho cercato di collegarla con la situazione complessiva di tutto il popolo».

I colori dei suoi abiti, l’eccentricità dei suoi orecchini, i lunghi capelli neri anticipano, nell’aspetto, la forza del suo animo: una donna fiera che da obbediente, per la sua semplicità, come si descrive nella biografia, diventa disobbediente verso i codici della violenza sistematicamente applicati dai potenti della sua terra. Si è lasciata guidare dal filo tessuto dalle sue antenate e dai suoi antenati, rispettando la sacralità dei loro riti, di cerimonie e tradizioni. Il suo punto di forza è stato credere nella comunità, nel senso di preservare l’unione tra le persone: ha sin da subito avuto chiaro che il nemico usurpatore avrebbe potuto sconfiggere il popolo indigeno solo disgregandolo. Rigoberta sperimenta un metodo di rivolta non violento: da cattolica, catechista e praticante, rilegge la Bibbia come una metafora, provando a ritrovare nei racconti sacri la storia della sua gente e, in particolare, sceglie di imparare le lingue. Sa, infatti, che solo apprendendo non solo il castigliano dei ladinos, ma anche i dialetti e le lingue locali, profondamente diverse da villaggio a villaggio, avrebbe avuto una concreta occasione di coinvolgere il suo popolo, formando anche le donne che incontrava sul suo cammino, perché potessero coordinare e dirigere, come lei, l’organizzazione contadina. Apprende il metodo della critica e dell’autocritica, come radice del cambiamento all’interno della lotta popolare e diventa samaritana di strumenti di ribellione, portando tra le aldeas, i villaggi della sua regione, ciò che ha sperimentato per rompere i meccanismi di violenza e sopraffazione, dicendosi «una catechista capace di camminare sulla terra». Con una forte spiritualità, sapientemente intrecciata a un acuto senso di concretezza, Rigoberta combatte per la pace e dice: «ho scelto di restare in città o al villaggio anche se avrei avuto la possibilità di prendere le armi, ma il nostro apporto lo diamo in forme differenti e tutto va in direzione dello stesso obiettivo». Rigoberta si è fatta interprete di una pace duratura, che non comportasse solo la vittoria di una battaglia di un unico popolo contro un unico nemico, ma che attivasse la trasmissione di valori di pace, di unione tra i popoli e la diffusione della cooperazione come metodo per rompere il sistema della violenza.

Risultano molte intitolazioni a suo nome in Spagna (Saragozza, Reus, Getafe, Rubí, Girona, ecc.), alcune in Francia (ad esempio ad Avignone e Montpellier) e in Messico. In Italia è onorata nel giardino dei Diritti umani a Diano San Pietro. Nel 1998 ha ottenuto in Spagna il premio Principe delle Asturie per la cooperazione internazionale; nel 2002 ha ricevuto la cittadinanza onoraria di Caorle (Venezia) e nel 2006 il premio speciale Grinzane Cavour. Risale al 2008 il Glamour Award for the Peacemaker People.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

 Rigoberta Menchù, en 1992, a été la première indigène et la plus jeune à recevoir le Prix Nobel de la Paix, avec la motivation : « Pour sa lutte pour la justice sociale et la réconciliation ethnoculturelle basée sur le respect des droits des peuples indigènes ».

Rigoberta est née le 9 janvier 1959 dans la commune de Laj Chimel, dans la province de San Miguel de Uspantán, au Guatemala, de parents déjà en vue dans le village d’origine pour être les élus, représentants de la communauté indigène, fortement unie et solidaire. Elle grandit dès son plus jeune âge en apprenant le respect pour la Terre, pour les traditions de son peuple, en développant dès son plus jeune âge un sentiment de conscience même de la prévarication et de l’exploitation du travail auxquelles était contrainte son peuple dans les fincas, les grandes plantations où, avec le reste de la famille, elle se rend également pour quelques mois de l’année. Dans ces grandes étendues, les peuples indigènes travaillent à la solde de caporaux et de latifundistes terriens, les Ladinos, métis, fils d’espagnols et d’indigènes, qui, cependant, ne leur reconnaissent aucune dignité, en refusant leur identité et même leurs coutumes, leur langue et leur habillement. Dès la seconde moitié des années Soixante-dix, Rigoberta a acquis une expérience active dans l’organisation pour la défense de sa communauté, soumise non seulement aux tentatives d’expropriation de la terre par les propriétaires fonciers, mais aussi à la répression militaire des forces gouvernementales. En effet, le climat de violence qui caractérise, au cours des mêmes années, les régimes d’autres pays d’Amérique latine se répand également au Guatemala : au début des années 70, le général Eugenio Laugerud Garcia Kjell prend le pouvoir, suivi depuis 1978 par Fernando Romeo Lucas Garcia, autre président sanguinaire.

Les événements de la famille Menchù sont des exemples de la violence avec laquelle le gouvernement réprime les populations indigènes : le père Vicente est emprisonné et torturé sous l’accusation d’avoir participé à des activités de guérilla. Libéré, il rejoint le Comité d’unité paysanne (Cuc), auquel se joindra également Rigoberta en 1979, et perd la vie dans l’incendie causé par les troupes militaires pour réprimer l’occupation pacifique de l’ambassade d’Espagne à Guatemala, pour protester contre l’expropriation. Son frère et sa mère subiront le même sort : arrestation, torture et assassinat, le premier à l’âge de seize ans seulement et le deuxième, après avoir été violée, sera également privé d’enterrement. Rigoberta poursuit ses actions de dénonciation contre la dictature militaire et, pour cela, elle est contrainte à l’exil en 1981, au Mexique, où elle continue sa lutte pour la reconnaissance internationale de la cause de la communauté indienne du Guatemala. Depuis 1982, elle participe aux sessions annuelles de la sous-commission de prévention des discriminations et de protection des minorités de la commission des droits de l’homme de l’ONU. En 1991, elle devient ambassadrice de l’ONU, prenant part à la rédaction d’une Déclaration sur les droits des peuples indigènes.

Elle choisit ensuite de retourner au Guatemala pour soutenir une politique de dialogue et de réconciliation, malgré les menaces de mort reçues. En 1999, elle lutte pour faire juger l’ancien dictateur militaire Efraín Ríos Montt, pour des crimes commis contre des personnes de nationalité espagnole et pour le génocide de la population maya du Guatemala. Rios Montt, décédé en 2018, est en effet tenu responsable du massacre d’au moins 1771 indiens de l’ethnie Ixil du département du Quiché entre 1982 et 1983. Entre-temps, Rigoberta Menchù se porte candidate à la présidence de la République à la fois lors des élections de 2007 où elle a obtenu, avec le soutien de la formation Incontro per il Guatemala, 3,1% des voix, et dans celles de 2011, quand, soutenue par une coalition de gauche, elle obtient 3,2 % des voix. Comprendre les raisons de l’attribution du prix Nobel, c’est entrer dans sa biographie (Elisabeth Burgos, Je m’appelle Rigoberta Menchù)En effet, c’est surtout à la suite du récit contenu dans le livre que s’est répandue dans la communauté internationale l’admiration pour l’histoire de Rigoberta Menchù, jusqu’à la remise de l’honneur. C’est à ces pages qu’elle confie le récit d’injustices, de violences et de discriminations subies personnellement et de la construction de pratiques de lutte qu’elle a activé au fil des ans pour combattre les épisodes d’abus systématique au travail et ethnique, ainsi, son récit est devenu universel. Son histoire est comme un point culminant ascendant : chaque page raconte la conscience qu’elle a mûrie d’année en année, la curiosité et le sens de la justice qu’elle a tissé au fil du temps. Son esprit de recherche de la paix peut se saisir quand elle déclare «n’avoir pas eu d’école pour ma formation politique, mais plutôt, à partir de mon expérience, j’ai cherché à la relier à la situation globale de tout le peuple».

Les couleurs de ses vêtements, l’excentricité de ses boucles d’oreilles, les longs cheveux noirs anticipent, dans l’apparence, la force de son âme : une femme fière qui obéit, pour sa simplicité, comme on le décrit dans la biographie, elle désobéit aux codes de la violence systématiquement appliqués par les puissants de son pays. Elle s’est laissée guider par le fil tissé par ses ancêtres, en respectant le caractère sacré de leurs rites, de cérémonies et de traditions. Sa force a été de croire en la communauté, dans le sens de préserver l’union entre les personnes : elle a immédiatement compris que l’ennemi usurpateur ne pouvait vaincre le peuple indigène qu’en le désagrégant. Rigoberta expérimente une méthode de révolte non violente : en tant que catholique, catéchiste et pratiquante, elle relit la Bible comme une métaphore, essayant de retrouver dans les récits sacrés l’histoire de son peuple et, en particulier, elle choisit d’apprendre les langues. Elle sait, en effet, qu’en apprenant non seulement le castillan des Ladinos, mais aussi les dialectes et les langues locales, profondément différents de village en village, elle aurait eu une occasion concrète d’impliquer son peuple, en formant aussi les femmes qu’elle rencontrait sur son chemin, pour qu’elles puissent coordonner et diriger, comme elle, l’organisation paysanne. Elle apprend la méthode de la critique et de l’autocritique, comme racine du changement au sein de la lutte populaire et devient samaritain des instruments de rébellion, portant parmi les aldeas, les villages de sa région, ce qu’elle a expérimenté pour briser les mécanismes de violence et d’abus, se disant «une catéchiste capable de marcher sur la terre». Avec une forte spiritualité, habilement mêlée à un sens aigu du concret, Rigoberta se bat pour la paix et dit : «J’ai choisi de rester en ville ou au village même si j’aurais eu la possibilité de prendre les armes, mais notre apport nous le donnons sous des formes différentes et tout va dans le même but». Rigoberta s’est fait l’interprète d’une paix durable, qui n’impliquait pas seulement la victoire d’une bataille d’un seul peuple contre un seul ennemi, mais qui activait la transmission de valeurs de paix, Le Parlement européen se félicite de l’initiative prise par le Conseil européen d’Essen en faveur de l’union entre les peuples et de la diffusion de la coopération comme moyen de briser le système de la violence.

On trouve de nombreuses appellations en son nom en Espagne (Saragosse, Reus, Getafe, Rubi, Gérone, etc.), certaines en France (par exemple à Avignon et Montpellier) et au Mexique. En Italie, elle est honorée dans le jardin des Droits de l’homme à Diano San Pietro. En 1998, elle a obtenu en Espagne le prix Prince des Asturies pour la coopération internationale; en 2002, elle a reçu la citoyenneté d’honneur de Caorle (Venise) et en 2006 le prix spécial Grinzane Cavour. Le Glamour Award for the Peacemaker People date de 2008.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Rigoberta Menchù, in 1992, was the youngest person, and first indigenous person to receive the Nobel Peace Prize, with this motivation: «For her struggle for social justice and ethnocultural reconciliation based on respect for the rights of indigenous peoples.»

Rigoberta was born on January 9, 1959, in the municipality of Laj Chimel, in the province of San Miguel de Uspantán, Guatemala, to parents who were already prominent in their home village for being the elected, strongly committed and supportive representatives of the indigenous community. She grew up learning respect for the Earth from an early age, and for the traditions of her people. While also very young, she developed an awareness of the intense labor exploitation to which her people were subjected in the fincas, the large plantations where, with the rest of the family, she too went for some months of the year. In these large enterprises, indigenous people worked under the thumb of foremen and landowners - ladinos, mestizos, children of Spaniards and indigenous people, who, however, did not recognize any dignity of the indigenous, rejecting their identity and even their customs, language and manner of dress. Rigoberta’s active experience in organizing for the defense of her own community began in the second half of the 1970s, during which there were not only land expropriation attempts by landowners but also military repression by government forces. The climate of violence that characterized the regimes of other Latin American countries in the same years spread to Guatemala as well. In the early 1970s General Eugenio Laugerud García Kjell came to power, followed in 1978 by Fernando Romeo Lucas Garcia, another bloodthirsty president.

