Gerty Radnitz Cori
Laurea Candiani e Alessia Carofiglio

Tonka Uzu

La prima scienziata a vincere il Premio Nobel per la Medicina. Una vita caratterizzata da discriminazioni di genere. Il premio le fu conferito per la scoperta degli enzimi coinvolti nelle reazioni di conversione del glicogeno in glucosio e viceversa. La loro sintesi di glicogeno nel test tube è senza dubbio uno dei più brillanti raggiungimenti della biochimica moderna.

Gerty Theresa Radnitz nacque a Praga, allora parte dell’Impero Austro-Ungarico, il 15 agosto del 1896 da una ricca famiglia ebraica. Crebbe in condizioni agiate: suo padre Otto era un chimico che divenne direttore di raffinerie di barbabietole dopo aver trovato un metodo efficace per ottenere lo zucchero. Questo probabilmente portò la figlia a fare dello studio degli zuccheri il centro delle ricerche future. Sua madre Martha, amica di Franz Kafka, era una donna colta e distinta. Gerty fu educata in casa fino all’età di dieci anni; successivamente si iscrisse a un liceo femminile e decise di voler diventare medica. Su consiglio dello zio materno, professore di Pediatria, frequentò la scuola di medicina, così studiò e superò l'esame di ammissione all'università. Crescendo in un'epoca in cui le donne erano emarginate nella scienza e venivano concesse loro poche opportunità educative, Gerty scoprì che le mancavano i prerequisiti in latino, fisica, chimica e matematica per accedere alla facoltà. Materie che non aveva mai studiato prima, dato che nella scuola femminile si insegnavano solo discipline ritenute allora idonee a una ragazza. Nel corso di un anno riuscì a recuperare l'equivalente di otto anni di latino, cinque di scienze e cinque di matematica. Fu ammessa al corso di Medicina della Karl-Ferdinands Universität di Praga nel 1914. Un risultato straordinario per una ragazza di quei tempi. Finalmente entrò nella facoltà di Medicina dell’Università Tedesca della sua città, dove in seguito conseguì il dottorato. Nel 1920 sposò il suo compagno di corso e collega Carl Ferdinand Cori, le cui doti si compensavano reciprocamente e con il quale condivise la passione per la ricerca. Durante lo stesso anno si laurearono entrambi; intanto Gerty si era convertita alla fede cattolica, così da potersi sposare in chiesa.

Di lì a poco, nel 1922, sia per le conseguenze della Prima guerra mondiale che per la difficile situazione economica in Europa, nonché per il diffuso antisemitismo, Carl e Gerty emigrarono negli Stati Uniti, dove il marito ricevette diverse offerte di lavoro presso importanti laboratori e poté procedere con la ricerca medica presso il Roswell Park Cancer Institute a Buffalo, New York. In quell'epoca, nella comunità scientifica, la posizione delle donne era difficile e discriminata: Gerty fu dunque assunta come semplice volontaria, pur di continuare a lavorare col marito, senza alcun compenso né possibilità di avanzamento per la sua carriera scientifica. A Roswell, la coppia fu più volte scoraggiata dal lavorare insieme, invece continuarono a farlo, specializzandosi nello studio del metabolismo dei carboidrati. Negli Usa ebbero un figlio, Tom, che non proseguirà la carriera dei genitori e dal 1928 ottennero la cittadinanza americana. Nel 1929 proposero il ciclo teorico per il quale vinceranno entrambi il Premio Nobel, ovvero il Ciclo Cori. Questo ciclo è concentrato sullo studio del metabolismo dei carboidrati, con particolare attenzione a come l’organismo umano assorba il glucosio, e al conseguente ruolo di ormoni come l’insulina e l’adrenalina. Nel 1931 lasciarono Roswell, ma mentre Carl ricevette interessanti proposte di lavoro da parte di diverse università, tutte rifiutarono di assumere sua moglie. Allora era considerato "anti-americano" per una coppia sposata lavorare insieme: ciò era avvertito come una minaccia per la carriera dell'uomo.

Nello stesso anno si trasferirono a St. Louis, nel Missouri, poiché la Washington University offrì a entrambi lavoro, anche se il grado e lo stipendio di Gerty erano decisamente più bassi, addirittura le fu offerto un posto come associata di ricerca, con un compenso pari al venti per cento rispetto a quello del marito. Nel 1931 Carl ottenne la carica di presidente del Dipartimento di Farmacologia della Washington University School of Medicine. Solo molto tempo dopo, nel luglio del 1947, Gerty, mentre Carl dirigeva il dipartimento di Biochimica, acquisì il titolo di professoressa in Chimica biologica e, poco prima di vincere il Premio Nobel, fu promossa professoressa ordinaria, incarico che mantenne fino alla morte. Nello stesso anno scoprì casualmente di essere affetta da displasia mieloide, una rara malattia del midollo osseo; nonostante ciò, continuò a lavorare accanto al marito, rifiutandosi di abbandonare il suo minuscolo laboratorio dove si riposava di tanto in tanto su una semplice brandina. Nel 1955 fu nominata membro dell'Accademia Nazionale delle Scienze e nell'estate del 1957 pubblicò il suo ultimo studio sulle malattie legate alla sintesi del glucosio nell'infanzia. Morì a Cambridge, nel Missouri, nell’ottobre seguente all’età di 61 anni con il marito al suo fianco, come sempre.

Il fulcro della ricerca dei coniugi Cori fu il meccanismo con cui il corpo trasporta energia ai tessuti, anche durante il digiuno o durante l’esercizio fisico. La coppia trovò risposta nel glicogeno, zucchero di riserva in grado di immagazzinare il glucosio nella cellula. Inoltre, fu notata l’esistenza di un legame fra il glucosio presente nei muscoli e il glicogeno immagazzinato nel fegato. Questa correlazione venne descritta e prese il nome di Ciclo di Cori. Si tratta di un meccanismo biochimico che mette in relazione muscoli e fegato, impedisce al lattato (prodotto metabolico del corpo durante la produzione di energia) di rimanere nel muscolo, cosicché attraverso un meccanismo di trasporto sanguigno raggiunge il fegato e attraverso specifici enzimi viene riconvertito in glucosio. Successivamente ritorna in circolo o viene immagazzinato come zucchero di riserva sotto forma di glicogeno. La coppia descrisse anche le molecole coinvolte nel ciclo.

Gerty e Carl Cori vinsero il Premio Nobel per la Medicina nel 1947 «per la loro scoperta del corso della conversione catalitica del glicogeno», insieme al fisiologo argentino Bernardo Houssay «per la sua scoperta del ruolo svolto dall'ormone del lobo pituitario anteriore nel metabolismo degli zuccheri». Oltre al Ciclo di Cori, Gerty e Carl s’interessarono anche all’enzimologia e compresero quanto fosse importante studiare e isolare gli enzimi. Purificare, cristallizzare e caratterizzare gli enzimi coinvolti nel metabolismo del glucosio portò a un metodo innovativo di fare ricerca: partendo dallo studio di una via metabolica o di un enzima si potevano capire infatti le cause di alcune malattie, per esempio, che determinate patologie, tra cui il diabete, erano causate dalla mancanza di un metabolita o dal malfunzionamento di un enzima. Il loro lavoro continuò a definire i meccanismi del metabolismo dei carboidrati. Queste scoperte furono cruciali nello sviluppo di trattamenti per le persone diabetiche e nel dare il via allo studio di alcune malattie ereditarie.

 Nonostante il progredire della malattia, Gerty continuò gli studi con dedizione, occupandosi della ricerca fino alla fine dei suoi giorni. È stata dunque una figura femminile esemplare, importante in ambito scientifico in quanto nella sua vita inizialmente fu discriminata, ma alla fine fu premiata per gli ottimi risultati, nonché per la determinazione e la tenacia. La sua storia umana e professionale insegna come la passione può essere più forte di qualunque pregiudizio. «I momenti indimenticabili della mia vita sono quelli rari che arrivano dopo anni di lavoro faticoso, quando il velo sul segreto della natura sembra improvvisamente sollevarsi, e quando ciò che era oscuro e caotico appare sotto la luce di uno schema chiaro e bello».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

La première scientifique à avoir remporté le prix Nobel de médecine. Une vie caractérisée par la discrimination entre les sexes. Le prix lui a été décerné pour la découverte des enzymes impliquées dans les réactions de conversion du glycogène en glucose et vice versa. Leur synthèse de glycogène dans le tube d’essai est sans aucun doute l’un des accomplissements les plus brillants de la biochimie moderne.

Gerty Theresa Radnitz est née à Prague, qui faisait alors partie de l’Empire austro-hongrois, le 15 août 1896, dans une riche famille juive. Elle grandit dans des conditions aisées : son père Otto était un chimiste qui devint directeur de raffineries de betteraves après avoir trouvé une méthode efficace pour obtenir du sucre. Cela a probablement conduit sa fille à faire de l’étude des sucres le centre des recherches futures. Sa mère Martha, amie de Franz Kafka, était une femme cultivée et distinguée. Gerty a été éduquée à la maison jusqu’à l’âge de dix ans; plus tard, elle s’est inscrite dans un lycée pour filles et a décidé de devenir médecin. Sur les conseils de son oncle maternel, professeur de pédiatrie, elle a fréquenté l’école de médecine, elle a donc étudié et réussi l’examen d’entrée à l’université. En grandissant à une époque où les femmes étaient marginalisées dans la science et recevaient peu d’opportunités éducatives, Gerty a découvert qu’elle manquait des prérequis en latin, en physique, en chimie et en mathématiques pour accéder à la faculté. Des matières qu’elle n’avait jamais étudiées auparavant, étant donné que dans l’école des filles on enseignait seulement des disciplines jugées alors aptes à une fille. Au cours d’une année, elle réussit à récupérer l’équivalent de huit années de latin, cinq de sciences et cinq de mathématiques. Elle a été admise au cours de médecine de la Karl-Ferdinands Universität de Prague en 1914. Une réalisation extraordinaire pour une jeune fille de cette époque. Elle est finalement entré à la faculté de médecine de l’Université allemande de sa ville, où elle a ensuite obtenu son doctorat. En 1920, elle épouse son camarade de classe et collègue Carl Ferdinand Cori, dont les compétences se compensent mutuellement et avec qui elle partage une passion pour la recherche. Au cours de la même année, tous deux obtiennent leur diplôme; pendant ce temps, Gerty s’était convertie à la foi catholique, afin de pouvoir se marier à l’église.

Peu de temps après, en 1922, à cause des conséquences de la Première Guerre mondiale et de la situation économique difficile en Europe, ainsi que de l’antisémitisme généralisé, Carl et Gerty ont émigré aux États-Unis, où le mari a reçu plusieurs offres d’emploi dans d’importants laboratoires et a pu procéder à des recherches médicales au Roswell Park Cancer Institute à Buffalo, New York. À cette époque, dans la communauté scientifique, la position des femmes était difficile et discriminée : Gerty fut engagée comme simple volontaire pour continuer à travailler avec son mari, sans aucune compensation ni possibilité d’avancement pour sa carrière scientifique. À Roswell, le couple a été découragé à plusieurs reprises de travailler ensemble, mais ils ont continué à le faire, en se spécialisant dans l’étude du métabolisme des glucides. Aux États-Unis, ils eurent un fils, Tom, qui ne poursuivra pas la carrière de ses parents et qui, depuis 1928, obtinrent la citoyenneté américaine. En 1929, ils proposent le cycle théorique pour lequel ils remportent tous deux le prix Nobel, le cycle Cori. Ce cycle se concentre sur l’étude du métabolisme des glucides, en mettant l’accent sur la façon dont l’organisme humain absorbe le glucose, et sur le rôle qui en résulte des hormones telles que l’insuline et l’adrénaline. En 1931, ils ont quitté Roswell, mais alors que Carl a reçu des propositions de travail intéressantes de plusieurs universités, toutes ont refusé d’embaucher sa femme. Il était alors considéré comme "anti-américain" pour un couple marié de travailler ensemble : cela était perçu comme une menace pour la carrière de l’homme.

La même année, ils déménagent à St. Louis, dans le Missouri, car l’Université de Washington leur offre du travail, bien que le grade et le salaire de Gerty soient nettement inférieurs, et même qu’on lui offre un poste d’associée de recherche, avec une rémunération de 20 % par rapport à celle de son mari. En 1931, Carl est nommé président du département de pharmacologie de la Washington University School of Medicine. Ce n’est que bien plus tard, en juillet 1947, que Gerty, alors que Carl dirigeait le département de biochimie, acquit le titre de professeur en chimie biologique et, peu avant de gagner le prix Nobel, fut promue professeur ordinaire, poste qu’elle occupa jusqu’à sa mort. La même année, elle a découvert par hasard qu’elle souffrait de dysplasie myéloïde, une maladie rare de la moelle osseuse; malgré cela, elle a continué à travailler aux côtés de son mari, refusant d’abandonner son minuscule laboratoire où elle se reposait de temps en temps sur un simple lit de camp. En 1955, elle a été nommée membre de l’Académie nationale des sciences et à l’été 1957, elle a publié sa dernière étude sur les maladies liées à la synthèse du glucose chez les enfants. Elle meurt à Cambridge, dans le Missouri, en octobre suivant à l’âge de 61 ans avec son mari à ses côtés, comme toujours.

Le cœur de la recherche des conjoints Cori a été le mécanisme par lequel le corps transporte l’énergie aux tissus, même pendant le jeûne ou pendant l’exercice physique. Le couple a trouvé une réponse dans le glycogène, un sucre de réserve capable de stocker le glucose dans la cellule. En outre, on a noté l’existence d’un lien entre le glucose présent dans les muscles et le glycogène stocké dans le foie. Cette corrélation fut décrite et prit le nom de Cycle de Chœurs. Il s’agit d’un mécanisme biochimique qui relie les muscles et le foie, et empêche le lactate (produit métabolique du corps pendant la production d’énergie) de rester dans le muscle. Ainsi, par un mécanisme de transport sanguin, il atteint le foie et par des enzymes spécifiques il est reconverti en glucose. Il revient ensuite dans le sang ou est stocké sous forme de sucre de réserve sous forme de glycogène. Le couple a également décrit les molécules impliquées dans le cycle.

Gerty et Carl Cori ont remporté le prix Nobel de médecine en 1947 « pour leur découverte du cours de la conversion catalytique du glycogène », avec le physiologiste argentin Bernardo Houssay «pour sa découverte du rôle joué par l’hormone du lobe pituitaire antérieur dans le métabolisme des sucres». En plus du cycle de Cori, Gerty et Carl s’intéressèrent également à l’enzymologie et comprirent combien il était important d’étudier et d’isoler les enzymes. Purifier, cristalliser et caractériser les enzymes impliquées dans le métabolisme du glucose a conduit à une méthode innovante de recherche : en partant de l’étude d’une voie métabolique ou d’une enzyme, on pouvait comprendre les causes de certaines maladies, y compris le diabète, qui étaient causées par l’absence d’un métabolite ou par le dysfonctionnement d’une enzyme. Leur travail a continué à définir les mécanismes du métabolisme des glucides. Ces découvertes ont été cruciales dans le développement de traitements pour les personnes diabétiques et dans l’étude de certaines maladies héréditaires.

Malgré la progression de la maladie, Gerty a continué ses études avec dévouement, tout en s’occupant de la recherche jusqu’à la fin de ses jours. Elle a donc été une figure féminine exemplaire et importante dans le domaine scientifique car dans sa vie elle a d’abord été discriminée, mais a finalement été récompensée pour ses excellents résultats, ainsi que pour sa détermination et sa ténacité. Son histoire humaine et professionnelle enseigne comment la passion peut être plus forte que n’importe quel préjugé. «Les moments inoubliables de ma vie sont les rares qui arrivent après des années de travail fatigant, quand le voile sur le secret de la nature semble soudainement se lever, et quand ce qui était obscur et chaotique apparaît sous la lumière d’un schéma clair et beau».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

In 1947, Cori was the first female scientist to win the Nobel Prize in Medicine, despite the fact that her life had been marked by gender discrimination. The prize was awarded to her and to her husband for the discovery of enzymes involved in the conversion reactions of glycogen to glucose and vice versa. Their synthesis of glycogen in the test tube was undoubtedly one of the most brilliant achievements of modern biochemistry.

Gerty Theresa Radnitz was born in Prague, then part of the Austro-Hungarian Empire, on August 15, 1896, to a wealthy Jewish family and grew up in affluent circumstances. Her father Otto was a chemist who became a beet refinery manager after finding an effective method of obtaining sugar. This probably helped lead his daughter to make the study of sugars a focus of her future research. Her mother Martha, a friend of Franz Kafka, was a cultured and distinguished woman. Gerty was educated at home until the age of ten. She later enrolled in a high school for girls and decided she wanted to become a doctor. Her maternal uncle, a professor of pediatrics, encouraged her to attend medical school. She studied for and passed the university entrance exam. Growing up in a time when women were marginalized in science and given few educational opportunities, Gerty discovered that she lacked the prerequisites in Latin, physics, chemistry and mathematics to enter the school. They were subjects she had never studied before, as only subjects then deemed suitable for a girl were taught in the schools for girls. In the course of one year she managed to make up the equivalent of eight years of Latin, five years of science and five years of math. She was admitted to the medical school at Karl-Ferdinands Universität in Prague in 1914. An extraordinary achievement for a girl in those days. She finally entered the School of Medicine at the German University in her hometown, where she later earned her doctorate. In 1920 she married her classmate and colleague Carl Ferdinand Cori. Their talents meshed well and both shared a passion for research. Gerty converted to the Catholic faith the same year they graduated so that she could marry in the church.

Shortly thereafter, in 1922, due to both the aftermath of World War I and the difficult economic situation in Europe, as well as widespread anti-Semitism, Carl and Gerty emigrated to the United States, where her husband received several job offers at major laboratories and was able to proceed with medical research at the Roswell Park Cancer Institute in Buffalo, New York. At that time, in the scientific community, the position of women was difficult and discriminated against. As a result, Gerty was only allowed to work with her husband as a mere volunteer, without any compensation or possibility of advancement in her scientific career. In the Roswell Institute, the couple was repeatedly discouraged from working together, but they continued to do so, specializing in the study of carbohydrate metabolism. In the U.S. they had a son, Tom, who would not continue in his parents' career, and by 1928 they obtained American citizenship. In 1929 they proposed the theoretical cycle for which they would both win the Nobel Prize, namely the Cori Cycle. This cycle focused on the study of carbohydrate metabolism, with particular attention to how the human body absorbs glucose, and the consequent role of hormones such as insulin and adrenaline. In 1931 they left Roswell, but while Carl received attractive job offers from several universities, all refused to hire his wife. At the time it was considered "un-American" for a married couple to work together, since this was perceived as a threat to the man's career.

In the same year they moved to St. Louis, Missouri, as Washington University offered them both jobs, although Gerty's rank and salary were significantly lower. She was only offered a position as a research associate, at twenty percent of her husband's compensation. In 1931 Carl obtained the position of chairman of the Department of Pharmacology at Washington University School of Medicine. It was not until much later, in July 1947, that Gerty, while Carl headed the Department of Biochemistry, acquired the title of professor of biological chemistry and, shortly before winning the Nobel Prize, was promoted to full professor, a position she held until her death. That same year she discovered that she was suffering from myeloid dysplasia, a rare bone marrow disease. Nevertheless, she continued to work alongside her husband, refusing to leave her tiny laboratory where she rested from time to time on a simple cot. In 1955 she was made a member of the National Academy of Sciences, and in the summer of 1957 she published her last study on diseases related to glucose synthesis in childhood. She died in Cambridge, Missouri, the following October at the age of 61 with her husband at her side, as always.

The focus of the Cori couple's research was the mechanism by which the body transports energy to tissues, during fasting or exercise. The couple found the answer in glycogen, a reserve sugar that can store glucose in the cell. In addition, a link was noted between glucose in muscles and glycogen stored in the liver. This correlation was described and was named the Cori Cycle. This is a biochemical mechanism that links muscle and liver, it prevents lactate (metabolic product of the body during energy production) from remaining in the muscle, so that through a blood transport mechanism it reaches the liver and through specific enzymes is converted back to glucose. It then returns to the bloodstream or is stored as a reserve sugar in the form of glycogen. The pair also described the molecules involved in the cycle.