The experiences of the Menchú family were exemplary of the violence with which the government repressed indigenous peoples. Their father, Vicente, was imprisoned and tortured on charges of taking part in guerrilla activities. Released, he joined the Committee of Peasant Unity, which Rigoberta would also join in 1979, and lost his life in a fire caused by military troops to suppress the peaceful occupation of the Spanish Embassy in Guatemala City as a form of protest against land expropriation. Her brother and mother were be met by the same fate - arrest, torture and murder, the former at the age of only sixteen and the latter, after being raped, was killed and denied burial. Rigoberta continued her actions of denunciation against the military dictatorship and, as a result, was forced into exile in Mexico in 1981, where she continued her struggle for international recognition of the plight of Guatemala's Indian community. Since 1982 she has participated in the annual sessions of the Subcommittee on Prevention of Discrimination and Protection of Minorities of the UN Commission on Human Rights. In 1991 she became UN Ambassador, taking part in the drafting of a Declaration on the Rights of Indigenous Peoples.

She then chose to return to Guatemala to support a policy of dialogue and reconciliation, despite the death threats she received. In 1999 she fought to have former military dictator Efraín Ríos Montt tried for crimes committed against the people and for the genocide against Guatemala's Mayan population. Rios Montt, who died in 2018, was in fact held responsible for the massacre of at least 1,771 ethnic Ixil Indians in the department of Quichè between 1982 and 1983. Meanwhile, Rigoberta Menchù ran for the office of President of the Republic both in the 2007 elections, in which she obtained, with the support of the Encounter for Guatemala formation, 3.1 percent of the vote, and in the 2011 elections, when, supported by a leftist coalition, she obtained 3.2 percent of the vote. To understand the reasons for the awarding of the Nobel Prize, it is important to read her autobiography, I, Rigoberta Menchù. It was mainly as a result of the account contained in the book that admiration for Rigoberta Menchù's story spread throughout the international community, to the point of earning her widespread recognition. It was to those pages that she entrusted her account of injustice, violence and discrimination she suffered firsthand and the development of methods of struggle that, over the years, she has used to combat episodes of systematic labor and ethnic oppression, thus bring her story from the particular to the universal. Her story is like an ascending climax: each page recounts the awareness she has gained from year to year, the curiosity and sense of justice she has woven over time. Her peace-seeking spirit can be grasped when she declares that she "did not have a school for my political education, but rather, starting from my own experience, I tried to connect it with the overall situation of the whole people."

The colors of her clothes, the eccentricity of her earrings, and her long black hair anticipate, in her appearance, the strength of her soul: a proud woman who went from being obedient because of her simplicity, as described in the biography, to being disobedient toward the codes of violence systematically applied by the powerful in her land. She allowed herself to be guided by the thread woven by her ancestors and forefathers, respecting the sacredness of their rites, ceremonies and traditions. Her strength was believing in community, in the sense of preserving unity among people. She was clear from the beginning that the usurping enemy could only defeat the indigenous people by breaking them up. Rigoberta experimented with a nonviolent method of revolt - as a Catholic, catechist and practitioner, she rereads the Bible as a metaphor, trying to find in the sacred stories the history of her people and, in particular, she has chosen to learn languages. She knew that only by learning not only the Castilian of the Ladinos, but also the local dialects and languages, which differed profoundly from village to village, would she have a concrete opportunity to involve her people, even training the women she met on her path so that they could coordinate and direct, as she did, the peasant organizations. She learned the method of critique and self-criticism as the root of change within the popular struggle and became a Samaritan of instruments of rebellion, bringing among the aldeas, the villages of her region, what she had experienced to break the mechanisms of violence and oppression, calling herself "a catechist capable of walking the earth." With a strong spirituality, skillfully intertwined with a keen sense of concreteness, Rigoberta fights for peace and says, "I chose to stay in the city or the village even though I would have had the opportunity to take up arms, but we make our contribution in different forms and everything goes toward the same goal." Rigoberta has become an advocate for a lasting peace, one that would not only involve the victory of one people's battle against one enemy, but one that would activate the transmission of values of peace, unity among peoples, and the spread of cooperation as a way to break the system of violence.

There are many place name dedications to her in Spain (Zaragoza, Reus, Getafe, Rubí, Girona, etc.), some in France (e.g., in Avignon and Montpellier) and in Mexico. In Italy she is honored in the Human Rights Garden in Diano San Pietro. In 1998 she was awarded the Prince of Asturias Prize for International Cooperation in Spain. In 2002 she received the honorary citizenship of Caorle (Venice) and in 2006 the Grinzane Cavour Special Prize. The Glamour Award for the Peacemaker People dates back to 2008.

Traduzione spagnola
Daniela Leonardi

Rigoberta Menchú, en 1992, fue la primera indígena y la más joven en recibir el Premio Nobel de la Paz, con la motivación: «por su lucha por la justicia social y reconciliación etnocultural basada en el respeto de los derechos de los indígenas».

Rigoberta nació el 9 de enero de 1959 en el municipio de Laj Chimel, en la provincia de San Miguel de Uspantán, Guatemala; sus padres ya eran personas en vista en su pueblo de origen para ser los elegidos, representantes de la comunidad indígena, fuertemente unida y solidaria. Crece desde pequeña aprendiendo el respeto por la Tierra, por las tradiciones de su pueblo, y madurando ya muy joven un sentido de conciencia incluso de la prevaricación y de la explotación laboral a la que estaba obligada su gente en las fincas, las grandes plantaciones adonde, con el resto de la familia, ella también va algunos meses al año. En estas grandes extensiones la población indígena trabaja a sueldo de cabos y terratenientes ladinos, es decir mestizos, hijos de españoles e indígenas, que solo hablan español; no les reconocen ninguna dignidad a los indígenas, rechazando su identidad e incluso sus costumbres, su lengua y su forma de vestir. A partir de la segunda mitad de los años setenta comienza para Rigoberta la experiencia activa en la organización para la defensa de su comunidad, sometida no solo a los intentos de expropiación de la tierra por parte de los terrateniente, sino también a la represión militar de las fuerzas gubernamentales. En efecto, se difunde también en Guatemala el clima de violencia que caracteriza, en los mismos años, a los regímenes de otros países de América Latina: a principios de los años setenta llega al poder el general Eugenio Laugerud García Kjell, tras el cual sube al poder, en 1978, Fernando Romeo Lucas García, otro presidente sanguinario.

Los acontecimientos de la familia Menchú son ejemplos de la violencia con la que el gobierno reprime a los pueblos indígenas: el padre Vicente es encarcelado y torturado con la acusación de haber participado en actividades de guerrilla. Liberado, entra a formar parte del Comité de unidad campesina (CUC), al que se unirá Rigoberta en 1979, y pierde la vida en el incendio causado por las tropas militares para reprimir la ocupación pacífica de la Embajada española en la Ciudad de Guatemala, como protesta contra la expropiación de tierras. A su hermano y a su madre les sucederá lo mismo: arresto, tortura y asesinato, el primero a la edad de solo dieciséis años y a la segunda, después de haber sido violada, también se le negará el entierro. Rigoberta continúa sus acciones de denuncia contra la dictadura militar y, por ello, se ve obligada al exilio en 1981, en México, donde continúa su lucha por el reconocimiento internacional de la causa de la comunidad india de Guatemala. Desde 1982 participa en las sesiones anuales de la Subcomisión de Prevención de la Discriminación y Protección de las Minorías de la Comisión de Derechos Humanos de la ONU. En 1991 se convierte en embajadora de la ONU, participando en la redacción de una Declaración sobre los derechos de los pueblos indígenas.

Luego decide volver a Guatemala para apoyar una política de diálogo y reconciliación, a pesar de las amenazas de muerte recibidas. En 1999 lucha para que el ex dictador militar Efraín Ríos Montt sea juzgado por crímenes cometidos contra personas de nacionalidad española y por el genocidio del pueblo maya de Guatemala. Ríos Montt, fallecido en 2018, de hecho es responsable de la masacre de al menos 1771 indios de la etnia Ixil del Departamento de Quiché entre 1982 y 1983. Mientras tanto, Rigoberta Menchú se presenta para el cargo de Presidente de la República tanto en las elecciones de 2007, en las que obtiene, con el apoyo de la formación “Encuentro para Guatemala”, el 3,1% de los votos, como en las de 2011, cuando, apoyada por una coalición de izquierda, obtiene el 3,2% de los votos. Entender las razones de la concesión del Premio Nobel, significa adentrarse en su biografía (Elisabeth Burgos, Me llamo Rigoberta Menchú y así me nació la conciencia, 1983): de hecho, fue sobre todo a raíz del relato contenido en el libro que se difundió en la comunidad internacional la admiración por la historia de Rigoberta Menchú, hasta que le fue concedida la condecoración. A esas páginas encomienda Rigoberta el relato de injusticias, violencias y discriminaciones sufridas en primera persona y de la construcción de prácticas de lucha que, a lo largo de los años, se fueron emprendiendo para combatir los episodios de abuso sistemático laboral y étnico, haciendo que su relato pase de ser particular a universal. Su historia es como un clímax ascendente: cada página cuenta la conciencia que ha madurado de año en año, la curiosidad y el sentido de justicia que ha tejido en el tiempo. Su espíritu de búsqueda de la paz puede captarse cuando declara que no ha tenido una escuela para su formación política, sino más bien, partiendo de su experiencia, trató de conectarla con la situación global de todo el pueblo.

Los colores de sus vestidos, la excentricidad de sus pendientes, los largos cabellos negros anticipan, en apariencia, la fuerza de su alma: una mujer orgullosa que por obediente, por su sencillez, como se describe en la biografía, se vuelve desobediente a los códigos de violencia sistemáticamente aplicados por los poderosos de su tierra. Se dejó guiar por el hilo tejido por sus antepasados, respetando la sacralidad de sus ritos, ceremonias y tradiciones. Su punto fuerte ha sido creer en la comunidad, en el sentido de preservar la unión entre las personas: desde el principio tuvo claro que el enemigo usurpador solo podría derrotar al pueblo indígena disgregándolo. Rigoberta experimenta un método de revuelta no violento: como católica, catequista y practicante, interpreta la Biblia como una metáfora, intentando encontrar en los cuentos sagrados la historia de su gente y, en particular, elige aprender las lenguas. Sabe, en efecto, que solo aprendiendo no solo el castellano de los ladinos, sino también los dialectos y las lenguas locales, profundamente diferentes de pueblo a pueblo,podría tener una ocasión concreta de involucrar a su pueblo, formando también a las mujeres que encontraba en su camino, para que pudieran coordinar y dirigir, como ella, la organización campesina. Aprende el método de la crítica y de la autocrítica, como raíz del cambio dentro de la lucha popular y se convierte en samaritana de instrumentos de rebelión, llevando entre las aldeas, los pueblos de su región, lo que experimentó para romper los mecanismos de violencia y abuso, diciéndose «Soy una catequista que sabe caminar sobre la tierra». Con una fuerte espiritualidad, sabiamente entrelazada con un agudo sentido de concreción, Rigoberta lucha por la paz y explica que eligió quedarse en la ciudad o en el pueblo aunque hubiera tenido la posibilidad de tomar las armas, porque el propio aporte se puede dar de formas diferentes pero todo va en la dirección del mismo objetivo. Rigoberta se hizo intérprete de una paz duradera, que no implicara solo la victoria de una batalla de un solo pueblo contra un único enemigo, sino que activara la transmisión de valores de paz, de unión entre los pueblos y la difusión de la cooperación como método para romper el sistema de la violencia.

Aparecen muchas denominaciones a su nombre en España (Zaragoza, Reus, Getafe, Rubí, Girona, etc.), algunas en Francia (por ejemplo, en Aviñón y Montpellier) y en México. En Italia es honrada en el jardín de los Derechos Humanos en Diano San Pietro. En 1998 España le otorgó el premio Príncipe de Asturias por la cooperación internacional; en 2002 recibió la ciudadanía honoraria de Caorle (Venecia) y en 2006 el premio especial Grinzane Cavour. En 2008 recibió el Glamour Award for the Peacemaker People.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Рігоберта Менчу у 1992 році стала першою жінкою з числа корінних народів і наймолодшою жінкою, яка отримала Нобелівську премію миру, з мотивацією: "За боротьбу за соціальну справедливість та етнокультурне примирення, засноване на повазі до прав корінних народів".

Рігоберта народилася 9 січня 1959 року в муніципалітеті Ладж Чімель, провінція Сан-Мігель-де-Успантан, Гватемала, в сім'ї батьків, які вже були відомими у своєму рідному селі як обрані представники корінної громади, міцно згуртовані та солідарні. З раннього дитинства вона вчилася поваги до землі, до традицій свого народу, дозріваючи в дуже юному віці почуттям усвідомлення зловживань і трудової експлуатації, до яких її народ був змушений на фінках, великих плантаціях, куди разом з іншими членами сім'ї вона теж їхала на кілька місяців на рік. На цих величезних просторах корінне населення працює на капралів і землевласників, ладінос, метисів, дітей іспанців і корінних жителів, які, однак, не визнають їхньої гідності, відкидаючи їхню ідентичність і навіть їхні звичаї, мову і манеру одягатися. З другої половини 1970-х років Рігоберта розпочала активний досвід організації захисту своєї громади, яка зазнавала не лише спроб експропріації землі з боку землевласників, а й військових репресій з боку урядових військ. Атмосфера насильства, характерна для режимів інших латиноамериканських країн у ті ж роки, поширилася і в Гватемалі: на початку 1970-х років до влади прийшов генерал Еухеніо Лаугеруд Гарсія Кьелл, а в 1978 році - Фернандо Ромео Лукас Гарсія, ще один кровожерливий президент.

Події сім'ї Менчу є прикладом насильства, з яким уряд репресує корінні народи: їхній батько Вісенте був ув'язнений і підданий тортурам за звинуваченням в участі у партизанській діяльності. Звільнившись, він вступив до Комітету селянської єдності (Cuc), до якого в 1979 році приєднається і Рігоберта, і загинув у пожежі, влаштованій військовими для придушення мирного захоплення іспанського посольства в місті Гватемала, як форми протесту проти експропріації землі. Його брата і матір спіткала така ж доля: арешт, тортури і вбивство, першого у віці лише шістнадцяти років, а другу, після зґвалтування, не дозволили навіть поховати. Рігоберта продовжувала свої викривальні акції проти військової диктатури і була змушена виїхати в 1981 році в еміграцію до Мексики, де продовжила боротьбу за міжнародне визнання справи гватемальської індіанської громади. З 1982 року бере участь у щорічних сесіях Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин Комісії ООН з прав людини. У 1991 році стала Послом ООН, брала участь у розробці Декларації про права корінних народів.

Потім вона вирішила повернутися до Гватемали, щоб підтримати політику діалогу та примирення, незважаючи на погрози вбивства, які їй надходили. У 1999 році боровся за притягнення до відповідальності колишнього військового диктатора Ефраїна Ріоса Монтта за злочини, скоєні проти осіб з іспанським громадянством та за геноцид майя в Гватемалі. Ріос Монтт, який помер у 2018 році, фактично несе відповідальність за масове вбивство щонайменше 1771 індіанця етнічної групи іксіл в департаменті Кіче в період з 1982 по 1983 роки. Між тим, Рігоберта Менчу балотувалася на посаду президента республіки як на виборах 2007 року, на яких вона отримала за підтримки формування "Боротьба за Гватемалу" 3,1% голосів, так і на виборах 2011 року, коли за підтримки лівої коаліції набрала 3,2% голосів. Зрозуміти причини, за які вона була удостоєна Нобелівської премії, означає заглибитися в її біографію (Elisabeth Burgos, My name is Rigoberta Menchù). Адже саме завдяки розповіді, викладеній у цій книзі, захоплення історією Рігоберти Менчу поширилося на всю міжнародну спільноту, аж до того, що вона була удостоєна такої честі. Саме цим сторінкам вона довіряє розповідь про несправедливість, насильство та дискримінацію, яких зазнала особисто, а також про побудову бойових практик, які протягом багатьох років вона активізувала для боротьби з епізодами систематичного трудового та етнічного гноблення, таким чином перетворюючи свою розповідь з конкретної на універсальну. Її історія схожа на висхідну кульмінацію: кожна сторінка розповідає про усвідомлення, яке вона розвивала рік за роком, про допитливість і почуття справедливості, які вона виплела з часом. Її прагнення до миру можна зрозуміти, коли вона заявляє, що "у мене не було школи для моєї політичної освіти, а скоріше, виходячи з мого власного досвіду, я намагалася пов'язати його із загальною ситуацією всього народу".

Кольори її одягу, ексцентричність сережок та довге чорне волосся передбачають в її зовнішності силу її душі: горда жінка, яка з покірної, завдяки своїй простоті, як описано в її біографії, стала непокірною щодо кодексів насильства, які систематично застосовували сильні світу цього на її землі. Вона дозволила собі вести себе ниткою, яку виткали її предки і пращури, поважаючи святість їхніх обрядів, церемоній і традицій. Її сильною стороною була віра в громаду, в сенсі збереження союзу між людьми: вона з самого початку чітко усвідомлювала, що ворог-узурпатор може перемогти корінний народ, лише розірвавши його. Рігоберта експериментувала з ненасильницьким методом бунту: як католичка, катехит і практик, вона перечитувала Біблію як метафору, намагаючись віднайти історію свого народу в священних оповідях і, зокрема, вирішила вивчати мови. Вона знала, що тільки вивчивши не тільки кастильську мову Ладіно, але й діалекти та місцеві мови, які сильно відрізняються від села до села, вона матиме конкретну можливість залучити свій народ, а також навчити жінок, яких вона зустрічала на своєму шляху, щоб вони могли координувати та керувати селянською організацією, як це зробила вона. Вона засвоїла метод критики і самокритики як корінь змін у народній боротьбі і стала самаритянкою знарядь повстання, несучи в альди, села свого регіону, те, що пережила сама, щоб зламати механізми насильства і гноблення, називаючи себе "катехиткою, здатною ходити по землі". З сильною духовністю, вміло переплетеною з гострим відчуттям конкретики, Рігоберта бореться за мир і каже: "Я вибрала залишитися в місті або в селі, навіть якщо б у мене була можливість взяти в руки зброю, але ми робимо свій внесок в різних формах і все йде до однієї мети". Рігоберта зробила себе інтерпретатором тривалого миру, який передбачає не лише перемогу одного народу в боротьбі проти одного ворога, але й активізує передачу цінностей миру, єдності між народами та поширення співпраці як способу зламати систему насильства.

Її ім'ям названо багато міст в Іспанії (Сарагоса, Реус, Хетафе, Рубі, Жирона та ін.), деякі у Франції (наприклад, в Авіньйоні та Монпельє) та в Мексиці. В Італії її вшановують у Саду прав людини в Діано-Сан-П'єтро. У 1998 році нагороджена премією Принца Астурійського за міжнародне співробітництво в Іспанії, у 2002 році отримала почесне громадянство міста Каорле (Венеція), у 2006 році - спеціальну премію Грінзане Кавур. Премія "Гламур" для людей-миротворців започаткована у 2008 році.

Toni Morrison
Tiziana Concina

Caori Murata

Premio Nobel per la letteratura 1993 «Per le sue opere caratterizzate da grande abilità di romanziera, sostenuta da una forza visionaria e da intensità poetica che danno vita a un aspetto essenziale della realtà nordamericana».

In occasione della cerimonia in cui le venne conferito il premio la scrittrice pronunciò un lungo discorso che pone in evidenza l’attenta riflessione sul linguaggio e sul potere che caratterizza la sua opera.

«Il linguaggio oppressivo fa qualcosa di più che rappresentare la violenza; è la violenza; fa qualcosa di più che rappresentare i limiti della conoscenza; limita la conoscenza. Se è il linguaggio che offusca lo stato o il falso linguaggio dei media stupidi; se è l’orgoglioso ma imbalsamato linguaggio dell’accademia o il comodo linguaggio della scienza; se è il linguaggio maligno della legge senza etica, o il linguaggio fatto apposta per discriminare le minoranze, nascondere il suo razzistico saccheggio nella sua sfrontatezza letteraria – esso deve essere rifiutato, modificato e palesato. È il linguaggio che beve sangue, che piega le vulnerabilità, che nasconde i suoi stivali fascisti sotto crinoline di rispettabilità e patriottismo e si muove in fretta e furia verso la linea inferiore e verso le menti inferiori. Linguaggio sessista, linguaggio razzista, linguaggio teistico – tutti sono linguaggi tipici della politica del dominio, e non possono, non permettono nuove conoscenze né incoraggiano il mutuo scambio di idee».

Chloe Anthony Wofford nasce a Lorain, città industriale dell’Ohio il 18 febbraio 1931. Di famiglia operaia, originaria del Sud, fin da bambina si dimostra sensibile alle narrazioni orali e alle tradizioni della cultura afroamericana. Compie gli studi superiori alla Howard University e alla Cornell University di Ithaca, dove si specializza in letteratura inglese con una tesi su William Faulkner e Virginia Woolf. Tra il 1955 e il 1964 insegna alla Texas Southern University e alla Howard University. Nel 1958 sposa l’architetto giamaicano Harold Morrison, da cui ha due figli e dal quale divorzia nel 1964, pur mantenendone il cognome. Dal 1964 al 1983 lavora come redattrice presso l’editore Random House di New York e in questa veste segue la pubblicazione delle opere di numerosi autori afroamericani. Nel 1970 pubblica The Bluest Eye. Nel 1973 dà alle stampe Sula. Insegna all’Università di Yale e alla State University of New York di Albany. Nel 1977 esce Song of Salomon, romanzo che viene scelto dal Book of the Month Club e diventa Libro del Mese e in seguito ottiene il National Book Critics Circle Award. Nel 1987 pubblica Beloved grazie al quale vince il Premio Pulitzer, lavora alll’Università di Berkeley e poi all’Università di Princeton, dove insegna Studi Afroamericani e scrittura creativa. Negli anni novanta pubblica il romanzo Jazz, cura e pubblica antologie di saggi e il nuovo romanzo Paradise. Dal duemila scrive libri per l’infanzia e fiabe con il figlio Slade Morrison e si interessa del ruolo della musica nella narrativa afroamericana. Nel 2012 dà alle stampe Home, il terzo romanzo di una trilogia che include Love e A Mercy, riceve dal presidente Obama la Presidential Medal of Freedom. Il 5 agosto del 2019 muore all’età di 88 anni, presso il Montefiore Medical Center di New York.

Quando pubblica la sua opera prima, The Bluest Eye, Toni Morrison ha quarant’anni e, per sua stessa ammissione, ha scritto «un libro che mi sarebbe piaciuto leggere» nel quale cioè si coagulano alcuni dei grandi temi della questione nera: il difficile rapporto con il sistema imperante di valori dei bianchi, la povertà, la marginalità, l’umiliazione, il peso del pregiudizio razziale. Pecola Breedlove, una bambina di colore nata da genitori miseri e litigiosi, che non sanno prendersi cura di lei, viene affidata a una coppia modesta ma affettuosa che la cresce assieme alle figlie, Frieda e Claudia. Attraverso lo sguardo di Claudia possiamo osservare Pecola, irrisa, ignorata e fatta oggetto di violenza proprio da chi dovrebbe amarla, che prega ogni sera perché i suoi occhi diventino finalmente azzurri come quelli di Shirley Temple. Un mondo in cui non sembra esserci speranza di riscatto, in cui la svalutazione e la subalternità sono accettati anche da chi ne è vittima, viene raccontato con la forza di uno stile originale che insegue la fluidità del parlato.