Gerty and Carl Cori won the Nobel Prize in Medicine in 1947 "for their discovery of the course of catalytic conversion of glycogen," along with Argentine physiologist Bernardo Houssay "for his discovery of the role played by anterior pituitary lobe hormone in sugar metabolism." In addition to the Cori Cycle, Gerty and Carl also became interested in enzymology and understood how important it was to study and isolate enzymes. Purifying, crystallizing, and characterizing the enzymes involved in glucose metabolism led to an innovative way of doing research: starting from the study of a metabolic pathway or an enzyme, one could in fact understand the causes of certain diseases, for example, that certain diseases, including diabetes, were caused by the lack of a metabolite or the malfunction of an enzyme. Their work continued to define the mechanisms of carbohydrate metabolism. These discoveries were crucial in developing treatments for people with diabetes and in initiating the study of some inherited diseases.

Despite the progression of her disease, Gerty continued her studies with dedication, pursuing her research until the end of her days. She was an exemplary female figure, as important in science as she was initially discriminated against in her life. She was eventually rewarded for her excellent results as well as her determination and tenacity. Her human and professional story teaches how passion can be stronger than any prejudice. «The unforgettable moments in my life are those rare ones that come after years of hard work, when the veil over the secrets of nature suddenly seems to lift, and when what was dark and chaotic appears in the light of a clear and beautiful pattern.»

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

La primera científica en ganar el Premio Nobel de Medicina. Una vida caracterizada por la discriminación de género. Se le otorgó el premio por el descubrimiento de las enzimas involucradas en las reacciones de conversión de glucógeno en glucosa y viceversa. Su síntesis de glucógeno en la sonda es sin duda uno de los logros más brillantes de la bioquímica moderna.

Gerty Theresa Radnitz nació en Praga, entonces parte del Imperio Austro-Húngaro, el 15 de agosto de 1896 en una rica familia judía. Se crió en condiciones acomodadas: su padre Otto era un químico que se convirtió en director de refinerías de remolacha tras haber encontrado un método eficaz para obtener azúcar. Esto probablemente llevó a su hija a hacer del estudio de los azúcares el centro de su investigación futura. Su madre Martha, amiga de Franz Kafka, era una mujer culta y distinguida. Gerty fue educada en casa hasta los diez años; luego se matriculó en un instituto femenino y decidió que quería ser médica. Por consejo de su tío materno, profesor de Pediatría, asistió a la escuela de medicina, gracias a lo que estudió y aprobó el examen de acceso a la universidad. Al crecer en una época en la que las mujeres estaban marginadas en la ciencia y se les daban pocas oportunidades educativas, Gerty descubrió que le faltaban los requisitos previos en latín, física, química y matemáticas para acceder a la facultad. Materias que nunca había estudiado antes, ya que en la escuela femenina sólo se enseñaban disciplinas que en aquel entonces se consideraban adecuadas para una chica. En el transcurso de un año consiguió recuperar el equivalente de ocho años de latín, cinco de ciencias y cinco de matemáticas. Fue admitida en el curso de Medicina de la Karl-Ferdinands Universität de Praga en 1914. Un logro extraordinario para una chica de aquella época. Finalmente entró en la Facultad de Medicina de la Universidad Alemana de su ciudad, donde más tarde obtuvo su doctorado. En 1920 se casó con su compañero de curso Carl Ferdinand Cori, cuyas habilidades se compensaban mutuamente y con el que compartió su pasión por la investigación. Durante el mismo año ambos se graduaron; mientras tanto, Gerty se había convertido a la fe católica para poderse casar por la iglesia.

Poco después, en 1922, tanto por las consecuencias de la Primera Guerra Mundial como por la difícil situación económica en Europa, así como por el antisemitismo generalizado, Carl y Gerty emigraron a Estados Unidos, donde su marido recibió varias ofertas de trabajo en importantes laboratorios y pudo continuar con la investigación médica en el Roswell Park Cancer Institute en Buffalo, Nueva York. En aquella época, en la comunidad científica, la posición de las mujeres era difícil y discriminada: Gerty fue contratada como simple voluntaria, con tal de seguir trabajando con su marido, sin ningúna compensación ni posibilidad de avance para su carrera científica. En Roswell, les desanimaron varias veces a trabajar juntos, aunque siguieron haciéndolo, especializándose en el estudio del metabolismo de los carbohidratos. En Estados Unidos tuvieron un hijo, Tom, que no continuaría la carrera de sus padres, y obtuvieron la ciudadanía estadounidense en 1928. En 1929 propusieron el ciclo teórico por el que ambos ganarán el Premio Nobel, el Ciclo Cori. Este ciclo se centra en el estudio del metabolismo de los carbohidratos, con especial atención a cómo el cuerpo humano absorbe la glucosa, y al consiguiente papel de algunas hormonas como la insulina y la adrenalina. En 1931 abandonaron Roswell y si bien Carl recibió interesantes propuestas de trabajo procedentes de varias universidades, las mismas se negaron a contratar a su esposa. En aquella época se consideraba “antiamericano” que los dos componentes de una matrimonio trabajaran juntos: esto se advertía como una amenaza para la carrera del hombre.

Ese mismo año se trasladaron a St. Louis, en Missouri, ya que la Universidad de Washington les ofreció trabajo a los dos, aunque el grado y el salario de Gerty eran mucho más bajos, incluso le ofrecieron un puesto como asociada de investigación con una remuneración del veinte por ciento respecto a la de su esposo. En 1931, Carl obtuvo el cargo de director del departamento de Farmacología de la Escuela de Medicina de la Universidad de Washington. Sólo mucho después, en julio de 1947, Gerty, mientras Carl dirigía el departamento de Bioquímica, obtuvo el título de profesora de Química Biológica y, poco antes de ganar el Premio Nobel, fue ascendida a catedrática, nivel que mantuvo hasta su muerte. Ese mismo año descubrió casualmente que sufría de displasia mieloide, una rara enfermedad de la médula ósea; sin embargo, siguió trabajando junto a su marido, negándose a abandonar su pequeño laboratorio, donde descansaba de vez en cuando en un simple catre. En 1955 entró a formar parte de la Academia Nacional de Ciencias y en el verano de 1957 publicó su último estudio sobre las enfermedades relacionadas con la síntesis de glucosa en la infancia. Murió en Cambridge, Missouri, el octubre siguiente a la edad de 61 años con su esposo al lado, como siempre.

Gerty y Carl Cori ganaron el Premio Nobel de Medicina en 1947 “por su descubrimiento del mecanismo de la conversión catalítica del glucógeno” junto con el fisiólogo argentino Bernardo Houssay “por su descubrimiento de la influencia del lóbulo anterior de la hipófisis en la distribución de la glucosa en el cuerpo, de importancia para el desarrollo de la diabetes”. Además del Ciclo de Cori, Gerty y Carl también se interesaron por la enzimología y entendieron lo importante que era estudiar y aislar las enzimas. Purificar, cristalizar y caracterizar las enzimas involucradas en el metabolismo de la glucosa condujo a un método innovador de investigación: en efecto, partiendo del estudio de una vía metabólica o de una enzima se podían entender las causas de ciertas enfermedades, por ejemplo, que ciertas patologías, incluida la diabetes, eran causadas por la falta de un metabolito o por el mal funcionamiento de una enzima. Su trabajo continuó definiendo los mecanismos del metabolismo de los carbohidratos. Estos hallazgos fueron cruciales en el desarrollo de tratamientos para las personas diabéticas y en el inicio del estudio de algunas enfermedades hereditarias.

A pesar de que su enfermedad progresara, Gerty continuó sus estudios con dedicación, ocupándose de la investigación hasta el final de sus días. Por lo tanto, fue una figura femenina ejemplar, importante en el ámbito científico, ya que en su vida fue inicialmente discriminada, pero al final fue recompensada por sus excelentes resultados, así como por su determinación y tenacidad. Su historia humana y profesional enseña cómo la pasión puede ser más fuerte que cualquier prejuicio. «Los momentos inolvidables de mi vida son los raros que llegan después de años de trabajo agotador, cuando el velo sobre el secreto de la naturaleza parece levantarse de repente, y cuando lo que era oscuro y caótico aparece bajo la luz de un esquema claro y hermoso”.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Перша жінка-науковець, яка стала лауреатом Нобелівської премії з медицини. Життя, що характеризується гендерною дискримінацією. Премія була присуджена їй за відкриття ферментів, що беруть участь у реакціях перетворення глікогену в глюкозу і навпаки. Їхній синтез глікогену в пробірці, безсумнівно, є одним з найблискучіших досягнень сучасної біохімії.

Герті Тереза Радніц народилася 15 серпня 1896 року в Празі, яка на той час входила до складу Австро-Угорської імперії, у заможній єврейській родині. Вона виросла в заможних родинах: її батько Отто був хіміком, який став керівником бурякопереробного заводу після того, як знайшов ефективний метод отримання цукру. Це, ймовірно, спонукало його доньку зробити вивчення цукру основним напрямком майбутніх досліджень. Її мати Марта, подруга Франца Кафки, була культурною та поважною жінкою. До десяти років Герті навчалася вдома, потім вступила до жіночої гімназії і вирішила, що хоче стати лікарем. За порадою дядька по матері, професора педіатрії, вступила до медичного училища, навчалася і склала вступні іспити до університету. Зростаючи в часи, коли жінки були маргіналізовані в науці і мали мало освітніх можливостей, Герті виявила, що їй не вистачало знань з латини, фізики, хімії та математики для вступу на факультет. Предмети, які вона ніколи раніше не вивчала, оскільки в школі для дівчат викладалися лише ті предмети, які на той час вважалися придатними для дівчат. За один рік їй вдалося надолужити еквівалент восьми років латинської мови, п'яти природничих наук і п'яти математики. У 1914 році вступила на медичний факультет Празького університету ім. Карла-Фердинанда. Надзвичайне досягнення для дівчини в ті часи. Зрештою, вона вступила на медичний факультет Німецького університету у своєму рідному місті, де згодом здобула ступінь доктора наук. У 1920 році вона вийшла заміж за свого однокурсника і колегу Карла Фердинанда Корі, таланти яких доповнювали один одного і з яким вона поділяла пристрасть до досліджень. Того ж року вони обидва закінчили школу; тим часом Герті прийняла католицьку віру, щоб мати змогу одружитися в церкві.

Незабаром після цього, у 1922 році, через наслідки Першої світової війни та складну економічну ситуацію в Європі, а також поширений антисемітизм, Карл і Герті емігрували до Сполучених Штатів Америки, де її чоловік отримав кілька пропозицій про роботу у важливих лабораторіях і зміг продовжити медичні дослідження в Інституті раку Розуелл-Парк в Буффало, штат Нью-Йорк. У той час у науковому середовищі становище жінок було складним і дискримінованим. Тому Герті була прийнята на роботу як простий волонтер, щоб продовжувати працювати разом з чоловіком, без будь-якої винагороди або можливості просування по науковій кар'єрі. У Розуеллі подружжя неодноразово відмовляли від спільної роботи, натомість вони продовжували це робити, спеціалізуючись на вивченні вуглеводного обміну. У США у них народився син Том, який не продовжив кар'єру батьків, а у 1928 році вони отримали американське громадянство. У 1929 році вони запропонували теоретичний цикл, за який вони обидва отримають Нобелівську премію - цикл Корі. Цей цикл був зосереджений на вивченні вуглеводного обміну, з особливою увагою до того, як організм людини засвоює глюкозу, і подальшої ролі гормонів, таких як інсулін і адреналін. У 1931 році вони покинули Розуелл, але хоча Карл отримав цікаві пропозиції роботи від кількох університетів, всі вони відмовили його дружині у працевлаштуванні. На той час вважалося "не по-американськи", коли подружня пара працювала разом: це сприймалося як загроза кар'єрі чоловіка.

Того ж року вони переїхали до Сент-Луїса, штат Міссурі, оскільки Вашингтонський університет запропонував їм обом роботу, хоча ранг і зарплата Герті були значно нижчими, їй навіть запропонували посаду наукового співробітника з зарплатою на двадцять відсотків від зарплати її чоловіка. У 1931 році Карл отримав посаду завідувача кафедри фармакології в Школі медицини Вашингтонського університету. Лише набагато пізніше, в липні 1947 року, Герті, коли Карл очолював кафедру біохімії, отримала звання професора біологічної хімії і незадовго до отримання Нобелівської премії була підвищена до звання професора, яке вона обіймала до самої смерті. У тому ж році вона випадково виявила, що страждає на мієлоїдну дисплазію, рідкісне захворювання кісткового мозку. Незважаючи на це, вона продовжувала працювати разом з чоловіком, відмовляючись залишати свою крихітну лабораторію, де час від часу відпочивала на простій розкладачці. У 1955 році вона була обрана членом Національної академії наук, а влітку 1957 року опублікувала своє останнє дослідження, присвячене захворюванням, пов'язаним з синтезом глюкози в дитячому віці. Вона померла в Кембриджі, штат Міссурі, у жовтні наступного року у віці 61 року, як завжди поруч з чоловіком.

У фокусі досліджень у подружжя Корі був механізм, за допомогою якого організм транспортує енергію до тканин, навіть під час голодування або фізичних навантажень. Відповідь подружжя знайшло в глікогені - резервному цукрі, здатному зберігати глюкозу в клітині. Крім того, було відзначено існування зв'язку між глюкозою в м'язах і глікогеном, що зберігається в печінці. Ця кореляція була описана і отримала назву циклу Корі. Це біохімічний механізм, який пов'язує м'язи і печінку, не дає лактату (продукту метаболізму організму під час вироблення енергії) залишатися в м'язах, щоб через механізм транспорту крові він досяг печінки і за допомогою специфічних ферментів знову перетворився в глюкозу. Потім він повертається в обіг або відкладається як резервний цукор у вигляді глікогену. Вони також описали молекули, що беруть участь у циклі.

Герті і Карл Корі стали лауреатами Нобелівської премії з медицини в 1947 році "за відкриття процесу каталітичного перетворення глікогену" разом з аргентинським фізіологом Бернардо Хуссей "за відкриття ролі гормону передньої долі гіпофіза в обміні цукру". Крім циклу Корі, Герті і Карл також зацікавилися ензимологією і зрозуміли, наскільки важливо вивчати і виділяти ферменти. Очищення, кристалізація та характеристика ферментів, що беруть участь у метаболізмі глюкози, призвели до інноваційного способу проведення досліджень: вивчаючи метаболічний шлях або фермент, можна було зрозуміти причини певних захворювань, наприклад, що деякі захворювання, в тому числі діабет, викликані відсутністю метаболіту або неправильним функціонуванням ферменту. Їхні роботи продовжували визначати механізми вуглеводного обміну. Ці відкриття мали вирішальне значення у розробці методів лікування людей, хворих на цукровий діабет, а також у започаткуванні вивчення деяких спадкових захворювань.

Незважаючи на прогресування хвороби, Герті самовіддано продовжувала навчання, працюючи над своїми дослідженнями до кінця своїх днів. Таким чином, вона була зразковою жіночою постаттю, важливою в наукових колах, оскільки спочатку зазнавала дискримінації в своєму житті, але врешті-решт була винагороджена за свої відмінні результати, а також за свою рішучість і наполегливість. Її людська та професійна історія вчить, як пристрасть може бути сильнішою за будь-які упередження. "Незабутні моменти в моєму житті - це ті рідкісні моменти, які приходять після років напруженої праці, коли завіса над таємницею природи раптом ніби піднімається, і коли те, що було темним і хаотичним, постає у світлі ясного і прекрасного візерунка».

Maria Goeppert Mayer
Laurea Bertolotti

Tonka Uzu

Maria Goeppert Mayer condivise il Premio Nobel per la Fisica nel 1963 con Hans Daniel Jensen (1907-1973) «per le loro scoperte riguardanti la struttura molecolare». Fu la seconda donna a ricevere l'ambìto riconoscimento, dopo Marie Sklodowska Curie nel 1903.

Maria era nata a Kattowitz, allora in Germania ora in Polonia, nel 1906. I suoi genitori erano entrambi insegnanti: Maria Wolff, la madre, insegnava musica e il padre, Friedrich, Pediatria. Proveniva a sua volta da una famiglia di accademici, il nonno aveva insegnato Diritto, il bisnonno Botanica e un trisavolo Farmacia. La famiglia si trasferì a Göttingen quando il padre ebbe appunto una cattedra nella locale università. Erano tempi in cui le ragazze non potevano accedere liberamente all'istruzione completa, perciò dopo la scuola media anche Maria non proseguì con il liceo e dovette continuare gli studi privatamente. Nel 1924 si iscrisse alla Facoltà di Matematica, ma tre anni dopo passò a Fisica e nel 1930 conseguì il dottorato con una tesi di meccanica quantistica sui "processi fotonici doppi". Suoi relatori furono tre futuri Premi Nobel: Max Born, James Franck e Adolf Otto Reinhold Windaus. «In matematica sembrava di risolvere dei rompicapo, e così è anche nella fisica, ma sono rompicapo creati dalla natura, non dalla mente di una persona».

La città di Göttingen veniva descritta allora come «un calderone di meccanici quantistici» e in quegli anni Maria aveva conosciuto il chimico americano Joseph Edward Mayer che aveva ottenuto una borsa di studio come assistente di James Franck. I due si sposarono dopo la laurea di Maria e si trasferirono negli Stati Uniti, dove a Mayer era stato offerto un incarico alla John Hopkins University di Baltimora come professore associato di Chimica. Dalla loro unione nacquero due figli: Maria Ann e Peter Conrad. Alla medesima università Maria ottenne solo un posto di assistente presso il Dipartimento di Fisica ma avere almeno libero accesso alle strutture universitarie le permise di continuare i suoi studi, impartire lezioni private e dare ripetizioni agli/lle studenti. Collaborò in quel periodo con Karl Herzfeld e suo marito nello studio delle molecole organiche, mantenendo altresì rapporti con l'Università di Göttingen, in particolare con Born, fino all'ascesa del potere nazista, quando lui e altri accademici persero il lavoro. Aveva acquisito fino dal 1933 la cittadinanza americana, ma il fatto di avere origini tedesche e intrattenere rapporti con la Germania non la rendeva gradita al senato accademico e, probabilmente per tali motivi, il marito, professor Mayer, perse la docenza. Invece gli studenti guardavano con simpatia a quella coppia di scienziati che, tra loro, chiamavano familiarmente "John e Mary".

I Mayer si trasferirono quindi a New York nel 1939, dove lui insegnò alla Columbia e per Maria si aprì solo la strada del volontariato, anche a favore delle sue colleghe ebree emigrate negli Usa. In quegli anni erano arrivati alla Columbia anche Enrico Fermi e Harold Urey e si aprirono prospettive stimolanti per nuove conoscenze. Finalmente nel 1941 le fu offerto il primo vero impiego part time come insegnante di Scienze al Sarah Lawrence College, lavoro che mantenne per tutta la durata della guerra. Fu poi coinvolta nel celebre Progetto Manhattan per l'ideazione e costruzione della bomba atomica. Ormai gli Stati Uniti erano entrati in guerra e Maria si impegnò, dal canto suo, per la separazione degli isotopi dell'uranio, ma i suoi risultati furono poco utilizzati nell'ambito del progetto. Inoltre lei era tra coloro che nutrivano molte perplessità circa l'impiego delle armi atomiche ed era propensa a limitare il campo di studi all'utilizzo pacifico dell'energia nucleare. Nel 1946 i Mayer si spostarono a Chicago, la cui sede universitaria divenne l'epicentro della ricerca nucleare. John fu nominato professore sia nel Dipartimento di Chimica che nel neonato Istituto per gli Studi Nucleari (oggi noto come Istituto Enrico Fermi), a Maria fu ancora negata una posizione ufficiale ma ottenne un incarico non remunerato come assistente e poi un posto come ricercatrice nel laboratorio dove era installato l'acceleratore di particelle. Collaborava con Edward Teller, Harold Urey, discuteva con Enrico Fermi e Gregor Wentzel, le loro famiglie si frequentavano, nacquero amicizie tanto che la figlia Maria Ann sposò il figlio di Wentzel.