In Song of Salomon il giovane Malcon Dead, che da sempre si porta dietro un soprannome imbarazzante, Milkman, è oppresso da un padre indifferente e manesco, capace di nascondere le proprie origini dietro il conquistato benessere economico, e da una madre fragile e ossessiva. Milkman si scopre lentamente grazie a Pilate, la sorella del padre, una delle grandi figure di donne tratteggiate da Morrison, madri e streghe, inizia il suo viaggio alla ricerca delle proprie radici e di un tesoro nascosto, al posto dell’oro troverà le tracce dei suoi avi e la storia meravigliosa di un uomo che sapeva volare. Non ci sono bianchi in questo racconto ma solo neri che, finalmente liberi e agiati, guardano indietro per ritrovare la memoria e riconoscersi.

Beloved è il canto corale, intimo e doloroso, che sale dal popolo nero ridotto in schiavitù. È la storia di una vita di incredibile forza e insopportabile dolore, che ha attraversato ogni umiliazione, ogni affronto, ogni ingiustizia e ha saputo testimoniare la forma più terribile d’amore. Sethe fugge dal Kentucky schiavista verso la libertà dell’Ohio con i figli ma, quando il padrone sembra in procinto di raggiungerla per riportarla indietro, si nasconde nella legnaia, decisa a eliminare i suoi stessi figli pur di sottrarli a un destino di schiavitù, e uccide Beloved, la piccola di due anni. Sethe, finalmente libera, vive con Denver, la figlia partorita durante la fuga, ma è perseguitata dalla presenza della bambina uccisa che, un giorno, si materializza in una ragazza di cui nessuno sa nulla. Il romanzo, in un vortice di piani temporali, grazie ad uno stile che echeggia la voce afroamericana, l’alterità della cultura nera, mescolando realtà, magia e folklore, trascina chi legge nell’orizzonte, indicibile, di chi si è visto sottrarre ogni diritto e ogni dignità. Costringe insomma a ricordare l’orrore che si vorrebbe dimenticare: alla fine, come sostiene Morrison, ciò che è veramente incredibile è che ci possa essere stata la schiavitù, non certo un romanzo su di un fantasma.

Jazz si svolge ad Harlem, luogo afroamericano per eccellenza. Negli anni Venti del Novecento un uomo uccide la giovane amante, la moglie cerca di vendicarsi sfregiando la salma, ma poi poggia sul camino la foto della ragazza. Il romanzo racconta una storia di amori, di desideri, di silenzi e di musica, in cui ognuno dei personaggi offre la propria versione del dramma, con la propria voce e il proprio dolore, secondo una tecnica che imita la varietà dei ritmi e l’improvvisazione della musica jazz.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

«Pour ses œuvres caractérisées par une grande habileté de romancier, soutenue par une force visionnaire et une intensité poétique qui donnent vie à un aspect essentiel de la réalité nord-américaine».

À l’occasion de la cérémonie au cours de laquelle elle a reçu le prix, l’écrivain a prononcé un long discours qui met en évidence la réflexion attentive sur le langage et le pouvoir qui caractérise son œuvre:

«Le langage oppressif fait quelque chose de plus que représenter la violence ; il est la violence ; il fait quelque chose de plus que représenter les limites de la connaissance; il limite la connaissance. Si c’est le langage qui obscurcit l’état ou le faux langage des médias stupides; si c’est le langage fier mais embaumé de l’académie ou le langage confortable de la science; si c’est le langage malin de la loi sans éthique, ou le langage fait exprès pour discriminer les minorités, cacher son pillage raciste dans son impudence littéraire - il doit être rejeté, modifié et exposé. C’est le langage qui boit du sang, qui plie les vulnérabilités, qui cache ses bottes fascistes sous des crinolines de respectabilité et de patriotisme et se déplace avec hâte et fureur vers la ligne inférieure et vers les esprits inférieurs. Langage sexiste, langage raciste, langage théiste - tous sont des langages typiques de la politique de la domination, et ils ne peuvent et ne permettent pas de nouvelles connaissances ni n’encouragent l’échange mutuel d’idées».

Chloe Anthony Wofford est née à Lorain, dans la ville industrielle de l’Ohio, le 18 février 1931. De famille ouvrière, originaire du Sud, elle se montre dès son enfance sensible aux récits oraux et aux traditions de la culture afro-américaine. Elle fait ses études secondaires à l’Université Howard et à l’Université Cornell d’Ithaca, où elle se spécialise en littérature anglaise avec une thèse sur William Faulkner et Virginia Woolf. Entre 1955 et 1964, elle enseigne à l’Université du Texas Southern et à l’Université Howard. En 1958, elle épouse l’architecte jamaïcain Harold Morrison, avec qui elle a deux enfants et mais elle divorce en 1964, tout en conservant son nom de famille. De 1964 à 1983, elle travaille en tant que rédactrice à l’éditeur Random House de New York et de ce fait suit la publication des œuvres de nombreux auteurs afro-américains. En 1970, elle publie The Bluest Eye. En 1973, elle imprime Sula. Elle enseigne à l’Université de Yale et à l’Université d’État de New York à Albany. En 1977, elle publie Song of Salomon, roman choisi par le Book of the Month Club et devient Livre du mois, puis obtient le National Book Critics Circle Award. En 1987, elle publie Beloved grâce auquel elle remporte le Prix Pulitzer, elle travaille à l’Université de Berkeley puis à l’Université de Princeton, où elle enseigne les études afro-américaines et l’écriture créative. Dans les années 1990, elle publie le roman Jazz, des anthologies d’essais et le nouveau roman Paradise. Depuis 2000, elle écrit des livres pour l’enfance et des contes de fées avec son fils Slade Morrison et s’intéresse au rôle de la musique dans la fiction afro-américaine. En 2012, elle publie Home, le troisième roman d’une trilogie incluant Love et A Mercy, et reçoit du président Obama la Presidential Medal of Freedom. Le 5 août 2019, elle décède à l’âge de 88 ans au Montefiore Medical Center de New York.

Lorsqu’elle publie son premier ouvrage, The Bluest Eye, Toni Morrison a quarante ans et, de son propre aveu, elle a écrit « un livre que j’aurais aimé lire » dans lequel se rassemblent quelques-uns des grands thèmes de la question noire : le rapport difficile avec le système dominant de valeurs des blancs, la pauvreté, la marginalité, l’humiliation, et le poids du préjugé racial. Pecola Breedlove, une petite fille noire née de parents pauvres et querelleurs, qui ne savent pas prendre soin d’elle, est confiée à un couple modeste mais affectueux qui l’élève avec ses filles, Frieda et Claudia. À travers le regard de Claudia, nous pouvons observer Pecola, irritée, ignorée et violentée par ceux qui devraient l’aimer, qui prie chaque soir pour que ses yeux deviennent enfin bleus comme ceux de Shirley Temple. Un monde où il ne semble pas y avoir d’espoir de rédemption, où la dévaluation et la subalternité sont acceptées même par ceux qui en sont victimes, est raconté avec la force d’un style original qui poursuit la fluidité de la parole.

Dans Song of Salomon, le jeune Malcolm Dead, qui porte depuis toujours un surnom embarrassant, Milkman, est opprimé par un père indifférent et maniaque, capable de cacher ses origines derrière le bien-être acquis, et par une mère fragile et obsessionnelle. Milkman se découvre lentement grâce à Pilate, la sœur de son père, l’une des grandes figures de femmes pointillées par Morrison, mères et sorcières, commence son voyage à la recherche de ses propres racines et d’un trésor caché, au lieu de l’or, elle trouvera les traces de ses ancêtres et l’histoire merveilleuse d’un homme qui savait voler. Il n’y a pas de Blancs dans ce récit, mais seulement des Noirs qui, enfin libres et aisés, regardent en arrière pour retrouver la mémoire et se reconnaître.

Beloved est le chant choral, intime et douloureux, qui monte du peuple noir réduit en esclavage. C’est l’histoire d’une vie, d’une force incroyable et d’une douleur insupportable, qui a traversé toute humiliation, tout affront, toute injustice et qui a su témoigner de la forme la plus terrible d’amour. Sethe s’échappe du Kentucky esclavagiste vers la liberté de l’Ohio avec ses enfants mais, quand le maître semble sur le point de la rejoindre pour la ramener, elle se cache dans la bûche, décidée à éliminer ses propres enfants pour les soustraire à un destin d’esclavage, et tue Beloved, la petite de deux ans. Enfin libre, Sethe vit avec Denver, la fille qui a accouché pendant l’évasion, mais elle est hantée par la présence de la fillette assassinée qui, un jour, se matérialise en une jeune fille dont personne ne sait rien. Le roman, dans un tourbillon de plans temporels, grâce à un style qui fait écho à la voix afro-américaine, l’altérité de la culture noire, mêlant réalité, magie et folklore, entraîne ceux qui lisent dans l’horizon, indicible, de ceux qui se sont vus soustraire à tout droit et toute dignité. En somme, elle force à se souvenir de l’horreur qu’on voudrait oublier : à la fin, comme le dit Morrison, ce qui est vraiment incroyable, c’est qu’il y ait eu de l’esclavage, et non pas un roman sur un fantôme.

Jazz a lieu à Harlem, lieu afro-américain par excellence. Dans les années 1920, un homme tue la jeune maîtresse, la femme tente de se venger en enlevant le corps, mais pose la photo de la jeune fille sur la cheminée. Le roman raconte une histoire d’amours, de désirs, de silences et de musique, dans laquelle chacun des personnages offre sa propre version du drame, avec sa propre voix et sa propre douleur, selon une technique qui imite la variété des rythmes et l’improvisation de la musique jazz.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Awarded for «…novels characterized by great skill as a novelist, sustained by a visionary force and poetic import that bring to life an essential aspect of North American reality».

At the award ceremony, Morrison delivered a lengthy speech that highlighted the careful reflection on language and on power that characterizes her work:

«Oppressive language does more than represent violence; it is violence; does more than represent the limits of knowledge; it limits knowledge. Whether it is obscuring state language or the faux-language of mindless media; whether it is the proud but calcified language of the academy or the commodity driven language of science; whether it is the malign language of law-without-ethics, or language designed for the estrangement of minorities, hiding its racist plunder in its literary cheek – it must be rejected, altered and exposed. It is the language that drinks blood, laps vulnerabilities, tucks its fascist boots under crinolines of respectability and patriotism as it moves relentlessly toward the bottom line and the bottomed-out mind. Sexist language, racist language, theistic language – all are typical of the policing languages of mastery, and cannot, do not permit new knowledge or encourage the mutual exchange of ideas».

Chloe Anthony Wofford was born in Lorain, an industrial city in Ohio on February 18, 1931. From a working-class family, originally from the South, she showed sensitivity to oral narratives and traditions of African American culture from an early age. She completed her high school studies and then enrolled at Howard University, and later, obtained a Master’s degree from Cornell University in Ithaca, where she majored in English literature and completed a thesis on William Faulkner and Virginia Woolf. Between 1955 and 1964 she taught at Texas Southern University and Howard University. In 1958 she married Jamaican architect Harold Morrison, by whom she had two children and from whom she divorced in 1964, though she retained his surname. From 1964 to 1983 she worked as an editor at the publisher Random House in New York and in this capacity she followed the publication of the works of numerous African American authors. In 1970 she published The Bluest Eye. In 1973 her second novel, Sula, appeared in print. She then taught at Yale University and the State University of New York at Albany. In 1977 she published Song of Solomon, a novel that was chosen by the Book of the Month Club and later won the National Book Critics Circle Award. In 1987 she published Beloved, thanks to which she won the Pulitzer Prize. She taught at the University of California, Berkeley and then Princeton University, where she taught African American Studies and Creative Writing. In the 1990s she edited and published anthologies of essays, and published two novels, Jazz and Paradise. In the following years, she wrote children's books and fairy tales with her son Slade Morrison, and was interested in the role of music in African American fiction. In 2012 her novel Home appeared, the third novel in a trilogy that includes Love and A Mercy, and received the Presidential Medal of Freedom from President Obama. On August 5, 2019, she died at the age of 88 at Montefiore Medical Center in New York City.

When she published her first work, The Bluest Eye, Toni Morrison was forty years old and, stated that she had written "a book I would have loved to read" in which some of the great issues of the black question coalesce - the difficult relationship with the prevailing white value system, poverty, marginality, humiliation, and the weight of racial prejudice. In The Bluest Eye, Pecola Breedlove, a black child born to miserable, quarrelsome parents who do not know how to care for her, is placed in the care of a modest but loving couple who raise her along with their daughters, Frieda and Claudia. Through Claudia's gaze we can observe Pecola, mocked, ignored and made the object of violence by the very people who should love her, praying every night that her eyes will finally become as blue as Shirley Temple's. A world in which there seems to be no hope of redemption, in which devaluation and subordination are accepted even by those who are its victims, is unfolded with the force of an original style with great fluidity of speech.

In Song of Solomon, young Macon Dead III, known by the awkward nickname of Milkman, is oppressed by an indifferent and hyper-masculine father, capable of hiding his origins behind his conquered economic well-being, and by a fragile and obsessive mother. Milkman slowly discovers himself through Pilate, his father's sister, one of the great figures of women, mothers and witches, sketched by Morrison, and begins his journey in search of his roots and a hidden treasure. Instead of gold he will find the traces of his ancestors and the wonderful story of a man who could fly. There are no whites in this tale but only blacks who, finally free and comfortable, look back to find their memories and recognize themselves.

Beloved is a choral song, intimate and painful, rising from enslaved black people. It is the story of a life of incredible strength and unbearable pain, which has gone through every humiliation, every affront, every injustice and has been able to witness the most terrible form of love. Sethe flees enslaved Kentucky to free Ohio with her children but, when her master seems about to catch up with her to bring her back, she hides in the woodshed, determined to eliminate her own children in order to rescue them from a fate of slavery, and kills Beloved, the little two-year-old. Sethe, finally free, lives with Denver, the daughter she gave birth to during her escape, but is haunted by the presence of the murdered child who, one day, materializes into a girl no one knows anything about. The novel, in a maelstrom of temporal planes, thanks to a style that echoes the African-American voice, the otherness of black culture, mixing reality, magic and folklore, takes the reader into the horizon, unspeakable, of those who have had every right and every dignity taken away from them. In short, it forces one to remember the horror one would like to forget. In the end, as Morrison argues, what is truly unbelievable is that there could have been slavery, not that there is a novel about a ghost.

Jazz takes place in Harlem, an African American setting par excellence. In the 1920s, a man kills his young lover. His wife, enraged, responds by attacking the body with a knife, but then places the girl's picture on the mantelpiece. The novel tells a story of loves, desires, silences and music, in which each of the characters offers his or her own version of the drama, with his or her own voice and pain, according to a technique that reflects the variety of rhythms and improvisation of jazz music.

Traduzione spagnola
Maria Carreras i Goicoechea

 Premio Nobel de literatura en 1993 «Por sus novelas caracterizadas por una fuerza visionaria y un sentido poético que dan vida a un aspecto esencial de la realidad estadounidense».

En la ceremonia de entrega del premio, la escritora pronunció un largo discurso que hacía hincapié en la atenta reflexión sobre el lenguaje y el poder que caracteriza su obra:

«El lenguaje opresivo hace más que representar la violencia; es violencia; hace más que representar los límites del conocimiento, lo limita. Sea el oscuro lenguaje de estado o las tergiversaciones de los insensatos medios; sea el maligno lenguaje de la ley-sin-ética, o aquél designado para el alienamiento de las minorías, escondiendo sus saqueos racistas debajo de un maquillaje literario- todo esto debe ser rechazado, alterado y expuesto. Es el lenguaje que chupa sangre, que se ajusta la bota fascista con crinolinas de respetabilidad y patriotismo al tiempo que se mueve implacablemente hacia el último y más oscuro lugar de la mente. Lenguaje sexista, lenguaje racista, lenguaje teísta- son todas formas típicas de las políticas de lenguaje del dominio, que no pueden y no permiten nuevos conocimientos ni el encuentro de nuevos intercambios de ideas».

Chloe Anthony Wofford nace en Lorain, una ciudad industrial de Ohio el 18 de febrero de 1931. De familia obrera procedente del sur, ya desde niña se muestra sensible a las narraciones orales y a las tradiciones de la cultura afroamericana. Realiza sus estudios superiores en la Howard University y en la Cornell University de Ithaca, donde se especializa en literatura inglesa con una tesis sobre William Faulkner y Virginia Woolf. Entre 1955 y 1964 enseña en la Texas Southern University y en la Howard University. En 1958 se casa con el arquitecto jamaicano Harold Morrison, con el que tiene dos hijos y del que se divorciará en 1964 pero cuyo apellido mantendrá siempre. De 1964 a 1983 trabaja como redactora en la Random House de Nueva York y con ese cargo sigue la publicación de las obras de numerosos/as autores/as afroamericanos. En 1970 publica The Bluest Eye (Ojos azules, Barcelona 1994) y en 1973 Sula (Sula, Barcelona 1998). Enseña en la universidad de Yale y en la State University of New York de Albany. En 1977 se publica Song of Salomon (La canción de Salomón, Barcelona 1978), novela seleccionada por el Book of the Month Club convirtiéndose en el Libro del Mes y todo seguido obtiene el National Book Critics Circle Award. En 1987 publica Beloved (Beloved, Barcelona 1988), novela con la que gana el Premio Pulizer; trabaja en la Universidad de Berkeley y sucesivamente en la de Princeton, donde enseña Estudios afroamericanos y escritura creativa. En los años noventa publica Jazz (Jazz, Barcelona 1993), algunas recolecciones de ensayos y la novela Paradise (Paraíso, Barcelona 1998). Desde el año 2000 escribe libros para la infancia y cuentos con su hijo Slade Morrison y se ocupa del mundo de la música en la narrativa afroamericana. En 2012 saca a la luz Home (Volver, Barcelona 2012), última novela de una trilogía que incluye Love de 2003 (Amor, Barcelona 2004) y A Mercy de 2008 (Una bendición, Barcelona 2009). Recibe la Presidential Medal of Freedom de manos del presidente Obama. El 5 de agosto de 2019 muere, a la edad de 88 años, en el Montefiore Medical Center de Nueva York.

Cuando publicó su ópera prima, The Bluest Eye, Toni Morrison tenía cuarenta años y, como ella misma admitió, había escrito «un libro que me hubiera gustado leer», es decir un libro en el que se coagulasen algunos de los grandes temas de la ‘cuestión negra’: la difícil relación con el imperante sistema de valores de los blancos, la pobreza, la marginalidad, la humillación y el peso del prejuicio racial. Pecola Breedlove, una niña de color hija de una pareja miserable que riñe todo el tiempo, y que no sabe cuidarla, queda bajo la custodia de una pareja modesta pero afectuosa que la cría junto a sus hijas, Frieda y Claudia. A través de la mirada de Claudia podemos observar a Pecola ridiculizada, ignorada y objeto de violencia por parte de quien debería amarla, que reza todas las noches para que sus ojos sean azules como los de Shirley Temple. Se narra, con la fuerza de un estilo original que persigue la fluidez de la oralidad, un mundo en el que no parece que haya esperanza alguna de redención, donde la devaluación y la subalternidad son aceptadas incluso por sus propias víctimas.

En La canción de Salomón el joven Malcon Dead, que desde siempre lleva arrastras el humillante apodo de Milkman, sufre la opresión de un padre indiferente y violento, que es capaz de esconder sus orígenes tras el bienestar económico conquistado, y de una madre frágil y obsesiva. Milkman se descubre a sí mismo poco a poco, gracias a Pilate, la hermana de su padre, una de las mayores figuras femeninas de Morrison, madres y brujas, y empieza un viaje en búsqueda de sus raíces y de un tesoro escondido: en lugar de oro encontrará las huellas de sus antepasados y la maravillosa historia de un hombre que sabía volar. En este cuento no hay blancos, solamente gente de color que, finalmente libre y acomodada, mira hacia atrás para recuperar la memoria y reconocerse.

Beloved es el canto coral, íntimo y doloroso, que asciende desde la gente de color reducida a la esclavitud. Es la historia de una vida increíblemente fuerte e insoportablemente dolorosa, que ha atravesado todas las humillaciones posibles, todas las afrentas, todas la injusticias y ha sabido testimoniar la forma de amor más terrible. Sethe huye del Kentucky esclavista hacia la libertad de Ohio con sus hijos pero, cuando el amo parece estar a punto de alcanzarla para volver a llevársela, se esconde en una leñera decidida a eliminar a sus propios hijos con tal de salvarlos de un futuro de esclavitud, y mata a Beloved, la pequeña de dos años. Finalmente libre, Sethe vive con Denver, la hija a la que dio a luz durante su fuga, sin embargo la persigue la presencia de la hija asesinada; esta, un día, se materializa en una chica de la que nadie sabe nada. La novela, en un torbellino de planos temporales, gracias a un estilo que recuerda la voz afroamericana, la alteridad de la cultura negra, mezclando la realidad con la magia y el folklore, arrastra la audiencia hasta el horizonte de lo indecible, de quien se ha visto arrancar todo derecho y toda dignidad. En resumidas cuentas, nos obliga a recordar el horror que quisiéramos olvidar: al fina y al cabo, como sostiene la propia Morrison, lo realmente increíble es que haya podido existir la esclavitud y no que exista una novela sobre un fantasma.

Jazz está ambientada en Harlem, lugar afroamericano por excelencia. En los años Veinte del siglo XX un hombre asesina a su joven amante, su esposa intenta vengarse acuchillando la cara del cadáver para desfigurala, sin embargo más tarde acabará colocando una foto de la chica en la repisa de la chimenea de su sala de estar. Esta novela narra una historia de amores, deseos, silencios y música, donde cada uno de los personajes ofrece su propia versión del drama, con su propia voz y su propio dolor, según una técnica que imita la variedad de ritmos y la improvisación de la música jazz.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1993 року «За її твори, які характеризуються великою майстерністю романіста, підкріпленою фантазійною силою та поетичною інтенсивністю, які дають життя істотному аспекту північноамериканської реальності».

З нагоди церемонії вручення премії письменниця виголосила довгу промову, яка підкреслює ретельні роздуми про мову та силу, які характеризують її творчість:

«Репресивна мова не лише символізує насильство; це є насильство; не тільки являє межі знання; обмежує знання. Чи то мова, яка затьмарює державу, чи то фальшива мова дурних ЗМІ; чи це горда, але забальзамована мова академії чи зручна мова науки; чи це зловмисна мова закону без етики, чи мова, створена навмисно для дискримінації меншин, приховуючи своє расистське пограбування у своїй літературній сміливості, – вона має бути відкинута, змінена та викрита. Це мова, яка п’є кров, яка згортає вразливості, яка ховає свої фашистські чоботи під кринолінами респектабельності та патріотизму і швидко рухається до нижчої лінії і до нижчих розумів. Сексистська мова, расистська мова, теїстична мова – усе це типові мови політики домінування, і вони не можуть, не допускають нових знань або заохочують взаємний обмін ідеями».