Goeppert con i colleghi del dipartimento di fisica dell'Argonne National Laboratory

L'atmosfera era molto stimolante, la ricerca aveva un carattere interdisciplinare, infatti nell'Istituto si indagavano svariati ambiti, dalla fisica e chimica nucleare all'astrofisica e geofisica e per Maria furono anni di fecondi studi che portarono alla scoperta della "struttura a guscio (shell)" dell'atomo. Influenzata da Teller studiò un modello sull'origine degli elementi, da cui nacque la sua teoria sui "numeri magici" che corrispondono alla massa dei nuclei più stabili. In quel periodo scoprì che Hans Jensen e i colleghi Otto Haxel e Haus Suess erano pervenuti alle sue stesse conclusioni studiando e sperimentando a Heidelberg e Amburgo. Si incontrarono in Germania nel 1950 e dall'anno seguente iniziarono a collaborare. Il risultato fu la pubblicazione nel 1955 del volume Elementary Theory of Nuclear Shell Structure (Teoria elementare della struttura nucleare a guscio) firmato da Goeppert Mayer e Jensen. Con la morte di Fermi, avvenuta precocemente nel 1954, alcuni scienziati lasciarono Chicago e arrivò infine per Maria la cattedra, a lungo desiderata e attesa, all'Università di San Diego in California. Nel contempo dovette fronteggiare un grave problema di salute che la condizionò per il resto della sua vita. Tuttavia continuò a studiare e insegnare fino a quando si spense, il 20 febbraio 1972. Il suo nome non è molto conosciuto come quello di Einstein o Heisenberg perché le sue ricerche sono di nicchia e diffuse solo in ambiti accademici ma questo fatto non le impedì di ricevere, oltre al Premio Nobel per la Fisica, la laurea honoris causa rispettivamente dal Russell Sage College, dal Mount Holyoke College e dallo Smith College.

Maria riceve il premio Nobel per la fisica	Maria in compagnia di Re Gustavo VI Adolfo di Svezia

Nel 2010 il servizio postale statunitense la ricordò in un set di francobolli insieme a Melvin Calvin, Asa Grey e Severo Ocha. Numerose fotografie la ritraggono insieme ai suoi colleghi nelle diverse università in cui ha collaborato «per il gusto della fisica, per divertimento», come amava dire, lei unica donna, a quel tempo, a segnare la strada per le altre che seguirono e che oggi scelgono, con meno difficoltà, di intraprendere studi scientifici.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Maria Goeppert Mayer a partagé le prix Nobel de physique en 1963 avec Hans Daniel Jensen (1907-1973) « pour leurs découvertes concernant la structure moléculaire ». Elle fut la deuxième femme à recevoir une reconnaissance convoitée, après Marie Sklodowska Curie en 1903.

Maria est née à Kattowitz, alors en Allemagne, puis en Pologne, en 1906. Ses parents étaient tous deux professeurs : Maria Wolff, sa mère, enseignait la musique et son père, Friedrich: pédiatrie. Il venait à son tour d'une famille d'universitaires, son grand-père avait enseigné le droit, l'arrière-grand-père botanique et une pharmacie d'arrière-grand-père. La famille a déménagé à Göttingen lorsque leur père avait un poste de professeur à l'université locale. C'était une époque où les filles ne pouvaient pas accéder librement à l'éducation complète, de sorte qu'après le collège, même Maria n'a pas poursuivi ses études secondaires et a dû poursuivre ses études en privé. En 1924, elle s'est inscrite à la faculté de mathématiques, mais trois ans plus tard, elle est passée à la physique et, en 1930, elle a obtenu son doctorat avec une thèse en mécanique quantique sur les "doubles processus photoniques". Ses orateurs étaient trois futurs lauréats du prix Nobel : Max Born, James Franck et Adolf Otto Reinhold Windaus. « En mathématiques, cela semblait résoudre des énigmes, et c'est le cas en physique, mais ce sont des énigmes créées par la nature, pas par l'esprit d'une personne.»

La ville de Göttingen a ensuite été décrite comme « un chaudron de mécanique quantique » et, au cours de ces années, Maria avait rencontré le chimiste américain Joseph Edward Mayer qui avait obtenu une bourse en tant qu'assistant de James Franck. Les deux se sont mariés après l'obtention que Maria aie obtenu son diplôme et ils ont déménagé aux États-Unis, où Mayer s'était vu offrir une mission à l'Université John Hopkins de Baltimore en tant que professeur agrégé de chimie. Deux enfants sont nés de leur union: Maria Ann et Peter Conrad. Dans la même université, Maria n'a obtenu qu'un seul poste d'assistante au département de physique, mais le fait d'avoir au moins un accès gratuit aux installations universitaires lui a permis de poursuivre ses études, de donner des cours particuliers et de donner des répétitions aux étudiants. Elle a collaboré à l'époque avec Karl Herzfeld et son mari à l'étude des molécules organiques, tout en maintenant des relations avec l'Université de Göttingen, en particulier Born, jusqu'à la montée du pouvoir nazi, lorsque lui et d'autres universitaires ont perdu leur emploi. Elle avait acquis la citoyenneté américaine depuis 1933, mais le fait qu'elle ait des origines allemandes et qu'elle ait eu des relations avec l'Allemagne ne l'a pas accueillie au Sénat académique et, probablement pour ces raisons, son mari, le professeur Mayer, a perdu son rôle d’enseignant. Alors que les étudiants ont regardé avec sympathie cette paire de scientifiques qu'ils appelaient familièrement « John et Mary».

Les Mayers ont ensuite déménagé à New York en 1939, où il a enseigné la Colombie et pour Maria, seule la voie du bénévolat s'est ouverte, même en faveur de ses collègues juifs qui ont émigré aux États-Unis. Au cours de ces années, Enrico Fermi et Harold Urey étaient également arrivés à Columbia et des perspectives stimulantes pour de nouvelles connaissances se sont ouvertes. Enfin, en 1941, on lui a offert son premier véritable emploi à temps partiel en tant que professeur de sciences au Sarah Lawrence College, un emploi qu'il a occupé tout au long de la guerre. Il a ensuite été impliquée dans le célèbre projet Manhattan pour la conception et la construction de la bombe atomique. À ce jour, les États-Unis étaient entrés en guerre et Maria travaillait, pour sa part, à la séparation des isotopes de l'uranium, mais ses résultats ont été peu utilisés dans le cadre du projet. En outre, elle faisait partie de ceux qui avaient de nombreux doutes quant à l'utilisation des armes atomiques et était encline à limiter le domaine d'études à l'utilisation pacifique de l'énergie nucléaire. En 1946, les Mayers ont déménagé à Chicago, dont l'université est devenue l'épicentre de la recherche nucléaire. John a été nommé professeur au département de chimie et à l'Institut d'études nucléaires (maintenant connu sous le nom d'Institut Enrico Fermi), Maria s'est toujours vu refuser un poste officiel, mais a obtenu une affectation non rémunérée en tant qu'assistante, puis un poste de chercheuse dans le laboratoire où l'accélérateur de particules a été installé. elle a collaboré avec Edward Teller, Harold Urey, s'est disputé avec Enrico Fermi et Gregor Wentzel, leurs familles sont sorties ensemble, des amitiés sont nées à tel point que sa fille Maria Ann a épousé le fils de Wentzel.

Goeppert avec des collègues du département de physique du Laboratoire national d'Argonne

L'atmosphère était très stimulante, la recherche avait un caractère interdisciplinaire, en fait, à l'Institut, divers domaines ont été étudiés, de la physique nucléaire et de la chimie à l'astrophysique et à la géophysique et pour Maria, ce furent des années d'études fructueuses qui ont conduit à la découverte de la "structure de la coquille" de l'atome. Influencée par Teller, elle a étudié un modèle de l'origine des éléments, à partir duquel est née sa théorie des "nombres magiques" qui correspondent à la masse des noyaux les plus stables. À cette époque, elle découvrit que Hans Jensen et ses collègues Otto Haxel et Haus Suess étaient arrivés à ses propres conclusions en étudiant et en expérimentant à Heidelberg et à Hambourg. Ils se sont rencontrés en Allemagne en 1950 et, à partir de l'année suivante, ils ont commencé à collaborer. Le résultat fut la publication en 1955 du volume Elementary Theory of Nuclear Shell Structure signé par Goeppert Mayer et Jensen. Avec la mort de Fermi au début de 1954, les scientifiques ont quitté Chicago et sont finalement arrivés pour Maria, la professeur tant désirée et tant attendue de l'Université de San Diego en Californie. En même temps, elle a été confrontée à un grave problème de santé qui l'a affectée pour le reste de sa vie. Cependant, elle a continué à étudier et à enseigner jusqu'à sa mort, le 20 février 1972. Son nom n'est pas aussi connu qu'Einstein ou Heisenberg parce que ses recherches sont de niche et répandues uniquement dans les domaines universitaires, mais ce fait ne l'a pas empêchée de recevoir, en plus du prix Nobel de physique, le diplôme honorifique du Russell Sage College, du Mount Holyoke College et du Smith College respectivement.

Maria reçoit le prix Nobel de physique	Maria en compagnie du roi Gustav VI Adolf de Suède

En 2010, le service postal américain s'est souvenu d'elle dans un timbre serti de Melvin Calvin, Asa Grey et Severo Ocha. De nombreuses photographies la représentent avec ses collègues des différentes universités où elle a collaboré "pour des raisons de physique, pour le plaisir", comme elle aimait le dire, elle était la seule femme, à cette époque, à montrer la voie aux autres qu'ils suivaient et qui choisissent aujourd'hui, avec moins de difficulté, d'entreprendre des études scientifiques.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Maria Goeppert Mayer and Hans Daniel Jensen (1907-1973) shared the 1963 Nobel Prize in Physics, "for their discoveries concerning molecular structure." She was the second woman to receive the coveted award, following Marie Sklodowska Curie in 1903.

Maria was born in Kattowitz, then in Germany, now in Poland, in 1906. Her parents were both teachers. Her mother, Maria Wolff, taught music and her father, Friedrich, pediatrics. He in turn came from a family of academics - his grandfather had taught law, his great-grandfather botany, and a great-great-grandfather pharmacy. The family moved to Göttingen when her father gained a professorship at the local university. These were times when girls could not freely access full education, so after middle school Maria could not continue with high school and had to continue her studies privately. In 1924 she enrolled in the Faculty of Mathematics, but three years later she switched to Physics, and in 1930 she received her doctorate with a quantum mechanical thesis on "dual photonic processes." Her lecturers were three future Nobel Laureates, Max Born, James Franck and Adolf Otto Reinhold Windaus. "Mathematics seems aimed at solving puzzles, and so it is also in physics, but they are puzzles created by nature, not by a person's mind."

The city of Göttingen was described at the time as "a cauldron of quantum mechanics," and in those years Maria had met the American chemist Joseph Edward Mayer, who had been awarded a fellowship as an assistant to James Franck. The two married after Maria's graduation and moved to the United States, where Mayer had been offered a position at Johns Hopkins University in Baltimore as an associate professor of chemistry. Two children were born of their union, Maria Ann and Peter Conrad. At the same university Maria was only able to obtain an assistant position in the Physics Department, but at least having free access to university facilities allowed her to continue her studies, give private lessons and tutor students. She collaborated during that period with Karl Herzfeld and her husband in the study of organic molecules, also maintaining relations with the University of Göttingen, particularly with Born, until the rise of Nazi power, when he and other academics lost their jobs. She had acquired U.S. citizenship until 1933, but the fact that she had German ancestry and maintained relations with Germany did not endear her to the academic senate, and, probably for those reasons, her husband, Professor Mayer, lost his professorship. Instead, students looked with sympathy on the scientist couple, whom, among themselves, they familiarly called "John and Mary."

The Mayers then moved to New York in 1939, where he taught at Columbia, and for Mary only the road of volunteer work opened up, including for the benefit of her Jewish colleagues who had emigrated to the US. In those years Enrico Fermi and Harold Urey had also arrived at Columbia, and exciting prospects for new knowledge opened up. Finally in 1941 she was offered her first real part-time job as a science teacher at Sarah Lawrence College, a job she held for the duration of the war. She was then involved in the famous Manhattan Project for the design and construction of the atomic bomb. By this time, the United States had entered the war, and Mary, for her part, worked on the separation of uranium isotopes, but her results were little used within the project. Moreover, she was among those who had many misgivings about the use of nuclear weapons and was inclined to limit her field of study to the peaceful use of nuclear energy. In 1946 the Mayers moved to Chicago, whose university campus had become the epicenter of nuclear research. John was appointed professor in both the Department of Chemistry and the newly established Institute for Nuclear Studies (now known as the Enrico Fermi Institute). Mary was still denied an official position but obtained an unpaid position as an assistant and then a position as a researcher in the laboratory where the particle accelerator was installed. She collaborated with Edward Teller, Harold Urey, had discussions with Enrico Fermi and Gregor Wentzel, their families hung out together and friendships were born, such that daughter Maria Ann married Wentzel's son.

Goeppert with colleagues from the physics department of the Argonne National Laboratory

The atmosphere was very stimulating, and the research had an interdisciplinary character. A variety of fields were investigated at the Institute, from physics and nuclear chemistry to astrophysics and geophysics, and for Maria these were years of fruitful studies that led to the discovery of the "shell structure" of the atom. Influenced by Teller she studied a model of the origin of the elements, from which came her theory of "magic numbers" corresponding to the mass of the most stable nuclei. Around that time she discovered that Hans Jensen and colleagues Otto Haxel and Haus Suess had come to the same conclusions as her by studying and experimenting in Heidelberg and Hamburg. They met in Germany in 1950 and from the following year began to collaborate. The result was the publication in 1955 of the volume Elementary Theory of Nuclear Shell Structure authored by Goeppert Mayer and Jensen. With Fermi's early death in 1954, a number of scientists left Chicago, and Maria finally achieved a long-desired and long-awaited professorship at the University of San Diego in California. At the same time, she faced a serious health problem that affected her for the rest of her life. However, she continued to study and teach until she died on February 20, 1972. Her name is not as well known as Einstein's or Heisenberg's because her research was highly specialized and widespread only in academic circles. But this fact did not prevent her from receiving, in addition to the Nobel Prize in Physics, honorary degrees from Russell Sage College, Mount Holyoke College and Smith College, respectively.

Maria receives the Nobel prize for physics	Maria in the company of King Gustav VI Adolf of Sweden

In 2010 the U.S. Postal Service honored her memory, along with Melvin Calvin, Asa Grey and Severo Ocha, with a set of stamps.

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Maria Goeppert Mayer compartió el Premio Nobel de Física en 1963 con Hans Daniel Jensen (1907-1973) “por sus descubrimientos sobre la estructura molecular”. Fue la segunda mujer en recibir el codiciado premio, después de Marie Sklodowska Curie en 1903.

Maria nació en Katowice, en aquel entonces Alemania y ahora Polonia, en 1906. Sus padres eran profesores: Maria Wolff, su madre, enseñaba Música y su padre, Friedrich, Pediatría. Ella a su vez procedía de una familia de académicos, su abuelo había enseñado Derecho, su bisabuelo Botánica y un tatarabuelo Farmacia. La familia se trasladó a Gotinga cuando su padre obtuvo una cátedra en la universidad local. Eran tiempos en los que a las chicas no se les permitía el libre acceso a una educación completa, por lo que después de la escuela secundaria, incluso Maria no continuó con el bachillerato y tuvo que seguir sus estudios de forma privada. En 1924 se matriculó en la Facultad de Matemáticas, pero tres años más tarde se cambió a Física y en 1930 se doctoró con una tesis de mecánica cuántica sobre “procesos fotónicos duales”. Los profesores que la siguieron fueron tres futuros premios Nobel: Max Born, James Franck y Adolf Otto Reinhold Windaus. “En las matemáticas parecía que se resolvían rompecabezas, y lo mismo ocurre en la física, pero son rompecabezas creados por la naturaleza, no por la mente de una persona”.

La ciudad de Gotinga se describía entonces como “un hervidero de ingenieros de mecánica cuántica” y fue durante esos años que Maria conoció al químico estadounidense Joseph Edward Mayer, quien había obtenido una beca como ayudante de James Franck. Los dos se casaron tras la graduación de Maria y se trasladaron a Estados Unidos, donde a Mayer le habían ofrecido un puesto en la Universidad John Hopkins de Baltimore como profesor de Química. De su unión nacieron dos hijos: Maria Ann y Peter Conrad. En la misma universidad, Maria sólo obtuvo un puesto de ayudante en el Departamento de Física, pero el hecho de tener al menos libre acceso a las instalaciones de la universidad le permitió continuar sus estudios, dar clases particulares y dar clases a los mismos estudiantes. Durante ese periodo colaboró con Karl Herzfeld y su marido en el estudio de las moléculas orgánicas y también mantuvo relaciones con la Universidad de Gotinga, en particular con Born, hasta que los nazis llegaron al poder, cuando él y otros académicos perdieron sus empleos. Desde 1933 había obtenido la ciudadanía estadounidense, pero el hecho de que fuera de ascendencia alemana y que mantuviera relaciones con Alemania no le dio buena prensa entre el senado académico y, probablemente por estas razones, su marido, el profesor Mayer, perdió la cátedra. En cambio, los estudiantes miraban con simpatía a la pareja de científicos a los que, entre ellos, llamaban familiarmente “Johny Maria”.

Los Mayer se trasladaron entonces a Nueva York en 1939, donde él dio clases en la Columbia y a Maria sólo se le abrió el camino del voluntariado, también en favor de sus colegas judíos emigrados a los Estados Unidos. En aquellos años Enrico Fermi y Harold Urey también habían llegado a la Columbia y se abrieron apasionantes perspectivas de nuevos conocimientos. Finalmente, en 1941 le ofrecieron su primer auténtico trabajo, a tiempo parcial, como profesora de Ciencias en el Sarah Lawrence College, trabajo que mantuvo mientras duró la guerra. Luego participó en el famoso Proyecto Manhattan para el diseño y la construcción de la bomba atómica. Para entonces, Estados Unidos había entrado en guerra y Maria trabajaba en la separación de isótopos de uranio, pero sus resultados fueron poco utilizados en el proyecto. Además, ella se encontraba entre quienes tenían muchos recelos sobre el uso de las armas atómicas y se inclinaba por limitar el campo de estudio al uso pacífico de la energía nuclear. En 1946, los Mayer se trasladaron a Chicago, cuyo campus universitario se convirtió en el epicentro de la investigación nuclear. John fue nombrado profesor tanto en el Departamento de Química como en el recién creado Instituto de Estudios Nucleares (hoy conocido como “Instituto Enrico Fermi”), a Maria se le siguió negando un puesto oficial, pero le dieron un puesto no remunerado como ayudante y luego un puesto como investigadora en el laboratorio donde se instaló el acelerador de partículas. Colaboró con Edward Teller, Harold Urey, discutió con Enrico Fermi y Gregor Wentzel, sus familias se conocieron, y se establecieron amistades hasta el punto de que su hija Maria Ann se casó con el hijo de Wentzel.

Goeppert con colegas del departamento de física del Laboratorio Nacional de Argonne

El ambiente era muy estimulante, la investigación tenía un carácter interdisciplinar, de hecho, en el Instituto se investigaban varios campos, desde la física y la química nuclear hasta la astrofísica y la geofísica, y para Maria fueron años de fructíferos estudios que llevaron al descubrimiento de la “estructura de la cáscara (shell)” del átomo. Influida por Teller, estudió un modelo sobre el origen de los elementos, del que surgió su teoría de los “números mágicos” correspondientes a la masa de los núcleos más estables. En aquel periodo, descubrió que Hans Jensen y sus colegas Otto Haxel y Haus Suess habían llegado a las mismas conclusiones que ella estudiando y experimentando en Heidelberg y Hamburgo. Se conocieron en Alemania en 1950 y comenzaron a colaborar al año siguiente. El resultado fue la publicación en 1955 del volumen Elementary Theory of Nuclear Shell Structure firmado por Goeppert, Mayer y Jensen. Con la temprana muerte de Fermi en 1954, varios científicos abandonaron Chicago y la tan deseada y esperada cátedra de la Universidad de San Diego, en California, llegó por fin para Maria. Al mismo tiempo, tuvo que hacer frente a un grave problema de salud que la afectó el resto de su vida. Sin embargo, siguió estudiando y enseñando hasta que falleció el 20 de febrero de 1972. Su nombre no es tan conocido como el de Einstein o Heisenberg porque sus investigaciones son elitarias y sólo son conocidas en los círculos académicos, pero esto no le impidió recibir títulos honoríficos del Russell Sage College, el Mount Holyoke College y el Smith College, además del Premio Nobel de Física.

María recibe el premio Nobel de física	María en compañía del rey Gustavo VI Adolfo de Suecia

En 2010, el Servicio Postal de Estados Unidos la conmemoró en una serie de sellos junto con Melvin Calvin, Asa Grey y Severo Ocha. Numerosas fotografías la retratan junto a los compañeros de las varias universidades con las que colaboró «por el gusto de la física, por diversión», como le gustaba decir. Ella, mujer única de su época, marcó el camino para las otras que siguieron y que hoy escogen, con menos dificultades, los estudios científicos.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Марія Гепперт Майєр розділила Нобелівську премію з фізики 1963 року з Гансом Даніелем Єнсеном (1907-1973) "за відкриття, що стосуються молекулярної структури". Вона стала другою жінкою, яка отримала омріяну нагороду, після Марії Склодовської-Кюрі у 1903 році.

Марія народилася у 1906 році в місті Каттовіц, тоді в Німеччині, тепер у Польщі. Її батьки були вчителями: мати, Марія Вольф, викладала музику, а батько, Фрідріх, - педіатрію. Сама вона походила з родини науковців, її дід викладав право, прадід - ботаніку, а прапрадід - фармацію. Сім'я переїхала до Геттінгена, коли її батько отримав професорську посаду в місцевому університеті. Це були часи, коли дівчата не мали вільного доступу до повноцінної освіти, тому після закінчення середньої школи навіть Марія не вступила до гімназії і змушена була продовжувати навчання приватно. У 1924 році вона вступила на математичний факультет, але через три роки перейшла на фізичний і в 1930 році отримала ступінь доктора наук, захистивши квантово-механічну дисертацію на тему "подвійні фотонні процеси". Його викладачами були три майбутні Нобелівські лауреати: Макс Борн, Джеймс Франк та Адольф Отто Райнхольд Віндаус. "У математиці начебто розв'язують головоломки, так само і у фізиці, але це головоломки, створені природою, а не розумом людини".

Місто Геттінген тоді називали "котлом квантової механіки" і саме в ті роки Марія познайомилася з американським хіміком Джозефом Едвардом Майєром, який отримав стипендію як асистент Джеймса Франка. Вони одружилися після закінчення навчання Марії і переїхали до Сполучених Штатів, де Майєру запропонували посаду доцента хімії в Університеті Джона Гопкінса в Балтіморі. Від їхнього союзу народилося двоє дітей: Марія Енн та Пітер Конрад. У цьому ж університеті Марія отримала лише посаду асистента на кафедрі фізики, але наявність хоча б вільного доступу до університетських приміщень дозволила їй продовжити навчання, давати приватні уроки та займатися репетиторством зі студентами. У цей період вона співпрацювала з Карлом Герцфельдом та своїм чоловіком у дослідженні органічних молекул, а також підтримувала зв'язки з Геттінгенським університетом, зокрема з Борном, аж до приходу нацистської влади, коли він та інші науковці втратили роботу. Вона отримала американське громадянство ще в 1933 році, але той факт, що вона була німецького походження і мала зв'язки з Німеччиною, не сподобався академічному сенату, і, ймовірно, з цих причин її чоловік, професор Майєр, втратив професорську посаду. Натомість студенти з симпатією дивилися на подружжя науковців, яких між собою вони звично називали "Джон і Марія".

У 1939 році подружжя Майєрів переїхало до Нью-Йорка, де він викладав у Колумбійському університеті, а перед Марією відкрилася лише дорога волонтерської роботи, в тому числі і за дорученням її єврейських колег, які емігрували до США. У ті роки до Колумбійського університету також прибули Енріко Фермі та Гарольд Урей, і перед ним відкрилися захоплюючі перспективи для нових знань. Нарешті в 1941 році їй запропонували першу справжню роботу на неповний робочий день в якості викладача природничих наук в коледжі Сари Лоуренс, на якій вона працювала протягом всієї війни. Потім вона брала участь у знаменитому Манхеттенському проекті з проектування та створення атомної бомби. До цього часу США вступили у війну і Марія працювала над розділенням ізотопів урану, але її результати мало використовувалися в проекті. Більше того, вона була серед тих, хто мав багато побоювань щодо застосування атомної зброї і був схильний обмежити сферу дослідження мирним використанням ядерної енергії. У 1946 році Майєри переїхали до Чикаго, університетський кампус якого став епіцентром ядерних досліджень. Джон був призначений професором як на хімічному факультеті, так і в новоствореному Інституті ядерних досліджень (нині відомий як Інститут Енріко Фермі), Мері все ще було відмовлено в офіційній посаді, але їй надали неоплачувану посаду асистента, а потім посаду наукового співробітника в лабораторії, де був встановлений прискорювач елементарних частинок. Вона співпрацювала з Едвардом Теллером, Гарольдом Урі, дискутувала з Енріко Фермі та Грегором Вентцелем, їх сім'ї познайомилися, зав'язалися дружні стосунки, а її донька Марія Енн вийшла заміж за сина Вентцеля.

Гепперт з колегами з відділу фізики Аргонської національної лабораторії

Атмосфера була дуже стимулюючою, дослідження мали міждисциплінарний характер, фактично в Інституті досліджувалися найрізноманітніші галузі, від фізики та ядерної хімії до астрофізики та геофізики, і для Марії це були роки плідних досліджень, які привели до відкриття "оболонкової структури" атома. Під впливом Теллера вона вивчала модель походження елементів, з якої вийшла її теорія "магічних чисел", що відповідають масі найбільш стабільних ядер. Тоді він дізнався, що Ганс Єнсен та його колеги Отто Гаксель і Хаус Зюсс прийшли до тих же висновків, що і він, вивчаючи та експериментуючи в Гейдельберзі та Гамбурзі. Вони познайомилися в Німеччині у 1950 році і почали співпрацювати наступного року. Результатом стала публікація в 1955 році томи "Елементарна теорія будови ядерної оболонки" Гепперта Майєра і Єнсена. З ранньою смертю Фермі в 1954 році ряд вчених покинули Чикаго, і довгоочікувана і бажана кафедра в Університеті Сан-Дієго в Каліфорнії нарешті з'явилася у Марії. Водночас їй довелося зіткнутися з серйозною проблемою зі здоров'ям, яка вплинула на все її подальше життя. Незважаючи на це, вона продовжувала навчатися і викладати, поки не пішла з життя 20 лютого 1972 року. Її ім'я не таке відоме, як ім'я Ейнштейна чи Гейзенберга, оскільки її дослідження є нішевими і популярними лише в академічних колах, але це не завадило їй, окрім Нобелівської премії з фізики, отримати почесні дипломи коледжів Рассела Сейджа, Маунт Холіока та Сміт-коледжу.

Марія отримує Нобелівську премію з фізики	Марія в компанії короля Швеції Густава VI Адольфа

У 2010 році Поштова служба США вшанувала її пам'ять на наборі марок разом з Мелвіном Келвіном, Асою Грей та Северо Оча.

Dorothy Crowfoot Hodgkin
Laura Bertolotti

Tonka Uzu

Dorothy Crowfoot Hodgkin (Il Cairo 12-05-1910 - Shipston-on-Stour 29-07-1994), biochimica e cristallografa, vinse il Premio Nobel per la Chimica nel 1964 «per la determinazione delle strutture di importanti sostanze biochimiche tramite l'uso di tecniche legate ai raggi X».

Il padre di Dorothy, John Winter Crowfoot, era archeologo, diresse tra l'altro la Scuola di Archeologia di Gerusalemme. Anche la madre, Grace Mary Hood, era appassionata di archeologia e specializzata nello studio dei tessuti antichi oltre a essere un'esperta botanica. Dorothy e le sue tre sorelle trascorrevano molto tempo con i nonni paterni in Inghilterra, ma restavano unite ai genitori da una fitta corrispondenza. In gioventù anche lei si interessò agli scavi aiutando i suoi genitori nella scoperta di una chiesa bizantina nell'allora Transgiordania. Per il suo sedicesimo compleanno, la madre le regalò un libro sulla cristallografia a raggi X di Lawrence Bragg, pioniere nella tecnica che sfrutta la proprietà di diffrazione della luce sui cristalli. Da quella lettura Dorothy capì che la chimica sarebbe stata il suo campo, il suo futuro. Si laureò nel 1932 al Somerville, college femminile di Oxford, i suoi studi vertevano appunto su cristallografia e mineralogia. La preside, Margery Fry, amica di Virginia Woolf e Vanessa Bell, le offrì un posto da ricercatrice in un laboratorio "tutto per sé", ma Dorothy intraprese un dottorato di ricerca a Cambridge, sotto la guida di John Desmond Bernal. Qualche anno dopo, accettò l'incarico a Oxford, diventando tutor, cioè professoressa di chimica. Aveva finalmente l'indipendenza e la stabilità economica che cercava ma l'ambiente di Cambridge le mancava. Nel 1934 Dorothy incontrò, per così dire, l'ormone proteico dell'insulina, scoperto da poco, che rappresentava una grande speranza di salvezza per le persone diabetiche. Tuttavia le strutture dell'epoca erano inadatte per l'analisi di molecole così complesse e lei allora si adoperò nel perfezionare la tecnica della cristallografia proprio per riuscire a ottenere la struttura dell'ormone. Riuscì solo trentacinque anni dopo, nel 1969, grazie all'utilizzo di macchinari più potenti, come i computer, per l'analisi dei dati.

La struttura della penicillina le si svelò nel 1945 quando riuscì a ottenere un'immagine tridimensionale della disposizione degli atomi, concludendo così il lavoro iniziato da Alexander Fleming che l'aveva scoperta accidentalmente. Un fatto rilevante a cui già molte/i scienziate/i stavano lavorando con un approccio chimico, invece lei scelse un approccio fisico e i dati che ottenne permisero di progettare e sintetizzare altri antibiotici. Fu solo il punto di partenza per la scienziata che, a metà degli anni Cinquanta, scoprì la struttura della Cobalamina, nota come Vitamina B12, con la collaborazione di Kenneth Trueblood e P. Galen Lenhert. A causa del grande peso della molecola, lo studio richiese sei anni ma le valse poi il Premio Nobel. Con un numero di atomi pari a centoottantuno (di cui cento differenziati dall'idrogeno), la Vitamina B12 era considerata la molecola più complessa a essere stata analizzata dalla cristallografia. Tra le biomolecole di cui la studiosa determinò la struttura vanno anche ricordati il colesterolo, nel 1937, la lattoglobulina e la ferritina. Nel 1947 era entrata a far parte della Royal Society e, fra i suoi allievi, considerati alla stregua di figli, vi fu anche la futura Premier inglese Margaret Thatcher. Nel 1958 diventò membro dell'American Academy of Arts and Sciences e nel 1965 la regina Elisabetta II le conferì la più alta onorificenza inglese, che solo un'altra donna aveva ricevuto prima di lei, Florence Nightingale, ovvero l'Order of Merit.

Dorothy Crowfoot nutriva da sempre una passione per i Paesi africani che le veniva dalla permanenza nei luoghi nella sua infanzia e dai numerosi viaggi. Anche il matrimonio con Thomas Lionel Hodgkin, medico specializzato in malattie tropicali, figlio di uno storico del mondo africano e arabo, non fece che rafforzare quei suoi interessi. La coppia ebbe due figli e una figlia, che diventarono rispettivamente un matematico, un botanico e un'insegnante di storia. Crebbero nella grande casa di Woodstock Road, da cui partivano le numerose lettere indirizzate a colleghi e studiosi sparsi nel mondo, con cui venivano organizzati incontri e convegni. Nel 1970 la scienziata fondò la Hodgkin Scholarship e la Hodgkin House per favorire il diritto allo studio dei/delle studenti provenienti da Paesi africani e asiatici. Grazie al suo impegno pacifista per promuovere il disarmo e il superamento delle barriere indotte dalla Guerra fredda, fu insignita del Premio Lenin per la pace, nel 1987.

Chiamata affettuosamente in patria "la donna più intelligente d'Inghilterra", la sua modestia le faceva dire che era tutto merito del caso e del talento altrui. A una giornalista affermò con semplicità che per il 90% del tempo aveva avuto a che fare con fallimenti e, occasionalmente, con qualche successo. Eppure, il 10 dicembre 1964, nella Sala dei Concerti a Stoccolma, durante la cerimonia di assegnazione dei Premi Nobel, tra i numerosi uomini invitati, spiccava una donna in abito chiaro: la prima inglese a ricevere il premio in una disciplina scientifica. Per ironia della sorte, dopo una vita spesa nello studio e nella sperimentazione, sul Daily Mail del tempo la notizia apparve in tono minore:«Casalinga di Oxford vince il Premio Nobel».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Dorothy Crowfoot Hodgkin (Le Caire 12-05-1910 - Shipston-on-Stour 29-07-1994), biochimiste et cristallographe, elle a remporté le prix Nobel de chimie en 1964 «pour la détermination des structures de substances biochimiques importantes par l’utilisation de techniques liées aux rayons X».

Le père de Dorothy, John Winter Crowfoot, était archéologue et dirigeait entre autres l’École d’archéologie de Jérusalem. Sa mère, Grace Mary Hood, était également passionnée par l’archéologie et spécialisée dans l’étude des tissus anciens en plus d’être une experte en botanique. Dorothy et ses trois sœurs passaient beaucoup de temps avec leurs grands-parents paternels en Angleterre, mais elles restaient unies à leurs parents par un lien profond. Dans sa jeunesse, elle s’intéressa elle aussi aux fouilles en aidant ses parents à découvrir une église byzantine en Transjordanie. Pour son seizième anniversaire, sa mère lui a offert un livre sur la cristallographie aux rayons X de Lawrence Bragg, pionnier dans la technique qui exploite la propriété de diffraction de la lumière sur les cristaux. De cette lecture, Dorothy comprit que la chimie serait son domaine, son avenir. Diplômée en 1932 du Somerville, collège féminin d’Oxford, elle étudie la cristallographie et la minéralogie. La principale, Margery Fry, amie de Virginia Woolf et Vanessa Bell, lui a offert un poste de chercheuse dans un laboratoire "tout pour elle", mais Dorothy a entrepris un doctorat à Cambridge, sous la direction de John Desmond Bernal. Quelques années plus tard, elle a accepté le poste à Oxford, en devenant tutrice, au juste, professeur de chimie. Elle avait enfin l’indépendance et la stabilité économique qu’elle cherchait, mais l’environnement de Cambridge lui manquait. En 1934, Dorothy a rencontré, pour ainsi dire, l’hormone protéique de l’insuline, récemment découverte, qui représentait l’espoir de gairison pour les personnes diabétiques. Cependant, les structures de l’époque étaient inadaptées pour l’analyse de molécules aussi complexes et elle s’efforça alors de perfectionner la technique de la cristallographie précisément pour réussir à obtenir la structure de l’hormone. Elle ne réussit que trente-cinq ans plus tard, en 1969, grâce à l’utilisation de machines plus puissantes, comme les ordinateurs, pour l’analyse des données.

La structure de la pénicilline a été révélée en 1945 lorsqu’elle a réussi à obtenir une image tridimensionnelle de la disposition des atomes, concluant ainsi le travail commencé par Alexander Fleming qui l’avait découverte accidentellement. Un fait important sur lequel beaucoup de scientifiques travaillaient déjà avec une approche chimique, mais elle a choisi une approche physique et les données qu’elle a obtenues ont permis de concevoir et de synthétiser d’autres antibiotiques. Ce n’était que le point de départ pour la scientifique qui, au milieu des années 1950, découvrit la structure de la cobalamine, connue sous le nom de vitamine B12, avec la collaboration de Kenneth Trueblood et de P. Galen Hertlen. En raison du poids important de la molécule, l’étude a duré six ans, mais elle lui a valu le prix Nobel. Avec un nombre d’atomes égal à cent-quatre (dont cent différenciés par l’hydrogène), la vitamine B12 était considérée comme la molécule la plus complexe à avoir été analysée par cristallographie. Parmi les biomolécules dont elle a déterminé la structure, il faut aussi mentionner le cholestérol, en 1937, la lactoglobuline et la ferritine. En 1947, elle a rejoint la Royal Society et, parmi ses élèves, la future Premier ministre anglaise Margaret Thatcher. En 1958, elle devient membre de l’American Academy of Arts and Sciences et en 1965, la reine Elizabeth II lui décerne la plus haute distinction anglaise, que seule une autre femme avait reçue avant elle, Florence Nightingale, l’Ordre du mérite.

Dorothy Crowfoot avait depuis toujours une passion pour les pays africains qui lui venait de son séjour dans les lieux de son enfance et de ses nombreux voyages. Son mariage avec Thomas Lionel Hodgkin, médecin spécialisé dans les maladies tropicales, fils d’un historien du monde africain et arabe, ne fait que renforcer ses intérêts. Le couple eut deux fils et une fille, qui devinrent respectivement mathématicien, botaniste et professeur d’histoire. Ils grandirent dans la grande maison de Woodstock Road, d’où partaient les nombreuses lettres adressées à des collègues et à des chercheurs du monde entier, avec lesquelles étaient organisées des rencontres et des congrès. En 1970, la scientifique a fondé la Hodgkin Scholarship et la Hodgkin House pour favoriser le droit à l’étude des étudiants des pays africains et asiatiques. Grâce à son engagement pacifiste pour promouvoir le désarmement et le dépassement des barrières induites par la guerre froide, elle a reçu le prix Lénine pour la paix en 1987.

Affectueusement appelée "la femme la plus intelligente d’Angleterre", sa modestie lui faisait dire que c’était tout le mérite du hasard et du talent d’autrui. Elle a simplement affirmé à une journaliste que 90 % du temps, elle avait eu à faire à des échecs et, parfois, à des succès. Et pourtant, le 10 décembre 1964, dans la Salle de Concert de Stockholm, lors de la cérémonie d’attribution des Prix Nobel, parmi les nombreux hommes invités, se distinguait une femme en costume clair : la première anglaise à recevoir le prix dans une discipline scientifique. Ironiquement, après une vie d’étude et d’expérimentation, dans le Daily Mail de l’époque, la nouvelle est apparue sur un ton mineur : «Femme au foyer d’Oxford gagne le prix Nobel».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Dorothy Crowfoot Hodgkin (b. Cairo 12-05-1910 – d. Shipston-on-Stour 29-07-1994), biochemist and crystallographer, won the Nobel Prize in Chemistry in 1964 «for the determination of the structures of important biochemical substances by the use of X-ray-related techniques.»