Хлоя Ентоні Воффорд народилася 18 лютого 1931 року в Лорейні, індустріальному місті в штаті Огайо. Походить з сім’ї робітничого класу, родом з Півдня, з дитинства вона виявляла чутливість до усних оповідей і до всіх традицій афроамериканської культури. Закінчила середню школу в Університеті Говарда та Корнельському університеті в Ітаці, де спеціалізувалась на англійській літературі, захистивши дисертацію про Вільяма Фолкнера та Вірджинію Вулф. З 1955 по 1964 рік вона викладала в Південному Техаському університеті та Університеті Говарда. У 1958 році вийшла заміж за ямайського архітектора Гарольда Моррісона, від якого мала двох дітей і з яким розлучилася в 1964 році, зберігши його прізвище. З 1964 по 1983 рік працює як редактор у Random House у Нью-Йорку та в цій якості стежить за публікацією творів багатьох афроамериканських авторів. У 1970 році опублікувала The Bluest Eye (Найблакитніші очі). У 1973 році вийшла друком Sula (Сула). Вона викладає в Єльському університеті та Університеті штату Нью-Йорк в Олбані. У 1977 році вийшов роман Song of Solomon (Пісня Соломона), який був обраний клубом Book of the Month Club, та став «Книгою місяця», а згодом отримав нагороду National Book Critics Circle Award. У 1987 році вона публікує книгу Beloved (Кохана), за яку отримує Пулітцерівську премію, працює в Університеті Берклі, а потім у Прінстонському університеті, де викладає афроамериканські студії та творче письмо. У 90-х видала роман Jazz (Джаз), упорядкувала й видала антології есеїв і новий роман Paradise (Рай). З 2000 року вона пише дитячі книжки та казки разом зі своїм сином Слейдом Моррісоном і цікавиться роллю музики в афроамериканській фантастиці. У 2012 році публікує Home (Дім), третій роман у трилогії, яка включає Love (Любов) і A Mercy (Милосердя), і отримує президентську медаль Presidential Medal of Freedom від президента Обами. 5 серпня 2019 року вона померла у віці 88 років у медичному центрі Монтефіоре в Нью-Йорку.

Коли Тоні Моррісон публікує свою першу роботу The Bluest Eye (Найблакитніші очі), їй сорок років, і вона, за її власним визнанням, написала «книгу, яку я хотіла б прочитати», в якій згортаються деякі з великих тем темношкірого питання: складні стосунки з панівною системою білих цінностей, бідність, маргіналізація, приниження, тягар расових упереджень. Пекола Брідлав, темношкіра дівчина, народжена від нещасних і сварливих батьків, які не можуть про неї піклуватися, довірена скромній, але ласкавій парі, яка виховує її разом зі своїми доньками Фрідою та Клаудією. Поглядом Клаудії ми можемо спостерігати, як Пекола висміюється, ігнорується та стає об’єктом насильства з боку тих, хто повинен її любити, щовечора молитися, щоб її очі нарешті стали синіми, як у Ширлі Темпл. Світ, у якому, здається, немає надії на порятунок, у якому девальвація та підпорядкування прийнятні навіть тими, хто став їх жертвою, він розповідається з силою оригінального стилю, який імітує плавність мови.

У Song of Solomon (Пісня Соломона) молодий Мелкон Дед, який завжди носив ганебне прізвисько Молочник, пригнічується тендітною та одержимою матір’ю, а також байдужим і образливим батьком, який здатний приховати своє походження за завойованим економічним добробутом. Молочник повільно відкриває себе завдяки Пілату, сестра його батька, яка є однією з найвидатніших жіночих постатей, зображених Моррісоном. Мелкон починає свою подорож у пошуках свого коріння та захованого скарбу, замість золота він знайде сліди своїх предків та чудову історію людини, яка вміла літати. У цій історії немає білих, а лише чорні, які, нарешті вільні та забезпечені, озираються назад, щоб знайти пам’ять і впізнати себе.

Beloved (Кохана) це хорова пісня, інтимна й болюча, що лунає від темношкірих людей, пригнаних до рабства. Це історія життя неймовірної сили та нестерпного болю, яке пройшло через усі приниження, кожну образу, кожну несправедливість і змогло засвідчити найжахливішу форму кохання. Сете втікає від работорговця Кентуккі на свободу Огайо разом зі своїми дітьми, але коли господар, здається, збирається дістатися до неї, щоб повернути, вона ховається в дровняку, і вирішує знищити власних дітей, щоб врятувати їх від долі рабства, і вбиває Beloved, дворічну дівчинку. Сете, нарешті вільна, живе з Денвер, донькою, народженою під час втечі, але її переслідує присутність убитої дитини, яка одного дня матеріалізується в дівчину, про яку ніхто не знає. Роман, завдяки стилю, який перегукується з афроамериканським голосом, відмінність чорної культури, змішуючи реальність, магію та фольклор, залучає читача до невимовного горизонту тих, у кого вкрадено кожне право та гідність. Таким чином, це змушує нас згадати жах, який ми хотіли б забути: зрештою, як стверджує Моррісон, абсурд не в романі про привида, а в тому, що рабство справді існувало.

Історія Jazz (Джаз) розгортається в Гарлемі, афроамериканському місці par excellence. У 1920-х роках чоловік вбиває свою молоду коханку, його дружина намагається помститися, спотворивши тіло загиблої жінки, але потім вона вирішує поставити фото дівчини на камін. Роман розповідає про кохання, бажання, тишу та музику, у якій кожен із персонажів пропонує власну версію драми, своїм власним голосом та власним болем, за технікою, що імітує різноманітність ритмів та імпровізацію джазової музики.

Christiane Nüsslein – Volhard
Julia Vegro

Caori Murata

Christiane Nüsslein-Volhard è una biologa tedesca, vincitrice del Premio Nobel per la Medicina nel 1995, insieme a Edward Bok Lewis e Eric Wieschaus, «per le scoperte sul controllo genetico delle fasi precoci dello sviluppo embrionale». Il loro lavoro ha aiutato a risolvere uno dei grandi misteri della scienza: in che modo i geni in un ovulo fecondato arrivano a formare un embrione.

Christiane nasce il 20 ottobre 1942 a Magdeburgo, in Germania. Secondogenita di cinque fratelli, vive un’infanzia felice, nonostante il periodo del dopoguerra, grazie agli stimoli e al sostegno da parte dei genitori Rolf Volhard, architetto, e Brigitte Hass, che incoraggiano figli e figlie a interessarsi a molte attività e ad amare le arti in generale. Fin dall’infanzia emerge la propensione della ragazza verso l’osservazione di piante e animali. Nel 1964, dopo gli studi liceali, si iscrive alla facoltà di Biologia di Francoforte. Nel 1969 completa gli studi specializzandosi in biochimica, per poi iscriversi al Max Planck Institute for Virus Research gestito da Heinz Schaller. Lavorando per il suo dottorato di ricerca, ha contribuito a migliorare i metodi di Schaller per purificare l’Rna polimerasi, un enzima essenziale che avvia la trascrizione dell’Rna dal Dna.

Ottenuto il dottorato in Biologia molecolare nel 1973, si occupa poi della morfogenesi dello sviluppo, ovvero il processo che porta un organismo ad assumere una determinata forma. Interessata ai geni che controllano lo sviluppo degli embrioni, vuole applicare la genetica a qualcosa di più dei semplici virus. La dottoressa Nüsslein-Volhard chiede a Walter Gehring di poter entrare nel suo laboratorio al Biozentrum di Basilea, dove stava studiando la Drosophila, o moscerino della frutta – organismo già da molto tempo utilizzato come modello negli studi genetici in laboratorio, sia per il breve ciclo vitale che per le dimensioni ridotte. Nel 1978, dopo diversi anni di studi sul gene bicaudale negli embrioni di Drosophila, Nüsslein-Volhard entra a far parte del Laboratorio Europeo di Biologia Molecolare di Heidelberg (Embl), dove continua il suo lavoro fino al 1980. Lì incontra l’uomo che diventerà il suo partner nella ricerca premiata con il Nobel: il biologo statunitense Eric Wieschaus (South Bend, 8 giugno 1947). Dal 1981 insegna presso l’Istituto Max Planck di Tubinga, dove, quattro anni più tardi, dirige il Dipartimento di Genetica, carica che ricoprirà fino al 2014. Nel 1986 ha ricevuto il Premio Leibnitz dall’importante Istituto Deutsche Forschungsgemeinschaft (Dfg), che in Germania rappresenta la più alta onorificenza per la ricerca. Nel 1991 vince il Premio Lasker per la ricerca medica di base. Dal 2001 è membro del Nationaler Ethikrat (Consiglio Etico Nazionale di Germania). Nel 2005 ha conseguito la laurea honoris causa all’Università di Oxford.

Christiane, con il collega Wieschaus, ha introdotto in biologia il concetto di «Grande Scienza» con un ambizioso progetto di mutagenesi, l’insieme dei processi chimico-fisici che portano a una mutazione, condotto su larga scala. In precedenza, la biologia molecolare era basata per lo più su esperimenti su piccola scala che dimostravano principi o che fornivano esempi di significato generale. Le ricerche che portano Nüsslein-Volhard a vincere il Nobel avevano lo scopo di identificare i geni responsabili della formazione degli embrioni della Drosophila melanogaster, il soggetto sperimentale scelto. Con Eric Wieschaus, la scienziata elabora il metodo della mutagenesi di saturazione, tramite il quale si producono mutazioni nei geni degli esemplari adulti per osservare l’impatto sulla prole. Questi geni sono stati trovati producendo mutazioni casuali nei moscerini e sottoponendoli a incroci di ibridazione. Utilizzando questo processo e verificando i difetti di sviluppo, è stato possibile identificare con esattezza quali geni sono interessati dalle mutazioni indotte e rilevare quelli specifici e cruciali per il processo evolutivo della Drosophila. Esaminando sistematicamente la composizione genetica dei campioni con un doppio microscopio, Nüsslein-Volhard e i suoi collaboratori identificano 20.000 geni nei cromosomi dei moscerini della frutta; ad alcuni di questi sono assegnati nomi specifici (come hedgehog). Gli studi successivi dei mutanti e delle loro interazioni condussero alla comprensione dei meccanismi di sviluppo dei segmenti corporei. In particolare, le cosiddette sequenze homeobox (Hox) sembravano svolgere un ruolo essenziale nello sviluppo embrionale dei moscerini della frutta. Successivamente è stato riscontrato che il gene homeobox è presente in tutte le specie animali. Questi risultati hanno portato anche a ipotizzare la presenza di un antenato ancestrale comune per i protostomi e i deuterostomi, e hanno contribuito ad aumentare le conoscenze sui meccanismi di regolazione della trascrizione cellulare.

La fondamentale scoperta, pubblicata nel 1980, ha implicazioni enormemente importanti sia per la determinazione dei processi di sviluppo nella Drosophila, sia perché geni analoghi sono presenti in altri organismi multicellulari, compreso l’essere umano. Dunque la studiosa ha contribuito ad aumentare notevolmente la comprensione dello sviluppo embrionale, aprendo la strada alla conoscenza delle cause di mutazioni e malformazioni in relazione alla riproduzione umana. A Nüsslein-Volhard viene attribuita inoltre la scoperta del gene toll, che ha portato alla successiva identificazione dei recettori toll-like, che svolgono un ruolo importante nel nostro sistema immunitario. Conseguito il Premio Nobel, Christiane ha rivolto le sue specifiche ricerche al pesce zebra. Oltre a essere una scienziata straordinaria, coltiva molti interessi: nel tempo libero porta avanti con passione il suo amore per la musica e per la cucina. Si approccia alla biologia con il dovuto rigore scientifico, ma anche con la sensibilità di un'artista: ritiene infatti che comprendere la natura è un vero e proprio atto creativo e che in un laboratorio la combinazione di diversi metodi e sistemi fornisce una base unica per comprendere più a fondo lo sviluppo della vita di una qualsiasi creatura.

Negli anni, in qualità di docente e ricoprendo il ruolo di mentore, ha formato nel suo laboratorio molti/e scienziati/e che oggigiorno svolgono autonomamente la loro attività di ricerca. Nel 2004 ha creato la Fondazione che porta il suo nome per supportare le donne più promettenti che decidono di dedicarsi alla carriera scientifica, consentendo loro di bilanciare gli obblighi familiari con i doveri lavorativi, per poter coltivare al meglio i propri progetti.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Christiane Nüsslein-Volhard est une biologiste allemande, gagnante du prix Nobel de médecine en 1995, avec Edward Bok Lewis et Eric Wieschaus, «pour les découvertes sur le contrôle génétique des phases précoces du développement embryonnaire». Leur travail a aidé à résoudre l’un des grands mystères de la science : comment les gènes d’un ovule fécondé arrivent à former un embryon.