Dorothy's father, John Winter Crowfoot, was an archaeologist, directing, among other things, the School of Archeology in Jerusalem. Her mother, Grace Mary Hood, was also passionate about archaeology and, in addition to being an expert botanist, specialized in the study of ancient textiles. Dorothy and her three sisters spent a great deal of time with her paternal grandparents in England, but remained connected to her parents by close correspondence. In her youth she also became interested in archeological excavation, helping her parents in the exploration of a Byzantine church in what was then Transjordan. For her sixteenth birthday, her mother gave her a book on X-ray crystallography by Lawrence Bragg, a pioneer in that technique, which exploits the diffraction of energy by crystals. From that reading Dorothy realized that chemistry would be her field, her future. She graduated in 1932 from Somerville, a women's college in Oxford, her studies centering on crystallography and mineralogy. The dean, Margery Fry, a friend of Virginia Woolf and Vanessa Bell, offered Crowfoot a research position in a laboratory "all to herself," but Dorothy began a Ph.D. program at Cambridge, under John Desmond Bernal. A few years later, she accepted the position at Oxford, becoming a tutor, that is, professor of chemistry. She finally had the independence and economic stability she sought, but she missed the Cambridge environment. In 1934 Dorothy encountered the newly discovered protein hormone insulin, which was a great hope of salvation for people with diabetes. However, the facilities of the time were unsuitable for the analysis of such complex molecules, and she then worked at perfecting the technique of crystallography for the purpose of obtaining the structure of the hormone. She succeeded only thirty-five years later, in 1969, by using more powerful resources, such as computers, to analyze the data.

The structure of penicillin was revealed to her in 1945 when she was able to obtain a three-dimensional image of the arrangement of the atoms, thus concluding the work begun by Alexander Fleming, who had discovered it accidentally. Many scientists were already working on the structure of molecules with a chemical approach. She instead chose a physical approach and the data she obtained made it possible to design and synthesize more antibiotics. It was just the starting point for Crowfoot who, in the mid-1950s, discovered the structure of cobalamin, known as Vitamin B12, with the collaboration of Kenneth Trueblood and P. Galen Lenhert. Due to the large weight of the molecule, the study took six years but later earned her the Nobel Prize. With one hundred eighty-one atoms (one hundred of which were hydrogen), Vitamin B12 was considered the most complex molecule to have been analyzed by crystallography. Biomolecules whose structure the scholar determined also include cholesterol, in 1937, and lactoglobulin and ferritin. By 1947 she had joined the Royal Society, and among her students, who she considered to be like children of hers, was the future British Prime Minister Margaret Thatcher. In 1958 she became a member of the American Academy of Arts and Sciences, and in 1965 Queen Elizabeth II bestowed on her the highest British honor, which only one other woman, Florence Nightingale, had received before her, namely the Order of Merit.

Dorothy Crowfoot had always harbored a passion for African countries that came from being in the places of her childhood and from her many travels. Her marriage to Thomas Lionel Hodgkin, a physician specializing in tropical diseases and the son of an historian of the African and Arab world, also strengthened those interests. The couple had two sons and a daughter, who, respectively, became a mathematician, a botanist and a history teacher. They grew up in the family’s large house on Woodstock Road, from which originated many letters addressed to colleagues and scholars scattered around the world, with whom meetings and conferences were organized. In 1970, Crowfoot founded the Hodgkin Scholarship and Hodgkin House to further the right to study for students from African and Asian countries. Because of her pacifist efforts to promote disarmament and overcome Cold War-induced barriers, she was awarded the Lenin Peace Prize in 1987.

Affectionately called "the smartest woman in England," in the UK, her modesty led her to say that it was all a result of chance, and the talents of others. She told a reporter that 90 percent of the time she had dealt with failure and only occasionally some success. Yet, on December 10, 1964, in the Concert Hall in Stockholm, during the Nobel Prize ceremony, a woman in a light suit stood out among the many men invited - the first Englishwoman to receive the prize in a scientific discipline. Ironically, after a lifetime spent in study and experimentation, the news appeared in the British Daily Mail with this headline: "Oxford Housewife Wins Nobel Prize."

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

Dorothy Crowfoot Hodgkin (El Cairo, 12-05-1910/ Shipston-On-Stour, 29-07-1994), bioquímica cristalógrafa, ganó, en 1964, el Premio Nobel de Química «por sus determinaciones por técnicas de rayos X de las estructuras de importantes sustancias biomédicas».

El padre de Dorothy, John Winter Crowfoot, era arqueólogo y, entre otras cosas dignas de mención, dirigió la Escuela de Arqueología de Jerusalen. También su madre, Grace Mary Hood, era una apasionada de arqueología y estaba especializada en el estudio de los tejidos antiguos, además de ser una experta botánica. Dorothy y sus tres hermanas pasaban mucho tiempo con los abuelos paternos, pero se mantenía en contacto con sus padres gracias una densa correspondencia. En su juventud también se interesó por las excavaciones ayudando a sus padres en el descubrimiento de una iglesia bizantina en la entonces Transjordania. Para su decimosexto cumpleaños, su madre le regaló un libro sobre la cristalografía de rayos X de Lawrence Bragg, pionero en la técnica que explota la propiedad de difracción de la luz sobre los cristales. A partir de esa lectura, Dorothy se dio cuenta de que la química sería su campo, su futuro. Se graduó en 1932 en el Somerville College de Oxford, donde estudiaba cristalografía y mineralogía. La directora, Margery Fry, amiga de Virginia Woolf y Vanessa Bell, le ofreció un puesto de investigadora en un laboratorio “solo para ella”, pero Dorothy se doctoró en Cambridge bajo la dirección de John Desmond Bernal. Unos años más tarde, aceptó el puesto en Oxford, convirtiéndose en tutor, es decir, profesora de química. Finalmente tenía la independencia y la estabilidad económica que buscaba, pero extrañaba mucho el entorno de Cambridge. En 1934, Dorothy conoció, por así decirlo, la hormona proteica de la insulina, acabada de descubrir, que representaba una gran esperanza de salvación para las personas diabéticas. Sin embargo, las estructuras de la época eran inapropiadas para el análisis de moléculas tan complejas, así que se dedicó a perfeccionar la técnica de la cristalografía para conseguir la estructura de la hormona. Tuvo éxito solo 35 años después, en 1969, gracias al uso de máquinas más potentes, como las computadoras, para el análisis de datos.

La estructura de la penicilina se le reveló en 1945 cuando logró obtener una imagen tridimensional de la disposición de los átomos, concluyendo así el trabajo iniciado por Alexander Fleming que la había descubierto accidentalmente. Un hecho significativo en el que ya muchas/os científicas/os estaban trabajando con un enfoque químico, en cambio ella eligió un enfoque físico y los datos que obtuvo permitieron diseñar y sintetizar otros antibióticos. Fue solo el punto de partida para la científica que, a mediados de la década de 1950, descubrió la estructura de la cobalamina, conocida como vitamina B12, con la colaboración de Kenneth Trueblood y P. Galen Lenhert. Debido al gran peso de esta molécula, el estudio tardó seis años pero le valió el Premio Nobel. Con un número de átomos de ciento setenta y uno (de los cuales cien se diferenciaban del hidrógeno), la vitamina B12 se consideraba la molécula más compleja en haber sido analizada por la cristalografía. Entre las biomoléculas cuya estructura también determinó, hay que recordar el colesterol, en 1937, la lactoglobulina y la ferritina. En 1947 se incorporó a la Royal Society y, entre sus alumnos, considerados como hijos, también estuvo la futura Presidenta inglesa Margaret Thatcher. En 1958 se convirtió en miembro de la American Academy of Arts and Sciences y en 1965 la reina Isabel II le otorgó el más alto honor inglés, que solo otra mujer había recibido antes, Florence Nightingale, es decir la Orden del Mérito.

Dorothy Crowfoot sentía desde siempre una pasión por los países africanos que venía de una estancia en aquellos lugares durante su infancia y de numerosos viajes. Su boda con Thomas Lionel Hodgkin, médico especializado en enfermedades tropicales, hijo de un historiador del mundo africano y árabe, no hizo más que reforzar esos intereses. La pareja tuvo dos hijos y una hija que se convirtieron respectivamente en un matemático, un botánico y una profesora de historia. Se criaron en la gran casa de Woodstock Road, de donde partían las numerosas cartas dirigidas a colegas y estudiosos de todo el mundo, con los que se organizaban encuentros y conferencias. En 1970 la científica fundó la Hodgkin Scholarship y la Hodgkin House para favorecer el derecho al estudio de los/las estudiantes procedentes de países africanos y asiáticos. Gracias a su compromiso pacifista para promover el desarme y la superación de las barreras inducidas por la Guerra Fría, fue galardonada con el Premio Lenin de la Paz, en 1987.

Llamada cariñosamente en su patria “la mujer más inteligente de Inglaterra”, su modestia le hacía decir que todo era mérito del azar y del talento de los demás. A una periodista le dijo con sencillez que durante el 90% del tiempo había tenido que lidiar con fracasos y, ocasionalmente, con algún éxito. Sin embargo, el 10 de diciembre de 1964, en la Sala de Conciertos de Estocolmo, durante la ceremonia de entrega de los Premios Nobel, entre los numerosos hombres invitados, destacaba una mujer con un traje claro: la primera inglesa en recibir el premio en una disciplina científica. Irónicamente, tras una vida de estudio y experimentación, en el «Daily Mail» de la época, la noticia apareció en tono menor: “Ama de casa de Oxford gana el Premio Nobel”.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Дороті Кроуфут Годжкін (Каїр 12-05-1910 - Шипстон-он-Стур 29-07-1994), жінка-біохімік і кристалограф, отримала Нобелівську премію з хімії в 1964 році «за визначення структури важливих біохімічних речовин за допомогою використання методів, пов'язаних до рентгенівських променів».

Батько Дороті, Джон Вінтер Кроуфут, був археологом, він, серед іншого, керував Єрусалимською школою археології. Її мати, Грейс Мері Гуд, також захоплювалася археологією та спеціалізувалася на вивченні старовинних тканин, а також була ботаніком. Дороті та її три сестри проводили багато часу в Англії зі своїми бабусею та дідусем по батьківській лінії, але вони підтримували зв'язок зі своїми батьками шляхом тісного листування. У юності вона також захопилася розкопками, допомагаючи своїм батькам у відкритті візантійської церкви в тодішній Трансйорданії. На її шістнадцятий день народження мати подарувала їй книгу про рентгенівську кристалографію Лоуренса Брегга, піонера техніки, яка використовує дифракційні властивості світла на кристалах. Прочитавши цей текст, Дороті зрозуміла, що хімія буде її сферою діяльності, її майбутнім. У 1932 році вона закінчила Сомервілль, жіночий коледж в Оксфорді, її дослідження були зосереджені саме на кристалографії та мінералогії. Директор, Марджері Фрай, подруга Вірджинії Вульф і Ванесси Белл, запропонувала їй посаду дослідника в лабораторії, яка була в її розпорядженні, але Дороті вирішила отримати ступінь доктора філософії в Кембриджі під керівництвом Джона Десмонда Бернала. Через кілька років вона прийняла посаду в Оксфорді, ставши тутором, тобто професором хімії. Вона нарешті отримала незалежність та економічну стабільність, яких прагнула, але сумувала за оточенням Кембриджа. У 1934 році Дороті зустріла, так би мовити, нещодавно відкритий білковий гормон інсулін, який був великою надією на порятунок для людей з діабетом. Однак структури того часу були непридатними для аналізу таких складних молекул, і тоді вона працювала над вдосконаленням техніки кристалографії саме для того, щоб мати можливість отримати структуру гормону. Їй це вдалося лише через тридцять п’ять років, у 1969 році, завдяки використанню потужніших механізмів, таких як комп’ютери.

Структура пеніциліну була відкрита їй у 1945 році, коли вона змогла отримати тривимірне зображення розташування атомів, завершивши таким чином роботу, розпочату Олександром Флемінгом, який випадково відкрив її. Відповідний факт, над яким багато вчених уже працювали з хімічним підходом, натомість вона обрала фізичний підхід, і отримані нею дані дозволили розробити та синтезувати інші антибіотики. Це було лише відправною точкою для неї, оскільки в середині 1950-х років вона відкрила структуру кобаламіну, відомого як вітамін В12, у співпраці з Кеннетом Трубладом і П. Галеном Ленгертом. Через велику вагу молекули дослідження тривало шість років, але врешті-решт принесло їй Нобелівську премію. Вітамін В12 зі ста вісімдесяти одним атомом (сто диференційованих воднем) вважався найскладнішою молекулою, проаналізованою за допомогою кристалографії. Серед біомолекул, структуру яких визначила вчена, слід згадати також холестерин, у 1937 р. лактоглобулін і феритин. У 1947 році вона вступила до Королівського товариства, і серед її учнів була також майбутня прем'єр-міністр Англії Маргарет Тетчер. У 1958 році вона стала членом Американської академії мистецтв і наук, а в 1965 році королева Єлизавета II нагородила її найвищою англійською нагородою Order of Merit, яку до неї отримала лише одна жінка, Флоренс Найтінгейл.

Дороті Кроуфут завжди мала пристрасть до африканських країн, яка виникла під час перебування там у дитинстві. Її шлюб із Томасом Лайонелом Ходжкіним, лікарем, що спеціалізується на тропічних хворобах, сином історика з африканського та арабського світу, також посилив ці інтереси. Подружжя народило двох синів і доньку, які стали математиком, ботаніком і вчителем історії. Вони виросли у великому будинку на Вудсток-роуд, звідки надсилалися численні листи до колег і вчених по всьому світу, з якими організовувалися зустрічі та конференції. У 1970 році вчений заснував Hodgkin Scholarship та Hodgkin House для сприяння праву на навчання студентів з африканських та азійських країн. Завдяки її пацифістській відданості сприянню роззброєнню та подоланню бар’єрів, створених холодною війною, вона була нагороджена Ленінською премією миру в 1987 році.

Її ніжно називали на батьківщині «найрозумнішою жінкою Англії», вона зі скромності казала, що це все завдяки випадковості та таланту інших. Репортеру вона просто заявила, що 90% часу стикалася з невдачами, а інколи й з деяким успіхом. І все ж 10 грудня 1964 року в Концерт-холі в Стокгольмі під час церемонії вручення Нобелівської премії серед багатьох запрошених чоловіків виділялася жінка у світлому вбранні: перша англійка, яка отримала премію з наукової дисципліни. За іронією долі, після життя, проведеного в навчанні та експериментах, у тогочасній газеті Daily Mail з’явилася новина в мінорному тоні: «Оксфордська домогосподарка отримує Нобелівську премію».

Nelly Sachs
Laura Candiani

Tonka Uzu

«Per la sua lirica notevole e la scrittura drammatica che interpreta il destino di Israele con forza toccante»

Prima tedesca (ma naturalizzata svedese) a vincere il premio Nobel per la letteratura, era nata a Schöneberg, Berlino, il 10 dicembre 1891, figlia unica di un industriale ebreo che l’avvicinò all’arte e alla poesia, ma aveva un carattere rigido che si mise in conflitto con la giovane Leonie, detta Nelly. L’incontro fatale con la letteratura avvenne quando cominciò a leggere le opere di Selma Lagerlöf, futura premio Nobel, con cui intrecciò un rapporto durato circa trentacinque anni. Nel 1921 inizia a pubblicare i primi racconti, una prova acerba che tuttavia le porta l’apprezzamento dello scrittore Stefan Zweig. Mentre la situazione per la popolazione ebraica si fa sempre più difficile ed è in ristrettezze economiche, decide di abbandonare la Germania e di trasferirsi in Svezia, dove vivrà fino alla morte (Stoccolma, 12 maggio 1970).Nonostante i problemi di salute che la conducono più volte in ospedale psichiatrico, dove viene sottoposta a elettroshock, di fatto inizia una seconda vita, come traduttrice e poeta, mentre approfondisce lo studio dei classici chassidici, della Bibbia, della Kabala e, più in generale, della cultura ebraica da cui trae continui spunti. L’elemento comune a tutta la sua produzione è infatti la tragedia del suo popolo, dall’antico passato al presente, utilizzando un linguaggio intenso e metaforico. Viene ritenuta dalla critica la voce più profonda sulla Shoah, che pure non ha conosciuto personalmente. Nel 1965 ottiene il Premio internazionale per la pace degli editori tedeschi, nel 1966 arriva il premio Nobel, dopo il quale continua a condurre una esistenza semplice e appartata.

In Italia sono state tradotte solo alcune sue opere: Al di là della polvere (del 1961, presso Einaudi nel 1966) e, postume, una antologia contenente liriche tratte dalle varie raccolte, con la cura e traduzione di Ida Porena (Einaudi, 1971), Epitaffi scritti sull’aria (2013), brevi componimenti dedicati ai cari defunti, Lettere dalla notte (2015), scritte subito dopo la morte della madre, in cui si confronta con l’immensa solitudine e crea il parallelo fra il proprio lutto personale e la tragedia della Shoah. Molto interessante il carteggio con il poeta rumeno naturalizzato francese Paul Celan (1920-70), suo amico ed estimatore, dal titolo Corrispondenza (Il melangolo, 1993); era il “fratello nello spirito”, accomunato dal medesimo destino di esule. Il giorno della morte di Nelly Sachs, a Parigi si teneva il funerale dell’amico suicida. Sachs aveva iniziato a comporre poesie all’età di 17 anni e nel 1921 viene pubblicata, con l’aiuto dello scrittore Stefan Zweig, la sua prima raccolta Leggende e Racconti, caratterizzata da un influsso neoromantico, che ruota intorno alle tematiche della natura e della musica. Gradualmente avviene la svolta, a cui danno una spinta determinante l’ascesa del nazismo, le persecuzioni razziali, la Seconda guerra mondiale. Nel 1947 esce il primo libro della nuova maniera, del nuovo stile: In den Wohnungen des Todes (Nelle dimore della morte), a cui seguirono Sternverdunkelung. Gedichte (Le stelle si oscurano) 1949, Eli. Ein Mysterienspiel vom Leiden Israels (Mistero dei dolori di Israele) 1951, Flucht und Verwandlung. Gedichte (Fuga e trasformazione) 1959, Suche nach Lebenden (Alla ricerca dei viventi). Postumo è uscito il volume di liriche Teile dich Nacht (1971). Da segnalare i poemi drammatici Segni sulla sabbia e Incantesimo.

In più occasioni le sue liriche sono divenute ispirazione per composizioni musicali, fra cui quelle dell’italiano Vittorio Fellegara: Zwei Lieder per coro femminile e orchestra (1973-1974). «Tragici, accusatori, illuminanti», così sono stati definiti i suoi versi, dal linguaggio aspro, sottile, emozionale, secondo un suo biografo; la poesia per lei (come per Celan) è stata dunque «un’ancora di salvezza dall’abisso del passato» (P. Hamm). Testi dolorosi, ardui, pungenti, che rispecchiano con finezza la sofferenza di un intero popolo che attraversa la storia, con riferimenti alla propria condizione di espatriata, alla malattia mentale, al ruolo della poesia, e rari sprazzi di luce e di amore. Della poeta, che ha sempre utilizzato la lingua tedesca, poco è stato pubblicato e tradotto in italiano, per lo più grazie all’opera meritoria di Ida Porena, ma vale la pena conoscere alcune liriche emblematiche per avvicinarsi al suo stile, ai suoi temi prediletti, alla sua angoscia esistenziale. Iniziamo con due versi in cui emerge la consapevolezza di una donna sfuggita al destino di morte che la attendeva nella Germania nazista, che altrove però ha trovato una ragione per sopravvivere: «Invece della patria/stringo la metamorfosi del mondo».

Ce qui suit est l’un de ses poèmes les plus célèbres et significatifs, exprimant de manière originale et émouvante toute la douleur qui pèse sur son peuple:

La seguente è una delle sue poesie più celebri e significative, che esprime in modo originale e commovente tutto il dolore che grava sul suo popolo:

Ma chi vi tolse la sabbia dalle scarpe,
quando doveste alzarvi per morire?
La sabbia che Israele ha riportato,
la sabbia del suo esilio?
Sabbia rovente del Sinai,
mischiata a gole di usignoli,
mischiata ad ali di farfalla,
mischiata alla polvere inquieta dei serpenti,
mischiata a grani di salomonica sapienza,
mischiata all’amaro segreto dell’assenzio.

O dita,
che toglieste ai morti la sabbia dalle scarpe,
domani già sarete polvere
nelle scarpe di quelli che verranno!

Da leggere anche la terribile visione, tratta da Nelle dimore della morte, del Coro dei superstiti, di cui lei stessa faceva parte, sentendosi una sopravvissuta. Altri testi, forse meno noti, riguardano la sfera affettiva, i sentimenti, l’individualità, in un serrato dialogo con sé stessa e con l’altro.

(Traduzione di Ida Porena)

«Protetti sono gli amanti
sotto il cielo murato.
Un elemento misterioso gli dà il fiato
e fanno vivere le pietre
e tutto ciò che cresce
trova ormai una patria solo in loro.

Protetti sono gli amanti
e solo per loro gli usignoli continuano a cantare
e non sono morti nella sordità
e la quiete leggera del bosco, i caprioli,
soffrono per loro in mansuetudine.

«Mentre sto qui in attesa/fuori il tempo si strugge nel mare
ma sempre ripreso per gli azzurri capelli/non raggiunge l’eternità -
Nessun amore ancora tra i pianeti/ma già vibra un accordo segreto».
«Il peso svincolato dell’angoscia piangilo tutto
Due farfalle reggono per te il fardello dei mondi
e io metto le tue lacrime in queste parole:
La tua angoscia comincia a rilucere».

Protetti sono gli amanti,
vedono il dolore nascosto del tramonto
sanguinare sul ramo di un salice
e di notte si esercitano sorridendo alla morte,
la quieta morte,
con ogni fonte che stilla in nostalgia».

Viene riportata di seguito la bellissima Protetti sono gli amanti... (da Le stelle si oscurano), sempre grazie alla pregevole traduzione di Ida Porena.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1966 «Pour son lyrique remarquable et son écriture dramatique qui interprète le destin d’Israël avec une force touchante » 

Première allemande (mais naturalisée suédoise) à remporter le prix Nobel de littérature, elle est née à Schöneberg, Berlin, le 10 décembre 1891, fille unique d’un industriel juif qui l’a rapprochée de l’art et de la poésie, mais il avait un tempérament rigide qui se mit en conflit avec la jeune Léonie, appelée Nelly. La rencontre fatale avec la littérature a eu lieu lorsqu’elle a commencé à lire les œuvres de Selma Lagerlöf, futur prix Nobel, avec lequel elle a tissé une relation d’environ trente-cinq ans. En 1921, elle commence à publier les premières nouvelles, une preuve acerbe qui lui apporte cependant l’appréciation de l’écrivain Stefan Zweig. Alors que la situation de la population juive devient de plus en plus difficile et se trouve dans des difficultés économiques, elle décide de quitter l’Allemagne et de s’installer en Suède, où elle vivra jusqu’à sa mort (Stockholm, 12 mai 1970). Malgré les problèmes de santé qui la conduisent plusieurs fois à l’hôpital psychiatrique, où elle est soumise à des électrochocs, elle commence en fait une seconde vie, comme traductrice et poète, tout en approfondissant l’étude des classiques hassidiques, de la Bible, de la Kabala et, plus généralement, de la culture juive dont elle tire des enseignements continus. L’élément commun à toute sa production est en effet la tragédie de son peuple, de l’ancien passé au présent, en utilisant un langage intense et métaphorique. Elle est considérée par la critique comme la voix la plus profonde sur la Shoah, qu’elle n’a pas connue personnellement. En 1965, elle obtient le prix international pour la paix des éditeurs allemands, en 1966 arrive le prix Nobel, après lequel elle continue à mener une existence simple et isolée.

En Italie, seules quelques-unes de ses œuvres ont été traduites : Au-delà de la poussière (1961, chez Einaudi en 1966) et, à titre posthume, une anthologie contenant des lyriques tirées des différentes collections, avec le soin et la traduction d’Ida Porena (Einaudi, 1971), Épitaphes écrites sur l’air (2013)Lettres de la nuit (2015), écrites juste après la mort de sa mère, dans lesquelles elle affronte l’immense solitude et crée le parallèle entre son deuil personnel et la tragédie de la Shoah. Très intéressante la correspondance avec le poète roumain naturalisé français Paul Celan (1920-70), son ami et admirateur, intitulé Corrispondenza (Il melangolo, 1993); c’était le "frère dans l’esprit", uni par le même destin d’exilés. Le jour de la mort de Nelly Sachs, les funérailles de son ami suicidaire ont eu lieu à Paris. Sachs avait commencé à composer des poèmes à l’âge de 17 ans et en 1921, avec l’aide de l’écrivain Stefan Zweig, son premier recueil Légendes et Contes, caractérisé par une influence néo-romantique, tourne autour des thèmes de la nature et de la musique. Peu à peu, le tournant se produit, auquel donnent une impulsion déterminante la montée du nazisme, les persécutions raciales, et la Seconde Guerre mondiale. En 1947 sort le premier livre de la nouvelle manière, du nouveau style : In den Wohnungen des Todes (Dans les demeures de la mort), suivi de Sternverdunkelung. Gedichte (Les étoiles s’obscurcissent) 1949, Eli. Ein Mysterienspiel vom Leiden Israels (Mystère des douleurs d’Israël) 1951, Flucht und Verwandlung. Gedichte (Fuite et Transformation) 1959, Suche nach Lebenden (À la recherche des vivants). Le volume lyrique posthume est sorti Teile dich Nacht (1971).les poèmes dramatiques à signaler Signes sur le sable et Incantation.

À plusieurs reprises, ses opéras sont devenus l’inspiration pour des compositions musicales, dont celles de l’Italien Vittorio Fellegara : Zwei Lieder pour chœur féminin et orchestre (1973-1974). «Tragiques, accusateurs, éclairants», ainsi ont été définis ses vers, au langage âpre, subtil, émotionnel, selon un biographe; la poésie pour elle (comme pour Celan) a donc été «une bouée de sauvetage de l’abîme du passé» (P. Hamm). Des textes douloureux, ardus, piquants, qui reflètent avec finesse la souffrance de tout un peuple qui traverse l’histoire, avec des références à sa propre condition d’expatrié, à la maladie mentale, au rôle de la poésie, et de rares éclats de lumière et d’amour. De la poète, qui a toujours utilisé la langue allemande, peu de temps après a été publié et traduit en italien, principalement grâce à l’œuvre méritoire d’Ida Porena, mais il vaut la peine de connaître quelques lyriques emblématiques pour se rapprocher de son style, de ses thèmes préférés, à son angoisse existentielle. Commençons par deux vers dans lesquels émerge la conscience d’une femme ayant échappé au destin de mort qui l’attendait en Allemagne nazie, mais qui a trouvé ailleurs une raison de survivre : «Au lieu de la patrie/je resserre la métamorphose du monde».

Ce qui suit est l’un de ses poèmes les plus célèbres et significatifs, exprimant de manière originale et émouvante toute la douleur qui pèse sur son peuple:

Mais qui a enlevé le sable de vos chaussures,
quand vous devez vous lever pour mourir ?
Le sable qu’Israël a ramené,
le sable de son exil ?
Sable chaud du Sinaï,
mêlée à des gorges de rossignols,
mélangée à des ailes de papillon,
mélangée à la poussière agitée des serpents,
mélangée à des grains de sagesse salomonique,
Mélangée à l’absinthe amère.

Ou doigts,
que vous enleviez aux morts le sable de leurs chaussures,
demain vous serez déjà poussière 
dans les chaussures de ceux qui viendront !

A lire également la terrible vision, tirée des Maisons de la mort, du Chœur des survivants, dont elle-même faisait partie, se sentant une survivante. D’autres textes, peut-être moins connus, concernent la sphère affective, les sentiments, l’individualité, dans un dialogue étroit avec soi-même et avec l’autre.

« Pendant que je suis ici à attendre / dehors le temps se décompose dans la mer
mais toujours repris pour les cheveux bleus / n’atteint pas l’éternité -
Aucun amour encore entre les planètes/mais déjà vibre un accord secret ».

« Le poids libéré de l’angoisse pleure tout
Deux papillons supportent pour toi le fardeau des mondes
et je mets tes larmes dans ces mots:
Ton angoisse commence à briller».

Ci-dessous, la belle oeuvre Protégé sont les amants... (par Les étoiles s’obscurcissent), toujours grâce à la précieuse traduction d’Ida Porena.

«Protégés sont les amoureux
sous le ciel muré.
Un élément mystérieux lui donne le souffle
et font vivre les pierres
et tout ce qui grandit
Désormais, il ne trouve une patrie qu’en eux.

Protégés sont les amoureux
et pour eux seuls, les rossignols continuent de chanter
et ne sont pas morts dans la surdité
et le calme léger de la forêt, les chevreuils,
Ils souffrent pour eux en douceur.
Protégés sont les amoureux,
voient la douleur cachée du coucher du soleil
saigner sur la branche d’un saule
et la nuit, ils s’entraînent en souriant à la mort,
la mort tranquille,
avec toutes les sources nostalgiques».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Awarded "For her remarkable lyricism and dramatic writing that interprets Israel's fate with touching force."

The first female German (but naturalized Swedish citizen) to win the Nobel Prize in Literature, she was born in Schöneberg, Berlin, on Dec. 10, 1891, the only child of a Jewish industrialist who introduced her to art and poetry, but who had a rigid temperament that came into conflict with the young Leonie, known as Nelly. Her fateful encounter with literature came when she began to read the works of Selma Lagerlöf, a future Nobel laureate, with whom she maintained a friendship that lasted about thirty-five years. In 1921 she began to publish her first short stories, difficult effort that nevertheless brought her the appreciation of writer Stefan Zweig. As the situation for the Jewish population became increasingly difficult, combined with her financial straits, she decided to leave Germany and move to Sweden, where she would live until her death (Stockholm, May 12, 1970).Despite problems that led her several times to a psychiatric hospital, where she was subjected to electroshock, she began a second life, as a translator and poet, while deepening her study of the Hassidic classics, the Bible, the Kabala and, more generally, Jewish culture from which she drew continual insights. Indeed, the common element in all her work is the tragedy of her people, from the ancient past to the present, using intense and metaphorical language. She is considered by critics to be the most profound voice on the Holocaust, even though she did not experience it directly. In 1965 she was awarded the International Peace Prize of the German publishing industry. In 1966 came the Nobel Prize, after which she continued to lead a simple and secluded existence.

Only a few of her works have been translated in Italy: Al di là della polvere (from 1961, at Einaudi in 1966) and, posthumously, an anthology containing poems from her various collections, edited and translated by Ida Porena (Einaudi, 1971), Epitaffi scritti sull’aria (2013), short poems dedicated to deceased loved ones, Lettere dalla notte (2015), written immediately after the death of her mother, in which she confronts immense loneliness and creates the parallel between her own personal mourning and the tragedy of the Shoah/Holocaust. Very interesting is the correspondence with her friend and admirer, the Romanian poet and naturalized Frenchman Paul Celan (1920-70), entitled Correspondence (Il Melangolo, 1993). He was her "brother in spirit," united to her by his same fate as an exile. On the day of Nelly Sachs' death, the funeral of her suicidal friend was being held in Paris. Sachs had begun composing poetry at the age of 17, and in 1921 her first collection Legends and Tales was published with the help of writer Stefan Zweig, characterized by a neo-Romantic influence, revolving around the themes of nature and music. Gradually the turning point occurs, to which the rise of Nazism, racial persecution, and World War II gave a decisive impetus. In 1947 the first book in her new manner, her new style, came out - In den Wohnungen des Todes [In the Houses of Death], which was followed by Sternverdunkelung Gedichte [Eclipse of Stars] (1949, Eli). Ein Mysterienspiel vom Leiden Israels [A Mystery Play of Israel's Sorrows] (1951), Flucht und Verwandlung. Gedichte [Flight and Transformation] (1959), and Suche nach Lebenden [Search for the Living]. The volume of poems Teile dich Nacht (1971) was published posthumously. Of note are the dramatic poems Signs on the Sand and Spell.

On several occasions her poems became inspiration for musical compositions, including those of Italian Vittorio Fellegara – Two Songs for Women's Chorus and Orchestra (1973-1974). "Tragic, accusatory, illuminating," were her verses, with their harsh, subtle, emotional language, according to one of her biographers. Poetry for her (as for Celan) was thus "a lifeline from the abyss of the past" (P. Hamm). Painful, arduous, pungent texts, finely reflecting the suffering of an entire people going through history, with references to her own expatriate status, mental illness, the role of poetry, and rare flashes of light and love. Little work of the poet, who always used the German language, has been published and translated into Italian. What exists in Italian is mostly thanks to the meritorious work of Ida Porena, but it is worth knowing some emblematic lyrics to get closer to her style, her favorite themes, and her existential angst. Let us begin with two lines in which emerges the consciousness of a woman who escaped the fate of death that awaited her in Nazi Germany, who elsewhere, however, found a reason to survive: "Instead of the homeland/ I grasp the metamorphosis of the world."

 The following is one of her most famous and significant poems, expressing in an original and moving way all the pain that burdened her people:

But who was it emptied the sand from your shoes
when you had to stand up and die?
The sand that Israel recalled home,
its wandering sand?
Burning Sand of Sinai,
mixed with the throats of nightingales,
mixed with the wings of butterflies,
mixed with the yearning dust of serpents,
mixed with all the dregs of Solomon’s wisdom
mixed with the bitter drops from the secret of wormwood –

O you fingers
that emptied the sand from the shoes of the Dead,
tomorrow you will be dust
in the shoes of those to come!

Also worth reading is the terrible vision, taken from In the Houses of Death, of the Chorus of Survivors, of which she herself was a member, feeling herself a survivor. Other texts, perhaps less well known, deal with the emotional sphere, feelings, individuality, in a tight dialogue with herself and with each other.

"While I stand here waiting/outside, time melts in the sea.
But always taken back by the blue hair/It does not reach eternity -
no love yet between the planets/But already a secret chord vibrates.
The released weight of anguish cry it all out.
Two butterflies hold for you the burden of worlds
and I put your tears in these words:
your anguish begins to glow."

The beautiful Protected are the Lovers is quoted below... (from The Stars Darken).

Protected are the lovers
under the walled sky.
A mysterious element gives them breath 
and makes the stones live
and everything that grows
now finds a home only in them.

Protected are the lovers
and for them alone the nightingales continue to sing
and are not dead in deafness
and the light stillness of the woods, the deer,
suffer for them in meekness.
Protected are the lovers,
they see the hidden pain of sunset
bleeding on the branch of a willow tree
and at night they practice smiling at death,
the quiet death,
with every fountain weeping in longing.

Traduzione spagnola
Federica Agosta

Premio Nobel de Literatura en 1966. “Por su lírica sobresaliente y su escritura dramática que interpreta el destino de Israel con una fuerza conmovedora”.

Primera mujer alemana (nacionalizada sueca) en ganar el Premio Nobel de Literatura, nació en Schöneberg, Berlín, el 10 de diciembre de 1891, hija única de un industrial judío que la introdujo en el arte y la poesía, un padre cuyo duro carácter colisionó con la joven Leonie, Nelly para todos. Su encuentro fatídico con la literatura ocurrió cuando empezó a leer las obras de Selma Lagerlöf, futura premio Nobel, con la cual entabló una relación que duró aproximadamente treinta y cinco años. En 1921 empezó a publicar sus primeros relatos cortos, una tentativa de juventud que, sin embargo, le valió el aprecio del escritor Stefan Zweig. Mientras la condición de la población judía se veía cada vez más difícil y Nelly pasaba apuros económicos, decidió abandonar Alemania para trasladarse a Suecia, donde vivió hasta su muerte (Estocolmo, 12 de mayo de 1970). A pesar de los problemas de salud que varias veces la llevaron a un hospital psiquiátrico, donde fue sometida a electroshock, de hecho comenzó una segunda vida, como traductora y poeta, mientras iba profundizando en el estudio de los clásicos jasídicos, la Biblia, la Cábala y, en general, la cultura judía, en la que se inspiraba constantemente. El mínimo denominador común de toda su producción es la tragedia de su pueblo, desde el pasado antiguo hasta el presente, por medio de un lenguaje intenso y metafórico. La crítica la considera la voz más profunda acerca de la Shoah, aunque Nelly no la experimentó personalmente. En 1965 recibió el Premio Internacional de la Paz de los editores alemanes, en 1966 llegó el Premio Nobel, tras lo cual siguió llevando una vida simple y apartada.

En español se han traducido La pasión de Israel (1972), En las moradas de la muerte. Poemas (1984), Huida y transformación (1985) y su obra poética completa (Viaje a la transparencia 2009). En sus Cartas desde la noche, escritas inmediatamente después de la muerte de su madre, se enfrenta ante una inmensa soledad y crea el paralelismo entre su propio duelo y la tragedia de la Shoá. Es muy interesante la correspondencia con el poeta rumano nacionalizado francés Paul Celan (1920-70), amigo y admirador suyo, Paul Celan-Nelly Sachs, correspondencia (2007); Paul era el “hermano de espíritu”, unido por el mismo destino de exiliado. El día de la muerte de Nelly Sachs, en París tenía lugar el funeral de su amigo suicida. Sachs había empezado a componer poesías a los 17 años, en 1921 se publicó, con la ayuda del escritor Stefan Zweig, su primera recolección Legenden und Erzählungen (Leyendas y relatos), caracterizada por una influencia neorromántica, inherente a los temas de la naturaleza y de la música. Gradualmente llegó el viraje, al cual dieron un impulso significativo el ascenso del nazismo, la persecución racial y la Segunda Guerra Mundial. En 1947 se publicó el primer libro de su ‘nueva forma’, su ‘nuevo estilo’: In den Wohnungen des Todes (En las moradas de la muerte), al que siguieron Sternverdunkelung. Gedichte (Eclipse estelar) 1949; Eli. Ein Mysterienspiel vom Leiden Israels (Eli) 1951; Flucht und Verwandlung. Gedichte (Huida y transformación) 1959; Suche nach Lebenden (En busca de los vivos). Póstumamente se publicó el volumen de líricas Teile dich Nacht (1971). Destacan los poemas dramáticos Signos en la arena y Hechizo.

En muchas ocasiones sus líricas llegaron a ser la inspiración de composiciones musicales, como las del italiano Vittorio Fellegara: Zwei Lieder per coro femminile e orchestra (1973-1974). “Trágicos, acusadores, iluminadores”, así fueron definidos sus versos, cuyo lenguaje era áspero, sutil y emotivo, según un biógrafo suyo; la poesía para ella (como para Celan) había sido, entonces, “un salvavidas del abismo del pasado” (P. Hamm). Textos dolorosos, ásperos, punzantes, que reflejan con precisión el sufrimiento de todo un pueblo que atraviesa la historia, con referencias a su propia condición de expatriada, a la enfermedad mental, al papel de la poesía, y raros destellos de luz y amor. De esta poeta, que siempre utilizó la lengua alemana, se ha publicado y traducido poco tanto al italiano como al español, pero merece la pena conocer algunos poemas emblemáticos para acercarse a su estilo, a sus temas preferidos y a su angustia existencial. Comencemos con dos líneas en las que emerge la conciencia de una mujer que escapó del destino de muerte que le esperaba en la Alemania nazi, pero que en otro lugar encontró una razón para sobrevivir: “En lugar de la Patria/ sostengo la metamorfosis del mundo”.

El siguiente es uno de sus poemas más famosos y significativos, que expresa de forma original y conmovedora todo el dolor que sufrió su pueblo:

 ¿Quién vació la arena de vuestros zapatos
Cuando debíais levantaros de la muerte?
La arena, la que Israel se llevó a casa,
¿Su arena errante?
Arena ardiente del Sinaí,
Confundida con las gargantas de los ruiseñores,
Confundida con las alas de las mariposas,
Confundida con el ansia de polvo de las serpientes,
Confundida con todo lo que se desprendió de la sabiduría de Salomón,
Confundida con el amargor del ajenjo secreto.

Oh vosotros dedos,
Que vaciasteis la arena de los zapatos de los muertos,
¡Mañana seréis polvo vosotros
en los zapatos de los que han de venir!

Traducción de Javier Tubía, Orbis, 1986.

También merece la pena leer la terrible visión, extraída de En las moradas de la muerte, del Coro de los supervivientes, del que ella misma formó parte, sintiéndose superviviente. Otros textos, quizás menos conocidos, tratan de la esfera emocional, de los sentimientos, de la individualidad, en un estrecho diálogo consigo misma y con el otro, como:

Tras la puerta
Tras la puerta 
Pulsas la cuerda de la ansiedad
Hastaque llegan las lágrimas.
En esa fuente te reflejas.