Christiane est né le 20 octobre 1942 à Magdebourg, en Allemagne. Deuxième fille de cinq frères, elle vit une enfance heureuse, malgré la période d’après-guerre, grâce aux encouragements et au soutien de ses parents Rolf Volhard, architecte, et Brigitte Hass, qui encouragent leurs fils et filles à s’intéresser à de nombreuses activités et à aimer les arts en général. Dès l’enfance, la jeune fille a tendance à observer les plantes et les animaux. En 1964, après ses études secondaires, elle s’inscrit à la faculté de biologie de Francfort. En 1969, elle termine ses études en biochimie puis s’inscrit au Max Planck Institute for Virus Research dirigé par Heinz Schaller. En travaillant pour son doctorat, elle a contribué à améliorer les méthodes de Schaller pour purifier l’Arn polymérase, une enzyme essentielle qui déclenche la transcription de l’Arn à partir de l’Adn.

Après avoir obtenu son doctorat en biologie moléculaire en 1973, elle s’occupe ensuite de la morphogenèse du développement, c’est-à-dire du processus qui conduit un organisme à prendre une forme déterminée. Intéressée par les gènes qui contrôlent le développement des embryons, elle veut appliquer la génétique à quelque chose de plus que de simples virus. Le Dr Nüsslein-Volhard demande à Walter Gehring d’entrer dans son laboratoire au Biozentrum de Bâle, où elle étudiait la drosophile, ou mouche des fruits - organisme depuis longtemps déjà utilisé comme modèle dans les études génétiques en laboratoire, tant pour le cycle de vie court que pour sa petite taille. En 1978, après plusieurs années d’études sur le gène bicaudal dans les embryons de Drosophila, Nüsslein-Volhard rejoint le Laboratoire Européen de Biologie Moléculaire de Heidelberg (Embl), où elle continue son travail jusqu’en 1980. Là, elle rencontre l’homme qui deviendra son partenaire dans la recherche récompensé par le prix Nobel : le biologiste américain Eric Wieschaus (South Bend, 8 juin 1947). Depuis 1981, elle enseigne à l’Institut Max Planck de Tübingen, où, quatre ans plus tard, elle dirige le Département de Génétique, poste qu’elle occupera jusqu’en 2014. En 1986, elle a reçu le Prix Leibnitz de l’important Institut Deutsche Forschungsgemeinschaft (Dfg), qui en Allemagne représente la plus haute distinction pour la recherche. En 1991, elle remporte le Prix Lasker pour la recherche médicale de base. Depuis 2001, elle est membre du Nationaler Ethikrat (Conseil Ethique National d’Allemagne). En 2005, elle obtient un doctorat honoris causa à l’université d’Oxford.

Christiane a introduit en biologie avec son collègue Wieschaus le concept de « Grande Science » avec un ambitieux projet de mutagenèse, l’ensemble des processus physico-chimiques conduisant à une mutation, menée à grande échelle. Auparavant, la biologie moléculaire était principalement basée sur des expériences à petite échelle qui démontraient des principes ou fournissaient des exemples de signification générale. Les recherches qui ont conduit Nüsslein-Volhard à gagner le prix Nobel visaient à identifier les gènes responsables de la formation des embryons de la Drosophila melanogaster, le sujet expérimental choisi. La scientifique élabore avec Eric Wieschaus la méthode de la mutagenèse de saturation, par laquelle des mutations sont produites dans les gènes des spécimens adultes pour observer l’impact sur la progéniture. Ces gènes ont été trouvés en produisant des mutations aléatoires chez les moucherons et en les soumettant à des croisements d’hybridation. En utilisant ce processus et en vérifiant les défauts de développement, il a été possible d’identifier exactement quels gènes sont affectés par les mutations induites et de détecter les gènes spécifiques et cruciaux pour le processus évolutif de la drosophile. En examinant systématiquement la composition génétique des échantillons à l’aide d’un double microscope, Nüsslein-Volhard et ses collaborateurs identifient 20000 gènes dans les chromosomes des moucherons du fruit; certains d’entre eux portent des noms spécifiques (comme hedgehog). Les études ultérieures des mutants et de leurs interactions ont conduit à la compréhension des mécanismes de développement des segments corporels. Les soi-disant séquences homeobox (Hox) en particulier, semblaient jouer un rôle essentiel dans le développement embryonnaire des moucherons des fruits. Par la suite, il a été constaté que le gène homeobox était présent chez toutes les espèces animales. Ces résultats ont également conduit à supposer la présence d’un ancêtre ancestral commun pour les protostomes et les deutéromomes, et ont contribué à accroître les connaissances sur les mécanismes de régulation de la transcription cellulaire.

La découverte fondamentale, publiée en 1980, a des implications extrêmement importantes à la fois pour la détermination des processus de développement chez la drosophile et parce que des gènes similaires sont présents dans d’autres organismes multicellulaires, y compris l’être humain. Ainsi, la chercheuse a contribué à augmenter considérablement la compréhension du développement embryonnaire, ouvrant la voie à la connaissance des causes de mutations et de malformations en relation avec la reproduction humaine. On attribue également à Nüsslein-Volhard la découverte du gène toll, qui a conduit à l’identification ultérieure des récepteurs toll-like, qui jouent un rôle important dans notre système immunitaire. Gagnante du prix Nobel, Christiane a consacré ses recherches spécifiques au poisson zèbre. En plus d’être une scientifique extraordinaire, elle cultive de nombreux intérêts : pendant son temps libre, elle poursuit avec passion son amour de la musique et de la cuisine. Elle aborde la biologie avec la rigueur scientifique qui s’impose, mais aussi avec la sensibilité d’une artiste : elle estime en effet que la compréhension de la nature est un véritable acte créatif et que, dans un laboratoire, la combinaison de différentes méthodes et systèmes fournit une base unique pour mieux comprendre le développement de la vie de n’importe quelle créature.

Au fil des ans, en tant qu’enseignante et en tant que mentor, elle a formé dans son laboratoire de nombreux scientifiques et chercheurs indépendants. En 2004, elle a créé la Fondation qui porte son nom pour soutenir les femmes les plus prometteuses qui décident de se consacrer à la carrière scientifique, en leur permettant d’équilibrer les obligations familiales avec les devoirs professionnels, afin de mieux cultiver leurs propres projets.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Christiane Nüsslein-Volhard is a German biologist who won the 1995 Nobel Prize in Medicine, along with Edward Bok Lewis and Eric Wieschaus, "for discoveries on the genetic control of early stages of embryonic development." Their work helped solve one of the great mysteries of science - how genes in a fertilized egg come to form an embryo.

Christiane was born on Oct. 20, 1942, in Magdeburg, Germany. The second child of five siblings, she enjoyed a happy childhood, despite the postwar period, thanks to stimulation and support from her parents Rolf Volhard, an architect, and Brigitte Hass, who encouraged their sons and daughters to take an interest in many activities and to love the arts in general. From childhood, the girl's inclination toward observing plants and animals emerged. In 1964, after her high school studies, she enrolled in the Faculty of Biology in Frankfurt. In 1969 she completed her studies, majoring in biochemistry, and then enrolled at the Max Planck Institute for Virus Research run by Heinz Schaller. Working toward her PhD, she helped improve Schaller's methods for purifying RNA polymerase, an essential enzyme that initiates RNA transcription from DNA.

Earning her PhD in molecular biology in 1973, she then worked on developmental morphogenesis, the process that leads an organism to assume a certain shape. Interested in the genes that control embryo development, she wanted to apply genetics to more than just viruses. Dr. Nüsslein-Volhard asked Walter Gehring for access to his laboratory at the Biozentrum in Basel, where he was studying Drosophila, or fruit flies - an organism that had long been used as a model in laboratory genetic studies, both because of its short life cycle and small size. In 1978, after several years of studying the bicaudal gene in Drosophila embryos, Nüsslein-Volhard joined the European Molecular Biology Laboratory in Heidelberg (EMBL), where she continued her work until 1980. There she met the man who would become her partner in Nobel Prize-winning research, the U.S. biologist Eric Wieschaus (South Bend, Indiana, June 8, 1947). Since 1981 she has taught at the Max Planck Institute in Tübingen, where, four years later, she became head of the Department of Genetics, a position she held until 2014. In 1986 she received the Leibnitz Prize from the prominent Deutsche Forschungsgemeinschaft (DFG) Institute, which is the highest honor for research in Germany. In 1991 she won the Lasker Prize for basic medical research. Since 2001 she has been a member of the Nationaler Ethikrat (National Ethics Council of Germany). In 2005 she was awarded an honorary degree from Oxford University.

Christiane, with colleague Wieschaus, introduced the concept of "Big Science" to biology with an ambitious project on mutagenesis, the set of chemical and physical processes that lead to mutation, conducted on a large scale. Previously, molecular biology was mostly based on small-scale experiments that demonstrated principles or provided examples of general significance. The research that led to Nüsslein-Volhard winning the Nobel Prize was aimed at identifying the genes responsible for embryo formation in Drosophila melanogaster, the chosen experimental subject. With Eric Wieschaus, the scientist developed the saturation mutagenesis method, by which mutations are produced in genes of adult specimens to observe the impact on the offspring. These genes were found by producing random mutations in the flies and subjecting them to hybridization crosses. By using this process and checking for developmental defects, it was possible to identify exactly which genes are affected by the induced mutations and detect those that are specific and crucial to the evolutionary process of Drosophila. By systematically examining the genetic composition of samples with a binocular microscope, Nüsslein-Volhard and her collaborators identified 20,000 genes in the chromosomes of fruit flies; some of these are assigned specific names (such as hedgehog). Subsequent studies of mutants and their interactions led to an understanding of the mechanisms of body segment development. In particular, the so-called homeobox (HOX) sequences appeared to play an essential role in the embryonic development of fruit flies. Subsequently, the homeobox gene was found to be present in all animal species. These findings also led to speculation about the presence of a common ancestral basis for protostomes and deuterostomes, and contributed to increased knowledge about the mechanisms of cellular transcriptional regulation.

The fundamental discovery, published in 1980, has enormously important implications both for determining developmental processes in Drosophila, and also because similar genes are present in other multicellular organisms, including humans. So, the scholar has contributed greatly to increasing the understanding of embryonic development, paving the way for knowledge of the causes of mutations and malformations in relation to human reproduction. Nüsslein-Volhard is also credited with the discovery of the toll gene, which led to the subsequent identification of toll-like receptors, which play an important role in our immune system. Having earned the Nobel Prize, Christiane turned her specific research to zebrafish. In addition to being an outstanding scientist, she cultivates many interests. In her free time, she passionately pursues her love of music and cooking. She approaches biology with scientific rigor, but also with the sensitivity of an artist. She believes that understanding nature is a truly creative act and that in a laboratory the combination of different methods and systems provides a unique basis for a deeper understanding of the development of the life of any creature.

Over the years, as a lecturer and by serving as a mentor, she has trained many scientists (female and male) in her laboratory, who nowadays carry out their research activities independently. In 2004, she created the foundation that bears her name, to support the most promising women who decide to pursue a scientific career, enabling them to balance family obligations with their work so that they can best develop their projects.

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

Christiane Nüsslein-Volhard es una bióloga alemana, ganadora del Premio Nobel de Medicina en 1995, junto con Edward Bok Lewis y Eric Wieschaus, “ por sus descubrimientos sobre el control genético de las primeras etapas del desarrollo embrionario ”. Su trabajo ayudó a resolver uno de los grandes misterios de la ciencia: cómo los genes de un óvulo fertilizado llegan a formar un embrión.