Traducción de Javier Tubía, cf. [http://faustomarcelo.blogspot.com/2020/03/poemas-de-nelly-sachs.html].

A continuación recogemos el hermoso Se protegen los amantes... (de The Stars Darken):

Se protegen los amantes
tras las murallas del cielo.
Un soplo secreto les infunde espíritu
y ellos traen las piedras a la bendición
y son aún hogar
de todo cuanto crece todavía

Se protegen los amantes
y sólo para ellos gorjean los ruiseñores
y no han muerto bajo la sordera
ni sobre las dulces leyendas de los bosques,
y los corzos sufren por ellos mansamente

Se protegen los amantes
y hallan el dolor oculto del sol de los atardeceres
que sangra en la rama de los sauces
y sonrientes en la noche ensayan el morir
la muerte dulce
en la tristeza que fluye en la nostalgia

Se besarán las cumbres
de los montes
cuando los hombres
abandonen
sus cabañas de la muerte
y coronen
–como un arco iris-
el consuelo de los sietes colores
de una tierra que sangra.  

Traducción de Carlos Morales, Treblinka, Negra leche del alba: Antología de la poesía del Holocausto.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1966 року «За її чудові ліричні та драматичні твори, які зворушливо висвітлюють долю Ізраїлю».

Перша німкеня (натуралізована шведка), яка отримала Нобелівську премію з літератури, вона народилася в Шенеберзі, Берлін, 10 грудня 1891 року, єдина дочка єврейського промисловця, який наблизив її до мистецтва та поезії, але мав жорсткий характер, та вступив у конфлікт з молодою Леоні, відомою як Неллі. Фатальне знайомство з літературою відбулося, коли вона почала читати твори Сельми Лагерлеф, майбутньої лауреатки Нобелівської премії, стосунки з якою тривали близько тридцяти п'яти років. У 1921 році вона почала публікувати свої перші оповідання, гірке випробування, яке, однак, приносить їй хорошу оцінку від письменника Стефана Цвейга. Оскільки ситуація для єврейського населення стає дедалі важчою, вона вирішує залишити Німеччину та переїхати до Швеції, де проживе до своєї смерті (Стокгольм, 12 травня 1970 р.). Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, які кілька разів приводили її до психіатричної лікарні, де її піддавали електрошоку, фактично вона починає друге життя, як перекладач і поет, одночасно поглиблюючи вивчення хасидської класики, Біблії, каббали та , загалом, єврейської культури, з якої вона черпає безперервні ідеї. Спільним елементом для всіх її робіт є трагедія її народу, від давнього минулого до сьогодення, використовуючи інтенсивну та метафоричну мову. Критики вважають її найглибшим голосом про Голокост, хоча вона особисто його не пережила. У 1965 році вона отримує Міжнародну премію миру від німецьких видавців, в 1966 році отримує Нобелівську премію, після чого продовжує вести просте і відлюдне життя.

В Італії було перекладено лише деякі з її творів: Fahrt ins Staublose (1961) і, посмертно, антологію, що містить лірику з різних збірок, відредаговані та перекладені Ідою Пореною (Ейнауді, 1971), Grabschriften in die Luft geschrieben (2013), короткі вірші, присвячені померлим близьким, Briefe der Nelly Sachs (2015), написані відразу після смерті матері, в яких вона стикається з величезною самотністю та створює паралель між своїм особистим плачем і трагедією Шоа. Дуже цікавим є листування з натуралізованим французьким румунським поетом Полем Целаном (1920-70), її другом і шанувальником, він був «братом по духу», об'єднаним однією долею, будучи також вигнанцем. У день смерті Неллі Закс в Парижі відбулися похорони її друга, який покінчив життя самогубством. Закс почала писати вірші у 17 років, і в 1921 році за сприяння письменника Стефана Цвейга була опублікована її перша збірка Legenden und Erzählungen, яка характеризується неоромантичним впливом, який обертається навколо тем природи та музики. Поступово відбувається перелом, вирішальний поштовх до якого надає прихід нацизму, расові переслідування та Друга світова війна. У 1947 році вийшла перша книга нового стилю: В оселях смерті (In den Wohnungen des Todes), за якою послідувала Затемнення зірок (Sternverdunkelung), 1949; Містерія про страждання Ізраїлю (Ein Mysterienspiel vom Leiden Israels) 1951; Втечі й перетворення (Flucht und Verwandlung) 1959; Suche nach Lebenden. Die Gedichte, 1979. Том лірики Teile dich Nacht, Gedichte (1971) був виданий посмертно. Заслуговують на увагу драматичні поеми Знаки на піску» (Zeichen im Sand) та Verzauberung.

Кілька разів її тексти ставали натхненням для створення музичних композицій, у тому числі композицій італійця Вітторіо Феллегара: Zwei Lieder для жіночого хору та оркестру (1973-1974). За словами одного з її біографів, її вірші визначені як «трагічні, звинувачувальні, висвітлюючі» з їх різкою, тонкою, емоційною мовою; тому поезія для неї (як і для Целана) була «рятівним кругом із безодні минулого» (П. Гамм). Болісні, важкі, гострі тексти, які тонко відображають страждання цілого народу в історії, із згадками про їхній стан як емігрантів, про психічну хворобу, про роль поезії та рідкісні спалахи світла та любові. Про поетесу, яка завжди користувалася німецькою мовою, мало опубліковано та перекладено італійською, здебільшого завдяки видатній роботі Іди Порени, але варто знати деякі символічні вірші, щоб наблизитися до її стилю, її улюблених тем, до її екзистенційної муки. Ми починаємо з двох віршів, у яких проявляється усвідомлення жінки, яка уникла долі смерті, що чекала на неї в нацистській Німеччині, але яка деінде знайшла причину жити: «Замість батьківщини / обіймаю метаморфози світу».

Нижче наведено один із найвідоміших і значущих її віршів, який оригінально та зворушливо виражає весь біль, який обтяжує її народ:

Але хто ж пісок забирав з вашого взуття
коли ви повинні були встати щоб померти?
Пісок, який Ізраїль повернув,
пісок свого заслання?
Синайський гарячий пісок,
змішана з горлами солов'їними,
змішаний з крилами метелика,
змішаний з неспокійним пилом змій,
змішаний із зернами соломонової мудрості,
змішаний з гірким секретом абсенту.

Ой пальчики,
які витягали пісок із взуття з мертвих,
завтра ви вже будете пилом
в черевиках тих, хто прийде!

Варто також прочитати жахливе бачення Хору тих, хто вижив, взяте з книги У житлах смерті, частиною якої вона сама була, тому що відчувала себе вижилою. Інші тексти, можливо, менш відомі, стосуються емоційної сфери, почуттів, індивідуальності, у тісному діалозі з самим собою та з іншими.

«Поки я тут чекаю / надворі, час тане в морі 
але завжди підхоплений блакитним волоссям / не досягає вічності- ù
Ще немає кохання між планетами / але таємна угода вже вібрує».ù
«Нестримна вага страждання оплакує все це
Два метелики тримають для тебе тягар світів
і я вкладаю твої сльози в ці слова:
Твоя мука починає сяяти».

Нижче прекрасна Захищені всі закохані... (з Зорі темніють)

«Захищені всі закохані
під замурованим небом.
Таємничий елемент дарує йому подих
і роблять каміння живим
і все, що росте
тепер лише в них знаходить батьківщину.

Захищені всі закохані
і тільки для них продовжують співати солов'ї
і не померли в глухоті
І легка тиша лісу, козулі,
вони терплять за них у лагідності.
Захищені всі закохані,
вони бачать прихований біль заходу сонця
що стікає кров'ю на вербовій гілці
і вночі вправляються посміхатися смерті,
тиха смерть,
з кожного джерела, капає ностальгією».

Betty Williams
Kay McCarthy

Tonka Uzu

«Ogni due o tre ore resuscitiamo il passato, lo rispolveriamo e lo gettiamo in faccia a qualcuno. Io stessa preferisco domani a ieri. Questo premio non è stato assegnato per ciò che si è fatto ma per ciò che si spera di fare in futuro». (Betty Williams)

Elizabeth ("Betty") Smyth era nata il 22 maggio 1943 a Belfast nell'Irlanda del Nord, da una famiglia mista cattolica-protestante-ebrea, ma fu allevata ed educata da cattolica. Il background di Elizabeth era alquanto insolito per una donna che, a quei tempi e in quei luoghi, sviluppasse un'identità cattolica abbastanza convenzionale. Sua madre proveniva da un grande famiglia cattolica sebbene il padre fosse ebreo. Il padre di Betty, macellaio, era invece protestante. Il suo matrimonio con la futura moglie causò l’aggressione e il ripudio da parte del suocero nel cantiere navale di Belfast dove lavorava. Betty frequentò le scuole cattoliche e, come Mairead Corrigan, terminati gli studi, lavorò come segretaria. Nel 1961 sposò Ralph Williams, un presbiteriano inglese impiegato nella marina mercantile che doveva trascorrere lunghi e frequenti periodi lontano dalla famiglia. Betty apprezzava molto l'ottimo stipendio del marito (una cosa rara per quei tempi e per i quartieri di West Belfast) mentre lei stessa svolgeva un secondo lavoro di sera. I suoi due figli avevano cinque e dodici anni quando la famiglia di Mairead Corrigan fu colpita dalla tragedia che le unì e le condusse lungo la strada che valse loro il Premio Nobel per la Pace. Tre nipoti di Mairead furono infatti investiti e uccisi da un'auto il cui guidatore, militante dell'esercito repubblicano, era stato colpito dal fuoco di un soldato. Nonostante le atrocità terroristiche che segnarono mesi di attività aggressiva da parte dell’esercito nelle zone cattoliche, seguite da ulteriori efferatezze, Williams arrivò gradualmente a vedere i partecipanti al conflitto ― soldati, paramilitari e le loro vittime ― come esseri umani sfortunati intrappolati in una tragedia con radici che risalivano ad un periodo precedente alla loro nascita.

Diversi anni prima della tragedia della famiglia Corrigan-Maguire, Williams era rimasta inorridita dal graduale abbandono da parte dei suoi vicini di qualsiasi rispetto per la vita degli altri esseri umani. I paramilitari, per quanto indegni come persone e per quanto discutibili fossero le loro motivazioni, erano diventati eroi presso gran parte del popolo; assiomaticamente tutta la polizia e i soldati erano allora diventati nemici anonimi da annientare a vista. Vivendo in prossimità al cuore della lotta ad Andersonstown, fu sconvolta dalla vacuità degli slogan tribali dei paramilitari e dall'aggressività cieca e sconsiderata delle loro tattiche. Come Corrigan, Williams non proveniva da una famiglia dalla forte tradizione repubblicana per cui aveva la capacità di leggere tra le righe delle parole d'ordine degli uomini armati e vedere oltre le loro facili giustificazioni anche delle barbarie più atroci. A differenza di Corrigan, la cui mente le consentiva di lavorare ancora in stretta armonia con la Chiesa cattolica, la profonda fede in Dio di Betty Williams era caratterizzata da una visione alquanto disillusa della Chiesa nella quale era stata allevata. Era turbata dall'apparente incapacità della Chiesa di stare al passo con i bisogni della gente comune e dal suo rifiuto di opporsi con maggiore chiarezza al comportamento moralmente discutibile sia dei paramilitari che dell'establishment. Era sdegnata dalla prevalenza della tradizione patriarcale evidente anche nella Belfast tormentata dal conflitto, dagli onnipresenti doppi standard e dall'accettazione passiva da parte delle donne di questa situazione. Il movimento per la pace e i suoi obiettivi, tuttavia, nonostante la sua leadership e i membri fossero prevalentemente femminili, non era femminista. Era stato fondato e promosso a causa di una urgenza ben diversa.

A differenza di Corrigan, che aveva esperienza di lavoro intercomunitario in una associazione cattolica, Betty era incerta se assumere un ruolo attivo e quale forma dovesse assumere la sua eventuale partecipazione. Tuttavia, non fu meno colpita di Corrigan o della popolazione di West Belfast dal conflitto e dalle condizioni che i troubles (disordini) creavano. In un ambiente di tale instabilità, molte persone, Betty compresa, agivano e reagivano secondo le circostanze contingenti piuttosto che in base a nozioni ideologiche e princìpi astratti. Prima di entrare a far parte del movimento pacifista, fu brevemente membro dell'Ira (1972). Successivamente riuscì a convincere diversi uomini ad abbandonare il repubblicanesimo, trasportò un paramilitare ferito in salvo nella Repubblica irlandese, pregò e confortò un soldato britannico morente. Conobbe anche un periodo di ribellione quando scagliava insulti contro i giovani soldati inglesi in servizio nella città. Durante i disordini settari dell’estate del 1969 la casa nuova di sua sorella era stata incendiata da una folla protestante, e lei stessa erroneamente arrestata e detenuta come terrorista (un'esperienza piuttosto frequente in Irlanda del Nord). Durante i disordini due dei suoi cugini furono uccisi, uno dai repubblicani, l'altro dai lealisti. . Con Mairead Corrigan fondò e si impegnò nel movimento Peace People. Nel 1976 il Premio Nobel per la Pace fu assegnato congiuntamente a lei e a Mairead Corrigan «per i coraggiosi sforzi nel fondare un movimento per porre fine al violento conflitto in Irlanda del Nord».

Quando il suo matrimonio con Ralph Williams fu sciolto nel 1981, si trasferì in Florida, dove sposò un uomo d'affari, James Perkins, nel dicembre 1982. Negli Stati Uniti fu a capo della Global Children's Foundation e presidente del World Center of Compassion for Children International. È stata anche presidente dell'Institute for Asian Democracy di Washington DC. e membro del Peace Jam. Ha tenuto numerose conferenze su temi di pace, istruzione, comprensione interculturale e interreligiosa, antiestremismo e diritti dell'infanzia. È stata membro fondatrice del Nobel Laureate Summit, che si tiene annualmente dal 2000. Nel 2004 è tornata a vivere a Belfast e due anni dopo ha fondato la Nobel Women's Initiative insieme alle altre premiate per la pace Mairead Corrigan Maguire, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Jody Williams e Rigoberta Menchú Tum. Queste sei donne, in rappresentanza dell’America del Nord e del Sud, del Medio Oriente, dell'Europa e dell'Africa, hanno messo le loro esperienze a disposizione di una lotta congiunta per la pace, la giustizia e l'uguaglianza. L'obiettivo è di contribuire a rafforzare il lavoro svolto a sostegno dei diritti delle donne in tutto il mondo. Nella sua città d'origine è morta il 17 marzo 2020, all'età di 76 anni.

Sua Santità il Dalai Lama e Betty Williams al XI ... Pace a Roma, in Italia, il 14 dicembre 2014		Progetto della Città della Pace per bambini in Basilicata - Copia

Traduzione francese
Guenoah Mroue

« Toutes les deux ou trois heures, nous ressuscitons le passé, nous le dépoussiérons et nous le jetons au visage de quelqu’un. Je préfère moi-même demain à hier. Ce prix n’a pas été décerné pour ce que vous avez fait, mais pour ce que vous espérez faire à l’avenir». (Betty Williams)

Elizabeth ("Betty") Smyth est née le 22 mai 1943 à Belfast, en Irlande du Nord, d’une famille mixte catholique-protestante-juive, mais a été élevée et éduquée par des catholiques. Le contexte d’Elizabeth était assez inhabituel pour une femme qui, à l’époque et dans ces lieux, développait une identité catholique assez conventionnelle. Sa mère venait d’une grande famille catholique bien que son père fût juif. Le père de Betty, boucher, était protestant. Son mariage avec sa future épouse a provoqué l’agression et la répudiation de son beau-père au chantier naval de Belfast où il travaillait. Betty fréquente les écoles catholiques et, comme Mairead Corrigan, après ses études, travaille comme secrétaire. En 1961, elle épousa Ralph Williams, un presbytérien anglais employé dans la marine marchande qui devait passer de longues et fréquentes périodes loin de sa famille. Betty appréciait beaucoup l’excellent salaire de son mari (ce qui était rare à l’époque et dans les quartiers de West Belfast) alors qu’elle-même faisait un second travail le soir. Ses deux enfants avaient cinq et douze ans quand la famille de Mairead Corrigan fut frappée par la tragédie qui les unit et les conduisit sur le chemin qui leur valut le prix Nobel de la Paix. Trois petits-enfants de Mairead furent en effet renversés et tués par une voiture dont le conducteur, militant de l’armée républicaine, avait été abattu par un soldat. Malgré les atrocités terroristes qui marquèrent des mois d’activité agressive de l’armée dans les zones catholiques, suivies d’autres atrocités, Williams arriva progressivement à voir les participants au conflit soldats, les paramilitaires et leurs victimes en tant qu’êtres humains malheureux pris au piège dans une tragédie dont les racines remontent à une période antérieure à leur naissance.

Plusieurs années avant la tragédie de la famille Corrigan-Maguire, Williams avait été horrifiée par l’abandon progressif par ses voisins de tout respect pour la vie des autres êtres humains. Les paramilitaires, bien qu’indignes en tant que personnes et aussi discutables que fussent leurs motivations, étaient devenus des héros auprès d’une grande partie du peuple; axiomatiquement toute la police et les soldats étaient alors devenus des ennemis anonymes à anéantir à vue. Vivant à proximité du cœur de la lutte à Andersonstown, elle fut bouleversée par la vacuité des slogans tribaux des paramilitaires et l’agressivité aveugle et inconsidérée de leurs tactiques. Comme Corrigan, Williams ne venait pas d’une famille à la forte tradition républicaine pour laquelle elle avait la capacité de lire entre les lignes des mots d’ordre des hommes armés et de voir au-delà de leurs justifications faciles même des barbaries les plus atroces. Contrairement à Corrigan, dont l’esprit lui permettait encore de travailler en étroite harmonie avec l’Église catholique, la profonde foi en Dieu de Betty Williams était caractérisée par une vision quelque peu désenchantée de l’Église dans laquelle elle avait été élevée. Elle était troublée par l’incapacité apparente de l’Église à suivre les besoins des gens ordinaires et son refus de s’opposer plus clairement au comportement moralement discutable des paramilitaires et de l’establishment. Elle était indignée par la prédominance de la tradition patriarcale évidente, même dans la ville de Belfast tourmentée par le conflit, par les doubles normes omniprésentes et par l’acceptation passive de cette situation par les femmes. Le mouvement pour la paix et ses objectifs, cependant, malgré son leadership et ses membres majoritairement féminins, n’était pas féministe. Il avait été fondé et promu en raison d’une urgence bien différente.

Contrairement à Corrigan, qui avait une expérience de travail intercommunautaire dans une association catholique, Betty était incertaine de savoir si elle devait jouer un rôle actif et quelle forme devait prendre sa participation éventuelle. Cependant, elle n’a pas été moins touchée que Corrigan ou la population de West Belfast par le conflit et les conditions que les troubles créaient. Dans un environnement aussi instable, beaucoup de gens, y compris Betty, agissaient et réagissaient selon des circonstances contingentes plutôt que sur des notions idéologiques et des principes abstraits. Avant de rejoindre le mouvement pacifiste, elle fut brièvement membre de l’IRA (1972). Elle réussit ensuite à convaincre plusieurs hommes d’abandonner le républicanisme, transporte un paramilitaire blessé à l’abri dans la République d’Irlande, prie et réconforte un soldat britannique mourant. Elle connut également une période de rébellion lorsqu’elle lança des insultes contre les jeunes soldats anglais en service dans la ville. Pendant les troubles sectaires de l’été 1969, la nouvelle maison de sa sœur avait été incendiée par une foule protestante, elle-même arrêtée à tort et détenue comme terroriste (une expérience assez fréquente en Irlande du Nord).

Pendant les troubles, deux de ses cousins ont été tués, l’un par les républicains, l’autre par les loyalistes. . Avec Mairead Corrigan, elle fonde et s’engage dans le mouvement Peace People. En 1976, le Prix Nobel de la Paix lui a été décerné conjointement avec Mairead Corrigan «pour ses efforts courageux pour avoir créer un mouvement pour mettre fin au violent conflit en Irlande du Nord». Lorsque son mariage avec Ralph Williams a été dissous en 1981, elle a déménagé en Floride, où elle a épousé un homme d’affaires, James Perkins, en décembre 1982. Aux États-Unis, elle dirige la Global Children’s Foundation et préside le World Center of Compassion for Children International. Elle a également été présidente de l’Institut pour la démocratie asiatique de Washington DC. et membre du Peace Jam. Elle a tenu de nombreuses conférences sur les thèmes de la paix, de l’éducation, de la compréhension interculturelle et interreligieuse, de l’anti-extrémisme et des droits de l’enfant. Elle a été membre fondatrice du Nobel Laureate Summit, qui se tient chaque année depuis 2000. En 2004, elle revient vivre à Belfast et, deux ans plus tard, fonde la Nobel Women’s Initiative avec les lauréates du prix Mairead Corrigan Maguire, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Jody Williams et Rigoberta Menchú Tum. Ces six femmes, représentant l’Amérique du Nord et du Sud, le Moyen-Orient, l’Europe et l’Afrique, elles ont mis leurs expériences à la disposition d’une lutte commune pour la paix, la justice et l’égalité. L’objectif est de contribuer à renforcer le travail accompli en faveur des droits des femmes dans le monde entier. Dans sa ville d’origine, elle est décédée le 17 mars 2020, à l’âge de 76 ans.

Sa Sainteté le Dalaï Lama et Betty Williams au XI... Paix à Rome, Italie le 14 décembre 2014		Projet de la Cité de la Paix pour les enfants en Basilicate - Copie

Traduzione inglese
Syd Stapleton

«Every two or three hours we resurrect the past, dust it off and throw it in someone's face. Myself, I prefer tomorrow to yesterday.This prize was not awarded for what one had done but for what one hopes to do in the future».

Elizabeth (“Betty”) Williams, née Smyth, born on the 22nd of May 1943 in Belfast Northern Ireland into a mixed Catholic-Protestant-Jewish family, was raised as a Catholic. The background of Elizabeth Smyth, was somewhat unusual for a woman who developed a largely conventional Catholic identity. Her mother came from a large Catholic though her father was Jewish. Betty's father, a butcher, was a Protestant. His marriage to Betty's mother led to his father being attacked and ostracized in the Belfast shipyard where he worked. Betty attended Catholic schools and, like Mairead Corrigan, left to become a secretary. In 1961, she married Ralph Williams, an English Presbyterian who worked in the merchant marine. His job required him to spend long and frequent periods away from his family. Betty appreciated the excellent salary (a rare thing in West Belfast) her husband earned and, fond of variety as she was, she took evening work in addition to her regular daytime job. Her two children were five and twelve at the time when Mairead Maguire’s family was struck by the tragedy which brought Mairead Corrigan and Betty Williams together and led them down the pathway that won them the Nobel Peace Prize. Despite the never-ending pattern of terrorist atrocity followed by months of aggressive army activity in the locality, followed by a further atrocity, Williams gradually came to see the participants in the conflict—soldiers, paramilitaries, and their victims—simply as unfortunate human beings caught up in a tragedy that had largely been made before any of them had been born.

Several years before the Maguire tragedy, Williams had become horrified at the gradual abandonment by her neighbours of any regard for the lives of fellow human beings. Paramilitaries, however personally unworthy and however questionable their motives, had become heroes; axiomatically all police and soldiers had become anonymous enemies to be destroyed on sight. Close to the localized heart of the struggle in Andersonstown, she was dismayed at the emptiness of the paramilitaries' tribal slogans and the blind unthinking aggression of their tactics. Like Corrigan, Williams came from no strong Republican family tradition and so had the ability to see through the theoretical catchwords of the gunmen and beyond their facile justifications of even the most heinous atrocities. Unlike Corrigan, whose critical mind yet allowed her to work in close harmony with the Catholic Church, Betty Williams' deep faith in God was qualified by a somewhat disillusioned view of the Church in the teachings of which she was reared. She was disturbed by the apparent failure of the Church to keep pace with modern human needs, and by its refusal to be more vocal in opposing the morally questionable behaviour of both the paramilitaries and the establishment. She was irritated by the prevalence of patriarchalism even in strife-ridden Belfast, by the ubiquitous double standards, and by women's passive acceptance of this state of affairs. The peace movement and its aims, however, despite its mainly female leadership and predominantly female membership, transcended feminism. Survival made for a different kind of urgency.

Unlike Corrigan, who had experience of cross-community work through her religious affiliations, Betty was uncertain whether to take an active role in events and what form that activity should take. She was, however, no less affected than Corrigan or anyone else in West Belfast by the conflict and the conditions created by it. In an unstable environment like that, many people, including Betty, acted and reacted according to the circumstances rather than on the basis of ideology and principles. Before , becoming involved in the peace movement, was a member of the Ira for a very short time (1972). Later she successfully persuaded several local men to forsake Republicanism, transported a wounded paramilitary to safety in the Irish Republic, prayed with and comforted a dying British soldier, and went through a period in which she hurled abuse at even inoffensive soldiers on duty. Her sister's new home was burned by a Protestant mob during the summer disturbances of 1969, and she herself was mistakenly arrested and detained as a terrorist (arather frequent experience in Northern Ireland). Two of her cousins were killed during the "troubles"; one by Republicans, the other by Loyalists. With Mairead Corrigan she founded and acted in the Peace People movement. The 1976 the Nobel Peace Prize was awarded jointly to her and Mairead Corrigan «for the courageous efforts in founding a movement to put an end to the violent conflict in Northern Ireland».

When her marriage with Ralph Williams was dissolved in 1981 she moved to Florida, where she married a businessman, James Perkins, in December 1982. While living in the Usa she headed the Global Children's Foundation and was the President of the World Centre of Compassion for Children International. She was also the Chair of Institute for Asian Democracy in Washington D.C. and a member of Peace Jam. She lectured widely on topics of peace, education, inter-cultural and inter-faith understanding, anti-extremism, and children’s rights. She was a founding member of the Nobel Laureate Summit, which has taken place annually since 2000. In 2006, she co-founded the Nobel Women's Initiative along with Nobel Peace Laureates Mairead Corrigan Maguire, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Jody Williams and Rigoberta Menchú Tum. These six women, representing North and South America, the Middle East, Europe and Africa, brought together their experiences in a united effort for peace with justice and equality. It is the goal of the Nobel Women's Initiative to help strengthen work being done in support of women's rights around the world. In 2004, she returned to Belfast where she died on the 17th of March 2020, at the age of 76.

His Holiness the Dalai Lama and Betty Williams at the XI...Peace in Rome, Italy on December 14, 2014		Project of the City of Peace for children in Basilicata

Traduzione spagnola
Erika Incatasciato

“Cada dos o tres horas resucitamos el pasado, lo desempolvamos y lo echamos en cara a alguien. Yo misma prefiero el mañana al ayer. Este premio no fue otorgado por algo que se ha hecho sino por aquello que se espera que se haga en el futuro”.

Elizabeth (“Betty”) Smyth nació el 22 de mayo de 1943 en Belfast, Irlanda del Norte, en una familia mixta católica-protestante-judía, pero fue criada y educada como católica. Con el trasfondo de Elizabeth insólito para que una mujer desarrollara, en aquellos tiempos y lugares, una identidad católica más bien convencional. Su madre se educó en una familia católica numerosa, si bien hija de padre judío. El padre de Betty, carnicero, en cambio, era protestante. Su boda con su futura esposa le causó una agresión del futuro suegro y su repudio en el astillero de Belfast donde trabajaba. Betty asistió a un colegio católico y, como Mairead Corrigan, al concluir sus estudios, trabajó como secretaria. En 1961 se casó con Ralph Williams, un presbiteriano inglés empleado en la Marina Mercante que tenía que pasar largos y frecuentes periodos lejos de su familia. Betty apreciaba mucho el buen salario de su esposo (algo raro en aquella época y en los barrios del oeste de Belfast) a la vez que ella misma tenía un segundo trabajo por la noche. Cuando su dos hijos tenían cinco y doce años, la familia de Mairead Corrigan sufrió una tragedia que las unió y las llevó por el camino que les valió el Premio Nobel de la Paz. En efecto, tres sobrinos de Mairead murieron atropellados por un coche, cuyo conductor, miembro del ejército republicano, había sido alcanzado por el tiro de un soldado. A pesar de las atrocidades terroristas que marcaron varios meses de actividades agresivas por parte del ejército en los barrios católicos, seguidas de otras barbaridades, Williams llegó a ver gradualmente a los participantes en el conflicto –soldados, paramilitares y sus víctimas– como seres humanos desafortunados y atrapados en una tragedia, cuyas raíces se remontaban a un periodo anterior a su propio nacimiento.

Distintos años antes de la tragedia de la familia Corrigan-Maguire, Williams se había ido horrorizando por el abandono gradual por parte de sus vecinos de cualquier respeto por la vida de otros seres humanos. Los paramilitares, por más indignos como personas y por más cuestionables que fueran sus motivaciones, se convirtieron en héroes para la mayoría de la población; incontrovertiblemente toda la policía y los soldados eran los enemigos anónimos a los que había que aniquilar. Viviendo en proximidad del corazón de la lucha, en Andersontown, se sintió abrumada por la fatuidad de los eslóganes tribales de los paramilitares y por la agresividad ciega e imprudente de sus tácticas. Al igual que Corrigan, Williams no procedía de una familia de sólida tradición republicana por lo que podía leer entre líneas las consignas de los hombres armados y mirar más allá de sus fáciles justificaciones e incluso de sus barbaridades más atroces. A diferencia de Corrigan, cuya mente le permitía seguir trabajando en armonía con la Iglesia católica, la profunda fe de Betty Williams en Dios se caracterizaba por una visión bastante desilusionada de la Iglesia en la cual se había criado. La aturdía la aparente incapacidad de la Iglesia de comprender las necesidades de la gente común de aquel entonces y su rechazo a oponerse con mayor claridad a la conducta moralmente cuestionable tanto de los paramilitares como de la clase dirigente. Estaba indignada por la prevalencia de la tradición patriarcal también evidente en la Belfast atormentada por el conflicto, por los omnipresentes dobles estándares y por la aceptación pasiva de dicha condición por parte de las mujeres. Sin embargo, el movimiento por la paz y sus objetivos, a pesar de su liderazgo y de sus componentes que en su mayoría eran mujeres, no era feminista. Había sido fundado y promovido debido a una urgencia muy distinta.

Al contrario de Corrigan que tenía experiencia en el trabajo intercomunitario en una asociación católica, Betty no estaba segura de si asumir un papel activo ni de cuál podía ser la forma más indicada en el caso de participar. Sin embargo, no se vio menos afectada que Corrigan o que la población del Oeste de Belfast por el conflicto y por las condiciones creadas por los disturbios. En un entorno tan instable, muchas personas, incluso Betty, actuaban y reaccionaban según las circunstancias contingentes en lugar de basarse en conceptos ideológicos y principios abstractos. Antes de entrar en el Movimiento por la Paz, fue por poco tiempo miembro del IRA (1972). Luego, fue capaz de convencer a varios hombres para que abandonaran el republicanismo, llevó a salvo un paramilitar herido a la República de Irlanda, consoló un soldado británico moribundo y rezó con él. Vivió una fase de rebeldía en la que lanzaba insultos contra los jóvenes soldados británicos de servicio en la ciudad. Durante los disturbios del verano del 1969 la multitud protestante dio fuego a la nueva casa de su hermana, y ella misma fue erróneamente arrestada como terrorista (hecho bastante frecuente en la Irlanda del Norte). Además, durante los disturbios, dos de sus primos fueron asesinados, uno por los republicanos y el otro por los conservadores. Junto a Mairead Corrigan fundó y se involucró en la organización Gente por la Paz. En 1976 el Premio Nobel de la Paz fue otorgado conjuntamente a Betty Williams y Mairead Corrigan “por sus valientes esfuerzos en la fundación del movimiento para terminar con los violentos conflictos en la Irlanda del Norte”.

Al divorciarse de Ralph Williams en 1981, Betty se trasladó a Florida donde se casó con un empresario, James Perkins, en diciembre de 1982. En Estados Unidos dirigió la fundación Global Children y fue presidenta del World Center of Compassion for Children International. Además, fue presidenta del Institute for Asian Democracy de Washington D.C., y componente del Peace Jam. Impartió numerosas conferencias sobre los temas de la paz, la educación, la comprensión intercultural e interreligiosa, contra el extremismo y a favor de los derechos de los menores. Fue fundadora del Nobel Laurate Summit que se celebra anualmente desde el año 2000. En 2004 volvió a vivir a Belfast y dos años después fundó la Nobel Women’s Initiative junto con otras mujeres premiadas por la paz: Mairead Corrigan Maguire, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Jody Williams y Rigoberta Menchú Tum. Estas seis mujeres, en representación de América del Norte y del Sur, Oriente Medio, Europa y Africa, brindaron sus experiencias a una lucha conjunta por la paz, la justicia y la igualdad. Su meta era contribuir a reforzar los esfuerzos realizados a favor de los derechos de las mujeres en todo el mundo. Betty Williams murió en su ciudad natal el 17 de marzo de 2020 a la edad de 76 años.

Su Santidad el Dalai Lama y Betty Williams en el XI...Paz en Roma, Italia, el 14 de diciembre de 2014		Proyecto de la Ciudad de la Paz para los niños en Basilicata

Traduzione ucraina
Alina Petelko

"Кожні дві-три години ми воскрешаємо минуле, стираємо з нього пил і кидаємо комусь в обличчя. Я сам віддаю перевагу завтрашньому дню перед вчорашнім. Ця премія присуджується не за те, що людина зробила, а за те, що вона сподівається зробити в майбутньому".

Елізабет ("Бетті") Сміт народилася 22 травня 1943 року в Белфасті, Північна Ірландія, у змішаній католицько-протестантсько-єврейській родині, але виховувалася і навчалася як католичка. Походження Єлизавети було досить незвичним для жінки в ті часи і в тих місцях, щоб розвинути досить традиційну католицьку ідентичність. Її мати походила з багатодітної католицької родини, хоча батько був євреєм. Батько Бетті, м'ясник, був протестантом. Його одруження з майбутньою дружиною призвело до того, що його тесть напав на нього і відмовився від нього на верфі в Белфасті, де він працював. Бетті відвідувала католицькі школи і, як і Майред Корріган, закінчила навчання та працювала секретарем. У 1961 році вона вийшла заміж за Ральфа Вільямса, англійського пресвітеріанця, який працював на торговому флоті і був змушений часто і надовго відлучатися від сім'ї. Бетті дуже цінувала відмінну зарплату свого чоловіка (рідкісне явище для тих часів і для районів Західного Белфасту), в той час як сама вона вечорами працювала на другій роботі. Двом її синам було п'ять і дванадцять років, коли сім'ю Мейрід Корріган вразила трагедія, яка об'єднала їх і привела на шлях, що приніс їм Нобелівську премію миру. Троє онуків Мейріда були фактично збиті і вбиті автомобілем, водій якого, бойовик Республіканської армії, потрапив під вогонь солдатів. Незважаючи на терористичні звірства, якими ознаменувалися місяці агресивних дій армії в католицьких районах, що супроводжувалися подальшими огидними діями, Вільямс поступово прийшов до розуміння того, що учасники конфлікту - солдати, воєнізовані формування та їхні жертви - є нещасними людьми, які опинилися в пастці трагедії, коріння якої сягає часів, що передували їхньому народженню.

За кілька років до трагедії сім'ї Корріган-Магуайр, Вільямс була нажахана тим, що її сусіди поступово втрачають будь-яку повагу до життя інших людей. Воєнізовані формування, якими б негідними людьми вони не були і якими б сумнівними не були їхні мотиви, стали героями серед більшості людей; аксіомою стало те, що всі міліціонери та солдати стали анонімними ворогами, яких слід знищувати на місці. Живучи в самому центрі боротьби в Андерсонстауні, вона була шокована порожнечею племінних гасел воєнізованих формувань та сліпою і безоглядною агресивністю їхньої тактики. Як і Корріган, Вільямс не походила з родини з сильними республіканськими традиціями, тому вона мала здатність читати між рядків гасел бойовиків і бачити за їхніми легкими виправданнями навіть найогидніші варварства. На відміну від Корріган, чий розум все ще дозволяв їй працювати в тісній гармонії з Католицькою Церквою, глибока віра в Бога Бетті Вільямс характеризувалася дещо розчарованим поглядом на Церкву, в якій вона була вихована. Вона була стурбована очевидною нездатністю Церкви йти в ногу з потребами простих людей і її відмовою більш чітко виступати проти морально сумнівної поведінки як воєнізованих формувань, так і істеблішменту. Її обурило переважання патріархальних традицій, які проявляються навіть у охопленому конфліктом Белфасті, повсюдне застосування подвійних стандартів та пасивне прийняття жінками такої ситуації. Однак рух за мир та його цілі, хоча його керівництво та учасники були переважно жіночої статі, не були феміністичними. Він був заснований і просувався через зовсім іншу нагальність.

На відміну від Коррігана, який мав досвід міжгромадської роботи в католицькому об'єднанні, Бетті не була впевнена, чи варто їй брати активну участь і в якій формі. Однак вона не менше, ніж Корріган чи мешканці Західного Белфасту, постраждала від конфлікту та умов, які він створив. В умовах такої нестабільності багато людей, в тому числі і Бетті, діяли і реагували відповідно до випадкових обставин, а не ідеологічних уявлень і абстрактних принципів. До приєднання до пацифістського руху вона недовго була членом організації "Іра" (1972). Пізніше йому вдалося переконати кількох чоловіків відмовитися від республіканізму, перевезти пораненого воєначальника в безпечне місце в Ірландській Республіці, а також помолитися і втішити вмираючого британського солдата. Він також пережив період бунту, коли кидався з образами на молодих британських солдатів, які служили в місті. Під час сектантських заворушень влітку 1969 року новий будинок її сестри був підпалений протестантським натовпом, а сама вона помилково заарештована і утримувалася під вартою як терористка (що є поширеним явищем у Північній Ірландії). Під час заворушень було вбито двох її двоюрідних братів, одного - республіканцями, іншого - лоялістами. Разом з Мейрід Корріган заснував та долучився до руху "Люди миру". У 1976 році Нобелівська премія миру була присуджена їй спільно з Майред Корріган "за їхні мужні зусилля у заснуванні руху за припинення насильницького конфлікту в Північній Ірландії".

Після розірвання шлюбу з Ральфом Вільямсом у 1981 році вона переїхала до Флориди, де у грудні 1982 року вийшла заміж за бізнесмена Джеймса Перкінса. У США очолювала Глобальний дитячий фонд та була президентом Всесвітнього центру милосердя до дітей "Чілдрен Інтернешнл". Вона також була президентом Інституту азіатської демократії у Вашингтоні, округ Колумбія, та членом Peace Jam. Виступала з лекціями з питань миру, освіти, міжкультурного та міжрелігійного порозуміння, боротьби з екстремізмом та прав дитини. Вона була одним із засновників Саміту Нобелівських лауреатів, який проводиться щорічно з 2000 року. У 2004 році вона повернулася до Белфасту і через два роки заснувала Нобелівську жіночу ініціативу разом з іншими лауреатами премії миру Майред Корріган Магуайр, Ширін Ебаді, Вангарі Маатаї, Джоді Вільямс і Рігобертою Менчу Тум. Ці шість жінок, які представляють Північну та Південну Америку, Близький Схід, Європу та Африку, віддають свій досвід у розпорядження спільної боротьби за мир, справедливість та рівність. Мета - сприяти посиленню роботи на підтримку прав жінок в усьому світі. Померла у рідному місті 17 березня 2020 року на 76-му році життя.

Його Святість Далай-лама та Бетті Вільямс на XI...Мирній зустрічі в Римі, Італія, 14 грудня 2014 р.		Проект Міста Миру для дітей у Базилікаті - Копія