Christiane nació el 20 de octubre de 1942 en Magdeburgo, Alemania. Segunda hija de cinco hermanos, vivió una infancia feliz, a pesar del período de posguerra, gracias a los estímulos y el apoyo de su padre Rolf Volhard, arquitecto, y su madre Brigitte Hass, que animaron a sus hijos e hijas a interesarse por muchas actividades y a amar las artes en general. Desde la infancia surgió la propensión de la niña hacia la observación de plantas y animales. En 1964, tras sus estudios en el instituto, se matriculó en la Facultad de Biología de Frankfurt. En 1969 completó sus estudios especializándose en bioquímica, y luego se matriculó en el Max Planck Institute for Virus Research, dirigido por Heinz Schaller. Trabajando para su doctorado, ayudó a mejorar los métodos de Schaller para purificar la ARN polimerasa, una enzima esencial que inicia la transcripción del ARN a partir del ADN.

Una vez doctorada en Biología Molecular en 1973, se ocupó de la morfogénesis del desarrollo, es decir, el proceso que lleva a un organismo a adoptar una determinada forma. Interesada en los genes que controlan el desarrollo de los embriones, quiso aplicar la genética a algo más que simples virus. La doctora Nüsslein-Volhard le pidió a Walter Gehring que le permitiera acceder a su laboratorio en el Biozentrum de Basilea, donde estaba estudiando Drosophila, o mosca de la fruta – organismo ya desde hacía mucho tiempo utilizado como modelo en los estudios genéticos en aboratorio, tanto por l ciclo de vida corto como por su reducido tamaño. En 1978, tras varios años de estudios sobre el gen bicaudal en embriones de Drosophila, Nüsslein-Volhard se incorporó al Laboratorio Europeo de Biología Molecular de Heidelberg (Embl), donde continuó su trabajo hasta 1980. Allí conoció al hombre que se convertiría en su socio en la investigación galardonada con el Premio Nobel: el biólogo estadounidense Eric Wieschaus (South Bend, 8 de junio de 1947). Desde 1981 enseñó en el Instituto Max Planck de Tubinga, donde, cuatro años más tarde, dirigió el Departamento de Genética, cargo que ocupará hasta 2014. En 1986 recibió el Premio Leibnitz del importante Instituto Deutsche Forschungsgemeinschaft (Dfg), que en Alemania representa la más alta distinción para la investigación. En 1991 ganó el Premio Lasker de Investigación Médica Básica. Desde 2001 es componente del Nationaler Ethikrat (Consejo Nacional de Ética de Alemania). En 2005 obtuvo su título honoris causa en la Universidad de Oxford.

Christiane, con su colega Wieschaus, introdujo el concepto de “Megaciencia” en la biología, con un ambicioso proyecto de mutagénesis, el conjunto de procesos químico-físicos que conducen a una mutación, llevado a cabo a gran escala. Anteriormente, la biología molecular se basaba en su mayoría en experimentos a pequeña escala que demostraban principios o que proporcionaban ejemplos de significado general. Las investigaciones que llevaron a Nüsslein-Volhard a ganar el Premio Nobel tenían como objetivo identificar los genes responsables de la formación de los embriones de la Drosophila melanogaster, el sujeto experimental elegido. Con Eric Wieschaus, la científica elaboró el método de la mutagénesis de saturación, mediante el cual se producen mutaciones en los genes de los especímenes adultos para observar el impacto en la descendencia. Estos genes se encontraron produciendo mutaciones aleatorias en los mosquitos y sometiéndolos a cruces de hibridación. Utilizando este proceso y verificando los defectos de desarrollo, fue posible identificar con exactitud qué genes se ven afectados por las mutaciones inducidas y detectar los genes specíficos y cruciales para el proceso evolutivo de la Drosophila. Al examinar sistemáticamente la composición genética de las muestras con un doble microscopio, Nüsslein-Volhard y sus colaboradores identificaron 20.000 genes en los cromosomas de las moscas de la fruta; a algunos de ellos se les asignan nombres específicos (como hedgehog). Los estudios posteriores de los mutantes y sus interacciones condujeron a la comprensión de los mecanismos de desarrollo de los segmentos corporales. En particular, las llamadas secuencias homeobox (Hox) parecían desempeñar un papel esencial en el desarrollo embrionario de los mosquitos de la fruta. Posteriormente se encontró que el gen homeobox está presente en todas las especies animales. Estos hallazgos también llevaron a la hipótesis de la presencia de un antepasado ancestral común para los protóstomos y deuteróstomos, y contribuyeron a aumentar el conocimiento sobre los mecanismos de regulación de la transcripción celular.

El descubrimiento fundamental, publicado en 1980, tiene implicaciones enormemente importantes tanto para la determinación de los procesos de desarrollo en la Drosophila, como porque genes análogos están presentes en otros organismos multicelulares, incluido el ser humano. Así que la estudiosa ha contribuido a aumentar considerablemente la comprensión del desarrollo embrionario, allanando el camino para el conocimiento de las causas de las mutaciones y malformaciones en relación con la reproducción humana. A Nüsslein-Volhard también se le atribuye el descubrimiento del gen toll, que condujo a la posterior identificación de los receptores toll-like, que desempeñan un papel importante en nuestro sistema inmunitario. Al obtener el Premio Nobel, Christiane dirigió sus investigaciones específicas al pez cebra. Además de ser una científica extraordinaria, cultiva muchos intereses: en su tiempo libre lleva adelante con pasión su amor por la música y la cocina. Se acerca a la biología con el debido rigor científico, pero también con la sensibilidad de un artista: de hecho considera que comprender la naturaleza es un verdadero acto creativo y que en un laboratorio la combinación de diferentes métodos y sistemas proporciona una base única para comprender más a fondo el desarrollo de la vida de cualquier criatura.

A lo largo de los años, como profesora y como mentora, ha formado en su laboratorio a muchos científicos que hoy en día realizan su actividad de investigación de forma autónoma. En 2004 creó la Fundación que lleva su nombre para apoyar a las mujeres más prometedoras que deciden dedicarse a la carrera científica, permitiéndoles equilibrar las obligaciones familiares con los deberes laborales, para poder cultivar mejor sus proyectos.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Крістіан Нюссляйн-Вольхард - німецький біолог, лауреат Нобелівської премії з медицини 1995 року разом з Едвардом Боком Льюїсом та Еріком Вішаусом "за відкриття в галузі генетичного контролю ранніх стадій ембріонального розвитку". Їх робота допомогла розгадати одну з найбільших загадок науки: як гени в заплідненій яйцеклітині формують ембріон.

Крістіан народилася 20 жовтня 1942 року в Магдебурзі, Німеччина. Друга дитина з п'яти братів і сестер, вона прожила щасливе дитинство, незважаючи на післявоєнний період, завдяки заохоченню та підтримці своїх батьків Рольфа Вольхарда, архітектора, та Бріджит Хасс, які заохочували сина та доньку цікавитися багатьма видами діяльності та любити мистецтво в цілому. З раннього дитинства у дівчинки проявився нахил до спостереження за рослинами і тваринами. У 1964 році, після закінчення середньої школи, вступила на біологічний факультет у Франкфурті-на-Майні. У 1969 році вона закінчила навчання за спеціальністю "біохімія", а потім вступила до Інституту Макса Планка з дослідження вірусів під керівництвом Хайнца Шаллера. Працюючи над докторською дисертацією, він допоміг удосконалити методи Шаллера для очищення РНК-полімерази, важливого ферменту, який ініціює транскрипцію РНК з ДНК.

Вона отримала ступінь доктора молекулярної біології в 1973 році і потім працювала над морфогенезом розвитку, процесом, який призводить до того, що організм набуває певної форми. Цікавлячись генами, які контролюють розвиток ембріона, вона хоче застосувати генетику не лише до вірусів. Доктор Нюссляйн-Вольхард попросив Вальтера Герінга надати доступ до його лабораторії в Біоцентрі в Базелі, де він вивчає дрозофілу, або плодову мушку - організм, який здавна використовувався як модель в лабораторних генетичних дослідженнях, як через короткий життєвий цикл, так і через малі розміри. У 1978 році, після декількох років вивчення бікаудального гена в ембріонах дрозофіли, Нюссляйн-Вольхард приєднався до Європейської лабораторії молекулярної біології в Гейдельберзі (Embl), де продовжував свою роботу до 1980 року. Там він познайомився з людиною, яка стане його партнером у дослідженнях, відзначених Нобелівською премією, - американським біологом Еріком Вішаусом (Саут-Бенд, 8 червня 1947 р.). З 1981 року викладав в Інституті Макса Планка в Тюбінгені, де через чотири роки очолив кафедру генетики, яку обіймав до 2014 року. У 1986 році отримав Лейбніцську премію Німецького товариства дослідників (Dfg), найвищу наукову нагороду Німеччини. У 1991 році отримав премію Ласкера за фундаментальні медичні дослідження. З 2001 року є членом Національної ради з етики Німеччини (Nationaler Ethikrat). У 2005 році отримав почесний ступінь Оксфордського університету.

Крістіан разом зі своїм колегою Вішаусом ввели поняття "великої науки" в біологію, реалізувавши амбітний проект з мутагенезу - сукупності хімічних і фізичних процесів, які призводять до мутації, що проводяться у великих масштабах. Раніше молекулярна біологія здебільшого базувалася на дрібномасштабних експериментах, які демонстрували принципи або наводили приклади загального значення. Дослідження, які привели Нюссляйн-Вольхард до Нобелівської премії, були спрямовані на виявлення генів, відповідальних за формування ембріона у дрозофіли меланогастер, обраної в якості експериментального об'єкта. Разом з Еріком Вішаусом вчений розробив метод мутагенезу насичення, за допомогою якого в гени дорослих особин вносяться мутації, щоб спостерігати за впливом на потомство. Ці гени були знайдені шляхом створення випадкових мутацій у мошок і піддавання їх гібридизаційному схрещуванню. Використовуючи цей процес та перевіряючи дефекти розвитку, вдалося точно визначити, які саме гени уражаються індукованими мутаціями, та виявити ті з них, які є специфічними та вирішальними для еволюційного процесу дрозофіли. Систематично досліджуючи генетичний склад зразків за допомогою подвійного мікроскопа, Нюссляйн-Вольхард і його співробітники ідентифікували 20 000 генів в хромосомах плодових мушок; деякі з них отримали специфічні назви (наприклад, їжачок). Подальші дослідження мутантів та їх взаємодій привели до розуміння механізмів розвитку сегментів тіла. Зокрема, виявилося, що так звані гомеобоксні послідовності (Hox) відіграють важливу роль в ембріональному розвитку плодових мух. Згодом було встановлено, що ген гомеобокс присутній у всіх видів тварин. Ці знахідки також привели до гіпотези про наявність спільного предка для протостом і дейтеростом, і сприяли розширенню знань про механізми, що регулюють клітинну транскрипцію.

Фундаментальне відкриття, опубліковане в 1980 році, має надзвичайно важливе значення як для визначення процесів розвитку дрозофіли, так і тому, що подібні гени присутні в інших багатоклітинних організмах, включаючи людину. Таким чином, вона сприяла значному розширенню розуміння ембріонального розвитку, проклавши шлях до пізнання причин мутацій і вад розвитку стосовно репродукції людини. Нюссляйн-Вольхарду також належить відкриття гена toll, що призвело до подальшої ідентифікації toll-подібних рецепторів, які відіграють важливу роль в нашій імунній системі. Після отримання Нобелівської премії Крістіан присвятила свої дослідження саме зебрам. Окрім того, що вона є видатним науковцем, вона має багато інтересів: у вільний час пристрасно займається музикою та кулінарією. Вона підходить до біології з необхідною науковою строгістю, але також і з чутливістю художника: вона вважає, що розуміння природи є воістину творчим актом і що в лабораторії поєднання різних методів і систем забезпечує унікальну основу для більш глибокого розуміння розвитку життя будь-якої істоти.

За роки роботи в якості викладача та наставника вона підготувала у своїй лабораторії багато науковців, які зараз проводять свої дослідження самостійно. У 2004 році вона створила фонд, який носить її ім'я, для підтримки перспективних жінок, які вирішили присвятити себе науковій кар'єрі, надаючи їм можливість поєднувати сімейні зобов'язання з робочими обов'язками, щоб мати можливість розвивати свої проекти.